Кирило-Мефодіївське товариство. Тарас Шевченко.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Кирило-Мефодіївське товариство. Тарас Шевченко.



Товариство виникло в кінці 1845 -- на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяцівЙого засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад'юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський.Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов'язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв'язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. "Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього ("і мертвих, і живих, і ненароджених") уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю".Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації змовили прагнення прихильників різних політичних доктрин "прихилити" його авторитет "на свій бік". В суспільній думці поет часто перетворювався в "міф", який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був "Пророком", "батьком нації", "затятим ворогом Росії та москалів". Для різного роду соціалістів, "бездержавників" -- у першу чергу "Кобзар", "захисник прав кріпаків", "борець за соціальне визволення та дружбу народів".


38. Початок національного відродження в західноукраїнських землях. «Руська трійця».Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального. і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.«Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.


39. Революція 1848-1849 рр в Австрійській імперії та національний рух у західноукраїнських землях.У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалежних країн вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).Активними учасниками революції 1848-- 1849 pp. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви -- селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 p., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії.2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським (рис. 3). Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації -- Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (PC), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.

 

Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду.

Революційні події 1848--1849 pp. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).

Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848--1849 pp., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848--1849 pp. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

 

40. Російські реформи 60-70 рр 19 ст. і соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України.У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянства. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосереджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до господарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.

Після реформи 1861 року Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного розвитку. Економічне становище України середини XIX ст. визначмо-ся все більш прогресуючим занепадом кріпосницьких відносин. Рух за реформу кріпосницької системи охопив усі верстви суспільства. В цих умовах самодержавство у лютому 1861 р. пішло на проведення такої реформи. Селяни одержали особисту свободу і земельні наділи. За отриману землю селяни повинні були заплатити поміщику. Оскільки грошей для цього вони не мали, викупні платежі взяла на себе держава. Протягом 49 років селяни повинні були повернути державі борг з відсотками. Реформа прийшла і в систему освіти. З 1864 р. була введена єдина система початкової освіти. Середню платну освіту, яка відкривала дорогу до отримання освіти вищої, здобували в гімназіях. Зміни відбувалися в армії. У 1874 р. ввели загальний військовий обов'язок. Замість 25 років служби при рекрутських наборах тепер залишили 6-7 років. Освічені служили значно менше. Реформи відкрили той шлях розвитку, який через півстоліття привів Україну до національної революції. Східна Україна після реформи 1861 р. переживала бурхливе економічне піднесення. Але це піднесення мало своєрідний характер, який визначався економічною політикою самодержавства. Основною метою російської економічної політики в Україні було закріплення її стану, як сільськогосподарського району імперії, постачальника сировини для російської промисловості і ринку збуту продукції. Внаслідок цього в Україні розвивались ті галузі, які не мали відповідних природних умов для розвитку в Росії (цукрова) або ті, які поставляли сировину чи напівфабрикати для російської індустрії (металургія, вугледобування). В 60-90-ті рр. в Україні сформувались промислові центри загальноімперського значення - Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії. Видобуток вугілля в Донбасі у 1860-1900 рр. збільшився більш ніж на 1000%. На Донбас припадало 70% усього вугледобування імперії. В Україну перемістився центр видобування залізної руди. Якщо у цілому в імперії видобування її за ЗО років виросло у 8 разів, то в Україні в 158. В кінці XIX ст. в Україні виплавлялось 52% виробництва в імперії чавуну.

 

41. Виникнення і діяльність громад у другій половині 19 ст. В. Антонович.Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою Бєлозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми -- в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами(походить від слова холоп -- образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів. Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві займалися культурницькою діяльністю.

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. -- професор російської історії Київського університету; з 1881 р. -- голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкнутість і рівність у стосунках з різними людьми. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні остаточно не з'ясовано рік його народження (1830 чи 1834) за походженням поляк, проте переходить в український табір; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах -- здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів -- і переходить у стан українофілів;в університеті він читає курс історії Росії, а приватно -- українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом -- науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його "Исповедь"; "...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними..." І вони його визнали!

42. Політика російського самодержавства щодо України в другій половині 19 ст.У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв'язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. З червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу -- цей день став закінченням революції 1905--1907 pp. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія».Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції -- жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії Петро Столипін.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок -- Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.210.184.142 (0.007 с.)