![]() Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления
|
Гетьман Петро Дорохвієвич Дорошенко 1665-1676Стр 1 из 9Следующая ⇒
Микола Аркас Історія України-Русі Том 3, частина 1.
ПЕРІОД ЧЕТВЕРТИЙ ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ
Після Хмельниченка Україна розділилась на два гетьманства Правобережне, чисто поруйноване за той час усобицями та чварами своїх честолюбців та чужинців, котрих наводили вони, щоб осягти свого і побороти свого супротивника - і гетьманство Лівобережне, котре прислухалося до Запорожжя та все сподівалось, через свою прихильність до Москви, здобути собі демократичне рівноправство од неї. Називаючи сей перірд руїною, історики не вигадують се назвисько од себе, - воно збереглося у народніх переказах за ті часи і справедливо показує, що Україна „доборолася до-краю". На правому боці Дніпра, як ми бачили, Юрий Хмельниченко зрікся гетьманства і передав свою булаву Павлові Тетері, настановивши його наказним Гетьманом. Тетеря, родом з Переяславя, був людина добре освічена, але по натурі - великий себелюб; він занадто мало клопотався про долю свого рідного краю: що таке честь і совість - розумів він не так, як годиться, а з тими, хто стояв йому на дорозі, був без міри лютий і нічим не гидував, аби осягти свого. Ставши наказним Гетьманом, він ізкликав раду з Правобічної старшини і простих козаків у Чигирині. Охочих до гетьманської булави зявилося двоє, - обидва зяті Богдана: Павло Тетеря і Іван Нечай. Дехто з старшини намагався настановити на Гетьмана Виговського, але Павло Тетеря щедро сипав жінчині гроші і підкупством тим переважив своїх супротивників. Його таки обрали Гетьманом, хоч козацтво добре знало і не любило його. За свого гетьманування він допомагав королеві Янові-Казімиру вернути до польської корони й Лівобічну Україну. Багато народньої крови розлилося за ті часи. Під захистом Гетьмана польська шляхта і Жиди знов стали вертатись на свої грунти на Україні. Але тут полковник Паволоцький Іван Попович, бачивши, яке лихо почали вони знову виробляти на Україні, став вигонити їх з земель свого полку і, змовившись із лівобічним Гетьманом Сомком підняв повстання проти Тетері.
Коло Поповича купилося поспільство, і він разом із Сомком кілька раз розбив польське військо. Та Тетеря обложив його у Паволочі, і він, щоб врятувати свій рідний город од руїни, оддався з 15 товаришами до рук Тетері, а той скарав його лютою смертью.
Гетьман Павло Тетеря
Король Ян-Казімир 8-го жовтня (октября) вступив у Білу Церкву. Тут його стрів Тетеря і слідом за Поляками пішов у Глухів. З ним були полковники: Богун, Ханенко, Гуляницький і другі. У місяці лютому (1664-го року) Тетеря мусів покинути Поляків і поспішив на правий бік Дніпра, де Виговський задумав знову зробитись Гетьманом. З Білої Церкви Тетеря покликав до себе Виговського, наче за-для перемовин, а як він прийшов у Рокитну, то Тетеря схопи вйого і скарав на смерть. Сам же він тоді написав Королеві у табор, щоб він стерігся козаків, а найбільш наказного Гетьмана Богуна, котрий замислив зрадити Полякам. Король повірив тому доносові і звелів постріляти Богуна і його товаришів - таким побитом Тетеря позбувся небезпечних для себе людей, та ще написав і другий донос Королеві на полковника Гуляницького, ченця Гедеона (Юрия) Хмельниченка і митрополита Іосифа Тукальського, на котрих він теж думав, що вони непевні люде за-для нього. Король, вертаючись з України, забрав їх із собою і посадовив у пруську кріпость Маріенбург. Як король пішов з України до-дому, то на правий бік рушив Чарнецький, руйнуючи городи і села, непокірні Тетері. Так він пройшов Корсунь, Ставища, оддав у ясир Татарам, котрі йому помагали, жителів містечка Стебльова, спалив Бужин і Суботів, а у Суботові викинув з домовини тіло Богдана Хмельницького. На поміч козакам прийшов кошовий Сірко із Запорожцями але у місті Бужині його обложили Поляки, і він, вибившись з облоги, мусів повернутись до-дому. Тетеря побачив вже тоді, що йому не вдержатись на гетьманстві, зробив наказним Гетьманом Уманського полковника, Михайла Ханенка, а сам, забравши військовий скарб і гетьманські клейноди, подався у Польщу.
Гетьман Іван Бруховецький
Як уже згадувалося, Бруховецький був старшим слугою у Богдана. Після його смерті зоставався він коло Юрия і жив при ньому у Київі тоді, коли Виговський випровадив Юрася туди учитись до Академії. Коли Юрий задумав зробитись Гетьманом і шукав підмоги у Запорожців, він послав за-для того на Запорожжя Бруховецького. Бруховецький поклопотав за-для його, і Хмельниченка було настановлено, як ми бачили, Гетьманом. Але сам він додому не вернувся і зостався на Запорожжі і там прожив аж три годи. За той час він з'умів здобути собі і любов і ласку Запорожців, виставляючи себе ненависним до панства та щиро прихильним до простого люду, з котрого й сам він вийшов. Сі речі любі були Запорожцям, бо громада їхня тоді складалася найбільш з тих, що не записані були по реєстрах, не хотіли вертатись до плуга і тікали на Запорожжя. Усі вони ненавиділи польське панство, а з ним і козацьку реєстрову старшину, котра тепер стала виявляти з себе вищу верству народню. Як Правобічна Україна відрізнилась від Лівобічної, де Золотаренко та Сомко змагалися за гетьманство, Бруховецький покористувався тією нагодою і літом 1662-го року прийшов із ватагою Запорожців у табор князя Ромодановського, - наче б то для того, щоб помогти йому у поході проти Хмельниченка. Тут він своїми улесливими речами здобув його ласку, а Запорожці, що були з ним, висовували його, як єдиного певного за-для Московського уряду і любого народові кандидата на гетьманство. Золотаренко та Сомко, котрі шукали булави, були з партії старшини, а од них, мовляв, можна сподіватись того ж, що виявив з себе і Виговський. Се було до вподоби Ромодановському. Так писав він і у Москву, і незабаром після того на Вкраїну вислано було князя Великогагина, щоб зробити вибори нового Гетьмана. На 17 червня (юня) 1663 року у Ніжині зібралася „чорна рада". Не було на тій раді ніякого ладу, і скінчилася вона бійкою. Запорожці і поспільство на руках винесли Бруховецького і доручили гетьманські клейноди. Князь Великогагин ствердив його на Гетьмана і звелів заарештувати Сомка, Золотаренка та кілька старшин з їх партії. Через кілька місяців Бруховецький скарав на смерть Золотаренка, Сомка і Сіліча; останніх прихильників їх послав у кайданах у Москву, а звідтіль їх заслано аж на Сібір. Се були перші засланці Українці. Перші три роки свого гетьманування Бруховецький без-перестання воював із Хмельниченком, а далі із Тетерею та Поляками. Одколи він позасилав у Москву багато значної старшини і на їх місце посадовив старшину з Запорожців, котрі прийшли з ним, життя в Гетьманщині стало багато тяжче, ніж було попереду. Нова старшина, щоб скоріше забагатіти, позаводила усякі здирства і утиски, далеко важчі і гірші, ніж були за-стару. Народ зрозумів, що Бруховецький, поки не настановили його за Гетьмана, хитро вдавав з себе не такого, який він справді був. Ремство на Гетьмана усе більшало, і він, щоб власть свою зробити міцніщою, із кількома полковниками поїхав у Москву. Там його ласкаво вітали; там він оженився на Московці, доньці боярина і князя Дмитра Долгорукова. Щоб ще більш підлеститись до Московського уряду, Бруховецький прохав Царя, що по українських городах: у Київі, Чернигові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверську, Кременчуці, Кодаці і Острі, навіть на Запорожжі, були посажені московські воєводи із ратниками, - щоб вони збірали усю подать грішми з міщан та з селян, котра досі йшла на жалування цькому війську, та з „кабаків" (шиньків), що мали позаводити скрізь на Україні, і щоб оддавали усі ті гроші просто у царську казну.
Усе се дуже сподобалось Московському урядові, а Царь, обдарувавши Гетьмана і старшину подарунками, зробив його „боярином", а старшину, що була з ним: Військового суддю Забілу, Військового писаря Шийкевича, полковників: Київського - Дворецького, Ніжинського - Гвинтовку, Лубенського - Гамалія і Переяславського - Єрмолаєнка та тих, що були в-дома: Чернигівського - Многогрішного, Прилуцького - Горленка, Полтавського - Витязенка, Миргородського - Апостоленка, Стародубського - Острянина і Генерального писаря Гречаного, призведено у „дворяне". Повернувшись до-дому, забезпечений царською ласкою, боярин-Гетьман мислив, що тепер він вже міцно держить булаву. Але скоро він побачив, що не те воно зовсім. Народ, притиснутий новими, ще гіршими порядками, усе дужче і грізніще ставав проти Гетьману, новонаставлених полковників, московських воєвод, їх прикажчиків і шинькарів. Бруховецький побачив, що треба якось здобути ласку народню, щоб вдержатись на своїй посаді, і як він за-для того ж не пошанував права народні, котрі доручено було йому, і продав їх Московському урядові за боярську „горлатну" шапку, так тепер він із своєю старшиною намислили зрадою заплатити Москві за її ласку. На потайній раді у Гадячі, саме на Новий год у 1668 році, постановлено було одрізнитись од Москви, і, щоб привернути ласку народню, старшина сама мусіла стати на чолі повстання. Розїхавшись з Гадяча, полковники скоро почали тіснити воєводів. Незабаром повстання поширилося, багато воєводів і ратників було вбито, а ті, що осталися, мусіли як найшвидче тікати у Московщину. Московський уряд вислав своє військо під проводом князя Ромодановського проти Гетьмана. Бруховецький із своїм невеличким найнятим військом та Запорожцями вийшов з Гадяча у початку травня (мая), подався проти Москалів і зупинився коло села Диканьки. Скоро туди ж надійшов і Правобічний Гетьман Петро Дорошенко, котрого настановлено було на сей уряд після Тетері у 1665 році. Дорошенко послав до Бруховецького, щоб він прийшов до його у табор. Як він прийшов, то його таки козаки почали докоряти йому за все, що він наробив за-для України. Бруховецький нічого не одказував. Тоді Дорошенко сказав, щоб взяли його та прикували до гармати: така була кара у Запорожців. Але Дорошенко, даючи наказ, махнув рукою… Розлючена юрба зрозуміла се по-свойому: накинулася на його і тут таки на місці вбила його на смерть. Дорошенка проголосили Гетьманом Українським по обидва боки Дніпра. Так загинув той ненависний народові Гетьман. Перечувши про його смерть, Ромодановський, не дожидаючи, поки нападе на нього Дорошенко, повернув за межі України.
Договір під Бучачом 1672 р.
По тій умові вона зрікалася України і визнавала її власністью козаків, а Турції мала платити данину. Україна в давних границях була віддана Дорошенкові, а польське військо мало бути з ньої відкликане. Тепер Московській державі ніщо вже не заважало приєднати до себе ізнову усю Україну. Дорошенко дуже добре допоміг сим Москві і тепер мріяв, що вдячна за се Москва настановить його Гетьманом усієї України. Але Московському урядові такий Гетьман, як Дорошенко, був не з руки, бо він бажав, щоб Україна була автономною державою, а сього Москва не терпіла. Тим-то уряд постоянно піддержував його супротивників - як от Бруховецький, Многогрішний та Самойлович, - щоб таким побитом знесилити Україну. Після того, як Бруховецький був убитий і Дорошенко на який час зробився Гетьманом України по обидва боки Дніпра, князь Ромодановський одержав з Москви новий наказ, і як тільки Дорошенко перейшов на правий бік, він знов вступив в Україну і зібрав у Глухові, у початку березоля (марта) 1669 р. раду. На тій раді, замість Бруховецького, вибрано і ствержено Гетьманом лівобічної України Чернигівського полковника Демка (Демьяна) Многогрішного. Дорошенко покинув його наказним Гетьманом над військом на який час, а сам поїхав до-дому по свойому домашньому ділі.
Знову почалася між Гетьманами війна і тяглася вона аж два годи. Тим часом і Запорожжя висунуло свого кандидата на гетьманьску булаву, свого військового писаря Петра Суховія, котрого проголосили Гетьманом українським ще у Січі. Він узяв на підмогу Татар і прийшов під Чигирин. Але тут Дорошенко розбив його військо, і сам він ледве втік на Запорожжя. Весною 1669-го року Суховій знов показується на Україні; до його пристають Полтавський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький і Переяславський полки; із собою він привів знову Татар. На річці Росі біля Канева вони облягли табор Дорошенка, але турецький Султан звелів Татарам зняти облогу і не займати Дорошенка, бо він підлеглий Турції Гетьман. Татари пішли до-дому, а козаки одні одчахнулися од Суховія і знову перейшли на бік Дорошенка, а другі пристали до Правобічних полків, і з ними на раді в Умані вибрали Гетьманом Уманського полковника Михайла Ханенка. Ханенко ще за Богдана був у партії невдоволених Переяславськими умовами і тепер став Гетьманом під зверхністью Польщи. З ним довелося Дорошенкові довго і завзято боротися. У ту боротьбу встряла й Турція; сам султан Мухамед IV із 300.000 війська рушив на Польщу. У поході тому Дорошенко із Турками узяв Каменець і обліг Львів. Ханенко утік, а польський король Михайло Корибут-Вишневецький, син Яреми Вишневецького, мусів був скласти згоду із Турками у місті Бучачі на дуже важких і ганебних умовинах. По сій умові, як уже згадувалося раніше, оддано Туркам Правобічну Україну і Поділля. Ханенко ще два годи боровся з Дорошенком, але наостанці втеряв надію, що з того щось вийде; на весні (5. III.) 1674 р. прийшов у Переяслав до Лівобічного Гетьмана Самойловича, поклав перед ним булаву і клейноди і зрікся гетьманства.
Самойлович Гетьманом
Тоді Самойлович ізкликав раду у Переяславі, і на ній його проголошено Гетьманом України по обидва боки Дніпра. Він почав умовляти Дорошенка зректися гетьманства. Але Дорошенко не хотів пристати на те, і знову почалася на правому боці завзята боротьба. Сею безперестанною боротьбою геть поруйнована була Правобічна Україна. Люде великими купами переходили на лівий беріг Дніпра, безпечніший од Татар та війни, і там оселялися. Багатож народу з правого берега погнали Турки та Татари у ясир, багато міст і сел поруйновано і попалено, і роскішна колись Правобічна Україна обернулася у справдешню пустиню. Дорошенко, як міг, так успокоював нарід. Неслухняних карав. Утікачів завертав з дороги та грозив, що віддасть їх у татарську неволю. Не помагало. Дорошенко зрікається булави Бачучи таке лихо, Дорошенко зібрав у кінці 1676-го року раду у Чигирині, після того, як переговорив з Запорожським отаманом Іваном Сірком, і перед Запорожським товариством, котре єдине було заступником Українського люду, склав свої клейноди. А коли у початку (сентябр) 1676 р. Самойлович підступив із великою силою під Чигирин, він зрікся гетьманства і оддався до його рук. Дорошенко мав жити на Вкраїні у Соспиці; на се присягнув Самойлович, але його незабаром покликали до Москви і більше на Вкраїну не пустили. Самойлович прібував протестувати, але як видів, що протести на нічо не здалися, замовк. Його назначили воєводою у Вятці, а потім дали йому маєток Ярополче, у Волколамськім повіті, де він і помер 1698 р. На могилі його такий напис: „Лъта 7206 Ноября в О день Преставися раб Божий Гетьман Войска Запорожского Петро Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рожества своего 71 год і положен бисть на сем мъсте". Так зайшло „сонце руїни". Дорошенко був справжнім сонцем тих темних часів. Людина сильна розумом, невтомима, енергічна, великий український патриот, сьвідомий, консеквентний самостійник - він міг і повинен був поставити свою країну на ноги та забезпечити їй трівку будучність, колиб не те народне безголовя, яке обхопило було всіх і вся. Так як є - єсть Дорошенко одною з найбільших, але й найтрагічнійших постатий в нашій істориї. Тепер, щоб зрозуміти дальші події, треба вернутися трохи назад. Коли після смерті Бруховецького, Дорошенка проголошено було Гетьманом, вір рушив на лівобічну Україну і вигнав князя Ромодановського з московським військом з України, погнався за ним і перейшов за московську границю. Але, на лихо, до його прийшла звістка, що жінка йому зрадила, і він поспішився до дому, а на лівому боці покинув наказним Гетьманом над військом Генерального осавула Демка Многогрішного. Доручивши йому вигнати з України усіх воєводів московських і геть усіх стрільців, що були коло них, сам він поспішився до Чигирина.
Іван Сірко
Тільки повернувся з Москви у квітні (апрілі) 1672 року Карпо Мокрієвич, як у Батурині зібралась рада. На тій раді положено було послати до Царя прохання, щоб раду для виборів Гетьмана було зібрано з самої старшини, без простих козаків, і з сим проханням вирядили до Москви полковника Івана Лисенка. Тим часом кошовий отаман Запорожський Сірко, перечувши, що на лівому боці нема Гетьмана, поспішив до Батурина. Іван Сірко, родом з слободи Мерефи, що під Харьковим, був чоловік неписьменний, але дуже добрий і розумний войовник; його щиро поважали Запорожці і українські прості козаки; на них він мав великий вплив, і на раді, на котрій мали обрати Гетьмана, його хотіли поставити за Гетьмана. Але Московському урядові се було не на руку: ще за Богдана Хмельницького, на Переяславській раді, Сірко був проти поєднання з Москвою; далі, усе своє життя він визначався, як справжній Запорожець, котрий любить волю над усе; попереду він був заклятим ворогом Поляків й Татар, потім пристав до Дорошенка і помагав йому у його замірах поєднатися з Турками, далі одчахнувся від його і перейшов на бік Суховія і Ханенка, а з ними пристав до Поляків; тепер, коли слава про його гула по всій Україні, його хотіли настановити Гетьманом на лівому боці. 9-го червня (юня) до старшини, що на той час безгетьманства правувала на Україні, присланий був з Москви указ - вирядити туди Сірка за караулом. Як раз у той час Сірко, розбивши Білгородську орду, котра помагала Дорошенкові, захопив був одного татарського мурзу. Запитавши наперед боярина Ромодановського та повіривши йому, він віз того мурзу до його, щоб боярин заслав його на Москву. Під містечком Новими Санжарами, куди він приїхав сам, тільки з зятем своїм Іваном Сербином, з котрим вони везли того мурзу, на його напав Полтавський полковник Хведір Жученко, закував у кайдани і виправив у Батурин; звідтіль старшина, по наказу, одпровадила його у Москву, а відтіль заслано його аж на Сібір.
Духовний Собор 1685 р.
З 1684-го року Московський уряд почав підмовляти Самойловича, щоб новий митрополит, котрого мали обірати тоді у Київі, був залежний од Московського патріарха, а не од Константинопольського, а з ним і усе українське духовенство, щоб перейшло під владу Москви. Кандидатом на митрополита Київського був архімандрит Київо-Печерський Інокентій Гизель, чоловік дуже освічений, але він умер, і Самойлович виставив кандидатом Луцького єпископа Гедеона, князя Святополка Четвертинського. Лазарь Баранович, яко заступник митрополита, ізкликав на Петра і Павла 1685 р. у Київі собор (з'їзд) українського духовенства, щоб обрати митрополита. Од світських людей Гетьман послав на той собор генерального осаула Івана Мазепу і чотирьох полковників. Дуже було обурене усе українське духовенство тим, що його віддано під зверхність Московського патріарха, але Московський уряд наліг на великого візіря у Константинополі, котрий тепер догоджав Москві, і той присилував Царьгородського та инших вселенських патріархів, щоб вони зреклися своїх прав на Київську митрополію. Таким побитом Гедеон був посвячений на митрополита у Москві і зробивсь підлеглим Московському патріархові з усим духовенством українським. Митрополитові Київському і українській церкві були зоставлені старі вольності і привілеї; як і за патріархів Царьгородських, митрополит Київський мав право носити на митрі хрест і підписуватись Митрополитом Малої Росії. Тим часом Ян Собєський задумав спільний похід на Турків, але для того йому треба було, щоб згодилася допомогти Москва. Всесильний тоді князь Голіцин, чоловік з загранишною освітою, що тоді рідко траплялося по-між московськими боярами, пішов на те, і у 1686 році у Москві була складена згода на віки між Польщею і Росією. Сією умовою потверджено й Андрусівську згоду. Обидві держави умовились разом воювати проти Турків та Татар. Самойлович дуже був невдоволений сією згодою, а ще дужче розгнівався, коли йому наказано було збіратись в поход проти Татар. „Хоче дурна Москва підбити царство Кримське, а сама себе оборонити не може", - казав він серед своїх близьких. - Велике московське військо, 100.000 чоловіка, під проводом князя Голіцина, і 50.000 українських козаків під проводом ГетьманаСамойловича у травні (маї) 1687 року виступили у Крим. Спільний похід такого великого війська по степах був дуже тяжкий. Літо було посушне, спека знесилювала московське, непризвичаєне до неї, військо, а тут ще Татари запалили степ, - не стало чим годувати коні; люде терпіли від згаги та недостачі харчів, і Голіцин мусів був повернутись додому. У всій сій лихій пригоді обвинувачено Гетьмана, буцім то він сам намовляв Татар, щоб вони запалили степ, бо не хотів воювати з Ханом; до того ж і Голіцин не любив Самойловича, а йому треба було на когось звернути невдачу з походом. То він схопив Гетьмана і сина його Якова і спровадив їх у Москву. Там їх катували, допитуючи за те, у чому вони були не винні, а тоді заслали на Сібір. Там вони у 1690 році повмірали. Другого сина, Грицька, скарано на смерть, а усе їх та жінок їх добро, маєтки і грунти забрано - половину на Царя, а другу - до військового скарбу. Гетьманом після Самойловича обрано Генерального осаула Івана Мазепу.
Права України обмежують
Після виборів вичитано було Переяславські пакти Богдана Хмельницького і до них додано ще 22 статті, котрими обмежувались права Гетьмана. У одній з них на Гетьмана і старшину накладався обовязок найдужче пеклуватись про те, щоб чим дужч єднати Українців із Московськими людьми через шлюби та иншими способами. Усі статті було прийнято, і старшина та Гетьман присягли на євангелії у церкві. З-під Коломака Мазепа рушив через Гадяч у Батурин, де почалися бенкети та гулянки. З початку другого, 1688-го року, почали будувати кріпості й городки (фортеці) по річці Орелі, Самарі та инших, бо й се по послідніх умовах мусіла робити Україна.
Другий поход у Крим
При кінці літа у Москві знов почали збіратись до нового походу у Крим, і Мазепа раяв Московському урядові виступати у поход по весні. У березолі (марті) 1689 року 112.000 московського війська, знов під проводом князя Голіцина, виступило у поход, а 20-го квітня (апріля) пристав до них й Гетьман із козаками. 20-го травня (мая) дійшли до Перекопу, але останні дні були дуже важкі для московського війська через спеку і через те, що Татари покидали і попалили свої села, - ніде не було ніякого пристановища. Голіцин побачив, що стояти перед Перекопом дуже довго не зручно, то й почав перемовлятися з Кримським ханом, але ні до чого вони не договорилися, і на другий день Голіцин повернув назад. Татари своїми наскоками іззаду дуже турбували військо. 24-го червня (юня) дійшли так до берегів річки Коломака, і звідтіль Мазепа з своїм військом повернув на Гетьманщину, а Голіцин пішов до Москви. Сей поход дуже пошкодив Голіцинові і царівні Софії, і партія царя Петра почала гостріще себе виявляти. Після того походу Мазепа захотів переговорити віч-на-віч із царівною Софією, вибрався до Москви і прибув туди у початку серпня (августа). З ним були Генеральні старшини: обозний - Василь Борковський, суддя - Сава Прокопович, писарь - Василь Кочубей, осаула - Андрій Гамалія і бунчужний - Юхим Лизогуб; окрім того полковники: Полтавський - Жученко, Ніжинський - Забіла, Чернигівський - Лизогуб, Миргородський - Апостол і Лубенський - Свічка; коло кожного з них - полковий писарь; окрім того ще 304 чоловіка козаків.
Гетьман в Москві
Коли Гетьман прибув у Москву, він побачив, що тут наготовляються великі зміни. Трохи не місяць він, як і инші чужинці, не знали, до кого звернутись, та й ніхто там не знав, що буде завтра і чого сподіватись. Аж 10-го жовтня (октября) Українців прийняв у Троїцькому посаді молодий 17-літній царь Петро, і тут Гетьман виявив себе дотепним і хитрим діячем і одразу з'умів вподобатися Цареві.
Мазепа будує кріпости
Ще з початку свого гетьманування Мазепа, щоб утвердитись на своїй посаді, послухав наказу Московського правительства і заходився будувати фортеці по північно-західних Запорожських землях, начеб-то для того, щоб оборонити Україну вед Татар. Проте тут про инше йшло: Московський уряд, так само як колись і Польський, хотів сим заступити шлях Українському людові на Запорожжя. Почали будувати такі фортеці на річці Самарі, по Орелі, то що. Дуже неприхильним оком дивилися Запорожці на те будовання, бо добре розуміли, за-для чого воно робиться. Проте кріпость на Самарі, на Запорожській землі, була збудована і найменована Ново-Богородицькою. Сюди призначений був воєвода, дяк (писарь) Московський і 4.000 чоловіка московського війська; посад, що був коло кріпості, заселено московськими людьми та потроху Українцями з усяких полків. Поблизу тієї кріпості був Самаро-Миколаївський Запорожський манастирь, котрий дуже поважали Запорожці. Ченці того манастиря, найбільше старі Запорожці, теж були невдоволені таким сусідом, як московська кріпость, і почали підбурювати проти неї Запорожців. Вертаючись з другого нещасливого походу на Крим, Голіцин провідав про те ремство та намовляння ченців; він обложив манастирь і, не вважаючи на прохання Кошового Івана Гусака і Запорожців, захопив усіх ченців до своїх рук і тяжко покарав їх - катував та мучив. Після того на довгий час манастирь сей зробився пусткою, і не скоро повернулися до нього ченці. Сей вчинок ще більш обурив Запорожців проти Московського уряду та Гетьмана, котрого вони вважали за пособника йому. І справді, у 1692 році він радить урядові збудовати кріпость у Камяному Затоні. „Гетьман хоче другу Січ заводити, - казали Запорожці, - щоб нас до рук прибрати… Аби був здоров наш батько Дніпро, - ми собі другу Січ знайдемо!" „Ще такого небажаного Гетьмана у нас і не було, - писав Кошовий Гордієнко. - Був-єси нам перше батьком, а тепер став вітчимом".
Запорожська згода з Ханом
Отаке ремство одчахнуло їх зовсім од Гетьмана, і вони почали листуватись із Кримським ханом та зробили з Татарами згоду. Се збентежило Мазепу, бо він саме тоді вже писав Московському урядові, що тепер як-раз час розпочати війну із Турками. Така рада була до душі молодому Цареві, і він справді почав готовитись до походу. Мазепа охоче допомагав йому у тому; він радив йти у поход не тільки суходолом, але й ріками, та для того присогласити Запорожців, добрих моряків, щоб вони помогли збудовати флот. Він посилав у Москву запорожських і українських майстрів і дуже пильно брався до сього діла, - з усього знати було, що він справді дуже цікавився ним.
Нехіть до Гетьмана
У 1692 році, після Водохреща, до Батурина привезено із Москви од Царя подарунки Гетьманові, старшині і полковникам. Хто з них був на той час у Гетьманській столиці, той сам узяв їх, а кого не було, тим посилали ті подарунки туди, де хто жив. В ті часи се було все одно, що теперішні хрести та ордени. Так і тепер послані були подарунки Полтавському полковникові Жуку, або Жученкові, з його родичем, через канцеляриста Петра Іваненка, або Петрика, як його взивали.
Петрик
Петрик сей був жонатий на Кочубейовій небозі, а Жук доводився свекром Кочубейові, котрий держав його дочку. Петрик одвіз ті подарунки, але до Батурина не вернувся; здається, йому забажалося вільного життя, бо дома з жінкою він жив не в злагоді. Се знати з його листу до Кочубея, котрому він писав: „Тікаю від безсоромної лютости жінки своєї, котра не тільки що лихословить і ганьбить мене, а ще й наважається позбавити мене життя". Щоб там не було, а військовий канцеляриста Петро Іваненко опинився на Запорожжі, і там скоро став на чолі Запорожців, котрі невдоволені були на Гетьмана та Московський уряд. А невдоволені вони були за те, що Москва будує кріпості та городки на землях Вольностів Запорожських і за те, що українська старшина здобувала собі через Гетьмана і Московський уряд грамоти на землі, та обертала їх у вічність, і людей, котрі жили на тих землях, обкладала усякими одбутками, - робила з них трохи не кріпаків, бо вже було визначено два дні на тиждень роботи на пана. Навіть і Кошовий Гусак пристав до невдоволених, і коли Гетьман прислав йому листа, у котрому він прохав віддати баламута Петрика, він одписав йому між иншим так: „Тепер починає заводитися те саме, за що ми билися за Богдана. Хай би вже Генеральна старшина удержувала собі підданих людей, а то вже й всяка дрібнота має своїх підданих!" Петрик говорив, що Хмельницький визволив Україну з під Польщі, а він, Петрик, визволить її з під Москалів і з під своїх панів. За ним повинен піти весь посполитий народ, бо він рад добути красшої долі для найбіднійших і найнизших. Як тільки Запорожці обрали Петрика писарем, він поїхав у Крим до хана і прохав допомогти йому в його справі: він задумав визволити Україну з-під московської кормиги і від Мазепи, котрого Запорожці вважали пособником Московському урядові. Коли Петрик повернувся з Татарами, то ті Запорожці, що пристали до нього, проголосили його Гетьманом, і він пішов з ними попереду до Самарських кріпостів; звідтіль порозсилав він універсали до усього Українського народу і оповіщав в них, що його обрано Гетьманом і що з ним іде Калга-Султан із Татарами визволити Україну від гнобительства Москви і від хижих панів та орандарів. Петрик напав був одразу на Ново-Богородицьку кріпость, але його одбито, і він із Калгою-Султаном рушив на Україну. Але й тут був він не щасливіший: народ не рушився, хоть і ненавидів панів. Січ також не вся пішла за Петриком, а Мазепа так жваво і розумно взявся проти нього, що куди він не поткнеться, скрізь його стрічали козацькі полки та давали йому одсіч. Три роки Петрик баламутив на Україні. Люде хоч й гомоніли і невдоволені були московськими розпорядками, але він не з'умів скупити їх коло себе, і коли у 1696 році якийсь козак Вечірка убив його, то про його скоро й забули, - тільки й того, що Татари скарали за се того Вечірку на смерть, бо вони піддержували Петрика і допомагали йому для того, щоб була їм причина постоянно грабувати та нападати на Україну.
Азівські походи
У 1695 році молодий царь Петро І задумав завести свій флот у південних морях, себ-то в Азовському і Чорному, а для того по весні сам пішов із військом під Азов. Але похід сей був нещасливий, і Царь мусів був повернутися у Москву, нічого не заподіявши Туркам. Гетьман же Мазепа з боярином Шереметьєвим тим часом щасливо воювали з Турками на низу Дніпра, узяли Кізікермен і другу фортецу, що була коло його і, зоставивши залогу у кріпості на острові Тавані (що на Дніпрі недалеко Борислава), самі подалися на Україну. Тільки Гетьман, а з ним і московське військо одійшли, як Запорожці заволоділи тим островом.
|
||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 443; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.147.50 (0.057 с.) |