Гетьман Петро Дорохвієвич Дорошенко 1665-1676

Микола Аркас

Історія України-Русі

Том 3, частина 1.

 

ПЕРІОД ЧЕТВЕРТИЙ

ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ

 

Після Хмельни­чен­ка Ук­раїна розділи­лась на два гетьманст­ва Пра­во­бе­реж­не, чис­то по­руй­но­ва­не за той час усо­би­ця­ми та чва­ра­ми своїх чес­то­любців та чу­жинців, кот­рих на­во­ди­ли во­ни, щоб осяг­ти сво­го і по­бо­ро­ти сво­го суп­ро­тив­ни­ка - і гетьманст­во Ліво­бе­реж­не, кот­ре прис­лу­ха­ло­ся до За­по­рож­жя та все сподіва­лось, че­рез свою при­хильність до Моск­ви, здо­бу­ти собі де­мок­ра­тич­не рівноп­равст­во од неї. На­зи­ва­ючи сей перірд руїною, істо­ри­ки не ви­га­ду­ють се наз­висько од се­бе, - во­но збе­рег­ло­ся у на­родніх пе­ре­ка­зах за ті ча­си і спра­вед­ли­во по­ка­зує, що Ук­раїна „до­бо­ро­ла­ся до-краю".

На пра­во­му боці Дніпра, як ми ба­чи­ли, Юрий Хмельни­чен­ко зрікся гетьманст­ва і пе­ре­дав свою бу­ла­ву Пав­лові Те­тері, нас­та­но­вив­ши йо­го на­каз­ним Гетьма­ном. Те­те­ря, ро­дом з Пе­ре­яс­ла­вя, був лю­ди­на доб­ре освіче­на, але по на­турі - ве­ли­кий се­бе­люб; він за­над­то ма­ло кло­по­тав­ся про до­лю сво­го рідно­го краю: що та­ке честь і совість - ро­зумів він не так, як го­диться, а з ти­ми, хто сто­яв йо­му на до­розі, був без міри лю­тий і нічим не ги­ду­вав, аби осяг­ти сво­го. Став­ши на­каз­ним Гетьма­ном, він ізкли­кав ра­ду з Пра­вобічної стар­ши­ни і прос­тих ко­заків у Чи­ги­рині. Охо­чих до гетьманської бу­ла­ви зя­ви­ло­ся двоє, - обид­ва зяті Бог­да­на: Пав­ло Те­те­ря і Іван Не­чай. Дех­то з стар­ши­ни на­ма­гав­ся нас­та­но­ви­ти на Гетьма­на Ви­говсько­го, але Пав­ло Те­те­ря щед­ро си­пав жінчині гроші і підкупст­вом тим пе­ре­ва­жив своїх суп­ро­тив­ників. Йо­го та­ки об­ра­ли Гетьма­ном, хоч ко­зацт­во доб­ре зна­ло і не лю­би­ло йо­го. За сво­го гетьма­ну­ван­ня він до­по­ма­гав ко­ро­леві Янові-Казіми­ру вер­ну­ти до польської ко­ро­ни й Лівобічну Ук­раїну. Ба­га­то на­родньої кро­ви роз­ли­ло­ся за ті ча­си. Під за­хис­том Гетьма­на польська шлях­та і Жи­ди знов ста­ли вер­та­тись на свої грун­ти на Ук­раїні. Але тут пол­ков­ник Па­во­лоцький Іван По­по­вич, ба­чив­ши, яке ли­хо по­ча­ли во­ни зно­ву ви­роб­ля­ти на Ук­раїні, став ви­го­ни­ти їх з зе­мель сво­го пол­ку і, змо­вив­шись із лівобічним Гетьма­ном Сом­ком підняв повс­тан­ня про­ти Те­тері.

Коло По­по­ви­ча ку­пи­ло­ся поспільство, і він ра­зом із Сом­ком кілька раз роз­бив польське військо. Та Те­те­ря об­ло­жив йо­го у Па­во­лочі, і він, щоб вря­ту­ва­ти свій рідний го­род од руїни, од­дав­ся з 15 то­ва­ри­ша­ми до рук Те­тері, а той ска­рав йо­го лю­тою смертью.

 

Гетьман Павло Тетеря

 

Король Ян-Казімир 8-го жовт­ня (октяб­ря) всту­пив у Білу Церк­ву. Тут йо­го стрів Те­те­ря і слідом за По­ля­ка­ми пішов у Глухів. З ним бу­ли пол­ков­ни­ки: Бо­гун, Ха­нен­ко, Гу­ля­ницький і другі. У місяці лю­то­му (1664-го ро­ку) Те­те­ря мусів по­ки­ну­ти По­ляків і поспішив на пра­вий бік Дніпра, де Ви­говський за­ду­мав зно­ву зро­би­тись Гетьма­ном. З Білої Церк­ви Те­те­ря пок­ли­кав до се­бе Ви­говсько­го, на­че за-для пе­ре­мо­вин, а як він прий­шов у Ро­кит­ну, то Те­те­ря схо­пи вйо­го і ска­рав на смерть. Сам же він тоді на­пи­сав Ко­ро­леві у та­бор, щоб він стерігся ко­заків, а найбільш на­каз­но­го Гетьма­на Бо­гу­на, кот­рий за­мис­лив зра­ди­ти По­ля­кам. Ко­роль повірив то­му до­но­сові і звелів постріля­ти Бо­гу­на і йо­го то­ва­ришів - та­ким по­би­том Те­те­ря поз­був­ся не­без­печ­них для се­бе лю­дей, та ще на­пи­сав і дру­гий до­нос Ко­ро­леві на пол­ков­ни­ка Гу­ля­ницько­го, чен­ця Ге­де­она (Юрия) Хмельни­чен­ка і мит­ро­по­ли­та Іоси­фа Ту­кальсько­го, на кот­рих він теж ду­мав, що во­ни не­певні лю­де за-для нього. Ко­роль, вер­та­ючись з Ук­раїни, заб­рав їх із со­бою і по­са­до­вив у пруську кріпость Маріенбург. Як ко­роль пішов з Ук­раїни до-до­му, то на пра­вий бік ру­шив Чар­нецький, руй­ну­ючи го­ро­ди і се­ла, не­покірні Те­тері. Так він прой­шов Кор­сунь, Ста­ви­ща, од­дав у ясир Та­та­рам, котрі йо­му по­ма­га­ли, жи­телів містеч­ка Стебльова, спа­лив Бу­жин і Су­ботів, а у Су­бо­тові ви­ки­нув з до­мо­ви­ни тіло Бог­да­на Хмельницько­го. На поміч ко­за­кам прий­шов ко­шо­вий Сірко із За­по­рож­ця­ми але у місті Бу­жині йо­го об­ло­жи­ли По­ля­ки, і він, ви­бив­шись з об­ло­ги, мусів по­вер­ну­тись до-до­му. Те­те­ря по­ба­чив вже тоді, що йо­му не вдер­жа­тись на гетьманстві, зро­бив на­каз­ним Гетьма­ном Умансько­го пол­ков­ни­ка, Ми­хай­ла Ха­нен­ка, а сам, заб­рав­ши військо­вий скарб і гетьманські клей­но­ди, по­дав­ся у Польщу.

 

Гетьман Іван Бруховецький

 

Як уже зга­ду­ва­ло­ся, Бру­хо­вецький був стар­шим слу­гою у Бог­да­на. Після йо­го смерті зос­та­вав­ся він ко­ло Юрия і жив при ньому у Київі тоді, ко­ли Ви­говський вип­ро­ва­див Юра­ся ту­ди учи­тись до Ака­демії. Ко­ли Юрий за­ду­мав зро­би­тись Гетьма­ном і шу­кав підмо­ги у За­по­рожців, він пос­лав за-для то­го на За­по­рож­жя Бру­хо­вецько­го. Бру­хо­вецький пок­ло­по­тав за-для йо­го, і Хмельни­чен­ка бу­ло нас­та­нов­ле­но, як ми ба­чи­ли, Гетьма­ном. Але сам він до­до­му не вер­нув­ся і зос­тав­ся на За­по­рожжі і там про­жив аж три го­ди. За той час він з'умів здо­бу­ти собі і лю­бов і лас­ку За­по­рожців, вис­тав­ля­ючи се­бе не­на­вис­ним до панст­ва та щи­ро при­хильним до прос­то­го лю­ду, з кот­ро­го й сам він вий­шов. Сі речі любі бу­ли За­по­рож­цям, бо гро­ма­да їхня тоді скла­да­ла­ся найбільш з тих, що не за­пи­сані бу­ли по реєстрах, не хотіли вер­та­тись до плу­га і тіка­ли на За­по­рож­жя. Усі во­ни не­на­виділи польське панст­во, а з ним і ко­зацьку реєстро­ву стар­ши­ну, кот­ра те­пер ста­ла ви­яв­ля­ти з се­бе ви­щу верст­ву на­род­ню. Як Пра­вобічна Ук­раїна відрізни­лась від Лівобічної, де Зо­ло­та­рен­ко та Сом­ко зма­га­ли­ся за гетьманст­во, Бру­хо­вецький по­ко­рис­ту­вав­ся тією на­го­дою і літом 1662-го ро­ку прий­шов із ва­та­гою За­по­рожців у та­бор кня­зя Ро­мо­да­новсько­го, - на­че б то для то­го, щоб по­мог­ти йо­му у по­ході про­ти Хмельни­чен­ка. Тут він своїми улес­ли­ви­ми ре­ча­ми здо­був йо­го лас­ку, а За­по­рожці, що бу­ли з ним, ви­со­ву­ва­ли йо­го, як єди­но­го пев­но­го за-для Мос­ковсько­го уря­ду і лю­бо­го на­ро­дові кан­ди­да­та на гетьманст­во. Зо­ло­та­рен­ко та Сом­ко, котрі шу­ка­ли бу­ла­ви, бу­ли з партії стар­ши­ни, а од них, мов­ляв, мож­на сподіва­тись то­го ж, що ви­явив з се­бе і Ви­говський. Се бу­ло до впо­до­би Ро­мо­да­новсько­му. Так пи­сав він і у Моск­ву, і не­за­ба­ром після то­го на Вкраїну вис­ла­но бу­ло кня­зя Ве­ли­ко­га­ги­на, щоб зро­би­ти ви­бо­ри но­во­го Гетьма­на. На 17 черв­ня (юня) 1663 ро­ку у Ніжині зібра­ла­ся „чор­на ра­да".

Не бу­ло на тій раді ніяко­го ла­ду, і скінчи­ла­ся во­на бійкою. За­по­рожці і поспільство на ру­ках ви­нес­ли Бру­хо­вецько­го і до­ру­чи­ли гетьманські клей­но­ди. Князь Ве­ли­ко­га­гин ствер­див йо­го на Гетьма­на і звелів за­ареш­ту­ва­ти Сом­ка, Зо­ло­та­рен­ка та кілька стар­шин з їх партії. Че­рез кілька місяців Бру­хо­вецький ска­рав на смерть Зо­ло­та­рен­ка, Сом­ка і Сіліча; ос­танніх при­хильників їх пос­лав у кай­да­нах у Моск­ву, а звідтіль їх зас­ла­но аж на Сібір. Се бу­ли перші зас­ланці Ук­раїнці.

Перші три ро­ки сво­го гетьма­ну­ван­ня Бру­хо­вецький без-пе­рес­тан­ня во­ював із Хмельни­чен­ком, а далі із Те­те­рею та По­ля­ка­ми. Од­ко­ли він по­за­си­лав у Моск­ву ба­га­то знач­ної стар­ши­ни і на їх місце по­са­до­вив стар­ши­ну з За­по­рожців, котрі прий­шли з ним, жит­тя в Гетьман­щині ста­ло ба­га­то тяж­че, ніж бу­ло по­пе­ре­ду. Но­ва стар­ши­на, щоб скоріше за­ба­гатіти, по­за­во­ди­ла усякі здирст­ва і утис­ки, да­ле­ко важчі і гірші, ніж бу­ли за-ста­ру. На­род зро­зумів, що Бру­хо­вецький, по­ки не нас­та­но­ви­ли йо­го за Гетьма­на, хит­ро вда­вав з се­бе не та­ко­го, який він справді був. Ремст­во на Гетьма­на усе більша­ло, і він, щоб власть свою зро­би­ти міцніщою, із кілько­ма пол­ков­ни­ка­ми поїхав у Моск­ву. Там йо­го лас­ка­во віта­ли; там він оже­нив­ся на Мос­ковці, доньці бо­яри­на і кня­зя Дмит­ра Дол­го­ру­ко­ва. Щоб ще більш підлес­ти­тись до Мос­ковсько­го уря­ду, Бру­хо­вецький про­хав Ца­ря, що по ук­раїнських го­ро­дах: у Київі, Чер­ни­гові, Пе­ре­яс­лаві, Ка­неві, Ніжині, Пол­таві, Нов­го­род-Сіверську, Кре­мен­чуці, Ко­даці і Острі, навіть на За­по­рожжі, бу­ли по­са­жені мос­ковські воєво­ди із рат­ни­ка­ми, - щоб во­ни збіра­ли усю по­дать грішми з міщан та з се­лян, кот­ра досі йшла на жа­лу­ван­ня цько­му війську, та з „ка­баків" (шиньків), що ма­ли по­за­во­ди­ти скрізь на Ук­раїні, і щоб од­да­ва­ли усі ті гроші прос­то у царську каз­ну.

Усе се ду­же спо­до­ба­лось Мос­ковсько­му уря­дові, а Царь, об­да­ру­вав­ши Гетьма­на і стар­ши­ну по­да­рун­ка­ми, зро­бив йо­го „бо­яри­ном", а стар­ши­ну, що бу­ла з ним: Військо­во­го суд­дю Забілу, Військо­во­го пи­са­ря Ший­ке­ви­ча, пол­ков­ників: Київсько­го - Дво­рецько­го, Ніжинсько­го - Гвин­тов­ку, Лу­бенсько­го - Га­малія і Пе­ре­яс­лавсько­го - Єрмо­лаєнка та тих, що бу­ли в-до­ма: Чер­нигівсько­го - Мно­гогрішно­го, При­луцько­го - Гор­лен­ка, Пол­тавсько­го - Ви­тя­зен­ка, Мир­го­родсько­го - Апос­то­лен­ка, Ста­ро­дубсько­го - Ост­ря­ни­на і Ге­не­рально­го пи­са­ря Гре­ча­но­го, приз­ве­де­но у „дво­ря­не". По­вер­нув­шись до-до­му, за­без­пе­че­ний царською лас­кою, бо­ярин-Гетьман мис­лив, що те­пер він вже міцно дер­жить бу­ла­ву. Але ско­ро він по­ба­чив, що не те во­но зовсім. На­род, при­тис­ну­тий но­ви­ми, ще гірши­ми по­ряд­ка­ми, усе дуж­че і грізніще ста­вав про­ти Гетьма­ну, но­во­нас­тав­ле­них пол­ков­ників, мос­ковських воєвод, їх при­каж­чиків і шинькарів. Бру­хо­вецький по­ба­чив, що тре­ба якось здо­бу­ти лас­ку на­род­ню, щоб вдер­жа­тись на своїй по­саді, і як він за-для то­го ж не по­ша­ну­вав пра­ва на­родні, котрі до­ру­че­но бу­ло йо­му, і про­дав їх Мос­ковсько­му уря­дові за бо­ярську „гор­лат­ну" шап­ку, так те­пер він із своєю стар­ши­ною на­мис­ли­ли зра­дою зап­ла­ти­ти Москві за її лас­ку. На по­тай­ній раді у Га­дячі, са­ме на Но­вий год у 1668 році, пос­та­нов­ле­но бу­ло одрізни­тись од Моск­ви, і, щоб при­вер­ну­ти лас­ку на­род­ню, стар­ши­на са­ма мусіла ста­ти на чолі повс­тан­ня. Розїхав­шись з Га­дя­ча, пол­ков­ни­ки ско­ро по­ча­ли тісни­ти воєводів. Не­за­ба­ром повс­тан­ня по­ши­ри­ло­ся, ба­га­то воєводів і рат­ників бу­ло вби­то, а ті, що ос­та­ли­ся, мусіли як най­швид­че тіка­ти у Мос­ков­щи­ну. Мос­ковський уряд вис­лав своє військо під про­во­дом кня­зя Ро­мо­да­новсько­го про­ти Гетьма­на. Бру­хо­вецький із своїм не­ве­лич­ким най­ня­тим військом та За­по­рож­ця­ми вий­шов з Га­дя­ча у по­чат­ку трав­ня (мая), по­дав­ся про­ти Мос­калів і зу­пи­нив­ся ко­ло се­ла Ди­каньки. Ско­ро ту­ди ж надійшов і Пра­вобічний Гетьман Пет­ро До­ро­шен­ко, кот­ро­го нас­та­нов­ле­но бу­ло на сей уряд після Те­тері у 1665 році. До­ро­шен­ко пос­лав до Бру­хо­вецько­го, щоб він прий­шов до йо­го у та­бор. Як він прий­шов, то йо­го та­ки ко­за­ки по­ча­ли до­ко­ря­ти йо­му за все, що він на­ро­бив за-для Ук­раїни. Бру­хо­вецький нічо­го не од­ка­зу­вав. Тоді До­ро­шен­ко ска­зав, щоб взя­ли йо­го та при­ку­ва­ли до гар­ма­ти: та­ка бу­ла ка­ра у За­по­рожців. Але До­ро­шен­ко, да­ючи на­каз, мах­нув ру­кою… Роз­лю­че­на юр­ба зро­зуміла се по-свой­ому: на­ки­ну­ла­ся на йо­го і тут та­ки на місці вби­ла йо­го на смерть. До­ро­шен­ка про­го­ло­си­ли Гетьма­ном Ук­раїнським по обид­ва бо­ки Дніпра. Так за­ги­нув той не­на­вис­ний на­ро­дові Гетьман. Пе­ре­чув­ши про йо­го смерть, Ро­мо­да­новський, не до­жи­да­ючи, по­ки на­па­де на нього До­ро­шен­ко, по­вер­нув за межі Ук­раїни.

 

Договір під Бучачом 1672 р.

 

По тій умові во­на зріка­ла­ся Ук­раїни і виз­на­ва­ла її власністью ко­заків, а Турції ма­ла пла­ти­ти да­ни­ну. Ук­раїна в дав­них гра­ни­цях бу­ла відда­на До­ро­шен­кові, а польське військо ма­ло бу­ти з ньої відкли­ка­не. Те­пер Мос­ковській дер­жаві ніщо вже не за­ва­жа­ло приєдна­ти до се­бе ізно­ву усю Ук­раїну. До­ро­шен­ко ду­же доб­ре до­поміг сим Москві і те­пер мріяв, що вдяч­на за се Моск­ва нас­та­но­вить йо­го Гетьма­ном усієї Ук­раїни. Але Мос­ковсько­му уря­дові та­кий Гетьман, як До­ро­шен­ко, був не з ру­ки, бо він ба­жав, щоб Ук­раїна бу­ла ав­то­ном­ною дер­жа­вою, а сього Моск­ва не терпіла. Тим-то уряд пос­то­ян­но піддер­жу­вав йо­го суп­ро­тив­ників - як от Бру­хо­вецький, Мно­гогрішний та Са­мой­ло­вич, - щоб та­ким по­би­том зне­си­ли­ти Ук­раїну. Після то­го, як Бру­хо­вецький був уби­тий і До­ро­шен­ко на який час зро­бив­ся Гетьма­ном Ук­раїни по обид­ва бо­ки Дніпра, князь Ро­мо­да­новський одер­жав з Моск­ви но­вий на­каз, і як тільки До­ро­шен­ко пе­рей­шов на пра­вий бік, він знов всту­пив в Ук­раїну і зібрав у Глу­хові, у по­чат­ку бе­ре­зо­ля (мар­та) 1669 р. ра­ду. На тій раді, замість Бру­хо­вецько­го, виб­ра­но і ствер­же­но Гетьма­ном лівобічної Ук­раїни Чер­нигівсько­го пол­ков­ни­ка Дем­ка (Демьяна) Мно­гогрішно­го. До­ро­шен­ко по­ки­нув йо­го на­каз­ним Гетьма­ном над військом на який час, а сам поїхав до-до­му по свой­ому до­машньому ділі.

Знову по­ча­ла­ся між Гетьма­на­ми війна і тяг­ла­ся во­на аж два го­ди. Тим ча­сом і За­по­рож­жя ви­су­ну­ло сво­го кан­ди­да­та на гетьманьску бу­ла­ву, сво­го військо­во­го пи­са­ря Пет­ра Су­ховія, кот­ро­го про­го­ло­си­ли Гетьма­ном ук­раїнським ще у Січі. Він узяв на підмо­гу Та­тар і прий­шов під Чи­ги­рин. Але тут До­ро­шен­ко роз­бив йо­го військо, і сам він лед­ве втік на За­по­рож­жя. Вес­ною 1669-го ро­ку Су­ховій знов по­ка­зується на Ук­раїні; до йо­го прис­та­ють Пол­тавський, Мир­го­родський, Лу­бенський, При­луцький і Пе­ре­яс­лавський пол­ки; із со­бою він привів зно­ву Та­тар. На річці Росі біля Ка­не­ва во­ни об­ляг­ли та­бор До­ро­шен­ка, але ту­рецький Сул­тан звелів Та­та­рам зня­ти об­ло­гу і не зай­ма­ти До­ро­шен­ка, бо він підлег­лий Турції Гетьман. Та­та­ри пішли до-до­му, а ко­за­ки одні од­чах­ну­ли­ся од Су­ховія і зно­ву пе­рей­шли на бік До­ро­шен­ка, а другі прис­та­ли до Пра­вобічних полків, і з ни­ми на раді в Умані виб­ра­ли Гетьма­ном Умансько­го пол­ков­ни­ка Ми­хай­ла Ха­нен­ка.

Ханенко ще за Бог­да­на був у партії нев­до­во­ле­них Пе­ре­яс­лавськи­ми умо­ва­ми і те­пер став Гетьма­ном під зверхністью Польщи. З ним до­ве­ло­ся До­ро­шен­кові дов­го і зав­зя­то бо­ро­ти­ся. У ту бо­ротьбу встря­ла й Турція; сам сул­тан Му­ха­мед IV із 300.000 війська ру­шив на Польщу. У по­ході то­му До­ро­шен­ко із Тур­ка­ми узяв Ка­ме­нець і обліг Львів. Ха­нен­ко утік, а польський ко­роль Ми­хай­ло Ко­ри­бут-Виш­не­вецький, син Яре­ми Виш­не­вецько­го, мусів був склас­ти зго­ду із Тур­ка­ми у місті Бу­чачі на ду­же важ­ких і га­неб­них умо­ви­нах. По сій умові, як уже зга­ду­ва­ло­ся раніше, од­да­но Тур­кам Пра­вобічну Ук­раїну і Поділля. Ха­нен­ко ще два го­ди бо­ров­ся з До­ро­шен­ком, але на­ос­танці вте­ряв надію, що з то­го щось вий­де; на весні (5. III.) 1674 р. прий­шов у Пе­ре­яс­лав до Лівобічно­го Гетьма­на Са­мой­ло­ви­ча, пок­лав пе­ред ним бу­ла­ву і клей­но­ди і зрікся гетьманст­ва.

 

Самойлович Гетьманом

 

Тоді Са­мой­ло­вич ізкли­кав ра­ду у Пе­ре­яс­лаві, і на ній йо­го про­го­ло­ше­но Гетьма­ном Ук­раїни по обид­ва бо­ки Дніпра. Він по­чав умов­ля­ти До­ро­шен­ка зрек­ти­ся гетьманст­ва. Але До­ро­шен­ко не хотів прис­та­ти на те, і зно­ву по­ча­ла­ся на пра­во­му боці зав­зя­та бо­ротьба. Сею без­пе­рес­тан­ною бо­ротьбою геть по­руй­но­ва­на бу­ла Пра­вобічна Ук­раїна. Лю­де ве­ли­ки­ми ку­па­ми пе­ре­хо­ди­ли на лівий беріг Дніпра, без­печніший од Та­тар та війни, і там осе­ля­ли­ся. Ба­га­тож на­ро­ду з пра­во­го бе­ре­га пог­на­ли Тур­ки та Та­та­ри у ясир, ба­га­то міст і сел по­руй­но­ва­но і по­па­ле­но, і роскішна ко­лись Пра­вобічна Ук­раїна обер­ну­ла­ся у справ­деш­ню пус­ти­ню. До­ро­шен­ко, як міг, так ус­по­ко­ював нарід. Нес­лух­ня­них ка­рав. Утікачів за­вер­тав з до­ро­ги та гро­зив, що віддасть їх у та­тарську не­во­лю. Не по­ма­га­ло.

Дорошенко зрікається бу­ла­ви

Бачучи та­ке ли­хо, До­ро­шен­ко зібрав у кінці 1676-го ро­ку ра­ду у Чи­ги­рині, після то­го, як пе­ре­го­во­рив з За­по­рожським ота­ма­ном Іва­ном Сірком, і пе­ред За­по­рожським то­ва­рист­вом, кот­ре єди­не бу­ло зас­туп­ни­ком Ук­раїнсько­го лю­ду, склав свої клей­но­ди. А ко­ли у по­чат­ку (сен­тябр) 1676 р. Са­мой­ло­вич підсту­пив із ве­ли­кою си­лою під Чи­ги­рин, він зрікся гетьманст­ва і од­дав­ся до йо­го рук. До­ро­шен­ко мав жи­ти на Вкраїні у Сос­пиці; на се при­сяг­нув Са­мой­ло­вич, але йо­го не­за­ба­ром пок­ли­ка­ли до Моск­ви і більше на Вкраїну не пус­ти­ли. Са­мой­ло­вич прібу­вав про­тес­ту­ва­ти, але як видів, що про­тес­ти на нічо не зда­ли­ся, за­мовк. Йо­го наз­на­чи­ли воєво­дою у Вятці, а потім да­ли йо­му маєток Яро­пол­че, у Вол­ко­ламськім повіті, де він і по­мер 1698 р. На мо­гилі йо­го та­кий на­пис: „Лъта 7206 Но­яб­ря в О день Прес­та­ви­ся раб Бо­жий Гетьман Вой­ска За­по­рожс­ко­го Пет­ро До­ро­фе­евич До­ро­шен­ко, а по­жи­ве от ро­жест­ва сво­его 71 год і по­ло­жен бисть на сем мъсте".

Так зай­шло „сон­це руїни". До­ро­шен­ко був справжнім сон­цем тих тем­них часів. Лю­ди­на сильна ро­зу­мом, нев­то­ми­ма, енергічна, ве­ли­кий ук­раїнський пат­ри­от, сьвідо­мий, кон­сек­вент­ний са­мостійник - він міг і по­ви­нен був пос­та­ви­ти свою країну на но­ги та за­без­пе­чи­ти їй трівку бу­дучність, ко­либ не те на­род­не без­го­ло­вя, яке об­хо­пи­ло бу­ло всіх і вся. Так як є - єсть До­ро­шен­ко од­ною з най­більших, але й най­трагічнійших пос­та­тий в нашій істо­риї.

Тепер, щоб зро­зуміти дальші події, тре­ба вер­ну­ти­ся тро­хи на­зад. Ко­ли після смерті Бру­хо­вецько­го, До­ро­шен­ка про­го­ло­ше­но бу­ло Гетьма­ном, вір ру­шив на лівобічну Ук­раїну і виг­нав кня­зя Ро­мо­да­новсько­го з мос­ковським військом з Ук­раїни, пог­нав­ся за ним і пе­рей­шов за мос­ковську гра­ни­цю. Але, на ли­хо, до йо­го прий­шла звістка, що жінка йо­му зра­ди­ла, і він поспішив­ся до до­му, а на ліво­му боці по­ки­нув на­каз­ним Гетьма­ном над військом Ге­не­рально­го оса­ву­ла Дем­ка Мно­гогрішно­го. До­ру­чив­ши йо­му виг­на­ти з Ук­раїни усіх воєводів мос­ковських і геть усіх стрільців, що бу­ли ко­ло них, сам він поспішив­ся до Чи­ги­ри­на.

 

Іван Сірко

 

Тільки по­вер­нув­ся з Моск­ви у квітні (апрілі) 1672 ро­ку Кар­по Мокрієвич, як у Ба­ту­рині зібра­лась ра­да. На тій раді по­ло­же­но бу­ло пос­ла­ти до Ца­ря про­хан­ня, щоб ра­ду для ви­борів Гетьма­на бу­ло зібра­но з са­мої стар­ши­ни, без прос­тих ко­заків, і з сим про­хан­ням ви­ря­ди­ли до Моск­ви пол­ков­ни­ка Іва­на Ли­сен­ка. Тим ча­сом ко­шо­вий ота­ман За­по­рожський Сірко, пе­ре­чув­ши, що на ліво­му боці не­ма Гетьма­на, поспішив до Ба­ту­ри­на. Іван Сірко, ро­дом з сло­бо­ди Ме­ре­фи, що під Харько­вим, був чо­ловік не­письмен­ний, але ду­же доб­рий і ро­зум­ний вой­ов­ник; йо­го щи­ро по­ва­жа­ли За­по­рожці і ук­раїнські прості ко­за­ки; на них він мав ве­ли­кий вплив, і на раді, на котрій ма­ли об­ра­ти Гетьма­на, йо­го хотіли пос­та­ви­ти за Гетьма­на. Але Мос­ковсько­му уря­дові се бу­ло не на ру­ку: ще за Бог­да­на Хмельницько­го, на Пе­ре­яс­лавській раді, Сірко був про­ти поєднан­ня з Моск­вою; далі, усе своє жит­тя він виз­на­чав­ся, як справжній За­по­ро­жець, кот­рий лю­бить во­лю над усе; по­пе­ре­ду він був зак­ля­тим во­ро­гом По­ляків й Та­тар, потім прис­тав до До­ро­шен­ка і по­ма­гав йо­му у йо­го замірах поєдна­ти­ся з Тур­ка­ми, далі од­чах­нув­ся від йо­го і пе­рей­шов на бік Су­ховія і Ха­нен­ка, а з ни­ми прис­тав до По­ляків; те­пер, ко­ли сла­ва про йо­го гу­ла по всій Ук­раїні, йо­го хотіли нас­та­но­ви­ти Гетьма­ном на ліво­му боці.

9-го черв­ня (юня) до стар­ши­ни, що на той час без­гетьманст­ва пра­ву­ва­ла на Ук­раїні, прис­ла­ний був з Моск­ви указ - ви­ря­ди­ти ту­ди Сірка за ка­ра­улом. Як раз у той час Сірко, роз­бив­ши Білго­родську ор­ду, кот­ра по­ма­га­ла До­ро­шен­кові, за­хо­пив був од­но­го та­тарсько­го мур­зу. За­пи­тав­ши на­пе­ред бо­яри­на Ро­мо­да­новсько­го та повірив­ши йо­му, він віз то­го мур­зу до йо­го, щоб бо­ярин зас­лав йо­го на Моск­ву. Під містеч­ком Но­ви­ми Сан­жа­ра­ми, ку­ди він приїхав сам, тільки з зя­тем своїм Іва­ном Сер­би­ном, з кот­рим во­ни вез­ли то­го мур­зу, на йо­го на­пав Пол­тавський пол­ков­ник Хведір Жу­чен­ко, за­ку­вав у кай­да­ни і вип­ра­вив у Ба­ту­рин; звідтіль стар­ши­на, по на­ка­зу, одп­ро­ва­ди­ла йо­го у Моск­ву, а відтіль зас­ла­но йо­го аж на Сібір.

 

Духовний Собор 1685 р.

 

З 1684-го ро­ку Мос­ковський уряд по­чав підмов­ля­ти Са­мой­ло­ви­ча, щоб но­вий мит­ро­по­лит, кот­ро­го ма­ли обіра­ти тоді у Київі, був за­леж­ний од Мос­ковсько­го патріарха, а не од Конс­тан­ти­но­польсько­го, а з ним і усе ук­раїнське ду­хо­венст­во, щоб пе­рей­шло під вла­ду Моск­ви. Кан­ди­да­том на мит­ро­по­ли­та Київсько­го був архіманд­рит Київо-Пе­черський Іно­кентій Ги­зель, чо­ловік ду­же освіче­ний, але він умер, і Са­мой­ло­вич вис­та­вив кан­ди­да­том Луцько­го єпис­ко­па Ге­де­она, кня­зя Свя­то­пол­ка Чет­вер­тинсько­го. Ла­зарь Ба­ра­но­вич, яко зас­туп­ник мит­ро­по­ли­та, ізкли­кав на Пет­ра і Пав­ла 1685 р. у Київі со­бор (з'їзд) ук­раїнсько­го ду­хо­венст­ва, щоб об­ра­ти мит­ро­по­ли­та. Од світських лю­дей Гетьман пос­лав на той со­бор ге­не­рально­го оса­ула Іва­на Ма­зе­пу і чо­тирьох пол­ков­ників. Ду­же бу­ло обу­ре­не усе ук­раїнське ду­хо­венст­во тим, що йо­го відда­но під зверхність Мос­ковсько­го патріарха, але Мос­ковський уряд наліг на ве­ли­ко­го візіря у Конс­тан­ти­но­полі, кот­рий те­пер до­год­жав Москві, і той при­си­лу­вав Царьго­родсько­го та ин­ших все­ленських патріархів, щоб во­ни зрек­ли­ся своїх прав на Київську мит­ро­полію. Та­ким по­би­том Ге­де­он був пос­вя­че­ний на мит­ро­по­ли­та у Москві і зро­бивсь підлег­лим Мос­ковсько­му патріархові з усим ду­хо­венст­вом ук­раїнським. Мит­ро­по­ли­тові Київсько­му і ук­раїнській церкві бу­ли зос­тав­лені старі вольності і привілеї; як і за патріархів Царьго­родських, мит­ро­по­лит Київський мав пра­во но­си­ти на митрі хрест і підпи­су­ва­тись Мит­ро­по­ли­том Ма­лої Росії.

Тим ча­сом Ян Собєський за­ду­мав спільний похід на Турків, але для то­го йо­му тре­ба бу­ло, щоб зго­ди­ла­ся до­по­мог­ти Моск­ва. Все­сильний тоді князь Голіцин, чо­ловік з заг­ра­ниш­ною освітою, що тоді рідко трап­ля­ло­ся по-між мос­ковськи­ми бо­яра­ми, пішов на те, і у 1686 році у Москві бу­ла скла­де­на зго­да на віки між Польщею і Росією. Сією умо­вою пот­верд­же­но й Анд­русівську зго­ду. Обидві дер­жа­ви умо­ви­лись ра­зом во­юва­ти про­ти Турків та Та­тар.

Самойлович ду­же був нев­до­во­ле­ний сією зго­дою, а ще дуж­че розгнівав­ся, ко­ли йо­му на­ка­за­но бу­ло збіра­тись в по­ход про­ти Та­тар. „Хо­че дур­на Моск­ва підби­ти царст­во Кримське, а са­ма се­бе обо­ро­ни­ти не мо­же", - ка­зав він се­ред своїх близьких. - Ве­ли­ке мос­ковське військо, 100.000 чо­ловіка, під про­во­дом кня­зя Голіци­на, і 50.000 ук­раїнських ко­заків під про­во­дом Гетьма­на­Са­мой­ло­ви­ча у травні (маї) 1687 ро­ку вис­ту­пи­ли у Крим. Спільний похід та­ко­го ве­ли­ко­го війська по сте­пах був ду­же тяж­кий. Літо бу­ло по­суш­не, спе­ка зне­си­лю­ва­ла мос­ковське, неп­риз­ви­чаєне до неї, військо, а тут ще Та­та­ри за­па­ли­ли степ, - не ста­ло чим го­ду­ва­ти коні; лю­де терпіли від зга­ги та не­дос­тачі харчів, і Голіцин мусів був по­вер­ну­тись до­до­му. У всій сій лихій при­годі об­ви­ну­ва­че­но Гетьма­на, буцім то він сам на­мов­ляв Та­тар, щоб во­ни за­па­ли­ли степ, бо не хотів во­юва­ти з Ха­ном; до то­го ж і Голіцин не лю­бив Са­мой­ло­ви­ча, а йо­му тре­ба бу­ло на ко­гось звер­ну­ти нев­да­чу з по­хо­дом.

То він схо­пив Гетьма­на і си­на йо­го Яко­ва і спро­ва­див їх у Моск­ву. Там їх ка­ту­ва­ли, до­пи­ту­ючи за те, у чо­му во­ни бу­ли не винні, а тоді зас­ла­ли на Сібір. Там во­ни у 1690 році повміра­ли. Дру­го­го си­на, Грицька, ска­ра­но на смерть, а усе їх та жінок їх доб­ро, маєтки і грун­ти заб­ра­но - по­ло­ви­ну на Ца­ря, а дру­гу - до військо­во­го скар­бу. Гетьма­ном після Са­мой­ло­ви­ча об­ра­но Ге­не­рально­го оса­ула Іва­на Ма­зе­пу.

 

Права України обмежують

 

Після ви­борів ви­чи­та­но бу­ло Пе­ре­яс­лавські пак­ти Бог­да­на Хмельницько­го і до них до­да­но ще 22 статті, кот­ри­ми об­ме­жу­ва­лись пра­ва Гетьма­на. У одній з них на Гетьма­на і стар­ши­ну нак­ла­дав­ся обо­вя­зок най­дуж­че пек­лу­ва­тись про те, щоб чим дужч єдна­ти Ук­раїнців із Мос­ковськи­ми людьми че­рез шлю­би та ин­ши­ми спо­со­ба­ми. Усі статті бу­ло прий­ня­то, і стар­ши­на та Гетьман при­сяг­ли на єван­гелії у церкві.

З-під Ко­ло­ма­ка Ма­зе­па ру­шив че­рез Га­дяч у Ба­ту­рин, де по­ча­ли­ся бен­ке­ти та гу­лян­ки. З по­чат­ку дру­го­го, 1688-го ро­ку, по­ча­ли бу­ду­ва­ти кріпості й го­род­ки (фор­теці) по річці Орелі, Са­марі та ин­ших, бо й се по послідніх умо­вах мусіла ро­би­ти Ук­раїна.

 

Другий поход у Крим

 

При кінці літа у Москві знов по­ча­ли збіра­тись до но­во­го по­хо­ду у Крим, і Ма­зе­па ра­яв Мос­ковсько­му уря­дові вис­ту­па­ти у по­ход по весні. У бе­ре­золі (марті) 1689 ро­ку 112.000 мос­ковсько­го війська, знов під про­во­дом кня­зя Голіци­на, вис­ту­пи­ло у по­ход, а 20-го квітня (апріля) прис­тав до них й Гетьман із ко­за­ка­ми. 20-го трав­ня (мая) дійшли до Пе­ре­ко­пу, але ос­танні дні бу­ли ду­же важкі для мос­ковсько­го війська че­рез спе­ку і че­рез те, що Та­та­ри по­ки­да­ли і по­па­ли­ли свої се­ла, - ніде не бу­ло ніяко­го прис­та­но­ви­ща. Голіцин по­ба­чив, що сто­яти пе­ред Пе­ре­ко­пом ду­же дов­го не зруч­но, то й по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з Кримським ха­ном, але ні до чо­го во­ни не до­го­во­ри­ли­ся, і на дру­гий день Голіцин по­вер­нув на­зад. Та­та­ри своїми нас­ко­ка­ми ізза­ду ду­же тур­бу­ва­ли військо. 24-го черв­ня (юня) дійшли так до бе­регів річки Ко­ло­ма­ка, і звідтіль Ма­зе­па з своїм військом по­вер­нув на Гетьман­щи­ну, а Голіцин пішов до Моск­ви.

Сей по­ход ду­же пош­ко­див Голіци­нові і царівні Софії, і партія ца­ря Пет­ра по­ча­ла гостріще се­бе ви­яв­ля­ти.

Після то­го по­хо­ду Ма­зе­па за­хотів пе­ре­го­во­ри­ти віч-на-віч із царівною Софією, виб­рав­ся до Моск­ви і при­був ту­ди у по­чат­ку серп­ня (авгус­та). З ним бу­ли Ге­не­ральні стар­ши­ни: обоз­ний - Ва­силь Бор­ковський, суд­дя - Са­ва Про­ко­по­вич, пи­сарь - Ва­силь Ко­чу­бей, оса­ула - Андрій Га­малія і бун­чуж­ний - Юхим Ли­зо­губ; окрім то­го пол­ков­ни­ки: Пол­тавський - Жу­чен­ко, Ніжинський - Забіла, Чер­нигівський - Ли­зо­губ, Мир­го­родський - Апос­тол і Лу­бенський - Свічка; ко­ло кож­но­го з них - пол­ко­вий пи­сарь; окрім то­го ще 304 чо­ловіка ко­заків.

 

Гетьман в Москві

 

Коли Гетьман при­був у Моск­ву, він по­ба­чив, що тут на­го­тов­ля­ються ве­ликі зміни. Тро­хи не місяць він, як і инші чу­жинці, не зна­ли, до ко­го звер­ну­тись, та й ніхто там не знав, що бу­де завт­ра і чо­го сподіва­тись. Аж 10-го жовт­ня (октяб­ря) Ук­раїнців прий­няв у Троїцько­му по­саді мо­ло­дий 17-літній царь Пет­ро, і тут Гетьман ви­явив се­бе до­теп­ним і хит­рим діячем і од­ра­зу з'умів впо­до­ба­ти­ся Ца­реві.

 

Мазепа будує кріпости

 

Ще з по­чат­ку сво­го гетьма­ну­ван­ня Ма­зе­па, щоб ут­вер­ди­тись на своїй по­саді, пос­лу­хав на­ка­зу Мос­ковсько­го пра­ви­тельства і за­хо­див­ся бу­ду­ва­ти фор­теці по північно-західних За­по­рожських зем­лях, на­чеб-то для то­го, щоб обо­ро­ни­ти Ук­раїну вед Та­тар. Про­те тут про ин­ше йшло: Мос­ковський уряд, так са­мо як ко­лись і Польський, хотів сим зас­ту­пи­ти шлях Ук­раїнсько­му лю­дові на За­по­рож­жя. По­ча­ли бу­ду­ва­ти такі фор­теці на річці Са­марі, по Орелі, то що.

Дуже неп­ри­хильним оком ди­ви­ли­ся За­по­рожці на те бу­до­ван­ня, бо доб­ре ро­зуміли, за-для чо­го во­но ро­биться. Про­те кріпость на Са­марі, на За­по­рожській землі, бу­ла збу­до­ва­на і най­ме­но­ва­на Но­во-Бо­го­ро­дицькою. Сю­ди приз­на­че­ний був воєво­да, дяк (пи­сарь) Мос­ковський і 4.000 чо­ловіка мос­ковсько­го війська; по­сад, що був ко­ло кріпості, за­се­ле­но мос­ковськи­ми людьми та пот­ро­ху Ук­раїнця­ми з уся­ких полків. Поб­ли­зу тієї кріпості був Са­ма­ро-Ми­ко­лаївський За­по­рожський ма­нас­тирь, кот­рий ду­же по­ва­жа­ли За­по­рожці. Ченці то­го ма­нас­ти­ря, най­більше старі За­по­рожці, теж бу­ли нев­до­во­лені та­ким сусідом, як мос­ковська кріпость, і по­ча­ли підбу­рю­ва­ти про­ти неї За­по­рожців. Вер­та­ючись з дру­го­го не­щас­ли­во­го по­хо­ду на Крим, Голіцин провідав про те ремст­во та на­мов­лян­ня ченців; він об­ло­жив ма­нас­тирь і, не вва­жа­ючи на про­хан­ня Ко­шо­во­го Іва­на Гу­са­ка і За­по­рожців, за­хо­пив усіх ченців до своїх рук і тяж­ко по­ка­рав їх - ка­ту­вав та му­чив.

Після то­го на дов­гий час ма­нас­тирь сей зро­бив­ся пуст­кою, і не ско­ро по­вер­ну­ли­ся до нього ченці. Сей вчи­нок ще більш обу­рив За­по­рожців про­ти Мос­ковсько­го уря­ду та Гетьма­на, кот­ро­го во­ни вва­жа­ли за по­соб­ни­ка йо­му. І справді, у 1692 році він ра­дить уря­дові збу­до­ва­ти кріпость у Ка­мя­но­му За­тоні. „Гетьман хо­че дру­гу Січ за­во­ди­ти, - ка­за­ли За­по­рожці, - щоб нас до рук приб­ра­ти… Аби був здо­ров наш батько Дніпро, - ми собі дру­гу Січ знай­де­мо!" „Ще та­ко­го не­ба­жа­но­го Гетьма­на у нас і не бу­ло, - пи­сав Ко­шо­вий Гордієнко. - Був-єси нам пер­ше батьком, а те­пер став вітчи­мом".

 

Запорожська згода з Ханом

 

Отаке ремст­во од­чах­ну­ло їх зовсім од Гетьма­на, і во­ни по­ча­ли лис­ту­ва­тись із Кримським ха­ном та зро­би­ли з Та­та­ра­ми зго­ду. Се збен­те­жи­ло Ма­зе­пу, бо він са­ме тоді вже пи­сав Мос­ковсько­му уря­дові, що те­пер як-раз час роз­по­ча­ти війну із Тур­ка­ми. Та­ка ра­да бу­ла до душі мо­ло­до­му Ца­реві, і він справді по­чав го­то­ви­тись до по­хо­ду. Ма­зе­па охо­че до­по­ма­гав йо­му у то­му; він ра­див йти у по­ход не тільки су­хо­до­лом, але й ріка­ми, та для то­го при­сог­ла­си­ти За­по­рожців, доб­рих мо­ряків, щоб во­ни по­мог­ли збу­до­ва­ти флот. Він по­си­лав у Моск­ву за­по­рожських і ук­раїнських майстрів і ду­же пильно брав­ся до сього діла, - з усього зна­ти бу­ло, що він справді ду­же ціка­вив­ся ним.

 

Нехіть до Гетьмана

 

У 1692 році, після Во­дох­ре­ща, до Ба­ту­ри­на при­ве­зе­но із Моск­ви од Ца­ря по­да­рун­ки Гетьма­нові, стар­шині і пол­ков­ни­кам. Хто з них був на той час у Гетьманській сто­лиці, той сам узяв їх, а ко­го не бу­ло, тим по­си­ла­ли ті по­да­рун­ки ту­ди, де хто жив. В ті ча­си се бу­ло все од­но, що те­перішні хрес­ти та ор­де­ни. Так і те­пер пос­лані бу­ли по­да­рун­ки Пол­тавсько­му пол­ков­ни­кові Жу­ку, або Жу­чен­кові, з йо­го ро­ди­чем, че­рез кан­це­ля­рис­та Пет­ра Іва­нен­ка, або Пет­ри­ка, як йо­го взи­ва­ли.

 

Петрик

 

Петрик сей був жо­на­тий на Ко­чу­бей­овій не­бозі, а Жук до­во­див­ся свек­ром Ко­чу­бей­ові, кот­рий дер­жав йо­го доч­ку. Пет­рик одвіз ті по­да­рун­ки, але до Ба­ту­ри­на не вер­нув­ся; здається, йо­му за­ба­жа­ло­ся вільно­го жит­тя, бо до­ма з жінкою він жив не в зла­годі. Се зна­ти з йо­го лис­ту до Ко­чу­бея, кот­ро­му він пи­сав: „Тікаю від без­со­ром­ної лю­тос­ти жінки своєї, кот­ра не тільки що ли­хос­ло­вить і ганьбить ме­не, а ще й на­ва­жається поз­ба­ви­ти ме­не жит­тя". Щоб там не бу­ло, а військо­вий кан­це­ля­рис­та Пет­ро Іва­нен­ко опи­нив­ся на За­по­рожжі, і там ско­ро став на чолі За­по­рожців, котрі нев­до­во­лені бу­ли на Гетьма­на та Мос­ковський уряд. А нев­до­во­лені во­ни бу­ли за те, що Моск­ва бу­дує кріпості та го­род­ки на зем­лях Вольностів За­по­рожських і за те, що ук­раїнська стар­ши­на здо­бу­ва­ла собі че­рез Гетьма­на і Мос­ковський уряд гра­мо­ти на землі, та обер­та­ла їх у вічність, і лю­дей, котрі жи­ли на тих зем­лях, обк­ла­да­ла уся­ки­ми од­бут­ка­ми, - ро­би­ла з них тро­хи не кріпаків, бо вже бу­ло виз­на­че­но два дні на тиж­день ро­бо­ти на па­на. Навіть і Ко­шо­вий Гу­сак прис­тав до нев­до­во­ле­них, і ко­ли Гетьман прис­лав йо­му лис­та, у кот­ро­му він про­хав відда­ти ба­ла­му­та Пет­ри­ка, він од­пи­сав йо­му між ин­шим так: „Те­пер по­чи­нає за­во­ди­ти­ся те са­ме, за що ми би­ли­ся за Бог­да­на. Хай би вже Ге­не­ральна стар­ши­на удер­жу­ва­ла собі підда­них лю­дей, а то вже й вся­ка дрібно­та має своїх підда­них!" Пет­рик го­во­рив, що Хмельницький виз­во­лив Ук­раїну з під Польщі, а він, Пет­рик, виз­во­лить її з під Мос­калів і з під своїх панів. За ним по­ви­нен піти весь пос­по­ли­тий на­род, бо він рад до­бу­ти крас­шої долі для най­біднійших і най­низ­ших.

Як тільки За­по­рожці об­ра­ли Пет­ри­ка пи­са­рем, він поїхав у Крим до ха­на і про­хав до­по­мог­ти йо­му в йо­го справі: він за­ду­мав виз­во­ли­ти Ук­раїну з-під мос­ковської кор­ми­ги і від Ма­зе­пи, кот­ро­го За­по­рожці вва­жа­ли по­соб­ни­ком Мос­ковсько­му уря­дові. Ко­ли Пет­рик по­вер­нув­ся з Та­та­ра­ми, то ті За­по­рожці, що прис­та­ли до нього, про­го­ло­си­ли йо­го Гетьма­ном, і він пішов з ни­ми по­пе­ре­ду до Са­марських кріпостів; звідтіль по­роз­си­лав він універ­са­ли до усього Ук­раїнсько­го на­ро­ду і оповіщав в них, що йо­го об­ра­но Гетьма­ном і що з ним іде Кал­га-Сул­тан із Та­та­ра­ми виз­во­ли­ти Ук­раїну від гно­би­тельства Моск­ви і від хи­жих панів та оран­дарів. Пет­рик на­пав був од­ра­зу на Но­во-Бо­го­ро­дицьку кріпость, але йо­го од­би­то, і він із Кал­гою-Сул­та­ном ру­шив на Ук­раїну. Але й тут був він не щас­ливіший: на­род не ру­шив­ся, хоть і не­на­видів панів. Січ та­кож не вся пішла за Пет­ри­ком, а Ма­зе­па так жва­во і ро­зум­но взяв­ся про­ти нього, що ку­ди він не потк­неться, скрізь йо­го стріча­ли ко­зацькі пол­ки та да­ва­ли йо­му одсіч.

Три ро­ки Пет­рик ба­ла­му­тив на Ук­раїні. Лю­де хоч й го­моніли і нев­до­во­лені бу­ли мос­ковськи­ми роз­по­ряд­ка­ми, але він не з'умів ску­пи­ти їх ко­ло се­бе, і ко­ли у 1696 році який­сь ко­зак Вечірка убив йо­го, то про йо­го ско­ро й за­бу­ли, - тільки й то­го, що Та­та­ри ска­ра­ли за се то­го Вечірку на смерть, бо во­ни піддер­жу­ва­ли Пет­ри­ка і до­по­ма­га­ли йо­му для то­го, щоб бу­ла їм при­чи­на пос­то­ян­но гра­бу­ва­ти та на­па­да­ти на Ук­раїну.

 

Азівські походи

 

У 1695 році мо­ло­дий царь Пет­ро І за­ду­мав за­вес­ти свій флот у півден­них мо­рях, себ-то в Азовсько­му і Чор­но­му, а для то­го по весні сам пішов із військом під Азов. Але похід сей був не­щас­ли­вий, і Царь мусів був по­вер­ну­ти­ся у Моск­ву, нічо­го не за­подіявши Тур­кам. Гетьман же Ма­зе­па з бо­яри­ном Ше­ре­метьєвим тим ча­сом щас­ли­во во­юва­ли з Тур­ка­ми на ни­зу Дніпра, узя­ли Кізікер­мен і дру­гу фор­те­цу, що бу­ла ко­ло йо­го і, зос­та­вив­ши за­ло­гу у кріпості на ост­рові Та­вані (що на Дніпрі не­да­ле­ко Бо­рис­ла­ва), самі по­да­ли­ся на Ук­раїну. Тільки Гетьман, а з ним і мос­ковське військо одійшли, як За­по­рожці за­во­лоділи тим ост­ро­вом.

Петрові не ви­хо­ди­ла з го­ло­ви дум­ка за­во­лодіти мо­рем, ма­ти там свій флот і роз­по­ча­ти тор­гов­лю з Євро­пою, і от по весні 1696 ро­ку він знов вис­ту­пив про­ти Азо­ва, а Ма­зе­па вис­лав йо­му на підмо­гу 15.000 ко­заків. На­каз­ним Гетьма­ном над ни­ми нас­та­но­вив він Чер­нигівсько­го пол­ков­ни­ка Яко­ва Ли­зо­гу­ба, а сам знов поєднав­ся з Ше­ре­метьєвим і, обо­ро­ня­ючи ук­раїнські південні гра­ниці, тур­бу­вав Турків і Та­тар і не да­вав їм іти на підмо­гу до Азо­ва. На сей раз Азов бу­ло взя­то, і Царь, вва­жа­ючи, що ве­ли­ку поміч у сьому ділі да­ли йо­му ко­за­ки, дя­ку­вав Гетьма­нові Ма­зепі найбільш за те, що він приз­на­чив та­ко­го до­теп­но­го, доб­ро­г