ТОП 10:

Походи козаків у Лівонію, Інгрію і Польщу



 

У 1699 році царь Пет­ро І і Ко­роль Польський Ав­густ II умо­ви­лись, че­рез своїх упо­важ­не­них, ра­зом ста­ти про­ти мо­ло­до­го ко­ро­ля Шведсько­го Кар­ла XII. Війну роз­по­чав Ав­густ у Лівонії, ку­ди у 1700 році Царь звелів Ма­зепі пос­ла­ти йо­му на поміч ко­зацьке військо. Гетьман ви­ря­див один полк охо­че­ко­мон­них, під про­во­дом пол­ков­ни­ка Иск­ри. Лед­ве вий­шло се військо, як знов прий­шов царський на­каз пос­ла­ти ще 10.000 ко­заків; і сі вис­ту­пи­ли у Псков, під про­во­дом на­каз­но­го Гетьма­на Оби­довсько­го, Ма­зе­пи­но­го не­бо­жа. У нього бу­ло війська: 4.000 Ніжинсько­го та Чер­нигівсько­го полків, 1.000 Ста­ро­дубсько­го і 4 пол­ки охо­че­ко­монні. Але во­ни Шведів не ба­чи­ли й у вічі, - ба­чи­ли тільки мос­ковське військо, що тіка­ло на всі бо­ки після то­го, як йо­го роз­би­ли Шве­ди під Нар­вою. Не­за­ба­ром ті ко­за­ки, що хо­ди­ли во­юва­ти своїм кош­том, босі й го­лодні, обідрані і без ко­ней вер­ну­ли­ся до-до­му, люті на Мос­ковське на­чальство, кот­ре по­забіра­ло на війну їх із кіньми і не пла­ти­ло за те гро­шей. Замість них пос­ла­но ще 7.000 ко­заків, під про­во­дом на­каз­но­го Гетьма­на, Га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Бо­ру­хо­ви­ча, а ско­ро за ним ру­шив із пол­ка­ми: Мир­го­родським, Лу­бенським, Пе­ре­яс­лавським, Ніжинським і Пол­тавським на­каз­ний ота­ман - Мир­го­родський пол­ков­ник Апос­тол. Се військо пу­ще­но до­до­му у січні (январі) 1702 ро­ку, а 27-го лип­ня (юля) то­го ж ро­ку пос­ла­но у поміч По­ля­кам ин­ших 12.000 ко­заків, під про­во­дом на­каз­но­го Гетьма­на, Ста­ро­дубсько­го пол­ков­ни­ка Мик­ла­шевсько­го.

Ще в лю­то­му (фев­ралі) 1701 ро­ку царь Пет­ро ба­чив­ся із ко­ро­лем Ав­гус­том, і во­ни заз­да­легідь поділи­ли по-між се­бе землі, що ма­ли од­во­юва­ти од Шведів. Пет­ро брав собі Інгрію і Ко­релію (ко­ло те­перішнього Пе­тер­бур­га) а Ав­густ наз­на­чив собі Ост­зей­ський край, та ще, з по­ра­ди панів польських, на­ма­гав­ся, щоб Мос­ковський царь зрікся своїх прав на Пра­вобічну Ук­раїну. Але Ма­зе­па, че­рез прис­ла­но­го до нього в сій справі дя­ка мос­ковсько­го Бо­ри­са Ми­хай­ло­ва, од­ка­зав Ца­реві, що Ук­раїна на се ніко­ли не прис­та­не: „Бо не дур­но наші літо­писі пи­шуть: по­ки світ стоїть світом, По­ляк Ру­си­нові не бу­де бра­том".

Зімою 1702 і 1703 ро­ку Гетьман їздив у Моск­ву. Там знов йо­го доб­ре віта­ли, на­да­ру­ва­ли йо­му зе­мель із се­ла­ми і з сло­бо­да­ми, со­болів (на фут­ра), шов­ку і та­ке ин­ше, а ко­роль Польський прис­лав йо­му ор­ден Біло­го Ор­ла.

Козаки та За­по­рожці, вер­та­ючись з по­ходів тих до-до­му, роз­нес­ли скрізь по Ук­раїні, які то лю­де Мос­калі, як во­ни зну­ща­ються, зне­ва­жа­ють та крив­дять Ук­раїнців, як по­невіряєть Ук­раїнця­ми Мос­ковський уряд. Че­рез сі ба­лач­ки За­по­рожці го­тові бу­ли підня­ти повс­тан­ня про­ти Мос­калів, і за те сто­яв і Ко­шо­вий ота­ман Кость Гордієнко, справжній ли­царь і за­пек­лий во­рог Моск­ви. За­по­рожці вже го­тові бу­ли вий­ти на Ук­раїну, виг­на­ти Мос­калів, панів та оран­дарів. Ма­зе­па пи­сав у Моск­ву, що по всій Ук­раїні мен­ша ста­ла при­хильність до Ца­ря й до Моск­ви. Пет­ро І ви­ма­гав, щоб при­си­ла­но бу­ло ко­заків у північні сто­ро­ни на служ­бу та на всякі ро­бо­ти. Сього по­пе­ре­ду ніко­ли не бу­ло, а ко­за­ки тільки й зна­ли свою Ук­раїну та сусідні сте­пи південні. Сі по­хо­ди на північ бу­ли на всій біді і ще більш обу­рю­ва­ли Ук­раїнців про­ти Мос­ковсько­го уря­ду.

У квітні (апрілі) 1704-го ро­ку Царь на­ка­зав Ма­зепі вис­ту­пи­ти з Ук­раїни з усім військом на поміч Польсько­му ко­ро­леві. Ма­зе­па вий­шов, ко­ло Київа пе­рей­шов Дніпро і 15-го черв­ня (юня) ота­бо­рив­ся ко­ло Па­во­лочі; сю­ди ж при­був до йо­го із своїми пол­ча­на­ми і Се­мен Палій. Ма­зе­па вітав йо­го при­яз­но, а тим ча­сом ниш­ком лис­ту­вав­ся із кня­зем Го­ловіном. 10-го лип­ня (юля) він пок­ли­кав Палія і став доріка­ти йо­му, що йо­го ко­за­ки свавільно розп­рав­ля­ються з оран­да­ря­ми та па­на­ми і на се скар­житься й Ко­роль. „На те во­ни лю­де вольні, - од­ка­зав Палій. - Що я з ни­ми подію?" Тоді Гетьман пе­ре­ка­зав йо­му царське ба­жан­ня, щоб він їхав у Моск­ву. „Не­ма чо­го міні ту­ди їха­ти" - од­мо­вив Палій і хотів іти до сво­го обо­зу, але Ма­зе­па не пус­тив йо­го і за­раз на­пи­сав про се Го­ловінові, а 24-го серп­ня (авгус­та) сповіщав йо­го, що під ка­ра­улом одп­ро­ва­див Палія і йо­го па­син­ка Сімаш­ка у Ба­ту­рин, і звелів їх дер­жа­ти там до при­ка­зу царсько­го.

Тим ча­сом у Польщі лю­де ме­ту­ши­ли­ся і не зна­ли, ко­го й чо­го дер­жа­тись: одні дер­жа­ли­ся ко­ро­ля Ав­гус­та, а другі пе­ре­хо­ди­ли на бік Кар­ла XII, кот­рий вже взяв Вар­ша­ву, Краків і Львів. Пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Ми­ро­вич, що сто­яв у Львові із 10.000 ко­заків, мусів був одс­ту­пи­ти у Бро­ди. Ба­га­то зне­ва­ги терпіли ко­за­ки од По­ляків і од Шведів, а тут ще до то­го у Чер­воній Русі по­ча­ли­ся по­шесті та болісті, і че­рез те ко­за­ки мусіли зовсім вер­ну­тись до-до­му. Ма­зе­па, кот­рий теж хо­див із військом по­хо­дом на Во­линь, по­вер­нув­ся до Ба­ту­ри­на. Сі по­хо­ди ко­зацькі, здається, ма­ло до­по­мог­ли ко­ро­леві Ав­гус­тові, а ко­за­кам да­ли­ся доб­ре в зна­ки; че­рез них ко­за­ки лихі бу­ли й на Шведів.

У по­чат­ку 1705 ро­ку Ма­зе­па був у Москві, а в бе­ре­золі (марті) ту­ди при­ве­зе­но Палія і па­син­ка йо­го Сімаш­ка. Після до­пи­ту, зве­ле­но бу­ло їх зас­ла­ти в Сібір, у Єни­сей­ськ, але чо­гось пізніш сей на­каз пе­реміне­но, і Палія зас­ла­но у Вер­хо­турьє, а звідтіль у Томськ, де він мав про­бу­ва­ти аж до смерті.

 

Другий поход на Волинь

 

По весні 1705-го ро­ку Ма­зе­па, з на­ка­зу Ца­ря, ви­ря­див 4.500 ко­заків, під про­во­дом на­каз­но­го Гетьма­на, При­луцько­го пол­ков­ни­ка, Дмит­ра Гор­лен­ка на Лит­ву, а сам 18-го черв­ня (юня) вис­ту­пив на Поділля; звідтіль пішов він на Во­линь, щоб плюнд­ру­ва­ти маєтності тих польських панів, котрі прис­та­ли на бік Шведсько­го ко­ро­ля. Так він дійшов до Льво­ва. Далі мусів він іти, щоб поєдна­ти­ся з Сак­сонським військом ко­ро­ля Ав­гус­та, але не зустрів йо­го і по­вер­нув на Во­линь. Тут він став та­бо­ром у місті Дубні, по­ки­нув­ши час­ти­ну сво­го війська у воєводстві Белзсько­му, а час­ти­ну у землі Холмській.

Тим ча­сом у Вар­шаві 3-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря), з волі Кар­ла XII, ко­ро­но­ва­но Станісла­ва Ле­щинсько­го на ко­ро­ля Польсько­го. Та­ким по­би­том у Польщі бу­ло два ко­ролі в-раз.

Новий ко­роль Станіслав за­раз же по­чав зап­ро­шу­ва­ти Ма­зе­пу, щоб він прис­тав на йо­го бік, і обіцяв ко­за­кам усякі вольності: але Гетьман, ще до яко­го ча­су, не ви­яв­ляв своїх замірів і про сі зап­ро­си­ни повідо­мив Мос­ковський уряд.

 

Княгиня Дольська

 

Пробуваючи у Дубні, Ма­зе­па їздив до Білої Кри­ниці і там хрес­тив із кня­ги­нею Ган­ною Дольською доч­ку її си­на од пер­шо­го чо­ловіка, кня­зя Виш­не­вецько­го. Ся кня­ги­ня Дольська, удо­ва по двох чо­ловіках, бу­ла ще не ста­ра, ду­же кра­си­ва і при­ваб­ли­ва. Во­на сильно вра­зи­ла гетьманське серд­це і, здається, на сих хрес­ти­нах бу­ло ки­ну­то пер­ше зер­нят­ко спо­ку­си - пе­рей­ти на бік Шведів і з'яви­ла­ся надія виз­во­ли­ти Ук­раїну з-під мос­ковсько­го гніту. А гніт сей був ду­же тяж­кий, і до Гетьма­на з усіх кутків Ук­раїни при­хо­ди­ли скар­ги на на­сильства, зну­щан­ня і свавільство мос­ковських військо­вих лю­дей над ко­за­ка­ми.

Повернувшись до сво­го Ба­ту­ри­на, Ма­зе­па одер­жав звістку, що у-літку при­бу­де на Ук­раїну Царь, щоб ог­лядіти Київську кріпость. У кінці черв­ня (юня) Гетьман зібрав до Київа ко­заків і сам поїхав стріча­ти Ца­ря, кот­рий по­ви­нен був приїха­ти ту­ди во­дою. Про­бу­ва­ючи у Київі, Гетьман одібрав лис­та од своєї ку­ми Дольської; в то­му листі во­на, імям ко­ро­ля Станісла­ва, ра­ди­ла Ма­зепі прис­та­ти до Шведів і впев­ня­ла, що все, чо­го Гетьман ба­жає, справ­диться. Се був вже дру­гий лист од неї, і про сі лис­ти знав тільки Ге­не­ральний пи­сарь Ор­лик; але й він не знав, як Гетьман ста­виться до них, бо Ма­зе­па не ви­яв­ляв своїх замірів і ла­яв при Ор­ли­кові Дольську за її ви­гад­ки, ка­жу­чи: „прок­ля­та ба­ба з глуз­ду з'їха­ла!"

4-го лип­ня (юля) 1706-го ро­ку приїхав у Київ царь Пет­ро. По­чув­ши тут, що Карл XII пря­мує на Ук­раїну, він вип­ра­вив кня­зя Меньши­ко­ва з кінни­ми ва­та­га­ми на Во­линь, а Ма­зепі звелів до­по­ма­га­ти йо­му і бу­ти під йо­го на­ча­лом. Ду­же вра­зи­ло се ста­ро­го Гетьма­на, - і як Гетьма­на, і як чо­ловіка, що вва­жав се­бе да­ле­ко ви­щим і ро­дом і по освіті, ніж Меньши­ков. Карл XII на сей раз не пішов на Ук­раїну, а по­вер­нув у Сак­сонію. Там у зам­ку Альтранш­тадті бу­ло скла­де­но умо­ву; по тій умові Ав­густ II зрікся Польської ко­ро­ни, зос­тав­ся тільки ко­ро­лем Сак­сонським і пор­вав зго­ду з Мос­ковським ца­рем.

 

Мазепа й Меньшиков

 

Таким по-би­том Ма­зепі не до­ве­ло­ся ста­ва­ти під на­ча­ло Меньши­ко­ва, але ся об­ра­за гли­бо­ко за­па­ла в сер­це Гетьма­нові; а тут ще й кня­ги­ня Дольська знов пи­са­ла в листі до нього, що во­на чу­ла, ніби-то князь Меньши­ков має на думці ски­ну­ти йо­го з гетьманст­ва і са­мо­му ста­ти Гетьма­ном Ук­раїни. Про се справді бу­ла чут­ка, і Ма­зе­па знав, що Меньши­ков кло­по­тав у Ца­ря про те, щоб йо­го зроб­ле­но бу­ло кня­зем Чер­нигівським. Се князівство по­вин­но бу­ло прос­те­ли­ти йо­му шлях до гетьманст­ва. Ма­зепі ж, щоб за­до­вольни­ти йо­го, Царь хотів вик­ло­по­та­ти ти­тул Австрійсько­го кня­зя, про що вже по­ча­ли лис­ту­ва­тись із Австрійським уря­дом. І Ма­зе­па та­ки одер­жав сей ти­тул аж пе­ред смертью.

На той час, як Пет­ро про­бу­вав у Київі, Гетьман зро­бив за-для, Ца­ря бен­кет. На то­му бен­кеті бу­ла уся ук­раїнська стар­ши­на і мос­ковські вельможі, котрі бу­ли ко­ло Ца­ря, по-між ни­ми й Меньши­ков. По обіді Меньши­ков узяв Ма­зе­пу за ру­ку і, сівши з ним ос­то­ронь, по­чав йо­му ка­за­ти так, що де-хто з стар­ши­ни і пол­ков­ників чу­ли: „Гетьма­не Іва­не Сте­па­но­ви­чу! Час бра­тись за во­рогів", - про­мо­вив він, підмор­гу­ючи на стар­ши­ну. Потім по­чав го­во­ри­ти йо­му, що для спо­кою Царської ве­лич­нос­ти і на ко­ристь са­мо­му Гетьма­нові, тре­ба ви­ко­ре­ни­ти усю стар­ши­ну; за се й бу­дучі Царі сла­ви­ти­муть йо­го, як най­вірніщо­го з Гетьманів.

„Небезпешно, - про­мо­вив Гетьман - не скінчив­ши од­ної війни з во­ро­гом, роз­по­чи­на­ти дру­гу хат­ню війну".

„Чи сих во­рогів (себ-то, ко­заків та стар­ши­ну) бо­ятись і жаліти?! - од­ка­зав Меньши­ков. Але тут Пет­ро встав, щоб їха­ти, і роз­мо­ва на то­му ур­ва­ла­ся. Як Царь і російські вельможі поїха­ли, Гетьман звер­нув­ся до стар­ши­ни і пол­ков­ників з та­кою мо­вою:

„Чи чу­ли, що ка­зав князь? І та­ку пісню співа­ють міні раз-у-раз у Москві і скрізь. Не по­пус­ти Бо­же, щоб ста­ло­ся по їх думці!" Тут вже й стар­ши­на, по­чув­ши та­ке, по­ча­ла ремст­ву­ва­ти: „Слу­жать ко­за­ки Ца­реві без уся­кої про­тив­нос­ти, пос­луш­ли­вим сер­цем, своїм кош­том ро­би­ли такі да­лекі по­хо­ди у Інфлян­ти, Польщу, Лит­ву, у Донські го­ро­ди і Ка­занське царст­во… Ко­за­ки ги­нуть там, терп­лять тяж­ку зне­ва­гу і об­ра­зу від мос­ковських на­чальників, і за все се їм та­ка дя­ка!" В до­да­чу до сього Гетьман ска­зав: „Я сам доб­ре знаю, що ду­ма­ють за­подіяти зо мною і з ва­ми: ме­не хо­тять до­вольни­ти князівським ти­ту­лом Римської дер­жа­ви, усю стар­ши­ну ви­ко­ри­ни­ти, міста наші під се­бе підгор­ну­ти, по­са­до­ви­ти своїх воєводів або гу­бер­на­торів; як що наші підуть навп­ро­ти, то за Вол­гу усіх пе­рег­на­ти, а Ук­раїну своїми мос­ковськи­ми людьми оса­ди­ти".

Се ду­же збен­те­жи­ло усіх, хто там був, і з то­го ча­су, з то­го бен­ке­ту, по­ча­ло­ся ще більше ремст­во на Мос­калів. Стар­ши­на по­ча­ла збіра­тись то в обоз­но­го Ло­ми­ковсько­го, то в ко­го з пол­ков­ників або з стар­шин. У пол­ков­ни­ка Апос­то­ла, кот­рий дос­тав з бібліоте­ки Пе­чорсько­го ма­нас­ти­ря „Га­дяцькі пак­ти", тоб-то умо­ви Гетьма­на Ви­говсько­со про фе­де­раційну спілку Ук­раїни з Польщею, дов­го ра­ди­лись про се і пе­ре­чи­ту­ва­ли ту умо­ву. Ко­зацьке поспільство теж бу­ло нес­покійне і го­моніло по ха­тах та шин­ках. Скрізь Ма­зе­па ба­чив, що на­род нев­до­во­ле­ний Мос­ковським уря­дом, і сам доб­ре ро­зумів і спо­чу­вав то­му. Він ба­чив, що російське військо ха­зяїнує на Ук­раїні, на­че в звой­ованій країні. Йо­му зда­ва­ло­ся, не­на­че він чує го­лос, кот­рий про­мов­ляє: „Як ми за ду­шу Хмельницько­го по-всяк-час Бо­га мо­ли­мо і імя йо­го сла­ви­мо, що виз­во­лив Ук­раїну з-під лядської кор­ми­ги, так ми й діти наші на віки-віков ду­шу й кості твої прок­ли­на­ти­ме­мо, як що нас, за гетьма­ну­ван­ня сво­го, після смерті своєї, ти за­ли­шиш у такій не­волі".

Тим ча­сом ко­за­ки ріжних полків вже пять літніх місяців, ко­ли бу­ло чи­ма­ло ро­бо­ти й у свой­ому ха­зяй­стві, пра­цю­ва­ли, з на­ка­зу Ца­ря, над Київською кріпостью, та ще й на своїх хар­чах. Царь ска­зав, що кріпость збу­до­ва­но в по­га­но­му місці і зро­бив но­ву зак­лад­чи­ну, навк­ру­ги Пе­черсько­го ма­нас­ти­ря, та звелів, щоб дог­ля­дав за ро­бо­тою Гетьман. Тільки аж у кінці жовт­ня (октяб­ря) прий­шов царський дозвіл, щоб Гетьман пус­тив військо - го­ле, бо­се, обідра­не і го­лод­не, та ще до то­го за­му­че­не тяж­кою, нез­ви­чай­ною для ко­заків пра­цею над кріпостью. Сам Гетьман поїхав до Ба­ту­ри­на.

Під но­вий 1707 рік Царь при­був у Жовк­ву, а 11-го квітня (апріля), з на­ка­зу Ца­ря, ту­ди ж при­був і Ма­зе­па. Тут знов ста­ла­ся дру­га по­тич­ка Ма­зе­пи з Меньши­ко­вим, кот­рий са­мов­лад­не, без волі Гетьма­на, пос­лав на­каз ком­панійсько­му пол­ков­ни­кові Гансько­му, щоб він заб­рав на пів ро­ку гроші для війська і вис­ту­пив у по­ход. Се стра­шен­но роз­лю­ту­ва­ло Гетьма­на.

 

Єзуїт Заленський

 

Саме тоді приїхав до нього Львівський Єзуїт, рек­тор єзуїтської шко­ли у Вин­ниці, За­ленський. Ма­зе­па прий­няв йо­го на са­моті, і що во­ни там ба­ла­ка­ли, про се ніхто не знає. Після то­го Гетьман пос­лав йо­го у Сак­сонію до ко­ро­ля Станісла­ва із своїм лис­том. Не­ба­вом Гетьма­на і стар­ши­ну од­пу­ще­но з Жовк­ви, і він вер­нув­ся до Ба­ту­ри­на. Вдо­ма він пе­ре­був не дов­гий час, бо тре­ба бу­ло поспіша­тись до Київа, де зно­ву усі ко­за­ки - і го­ро­дові, і охо­че­ко­монні - пра­цю­ва­ли над кріпостью. Тут 16-го жовт­ня Ма­зе­па ізнов одібрав лист від Дольської і від ко­ро­ля Станісла­ва. Про­чи­тав­ши йо­го, ось що про­мо­вив ста­рий Гетьман до свой­ого пи­са­ря Ор­ли­ка, пе­ред хрес­том з част­кою жи­вот­во­ря­що­го дре­ва: „Я кли­чу Все­мо­гу­чо­го Бо­га за свідка і зап­ри­ся­га­юсь, що не ра­ди своєї ко­рис­ти, не ра­ди ви­со­кої по­ша­ни, не за-для ба­гатст­ва або ин­ших примх, а за-ра­ди усіх вас, що під моїм уря­дом і регімен­том єсьте, і для жінок і дітей ва­ших, для за­гально­го доб­ра ма­тері на­шої, бідної Ук­раїни, для ко­рис­ти усього війська За­по­рожсько­го і на­ро­ду Ук­раїнсько­го, для збільшен­ня і роз­вит­ку військо­вих прав і вольнос­тей, хо­чу я, за помічю Бо­га, так зро­би­ти, щоб ви з жінка­ми і дітьми ва­ши­ми і край рідний з військом За­по­рожським не за­ги­нув а-ні під Моск­вою, а-ні під Шве­да­ми". Си­ми сло­ва­ми він ви­явив свої заміри, але до яко­го ча­су усе ро­би­ло­ся по­тай, Ор­лик, і тільки Ор­лик, кот­рий при­сяг­нув ніко­му нічо­го не го­во­ри­ти, знав де­що про усе.

Другої зіми знов приїздив Єзуїт За­ленський до Ма­зе­пи з універ­са­лом Станісла­ва до ко­заків і на­ро­ду Ук­раїнсько­го. Він про­бу­вав у Бах­мачі, а звідти Ор­лик при­во­зив йо­го двічи до Гетьма­на на Гон­чарівку (уро­чи­ще, де був па­лац Ма­зе­пи, за пів верст­ви од Ба­ту­ри­на); там во­ни за­чи­нив­шись, дов­го по­таємці роз­мов­ля­ли.

 

Бунт Булавина

 

Тим ча­сом при кінці 1707-го ро­ку з'явив­ся на За­по­рожжі донський ко­зак Кіндрат Бу­ла­вин. Він за­охо­чу­вав За­по­рожців прис­та­ти до Донців, щоб би­тись з мос­ковським військом, ви­гу­би­ти бо­яр і усіх панів та уся­ких уря­довців, До йо­го прис­та­ло чи­ма­ло За­по­рожської го­ло­ти і гультаїв. Але Ма­зе­па ви­ря­див про­ти нього ком­панійсько­го пол­ков­ни­ка Ко­жухівсько­го і Пол­тавсько­го - Ле­вен­ця, і во­ни виг­на­ли Бу­ла­ви­на з йо­го ва­та­гою з Ук­раїни та пішли на підмо­гу кня­зю Дол­го­ру­ко­му, що був пос­ла­ний Мос­ковським уря­дом про­ти бунтівників. Так зни­щив Ма­зе­па влас­но­го со­юз­ни­ка, бо та­ким міг ста­ти Бу­ла­вин у борбі Ма­зе­пи з Моск­вою. На До­ну Бу­ла­ви­нові спо­чат­ку щас­ти­ло: він роз­бив мос­ковське військо і зай­няв місто Чер­каськ; але тут він на-щось розділив свої си­ли, а че­рез те не­за­ба­ром йо­го бу­ло роз­би­то. Зна­ючи, яка бу­де йо­му ка­ра і му­ки у Москві, як йо­го пійма­ють, він заст­ре­лив­ся. 1.500 За­по­рожців, котрі бу­ли в йо­го війську, об­ло­жив бри­гадір Шид­ловський у Бах­муті і, здається, ви­ни­щив їх до од­но­го, а Бах­мут спа­лив. Час­ти­на Донців, під про­во­дом Нек­ра­со­ва, утікла на Ку­бань, а потім підда­ли­ся Турції і осе­ли­ли­ся по Ду­най­ських плав­цях у Доб­руджі. Там жи­вуть по­том­ки їх і досі і про­зи­ва­ються „Нек­ра­сов­ця­ми". Ми ще стріне­мо­ся з ни­ми далі.

З са­мо­го по­чат­ку гетьма­ну­ван­ня Ма­зе­пи він мав ба­га­то во­рогів, і до­но­си на йо­го при­си­ла­но у Моск­ву ма­ло не що-ро­ку, але во­ни ском­па­но­вані бу­ли не­до­теп­но, в них бу­ло так не­ба­га­то прав­ди­вих до­казів, що Гетьма­нові не бу­ло чо­го бо­ятись, - нав­па­ки, че­рез них Ма­зе­па ста­вав в очах Пет­ро­вих ще вірнійшим та ще більш при­хильним до нього Гетьма­ном. Усіх до­нос­чиків, по­чи­на­ючи з 1687-го ро­ку (з по­па - розст­ри­ги з Путівля) і до посліднього ча­су, Мос­ковський уряд або сам ка­рав на смерть, або при­си­лав до Гетьма­на, щоб він ро­бив з ни­ми, що схо­че; і, тре­ба ска­за­ти прав­ду, Ма­зе­па ніко­ли не ужи­вав на зле своєї влас­ти та по­са­ди: він не був лю­тий з ро­ду. Так, ми ба­чи­мо, що з од­да­них йо­му до­нос­чиків, він ска­рав на смерть од­но­го тільки чен­ця Со­ло­мо­на, - не­бо­жа ж Са­мой­ло­ви­чо­во­го, Га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Ми­хай­ла Ва­си­ле­ви­ча Га­лицько­го, він пе­ре­дав Мос­ковсько­му уря­дові, і в Москві по­ка­ра­ли йо­го ба­то­га­ми за до­нос на Гетьма­на та зас­ла­ли у Сібір; Забілу, Со­ло­ни­ну і Чалієнка він зовсім про­щає і нічим не ка­рає Сус­лу. Але те­пер у 1708 році пос­ла­но но­вий до­нос, кот­рий ду­же збен­те­жив Гетьма­на. До­нос сей з'явив­ся са­ме тоді, як тро­хи не вся стар­ши­на ко­зацька і За­по­рож­жя ску­пи­лись ко­ло Гетьма­на, щоб про­го­ло­си­ти не­за­лежність Ук­раїни, як от-от Карл XII мав ру­ши­ти на Моск­ву, а Станіслав - на Київ. Вий­шов той до­нос од од­но­го з най­по­важніших стар­шин - Ге­не­рально­го судді Ва­си­ля Ко­чу­бея, кот­рий до то­го ще був і близький до Гетьма­на чо­ловік; він знав усі дум­ки і заміри стар­шин, у нього Ма­зе­па час­то гос­тю­вав і по-при­ятельськи ба­ла­кав із ним про ба­га­то де-чо­го та­ко­го, чо­гоб не ска­зав дру­го­му. Усе те ду­же тур­бо­ва­ло Гетьма­на. Скоїло­сяж во­но ось че­рез що. Ма­зе­па був хре­ще­ний батько Ко­чу­беївоі доч­ки Мотрі, і як кум, він час­то бу­вав у Ко­чу­беїв.

 

Мотря Кочубеївна

 

Хрещениця йо­го підрос­ла і на йо­го очах ста­ла гар­ною дівчи­ною. Гетьман тоді був удівцем (йо­го жінка вмер­ла у 1702 році), і за­ду­мав пос­ва­та­ти свою хре­ще­ну доч­ку. Се ду­же вра­зи­ло Мот­ри­ну матірь, Лю­бов Хве­дорівну Ко­чу­беїху, кот­ра й чу­ти не хотіла про та­ке без­за­конст­во, щоб хре­ще­ний батько узяв собі за жінку свою хре­ще­ну доч­ку. Але мо­лодій Ко­чу­беївні ба­жа­ло­ся зро­би­тись гетьман­шою. Хатні свар­ки і лай­ка з матірью та ве­ли­ка охо­та до­сяг­ти та­ки сво­го, по­ве­ли до то­го, що дівчи­на по­ки­ну­ла батьків і утікла в бу­ди­нок до Гетьма­на. Старі Ко­чу­беї счи­ни­ли га­лас і ста­ли до­ко­ря­ти Гетьма­нові. Ма­зе­па не стерпів тих до­корів і, щоб вга­му­ва­ти се діло, мусів одісла­ти Мот­рю до батька, але після то­го він ще час­то лис­ту­вав­ся із нею. Се бу­ло у 1704 і 1705 ро­ках, але, здається, че­рез те Гетьман з Ко­чу­беєм не ста­ли гірші, бо ми ба­чи­мо, що Ко­чу­бей після то­го бу­вав на бен­ке­тах у Гетьма­на у Бах­мачі та на Гон­чарівці, і сам Гетьман по-при­ятельськи приїздив до Ко­чу­беїв у Ди­каньку і бу­вав у їх гос­поді в Ба­ту­рині; виїзжа­ючи в по­ход Ма­зе­па ли­шав замість се­бе у Ба­ту­рині на­каз­ним Гетьма­ном Ко­чу­бея. Так бу­ло і у 1706 і 1707 ро­ках.

 

Донос Кочубея

 

Раз якось, під час та­ко­го гетьма­ну­ван­ня Ко­чу­бея, приїха­ли до йо­го ченці - по-між ни­ми був чер­нець Ни­ка­нор. Ко­чу­беїха, кот­ра бу­ла ду­же кру­та і су­во­ра на вда­чу, досі не мог­ла за­бу­ти об­ра­зи, що вчи­нив їй Ма­зе­па, сва­та­ючи її доч­ку, а свою хре­ще­ни­цю, та пе­ре­дер­жу­ючи її у се­бе. Во­на на­мог­ла­ся, щоб Ко­чу­бей ви­ря­див то­го чен­ця, як пев­но­го чо­ловіка, із до­но­сом на Гетьма­на аж у Моск­ву. Узяв­ши з Ни­ка­но­ра при­ся­гу і дав­ши йо­му гро­шей, Ко­чу­бей ви­ря­див йо­го у Моск­ву. Він ба­гатів дум­кою, що як повірять там йо­го до­но­сові і ски­нуть Ма­зе­пу з гетьманст­ва, то ся по­са­да дос­та­неться йо­му. До­жи­дав­ся він сво­го пос­лан­ця аж до 1708 р., і не діждав­ся. Тоді він знай­шов яко­гось Пет­ра Яцен­ка, вих­рес­та з Жидів. Ви­явив­ши свої заміри при­яте­леві і сво­якові свой­ому, Пол­тавсько­му пол­ков­ни­кові Искрі, во­ни ра­зом од се­бе обох ви­ря­ди­ли то­го Яцен­ка у Моск­ву з дру­гим до­но­сом, а самі зак­ли­ка­ли у Ди­каньку до се­бе по­па Іва­на Свя­тай­ла і до­ру­чи­ли йо­му ском­по­ну­ва­ти ще один до­нос російсько­му пол­ков­ни­кові Оси­по­ву, кот­рий пол­ков­ни­ку­вав у Ах­тирці, щоб він, сповістив про заміри Ма­зе­пи Київсько­го воєво­ду, кня­зя Голіци­на. Князь, одібрав­ши до­нос, одп­ро­ва­див йо­го до Ца­ря, кот­рий са­ме тоді про­бу­вав у Бішен­ко­ви­чах. Як довідав­ся про се Ма­зе­па, то поспішив од се­бе пос­ла­ти лист до ца­ря Пет­ра. Пет­ро звик вже, що на Ма­зе­пу час­то при­хо­дять до­но­си, то він і на сей раз не звер­нув на нього ува­ги і до­ру­чив са­мо­му Гетьма­нові пійма­ти до­нос­чиків. Тоді Ма­зе­па пок­ли­кав до се­бе Га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Тро­щинсько­го і охо­че­ко­мон­но­го Ко­жухівсько­го і до­ру­чив їм ісхо­пи­ти Ко­чу­бея та Иск­ру. Але Мир­го­родський пол­ков­ник Да­ни­ло Апос­тол, - доч­ку йо­го дер­жав стар­ший син Ко­чу­бея, Ва­силь - пос­лав до Ко­чу­бея верхівця з по­ра­дою тіка­ти в Крим. Здається, то­го хотів і сам Гетьман, і зроб­ле­но то бу­ло по умові з ним, бо пол­ков­ник Апос­тол був го­лов­ним спільни­ком Ма­зе­пи у за­ду­ма­но­му ділі - щоб одірва­ти Ук­раїну од Моск­ви. Як би Ко­чу­бей та Иск­ра утікли бу­ли в Крим, то до­нос їх не був би страш­ний а-ні Гетьма­нові, а-ні усій тій справі, що за­мис­ли­ла стар­ши­на.

Але, на ли­хо, Ко­чу­бей та Иск­ра, котрі, тіка­ючи в Крим, доїха­ли бу­ли аж до Ко­ло­ма­ку, чо­гось по­вер­ну­ли на північ і як-раз по­па­ли­ся до рук Оси­по­ву. Сей нес­подіва­ний слу­чай ду­же збен­те­жив Гетьма­на і усіх йо­го спільників. Ко­чу­бея, Иск­ру та Оси­по­ва, як го­лов­них до­нос­чиків, зве­ле­но бу­ло одп­ро­ва­ди­ти за­раз на до­пит до Смо­ленська, а звідтіль до Вітебська, де бу­ла го­лов­на ква­ти­ря мос­ковсько­го канц­ле­ра Го­ловкіна - йо­му до­ру­че­но бу­ло сю спра­ву. Ту­ди ж бу­ли прис­лані з Моск­ви піп Свя­тай­ло, сот­ник Ко­ванько, вих­рест Яцен­ко і чер­нець Ни­ка­нор, як лю­де, що най­більше при­четні бу­ли до то­го діла. Після до­пи­ту, Оси­по­ва пу­ще­но на во­лю, Ко­чу­бея та Иск­ру при­суд­же­но ска­ра­ти на смерть, Свя­тай­ла одп­ро­ва­ди­ти у Со­ло­вецький ма­нас­тирь, Ко­ванька зав­да­ти до Ар­хан­гельська у військо, Яцен­ка та Ни­ка­но­ра зас­ла­ти у Мос­ковські да­лекі міста. Усіх їх за­ко­ва­ли у кай­да­ни і одп­ро­ва­ди­ли до Смо­ленська. Після то­го Ко­чу­бея та Иск­ру, з на­ка­зу Ца­ря, знов при­ве­зе­но до Вітебська; там їх знов до­пи­ту­ва­ли та мор­ду­ва­ли, та про­те нічо­го но­во­го не доз­на­ли­ся. Тоді од­вез­ли їх до Смо­ленська, а звідтіль Дніпром одп­ро­ва­ди­ли до Київа і по­са­ди­ли у новій Пе­чорській кріпості. Ма­зе­па сто­яв тоді обо­зом у Бор­шагівці ко­ло Білої Церк­ви.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.2.109 (0.01 с.)