ТОП 10:

Павло Полуботок наказним Гетьманом



 

Гетьман Ско­ро­падський, поміра­ючи, до­ру­чив гетьма­ну­ван­ня, по­ки об­ра­но бу­де но­во­го Гетьма­на, Чер­нигівсько­му пол­ков­ни­кові Пав­лу По­лу­бот­кові, а по­ки що - нас­та­но­вив йо­го на­каз­ним Гетьма­ном. Як вмірав Ско­ро­падський, то при то­му бу­ли, крім По­лу­бот­ка, Лу­бенський пол­ков­ник Мар­ке­вич, Ге­не­ральний пи­сарь, Са­вич і Ге­не­ральний оса­вул, Жу­ра­ковський, котрі й пос­ла­ли у Се­нат звістку про смерть Гетьма­на. З сво­го бо­ку, По­лу­бо­ток пос­лав у Моск­ву до Ца­ря військо­вих то­ва­ришів Се­ме­на Руб­ця і Ва­си­ля Би­ковсько­го, про­ха­ти, щоб доз­во­ле­но бу­ло скли­ка­ти ра­ду для об­ран­ня но­во­го Гетьма­на. Та послів тих до Ца­ря не до­пус­ти­ли і їм на­ка­за­но бу­ло їха­ти аж у Аст­ра­хань, ку­ди при­бу­де Царь, іду­чи у Пер­сидський по­ход. В Аст­ра­хані во­ни діжда­ли­ся Ца­ря, кот­рий обіцяв, як по­вер­неться з по­хо­ду, да­ти на­каз про те, щоб об­ра­ти Гетьма­на.

Тим ча­сом 20-го черв­ня (юня) у Глухів приїхав го­ло­ва „Ма­ло­россійської Ко­легії", бри­гадір Сте­пан Вельямінов. У Ко­легії тій бу­ло 6 шта­бофіцерів то­го мос­ковсько­го війська, що сто­яло пос­то­ями на Ук­раїні. Се мав бу­ти най­ви­щий уряд на Ук­раїні, що дог­ля­да­ти­ме за по­ряд­ком. Лед­ве Ко­легія по­ча­ла свою ро­бо­ту, як між По­лу­бот­ком і Вельяміно­вим по­ча­ли­ся свар­ки. Вельямінов став ду­же неввічли­во по­во­ди­тись із стар­ши­ною і са­мим Гетьма­ном. Так, од­но­го ра­зу, як свідчить су­час­ник, він з ве­ли­ким гнівом грим­нув на По­лу­бот­ка: „Що твоя служ­ба про­ти моєї? Ти ба­чиш, що я - бри­гадір і пре­зи­дент, а ти пе­ре­до мною ніщо". А тоді звер­нув­шись до стар­ши­ни, що бу­ла при то­му, до­дав: „Зігну я вас так, що й инші тріснуть. Ваші дав­ни­ни ска­су­ва­ти зве­ле­но, а з ва­ми по но­во­му по­во­ди­тись". Але то­го но­во­го не хотіли до­жи­да­ти стар­ши­ни і скар­жи­лись у Се­нат на Вельяміно­ва і зно­ву пос­ла­ли про­хан­ня про ви­бо­ри но­во­го Гетьма­на та про свої пра­ва і вольності. На се про­хан­ня бу­ло прис­ла­но у Ге­не­ральну кан­це­лярію царський указ 23-го черв­ня 1723-го ро­ку: „Всім відо­мо, що від часів пер­шо­го Гетьма­на Бог­да­на Хмельницько­го, аж до Ско­ро­падсько­го, усі Гетьма­ни бу­ли зрад­ни­ки, і біду терпіла від то­го Мос­ковська дер­жа­ва, а особ­ли­во Ук­раїна. Ще свіжа па­мять за Ма­зе­пу… Че­рез се тре­ба ще знай­ти на по­са­ду гетьманську ду­же відо­мо­го чо­ловіка, а до­ти, для ко­рис­ти ва­шо­го краю, вста­нов­ляємо уряд (Ма­лорй­ссійську Ко­легію), що має на­каз усе ро­би­ти по інструкції. Спра­ва спи­ня­ти­ся не бу­де, а то­му про сі ви­бо­ри Гетьма­на до­ку­ча­ти не на­ле­жить". Не вдо­вольнив сей указ стар­ши­ну, а Ко­легія, тим ча­сом, да­ва­ла­ся доб­ре в зна­ки „на­ло­жен­ням нес­нос­них по­бо­ров", як ка­же то­го­час­ний свідок, та важ­ки­ми пос­то­ями Мос­ковсько­го війська по го­ро­дах та се­лах Ук­раїни. До то­го ще Мос­ковський уряд по­наз­на­чав, окрім од­но­го ко­мен­дан­та, що вже був у Пол­таві, ще трьох: у Чер­нигів, Пе­ре­яс­лав та Ста­ро­дуб. Ко­мен­дан­ти сі втру­ча­ли­ся у спра­ви пол­ков­ників, і Ко­легія пос­ла­ла указ тим пол­ков­ни­кам, щоб во­ни ро­би­ли як най­швид­че і не од­мов­ля­ючись усе, що зве­лять ко­мен­дан­ти. Досі з маєтків і грунтів стар­ши­ни не бра­ли ніяких по­датків, бо з тих грунтів во­ни ма­ли се­бе со­дер­жу­ва­ти на своїх по­са­дах, а те­пер по­ча­ли бра­ти з них по­дат­ки у Ко­легію. Окрім то­го, за­ве­дені бу­ли, по новій інструкції, усякі збо­ри гро­шові за хліб та за инші речі, у царську каз­ну. Че­рез все се не мож­на бу­ло не „до­ку­ча­ти", і По­лу­бо­ток знов, як Пет­ро вер­нув­ся з Пер­сидсько­го по­хо­ду, пос­лав до йо­го своїх послів із та­ким са­ме про­хан­ням, як і по­пе­ре­ду. Але Царь вже на­мис­лив зни­щи­ти ок­ромність Ук­раїни і за­вес­ти в ній такі по­ряд­ки, як і у Москві. До то­го ще у Москві йо­го стрів Вельямінов, кот­рий скар­жив­ся на те, шо По­лу­бо­ток і стар­ши­на су­пе­ре­чать і про­тив­ляться за­хо­дам йо­го, щоб Ук­раїну з Моск­вою зрівня­ти. Че­рез се Пет­ро пос­лав на­каз, в ко­то­ро­му зве­ле­но бу­ло По­лу­бот­кові, Ге­не­рально­му пи­са­реві Са­ви­чу та Ге­не­рально­му судді Чор­ни­шу, пе­ре­да­ти свої спра­ви і уря­ди Ко­легії і не га­ючись їха­ти до Пе­тер­бур­гу; дру­гим же ука­зом зроб­ле­но кня­зя Голіци­на го­лов­ним на­чальни­ком усього ірре­гу­ляр­но­го (не­пос­то­ян­но­го) війська, а ра­зом з тим і ук­раїнських ко­заків. Сим вже ска­су­ва­ло­ся геть значіння Гетьма­на та Ге­не­ральної стар­ши­ни. Бо­ячись, щоб з сього не вий­шло якої во­ро­хобні по-між ко­за­ка­ми, князь Голіцин вивів усі пол­ки ук­раїнські в степ, на­чеб то для то­го, що бу­ла якась не­без­пе­ка од Та­тар.

Як По­лу­бо­ток виїхав з Ук­раїни, а ко­заків ви­ве­де­но у степ. Ко­легія за­раз взя­ла­ся до ревізської пе­ре­пи­си усіх лю­дей на Ук­раїні.

3-го серп­ня (авгус­та) По­лу­бо­ток із стар­ши­ною при­бу­ли у Пе­тер­бург, де й по­да­ли Ца­реві свою петіцію (до­ма­ган­ня). Роз­сер­див­шись на та­ку впертість стар­ши­ни, Царь пос­лав на Ук­раїну бри­гадіра Ру­мян­це­ва доз­на­ти­ся, чи прав­да то­му, що увесь на­род Ук­раїнський про­сить, щоб бу­ли ви­бо­ри но­во­го Гетьма­на. Крім то­го, йо­му бу­ло зве­ле­но довіда­ти­ся на місці, чи не ро­би­ла якої крив­ди та утисків на­ро­дові стар­ши­на. Ти­ми звістка­ми, що до­бу­де Ру­мям­цев, хотіли об­ви­ну­ва­ти­ти По­лу­бот­ка і тих, що з ним бу­ли. Провідав­ши про се, По­лу­бо­ток за­раз ви­ря­див на Ук­раїну військо­во­го то­ва­ри­ша Ва­си­ля Би­ковсько­го із лис­том до Ге­не­рально­го оса­ву­ла Жу­ра­ковсько­го і Ге­не­рально­го бун­чуж­но­го Яко­ва Ли­зо­гу­ба, і в листі то­му сповіщав про те, що на Вкраїну їде Ру­мян­цев і у под­ро­би­цях нав­чав, що і як тре­ба од­ка­зу­ва­ти. Він доб­ре ро­зумів, що ко­ли за­хотіти, то мож­на роз­до­бу­ти які зав­год­но до­ка­зи і на зовсім без­ви­нов­но­го чо­ловіка. А та­ким ні він, та й уся тодішня стар­ши­на ук­раїнська, не мог­ли вва­жа­ти се­бе суп­ро­тив на­ро­ду.

Тим ча­сом ви­ве­дені про­ти Та­тар пол­ки зібра­ли­ся усі на річці Ко­ло­ма­ку. Най­старіший і найбільш по­важ­ний по-між усіх пол­ков­ників, Мир­го­родський пол­ков­ник Да­ни­ло Апос­тол, по­ко­рис­ту­вав­шись тим, що всі ко­за­ки й стар­ши­на бу­ли в-купі, на­пи­сав про­хан­ня до Ца­ря про те, щоб стверд­же­но бу­ло пра­ва і вольності ко­зацькі і щоб об­ра­но бу­ло Гетьма­на. До про­хан­ня він зібрав ба­га­то підписів від стар­ши­ни і ко­зацт­ва і пос­лав йо­го у Ге­не­ральну кан­це­лярію. Жу­ра­ковський приз­на­чив вез­ти те про­хан­ня у Пе­тер­бург сот­ників: Са­му­ся Га­лицько­го і Ки­ри­ла Криш­то­фен­ка, але Ко­легія, ма­ючи по­тай­ний на­каз не пус­ка­ти більш ніяких послів у Пе­тер­бург, не доз­во­ли­ла їха­ти й сим. Тоді Жу­ра­ковський, по­тай від Ко­легії, ви­ря­див кан­це­ля­рис­та Іва­на Ро­ма­но­ви­ча, кот­рий і поїхав до Ца­ря. Як-раз в той час, як По­лу­бо­ток ви­ря­жав на Ук­раїну Би­ковсько­го, 10-го лис­то­па­да (но­яб­ря) приїхав у Пе­тер­бург і Ро­ма­но­вич з Ко­ло­мацьки­ми петіціями. Ца­реві він по­дав їх, як той ви­хо­див з церк­ви св. Тройці. Про­чи­тав­ши їх і по­ба­чив­ши ве­ли­ку си­лу підписів, Царь „з ве­ли­ким гнівом і лютью" звелів ге­не­рал-маіору Уша­ко­ву за­раз ареш­ту­ва­ти і по­са­до­ви­ти у Пет­ро­пав­ловську кріпость тих, що бу­ли в Пе­тер­бурзі: По­лу­бот­ка, Са­ви­ча та Чор­ни­ша і усіх Ук­раїнців, що бу­ли з ни­ми (здається, се бу­ли перші політичні вязні у сій сла­ветній твер­дині). Як тільки їх бу­ло ареш­то­ва­но, за­раз поїхав на Ук­раїну бри­гадір Ру­мян­цев, кот­ро­му зве­ле­но заб­ра­ти усі бу­ма­ги схоп­ле­ної стар­ши­ни. Але По­лу­бо­ток вспів оповісти­ти про се че­рез сво­го че­ляд­ни­ка Ми­ко­лу Ла­го­ви­ча, кот­ро­го пос­лав на Ук­раїну замість Би­ковсько­го. 15-го бе­ре­зо­ля (мар­та) 1724 ро­ку виїхав з Глу­хо­ва Ру­мян­цев і, як тільки він приїхав у Пе­тер­бург, за­раз по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти вязнів. Чо­гось сей раз до­пи­ту­ва­ли не так зав­зя­то, як зви­чай­но, і не кон­чи­ли че­рез те, що 18-го груд­ня (де­каб­ря) По­лу­бо­ток, кот­рий сто­яв на чолі ареш­то­ва­них і кот­ро­го вва­жа­ли за го­лов­но­го діяча у сих спра­вах, вмер у кріпості, і йо­го по­хо­ва­но ко­ло церк­ви св. Сам­сонія, що за Ма­лою Не­вою.

Скоро після то­го 28-го січня (янва­ря) 1725-го ро­ку по­мер і царь Пет­ро, і Імпе­ра­то­ри­цею зро­би­ла­ся йо­го дру­га жінка Ка­те­ри­на І, з кот­рою Царь од­ру­жив­ся у 1711 році після то­го, як у неї вже на­ро­ди­ло­ся двоє до­чок: Ан­на у 1703 і Ли­за­ве­та у 1709 р. Пер­шу жінку свою, Євдокію Ло­пу­хи­ну, кот­ра в той час ще бу­ла жи­ва, Царь зап­ро­ва­див у Суз­дальський ма­нас­тирь. Там її, по йо­го на­ка­зу, пост­риг­ли у чер­ниці ще у 1698 році.

За Ка­те­ри­ни І, ско­ро після смерті Пет­ра, Ук­раїнська стар­ши­на, що по­са­же­на бу­ла з По­лу­бот­ком, бу­ла виз­во­ле­на з кріпості, і їм зве­ле­но жи­ти у Пе­тер­бурзі аж до смерті. Ге­не­ральний пи­сарь Са­вич ско­ро, як йо­го ви­пу­ще­но з кріпості, по­мер у Пе­тер­бурзі.

На Ук­раїні усіма спра­ва­ми, по ста­ро­му, по­ряд­ку­ва­ла Ко­легія. У 1726 році Вер­хов­на По­тай­на Ра­да („Вер­хов­ний Тай­ный Совътъ") ух­ва­ли­ла бу­ла об­ра­ти Гетьма­на і ска­су­ва­ти по­дат­ки, що завів був Пет­ро, і бра­ти тільки ті, котрі бра­ли­ся з на­ро­ду за Гетьманів; су­ди на Ук­раїні ма­ли бу­ти теж такі, як і бу­ли раніш, і суд­дя­ми ма­ли бу­ти тільки Ук­раїнці. Та за Ка­те­ри­ни І сього не бу­ло зроб­ле­но.

Тим ча­сом Пер­сидський по­ход не скінчив­ся був і досі, і у квітні (апрілі) 1725-го ро­ку знов ви­ря­же­но з Ук­раїни ко­заків, з на­ка­зу дер­жав­но­го уря­ду. Се бу­ла ка­ра за те, що до­ма­га­ли­ся Ук­раїнці своїх прав. У сей по­ход, - так зва­ний Ги­лянський (країна Персійська за Дер­бен­том) - пішло 20.000 ко­заків, а з ни­ми й 2.000 (тро­хи не всі) бун­чу­ко­вих і знач­ко­вих то­ва­ришів і уся гетьманська гвардія. На чолі ко­зацько­го війська сто­яли: Ге­не­ральний бун­чуж­ний Ли­зо­губ, пол­ков­ни­ки Кан­ди­ба та Гор­лен­ко і пол­ко­вий обоз­ний Ог­ра­но­вич. У сьому по­ході ко­закі про­бу­ли аж пять год. На дру­гий 1726 год знов приз­на­чив був уряд вис­ла­ти 10.000 ко­заків у Су­лак, на гра­ни­цю Персії, а як що ко­за­ки хо­тять, - бу­ло ска­за­но в указі, - то мо­жуть од­ку­пи­ти­ся од то­го по­хо­ду. Стар­ши­на бу­ла зго­ди­лась, а ко­зацт­во обу­ри­лось, ка­жу­чи, що во­ни не на те єдна­ли­ся з Моск­вою, щоб во­на пос­то­ян­но вчи­ня­ла здирст­ва. Як що тре­ба во­юва­ти, то во­ни не від то­го і з охо­тою підуть, а од­ку­пу­ва­ти­ся грішми од бою ко­зацт­во не звик­ло і не хо­че. Про сю од­повідь оповісти­ли уряд, але уряд звелів узя­ти з ко­заків по 4 кар­бо­ванці з кож­но­го і у по­ход не по­си­ла­ти. Гроші сі збіра­ли з ве­ли­ким на­сильством, і ко­заків у по­ход та­ки не пос­ла­ли.

Весною 1727-го ро­ку імпе­ра­то­ри­ця Ка­те­ри­на І по­мер­ла, і імпе­ра­то­ром став мо­ло­дий онук Пет­ра І, син по­ка­ра­но­го на смерть ца­ре­ви­ча Олексія, Пет­ро II Олексійо­вич; йо­му тоді бу­ло ще тільки 12 год. Уряд дер­жав­ний, як ви­ще ка­за­но, ще за Ка­те­ри­ни І ух­ва­лив був да­ти Ук­раїні де-які по­лег­кості - „сдълать нъко­то­рыя удо­вольства й при­лас­канія"; він бо­яв­ся, щоб нев­до­во­ле­на стар­ши­на, ко­рис­ту­ючись війною з Турцією, не счи­ни­ла яко­го повс­тан­ня або не підбу­ри­ла на­род на якусь во­ро­хоб­ню. Тоді то­го „при­лас­кан­ня" не бу­ло зроб­ле­но, і те­пер, за Пет­ра II, як Меньши­ко­ва бу­ло ски­ну­то з йо­го ви­со­кої по­са­ди, а уряд ба­жав ска­су­ва­ти Пет­ровські по­ряд­ки, на Ук­раїні ска­со­ва­на бу­ла „Ма­ло­російская кол­легія" і доз­во­ле­но об­ра­ти Гетьма­на, а для то­го бу­ло пос­ла­но у Глухів тай­но­го совітни­ка На­умо­ва.

 

Гетьман Данило Апостол

 

1-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря), на май­дані про­ти церк­ви св. Ми­ко­ли, зібра­но бу­ло ра­ду. На ра­ду На­умов приїхав у ка­реті шес­те­ри­ком; по­пе­ре­ду йо­го їха­ли 24 узб­роєні їздці, а за ним 4 обер-офіце­ри нес­ли бу­ла­ву, бун­чук, пра­пор і пе­чать гетьманські. Гетьма­ном об­ра­но ста­ро­го пол­ков­ни­ка Мир­го­родсько­го Да­ни­ла Пав­ло­ви­ча Апос­то­ла, кот­ро­му тоді бу­ло вже 70 год. Про ніякі пра­ва нічо­го не бу­ло ка­за­но, на­че про них за­бу­ли. Не за­бу­то бу­ло тільки до Гетьма­на прис­та­но­ви­ти „ре­зи­ден­та" Хве­до­ра На­умо­ва, з кот­рим він мусів ра­ди­ти­ся про всякі спра­ви. У грудні (де­кабрі) ви­ря­ди­ли у Пе­тер­бург послів дя­ку­ва­ти Ца­реві за те, що доз­во­ле­но об­ра­ти Гетьма­на і за те, що ска­со­ва­но Ко­легію. Пос­ли бу­ли: Ніжинський пол­ко­вий суд­дя Ми­хай­ло Забіла, Га­дяцький пол­ко­вий суд­дя Мар­тин Стішевський, При­луцький сот­ник Гри­горій Сто­ро­жен­ко і Пе­ре­яс­лавський оса­вул Лу­ка Васільєв. Царь об­да­ру­вав їх по­да­рун­ка­ми, і з ни­ми пус­тив По­лу­бот­ко­вих при­хильників - Іва­на Чор­ни­ша, Ва­си­ля Жу­ра­ковсько­го і Яко­ва Ли­зо­гу­ба, що досі жи­ли у Пе­тер­бурзі. Але для за­без­пе­ки од то­го, щоб Гетьман ча­сом не пішов слідом Ма­зе­пи, у Пе­тер­бург був вик­ли­ка­ний мен­ший син Апос­то­ла Пет­ро, кот­рий мав жи­ти у Пе­тер­бурзі, не­мов у зас­таві. Сей Пет­ро був ду­же освіче­на лю­ди­на, доб­ре знав фран­цузьку, італійську, польську, російську й ла­тинську мо­ви; стар­шо­го ж си­на Апос­то­ла, Пав­ла, зроб­ле­но Мир­го­родським пол­ков­ни­ком.

На дру­гий 1728 год ма­ло бу­ти ко­ро­ну­ван­ня Пет­ра II. Гетьман із стар­ши­ною, пол­ков­ни­ка­ми, бун­чуж­ни­ми то­ва­ри­ша­ми та тай­ним совітни­ком На­умо­вим був на то­му ко­ро­ну­ванні, про­бу­ва­ючи у Москві, по­дав Ца­реві про­хан­ня од се­бе і стар­ши­ни про те, щоб стверд­же­но бу­ло пра­ва Ук­раїни. На се про­хан­ня бу­ла да­на од­повідь, так звані „ръши­тельные пунк­ты", кот­ри­ми стверд­же­но усі пра­ва і вольності Ук­раїни і вер­ну­то ви­бор­че пра­во, що бу­ло раніще. По­вер­нув­шись до Глу­хо­ва, Гетьман поспішив пос­ла­ти до Ца­ря, щоб він ствер­див реєстер Ге­не­ральної стар­ши­ни, що бу­ла ска­со­ва­на у 1723 році. Реєстер той був стверд­же­ний у 1726 році; по ньому нас­та­нов­ле­но: Ге­не­ральним обоз­ним - Яків Ли­зо­губ, Ге­не­ральни­ми суд­дя­ми - Андрій Кан­ди­ба і Ми­хай­ло Забіла, Ге­не­ральни­ми оса­ву­ла­ми - Іван Ма­нуй­ло­вич і Хведір Ли­сен­ко, Ге­не­ральним хо­рун­жим - Яким Гор­лен­ко і Ге­не­ральним бун­чуж­ним - Іван Бо­роз­на. У сьому ж 1729 році, замість На­умо­ва, резіден­том при Гетьма­нові нас­та­нов­ле­но бу­ло кня­зя Ша­ховсько­го.

У кінці 1729-го ро­ку Гетьман знов поїхав у Моск­ву і нес­подіва­но був при то­му, як по­мер мо­ло­дий царь Пет­ро II (18-го січня 1730 ро­ку). Ся смерть ду­же збен­те­жи­ла ста­ро­го Гетьма­на, бо не мож­на бу­ло зна­ти, чо­го сподіва­тись і що мог­ло ста­ти­ся. Пря­мо­го наслідни­ка не бу­ло, і хто бу­де на прес­толі, не зна­ти бу­ло. Чле­ни „Вер­хов­на­го Совъта", на раді своїй по­ло­жи­ли пок­ли­ка­ти доч­ку ца­ря Іва­на Олексійо­ви­ча, пле­мен­ни­цю Пет­ра І, удо­ви­цю після Кур­ляндсько­го Гер­цо­га, Ан­ну Іва­нов­ну, 28-го квітня (апріля) то­го ж ро­ку во­на ко­ро­ну­ва­ла­ся у Москві. Но­ва ца­ри­ця бу­ла лас­ка­ва, - во­на пус­ти­ла до-до­му си­на Гетьма­на, Пет­ра, і зро­би­ла йо­го пол­ков­ни­ком Лу­бенським, змен­ши­ла чис­ло війська, що сто­яло пос­то­ями на Ук­раїні, до 6 ка­ва­лерійських полків і да­ру­ва­ла Гетьма­нові ор­ден св. Олек­санд­ра Невсько­го.

Ся лас­ка хоч трош­ки да­ла спо­чи­ти лю­дям, та не зовсім: граф Мініх, що тоді був го­лов­ним на­чальни­ком російської армії, за­хо­див­ся, для за­без­пе­ки од Та­тар, ко­па­ти ро­ви і на­си­па­ти ви­со­кий вал із кріпос­тя­ми од Дніпра аж до Дон­ця. На сю важ­ку ро­бо­ту ви­ря­же­но 20.000 ко­заків і 10.000 прос­то­го лю­ду звідусіль з Ук­раїни, під про­во­дом Київсько­го пол­ков­ни­ка Ан­то­на Тансько­го. На дру­гий год, на заміну, по­си­ла­но стількиж ко­заків і лю­дей під про­во­дом При­луцько­го пол­ков­ни­ка Пет­ра Ґалаґана, а у 1733 році чис­ло їх бу­ло змен­ше­но на 10.000, і хо­ди­ли во­ни, на заміну, під про­во­дом Лу­бенсько­го пол­ков­ни­ка Пет­ра Апос­то­ла. Ба­га­то на­ро­ду за­ги­ну­ло на тих важ­ких ро­бо­тах.

У 1730 році че­рез Ук­раїну і Київ проїздив, вер­та­ючись з Єру­са­ли­му, ігу­мен Мос­ковсько­го ма­нас­ти­ря, Су­ха­нов. Йо­му ду­же не впо­до­ба­лись цер­ковні по­ряд­ки і служ­ба на Ук­раїні, і він на­пи­сав до­нос у Си­нод. Він пи­сав в ньому, що у Па­лес­тині і Греції ба­чив він ба­га­то об­рядів у службі Божій і зви­чаїв по ма­нас­ти­рях, котрі йо­му ду­же не по­до­ба­лись, а над­то на Ук­раїні, де на­че-б то за­ве­де­но ба­га­то трек­ля­то­го ла­тинст­ва, - приміром: „співа­ють у церк­вах по но­тах, на­че італійці де на ігри­щах; у мит­ро­по­ли­та на митрі хрест - на зра­зок хрестів, що в царів на ко­ро­нах; по­пи хрес­тять дітей не оку­па­ючи їх у во­ду, а тільки по­ли­ва­ють їх во­дою; до то­го ж, як хрес­тять, то не плю­ють усім кліром на са­та­ну", На сей до­нос Святійший Си­нод звер­нув ува­гу і по­чав до­пи­ту­ва­ти­ся про все те Київсько­го мит­ро­по­ли­та Ва­на­то­ви­ча. Ва­на­то­вич од­ка­зав тоді, що все, що на­пи­са­но у до­носі єро­мо­на­ха Су­ха­но­ва, се - „бред му­жичій, преній бо­гос­ловських не сто­ющій, і єсть оні по­рож­денія Мар­ти­на Мніха Ар­мянсько­го, у Веліко­россії нелъпия толкі і рас­ко­ли посіявшо­го… а на Ук­раїні твер­до три­ма­ют­ся тих об­рядів, що з са­мо­го по­чат­ку хрис­тянсько-гре­чесько­го ісповідан­ня за­ве­дені". Си­нод приз­нав сю од­повідь за єре­тич­ну і зняв­ши з Ва­на­то­ви­ча мит­ро­по­ли­чий сан, зас­лав йо­го прос­тим чен­цем у да­ле­кий ма­нас­тирь. На йо­го місце прис­ла­но мит­ро­по­ли­том Ра­фаїла За­бо­ровсько­го. Се втру­чан­ня не­освіче­но­го і тем­но­го ста­ро-Мос­ковсько­го ду­хо­венст­ва у цер­ковні спра­ви на Ук­раїні ве­ли­ку шко­ду зро­би­ло Ук­раїнцям не тільки для са­мої віри, але й для цер­ков­ної ар­хи­тек­ту­ри (будівницт­ва).

Тим ча­сом у 1733 році по­мер польський ко­роль Ав­густ ІІ, і на сеймі у Вар­шаві у жовтні (октябрі) стверд­же­но на ко­ролівській по­саді Станісла­ва Ле­щинсько­го. Але син Ав­гус­та II, Ав­густ III, обер­нув­ся за до­по­мо­гою до Російсько­го уря­ду. Станісла­во­ва партія бу­ла ду­жа і, взи­ва­ючи се­бе „кон­фе­де­ра­та­ми" (так зва­ли­ся політичні спільни­ки), во­на на­ма­га­ла­ся, щоб ко­ро­лем був Ле­щинський. Мос­ковський уряд вис­лав своє військо під про­во­дом спер­шу ге­не­ра­ла Лассія, а потім фельдмар­ша­ла Мініха; з Ук­раїни у поміч йо­му ви­ря­же­но 20.000 ко­заків, під про­во­дом Ли­зо­гу­ба і Ґалаґана. Во­ни об­ляг­ли го­род Гданск, де за­чи­нив­ся Станіслав із військом; го­род той узя­ли, а Станіслав, пе­ре­одяг­не­ний за прос­то­го се­ля­ни­на, лед­ве утік.

У 1773 році Гетьман вип­ро­хав у імпе­ра­то­риці Ан­ни Іванівни, щоб доз­во­ле­но бу­ло по­вер­ну­ти­ся на Ук­раїну За­по­рож­цям, котрі жи­ли ще з 1716 р. у Алеш­ковській Січі у Ту­рецько­му підданстві. Сій справі до­по­мог­ло ще те, що За­по­рожці не за­хотіли за­по­ма­га­ти Станісла­вові, хоч і як їх умов­ля­ли По­ля­ки. Імпе­ра­то­ри­ця, довідав­шись про те, пос­ла­ла За­по­рож­цям че­рез Мініха військові клей­но­ди: бу­ла­ву, бун­чук, пер­нач, ве­ли­ку ко­рог­ву, пра­по­ри, літав­ри і гра­мо­ту, що про­ба­чає їх за те, що по­ма­га­ли Ма­зепі і Кар­пові. Ко­шо­вим тоді був Іван Білицький. За­по­рожці при­ся­га­ли на вірність ца­риці у Білій Церкві, а після то­го їх бу­ло ви­ря­же­но у по­ход про­ти Станісла­ва Ле­щинсько­го. Во­ни осе­ли­ли­ся у Ста­ро­му і Но­во­му Ко­даці і на річці Са­марі, а Січ во­ни зас­но­ва­ли ще раніще на річці Ба­зав­лу­ку. Усіх За­по­рожців, що вер­ну­ли­ся у російське підданст­во, бу­ло 38 курінів, - усього 7.115 чо­ловіка.

17-го січня (янва­ря) 1734-го ро­ку Гетьман Да­ни­ло Апос­тол по­мер од гре­ця (appop­le­xia). По­хо­рон справ­ляв Київський мит­ро­по­лит Ра­фаіл За­бо­ровський у містеч­ку Со­ро­чин­цях, де йо­го й по­хо­ва­но у ка­мяній церкві, кот­ру він сам бу­ду­вав.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.24.192 (0.007 с.)