ТОП 10:

Гетьман Іван Ільїч Скоропадський 1708-1722



 

Посадовивши Ско­ро­падсько­го на гетьманст­во, царь Пет­ро не довіряв йо­му і прис­та­вив до йо­го осібно­го дог­ля­да­ча - Суз­дальсько­го намісни­ка Андрія Ізмай­ло­ва. Він на­ка­зав йо­му - ра­зом з Гетьма­ном ке­ру­ва­ти усіма спра­ва­ми на Ук­раїні, а по­тай зве­ле­но бу­ло йо­му дог­ля­да­ти за Гетьма­ном, стар­ши­ною та пол­ков­ни­ка­ми і за­бо­ро­ня­ти їм пе­ре­мов­ля­ти­ся з Тур­ка­ми, Шве­да­ми, По­ля­ка­ми та За­по­рож­ця­ми. Ко­либ же ви­ник­ло де повс­тан­ня або роз­по­чав­ся який на­родній роз­рух, то за­раз кли­ка­ти мос­ковське військо, кот­ре стоїть пос­тоєм на Ук­раїні, щоб заз­да­легідь вга­му­ва­ти їх. Не доб­ре по­чу­вав се­бе но­вий Гетьман у та­ких обс­та­ви­нах, а ще гірше те, що ба­чив, як ди­виться на йо­го на­род та ко­зацт­во. Ось що, приміром, пи­ше йо­му у свой­ому дов­го­му листі ко­шо­вий Йо­сип Ки­ри­лен­ко з Ни­зо­вим То­ва­рист­вом, од­повіда­ючи на йо­го універ­сал, в кот­ро­му він зак­ли­кав За­по­рожців зно­ву прис­та­ти до Ца­ря:

Вельможний мосць-па­не Ско­ро­падський, гетьма­не Мос­ковський! Універ­сал ваш уве­ще­ва­тельний, под­пи­сом ру­ки ва­шої і Мос­ковський і дво­ма пе­чатьми: єди­ною військо­вою, а дру­гою Мос­ковською ут­верж­ден­ний, по­лу­чи­ли і, по зви­чаю, на раді вслух всіх ви­чи­та­ний, ні чо­го но­во­го та ко­рист­но­го для се­бе не чу­ли, окрім од­на неп­рав­да та пре­лесть Мос­ковська ізоб­ра­же­на, отвітствуєм: а во-пер­вих, удив­ляємся, іж (що) ва­ша ми­лость не всти­даєтся ти­ту­лу­ва­ти війська За­по­рожсько­го обоїх боків Дніпра Гетьма­ном, кгди (ко­ли) ж ми ва­шей ми­лос­ти а-ні са­ми со­бою, а-ні че­рез пос­лов на­ших, а-ні че­рез письмо військо­веє на той уряд не оббіра­ли, на який ва­ша ми­лость воз­ве­дені зос­та­лись под муш­ке­та­ми Мос­ковськи­ми внутрі го­ро­да Глу­хо­ва". Далі в то­му листі пи­шуть За­по­рожці Гетьма­нові, що він сам, з доб­рої волі, шию свою у яр­мо тяж­ке мос­ковське вкла­дає і „отчиз­ну" в нього впря­гає, що вже після смерті слав­ної па­мя­ти Бог­да­на Хмельницько­го Мос­ковський уряд об­ме­жує пра­ва і вольності ко­зацькі, а те­пер ще то­го більш, а че­рез те, „за по­во­дом прав­ди­во­го от­чиз­ни на­шої і вольнос­тей військо­вих рев­ни­те­ля, слав­ної па­мя­ти Гетьма­на Іоан­на Ма­зе­пи і сог­ласієм військо­вим, а не за на­ущен­ням па­на Конс­тантія Гордієнка, ата­ма­на Ко­шо­во­го, обо­ро­ни най­яснішо­го ко­ро­ля Шведсько­го шу­ка­ли… Пи­шеш, що ми от­торг­ну­лисьмо­ся от сво­го при­род­но­го Мо­нар­ха, йо­го Царсько­го Ве­ли­чест­ва. Хібаж ва­ша ми­лость то­го доб­ре не знаєш, же (що) мос­ковські мо­нар­хи од по­чат­ку ко­зацько­го на­ро­ду і владінія ка­га­нов (князів) аж до Хмельницько­го ніко­ли нам не би­ва­ли при­род­ни­ми па­на­ми, лечь (але) ми яко са­ми доб­ро­вольно, без жад­но­го на­силія, для за­хо­ван­ня (за­без­пе­ки) прав і вольнос­тей на­ших, под­да­ли­ся под обо­ро­ну Царську?…" Далі пи­шуть За­по­рожці, що не мож­на ви­пи­са­ти і пе­релічи­ти усього то­го ли­ха, го­ря та утисків, що діяла Моск­ва на Ук­раїні, - на них бідні лю­де, „за щас­ли­во­го ва­ше­го ми­лос­тинь ре­ги­мен­тарст­ва, яр­мом Мос­ковським при­теснініе, плач­ли­ве ус­кар­жа­ют­ся і вас всіх от­чиз­ни згуб­цев, Мос­ковських пох­леб­цев, же (за те що) ес­те­си от­важ­не не дер­жа­ли еди­но­мислія з не­бож­чи­ком Гетьма­ном Ма­зе­пою і з на­ми, прок­ле­на­ють і вічне, ес­ли не упа­мя­та­етесь, прок­ли­на­ти бу­дуть." Так ви­яви­ли За­по­рожці своє обу­рен­ня про­ти Ско­ро­падсько­го і свій пог­ляд на те, що діється на Ук­раїні; так ди­вив­ся на сього Гетьма­на і на­род і більшість стар­ши­ни, та ніхто нічо­го за­подіяти не міг, бо си­ла вже бу­ла не на їх боці.

Після то­го, як зруй­но­ва­но бу­ло Чор­том­лицьку Січ, За­по­рожці зас­ну­ва­ли Січ у гир­лах річки Ка­мян­ки, і там сиділи до 1711-го ро­ку; а як по­чу­ли, що, з на­ка­зу Пет­ра, Гетьман Ско­ро­падський та ге­не­рал Бу­турлін ма­ють прий­ти з військом, щоб зруй­но­ва­ти і сю Січ, во­ни по­да­ли­ся далі на низ і у та­тарських зем­лях, у Алеш­ках (біля Хер­со­на) зас­но­ва­ли но­ву Січ, і там про­бу­ва­ли до 1734-го ро­ку.

Тим ча­сом, виб­рав­ши Ор­ли­ка Гетьма­ном, За­по­рожці і всі при­хильні до йо­го уло­жи­ли умо­ву, кот­рою по­нов­ле­но пра­ва і вольності ко­зацькі, що ска­су­вав Мос­ковський уряд; пра­ва ті по­ви­нен був ша­ну­ва­ти Гетьман і йо­го нас­туп­ни­ки:

1. Гетьман приз­на­ва­ти­ме пра­вос­лавіє па­ну­ючою вірою, і ду­хо­венст­во за­ле­жа­ти­ме од Царьградсько­го Патріарха.

2. Має бу­ти по­ши­ре­но освіту по-між вільни­ми си­на­ми Ук­раїни.

3. Ук­раїна по­вин­на бу­ти са­мостійною дер­жа­вою в ме­жах, що бу­ли виз­на­чені за Гетьма­на Бог­да­на Хмельницько­го, під вічним про­тек­то­ра­том (опікою) ко­ро­ля Шведсько­го і йо­го нас­туп­ників.

4. Ко­ло Гетьма­на значніши­ми по­рад­ни­ка­ми бу­дуть: Ге­не­ральна стар­ши­на, пол­ков­ни­ки і по од­но­му значнішо­му, по­важнішо­му і старішо­му ко­за­кові з кожнього пол­ку.

5. Що-ро­ку, на Різдвя­них і Ве­ли­код­них свя­тах і на Пок­ро­ву, по­вин­на збіра­тись Ге­не­ральна ра­да.

6. Стар­ши­на і по­рад­ни­ки по­винні ша­ну­ва­ти сво­го Гетьма­на; про­те мо­жуть при­люд­но ви­го­во­рю­ва­ти йо­му на раді, і він сим не по­ви­нен об­ра­жа­ти­ся.

7. Усі уря­ди і по­са­ди по­винні бу­ти ви­борні, і по своїй волі Гетьман не має пра­ва нас­та­нов­ля­ти ніко­го.

8. Всі уря­довці підля­га­ють су­ду Ге­не­рально­му, і без йо­го при­су­ду Гетьман не має пра­ва ніко­го ка­ра­ти.

Се го­ловні пак­ти з тих умо­вин. 10-го трав­ня (мая) 1710 ро­ку во­ни бу­ли стверд­жені Кар­лом XII, як про­тек­то­ром (опіку­ном) вільної Ук­раїни.

 

Орлик

 

Скоро після то­го між ха­ном Кримським Дев­лет-Ґіреєм і Ор­ли­ком бу­ло уло­же­но умо­ву. По тій умові Хан по­ви­нен був до­по­мог­ти ко­за­кам виз­во­ли­ти з-під дер­жа­ви Мос­ковської Ук­раїну, а з нею й Сло­бодську Ук­раїну, і поєдна­ти її з Гетьман­щи­ною. 17-го бе­ре­зо­ля (мар­та) 1711-го ро­ку Ор­лик з Білго­родськи­ми та Буд­жацьки­ми Та­та­ра­ми ру­шив на Лівобічну Ук­раїну, а Кримські Та­та­ри із ха­ном по­винні бу­ли вис­ту­пи­ти на Сло­бодську. Ор­лик пос­лав впе­ред се­бе універ­са­ли до Ук­раїнців та Ско­ро­падсько­го і зап­ро­шу­вав їх, щоб во­ни до­по­мог­ли йо­му у тій справі виз­во­лен­ня рідно­го краю з-під Моск­ви. Але Ско­ро­падський вис­лав про­ти Ор­ли­ка Ге­не­рально­го оса­ву­ла Бу­то­ви­ча, а сам з ге­не­ра­лом Бу­турліном вис­ту­пив про­ти Кримців, що йшли у Сло­бо­жан­щи­ну. Царь Пет­ро бо­яв­ся, що до Ор­ли­ка прис­та­не де-хто з пол­ков­ників, і че­рез те на­ка­зав за­раз же зібра­ти у Глухів усіх жінок пол­ков­ницьких і дер­жа­ти їх там в зас­таві за своїх чо­ловіків. Про­те жи­телі полків Біло­церківсько­го та Кор­сунсько­го і Умансько­го прис­та­ли до Ор­ли­ка. Під Ли­сян­кою Бу­то­ви­ча роз­би­то і узя­то в по­лон, і тоді Ор­ли­кові охо­че підда­ли­ся й инші міста та містеч­ка. В ру­ках Мос­ковських ос­та­ла­ся тільки Біла Церк­ва, де засіло мос­ковське військо з бри­гадіром Ан­нен­ко­вим на чолі. Ор­лик об­ло­жив її своїми си­ла­ми, але Та­та­ри не лю­би­ли ніяких об­лог; во­ни не схотіли до­жи­да­ти­ся, по­ки во­на кон­читься, по­ки­ну­ли Ор­ли­ка і розбігли­ся по містах та се­лах, гра­бу­ючи та забіра­ючи у ясир лю­дей. То­го ра­ди Ор­лик мусів зня­ти об­ло­гу і по­да­тись за Дністер. Але Та­тар труд­но вже бу­ло спи­ни­ти, - во­ни роз­си­па­ли­ся по пол­ках: Кальницько­му, Умансько­му, Тор­го­вицько­му Брац­лавсько­му та Кор­сунсько­му, скрізь руй­ну­ва­ли, гра­бу­ва­ли та гна­ли в по­лон лю­дей. Ніякі бла­ган­ня Ор­ли­ка не по­ма­га­ли, і спільни­ки сі ба­га­то пош­ко­ди­ли йо­му в йо­го замірах.

Кримському ха­нові у Слобідській Ук­раїні по­пе­ре­ду бу­ло по­щас­ти­ло. Після то­го, як він узяв містеч­ко Сергієвське і заб­рав там Мос­калів у не­во­лю, се­ла та міста стріча­ли йо­го з хлібом-сіллю. Хан по­да­ру­вав ко­за­кам вольні Кримські сте­пи, ку­ди во­ни й по­да­ли­ся, щоб осе­ли­ти їх, аж тут на них на­пав Пол­тавський військо­вий суд­дя Пет­ро Ко­ванько, за­вер­нув їх на­зад, і у Пол­таві, за те, що во­ни підда­ли­ся Ха­нові, кож­но­го де­ся­то­го, по же­реб­ку, по­ка­ра­но бу­ло на смерть, а ос­танніх із жінка­ми зас­ла­но у Моск­ву. Звідти уряд по­за­си­лав їх в да­лекі краї.

Тим ча­сом сул­тан Ах­мед III, пос­лу­хав­ши Кар­ла XII, обя­вив війну Пет­рові і ру­шив з ве­ли­чез­ною армією про­ти йо­го. У липні (юлі) 1711-го ро­ку він ото­чив навк­ру­ги Ца­ря з військом ко­ло річки Пру­ту і був би заб­рав Пет­ра в по­лон, та по­мог­ли гроші. Царь од­ку­пив­ся, але мусів прис­та­ти на ду­же га­небні умо­ви; між ни­ми бу­ла й та­ка:

Царь обо­вя­зу­вав­ся не міша­тись у спра­ви Польщи й Ук­раїни і ніко­ли ніяк не тур­бу­ва­ти їх, - се б то Ук­раїна, як і Польща, ро­би­лись на віки вільні. Крім то­го, Царь мусів зни­щи­ти Та­ган­рогську кріпость і од­да­ти Азов, а за се ви­ма­гав у Турків, щоб ко­ро­ля Шведсько­го вип­ро­ва­же­но бу­ло за Ту­рецькі гра­ниці. Та ні та, ні дру­га сто­ро­на не поспіша­ли до­дер­жу­ва­ти сі умо­ви, і зімою знов ма­ло не спа­лах­ну­ла війна. У грудні (де­кабрі) 1711-го ро­ку Ор­лик ви­ря­див у Конс­тан­ти­но­поль до Сул­та­на своїх послів, пол­ков­ни­ка Гор­лен­ка, Ге­не­рально­го суд­дю Дов­го­по­лен­ка, Ге­не­рально­го пи­са­ря Мак­си­мо­ви­ча, Ге­не­рально­го оса­ву­ла Гер­ци­ка та Ко­шо­во­го Гордієнка. Во­ни ма­ли кло­по­та­тись, щоб Тур­ки не кінча­ли війни і до­по­мог­ли виз­во­ли­ти Ук­раїну. Хоч Сул­тан і прис­тав на се, та мос­ковські гроші, що да­но бу­ло стар­шим уря­дов­цям ту­рецьким, до­по­мог­ли Пет­рові, і че­рез по­се­ред­ницт­во англійсько­го та гол­ландсько­го пос­ла, зго­да з Моск­вою бу­ла зло­же­на на тих умо­вах, що Царь од­цу­рав­ся Пра­вобічної Ук­раїни, окрім Київа, і за­ли­шив під своєю вла­дою Лівобічну. Сією зго­дою бу­ли зни­щені усі заміри Ор­ли­ка і йо­го при­хильників. Щоб за­без­пе­чи­ти се­бе од уся­ких дип­ло­ма­тич­них хит­рощів у Конс­тан­ти­но­полі з бо­ку Ор­ли­ка і йо­го при­хильників, Мос­ковський уряд заб­рав жінок та дітей тих при­хильників у Моск­ву і си­лу­вав їх пи­са­ти звідтіль до чо­ловіків і ро­дичів своїх лис­ти, бла­га­ючи їх по­ки­ну­ги Ор­ли­ка і вер­ну­тись до-до­му, бо че­рез своє про­ти­венст­во Мос­ковсько­му уря­дові во­ни їх підве­дуть під му­ки і ка­ри. Сі лис­ти ба­га­то та­ки по­мог­ли, і ба­га­то стар­шин та ко­заків по­ча­ли вер­та­тись до-до­му. Ор­лик з кілько­ма при­хильни­ми до се­бе: Вой­на­ровським, бра­та­ми Гер­ци­ка­ми, На­зи­мовським, Мар­ке­ви­чем, Дов­го­по­лен­ком та Тре­тя­ком, пішов за Кар­лом XII у Швецію, і там про­жив аж до смерті сього ко­ро­ля. Після то­го, як Швеція скла­ла зго­ду з Моск­вою, Ор­лик бо­яв­ся, щоб Шве­ди не од­да­ли йо­го Мос­ковсько­му уря­дові і утік, по­пе­ре­ду у Францію, а потім у Грецьке царст­во, в Са­лоніки, і там про­бу­вав аж 12 років, усе не ки­да­ючи надії на виз­во­лен­ня Ук­раїни. Увесь час лис­ту­вав­ся він про се із ко­ро­ля­ми Фран­цузьким, Польським, Шведським, з Пор­тою От­то­манською (Ту­реч­чи­ною) та Кримським Ха­ном, котрі обіця­ли йо­му до­по­мог­ти. Але надії йо­го не справ­ди­ли­ся, і він по­мер у Са­лоніках у 1728 році, не діждав­ши ба­чи­ти свою Ук­раїну вільною.

Гетьман Ско­ро­падський, після Пол­тавських подій, 17-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря) 1709-го ро­ку, тоді, як Пет­ро І був у Ре­ше­тилівці, по­дав йо­му про­хан­ня про те, щоб він ствер­див пра­ва і вольності Ук­раїнців, як стверд­жу­ва­ли їх царі Олексій Ми­хай­ло­вич та Хведір Олексійо­вич. Царь обіцяв, що се бу­де зроб­ле­но, про­те приз­на­чив, як ка­за­но ви­ще, щоб при Гетьма­нові був ближній стольник Андрій Ізмай­лов. Та ско­ро, замість од­но­го Ізмай­ло­ва, бу­ло прис­ла­но вже двох мос­ковських уря­довців: стольник Хведір Про­тасьєв і дум­ний дяк Вінніус. Щоб як-не­будь підлес­ти­тись до Ца­ря і за­побігти йо­го лас­ки до Ук­раїни, Гетьман віддав у вічність люб­чи­кові царсько­му Меньши­ко­ву міста Га­дяч, Ба­ту­рин, а з ни­ми по­вер­нув у йо­го підданст­во цілу сот­ню Ста­ро­дубсько­го пол­ку, і з-за сього ко­за­ки ду­же на йо­го ремст­ву­ва­ли. Се бу­ли перші маєтності, кот­ри­ми во­лоділи на Ук­раїні не Ук­раїнці. Пізніше Гетьман ще роз­да­ру­вав кілька маєтностів по ин­ших місцях і пол­ках мос­ковським уря­дов­цям Го­ловкіну, Шафіро­ву, Ше­ре­метьєву, Про­тасьєву та ин­шим, а далі Царь звелів, щоб Гетьман дав землі тим Сер­бам, Чор­но­гор­цям та Мол­да­ва­нам, що бу­ли у царсько­му війську, як він хо­див по­хо­дом на річку Прут. На Ук­раїні пос­та­нов­ле­но пос­то­ями дра­гунів та мос­ковське військо. За постій той нічо­го не оп­ла­чу­ва­лось, і лю­де мусіли со­дер­жу­ва­ти чу­же військо своїм кош­том. Окрім то­го, ви­ря­же­но бу­ло в 1716 році, - як ка­ра за те, що Ук­раїна при­хильна бу­ла до Шведів, - 10.000 ко­заків, під про­во­дом Ге­не­рально­го хо­рун­жо­го Іва­на Суліми, на линію - обо­ро­ня­ти мос­ковські гра­ниці од Ор­ди Ку­банської та ко­па­ти ка­нал, щоб поєдна­ти Вол­гу з До­ном.

У 1717 році царь Пет­ро поїхав у Францію. Про­бу­ва­ючи заг­ра­ни­цею, він довідав­ся, що у Гам­бурзі про­жи­ває Ма­зе­пин пле­мен­ник Вой­на­ровський. Він звелів йо­го ареш­ту­ва­ти. Вой­на­ровсько­го схо­пи­ли на ву­лиці і одп­ро­ва­ди­ли до Моск­ви. Там йо­го до­пи­ту­ва­ли, а після до­пи­ту зас­ла­ли на Сібір.

У 1718 році, на ба­жан­ня Пет­ра, Ско­ро­падський віддав свою 15-літню доч­ку за си­на царсько­го люб­чи­ка Пет­ра Толс­то­го. Сей Толс­той у 1719 році, по царсько­му ука­зу, був нас­та­нов­ле­ний Ніжинським пол­ков­ни­ком. Се був пер­ший пол­ков­ник не з Ук­раїнців: пра­во Гетьма­на са­мо­му да­ва­ти сі по­са­ди бу­ло одібра­не у нього ще в 1714 році, і Пет­ро те­пер сам нас­та­нов­ляв пол­ков­ників на Ук­раїні з чу­жинців та вся­ких лю­дей, ко­го за­ба­жає. Так, Га­дяцьким пол­ков­ни­ком приз­на­чив Царь сер­ба Ми­хай­ла Ми­ло­ра­до­ви­ча, кот­рий ду­же гнітив пол­чан, брав з них ха­барі та при­тис­кав лю­дей; пол­ча­не жалілись на йо­го Гетьма­нові, але не си­ла бу­ла Ско­ро­падсько­го ски­ну­ти то­го, ко­го приз­на­чив сам Царь.

У 1718 році Пет­ро по­вер­нув­ся з-за гра­ниці, і Гетьман Ско­ро­падський з Ге­не­ральним бун­чуж­ним Яко­вом Ли­зо­гу­бом, пол­ков­ни­ка­ми. Чер­нигівським - Пав­лом По­лу­бот­ком, Лу­бенським - Андрієм Мар­ке­ви­чем, Га­дяцьким - Ми­хай­лом Ми­ло­ра­до­ви­чем і 200 ко­заків приїхав до Моск­ви, щоб віта­ти Ца­ря. З Моск­ви Царь ско­ро зібрав­ся у Пе­тер­бург і пок­ли­кав ту­ди із со­бою Гетьма­на та стар­ши­ну, щоб пох­ва­ли­ти­ся їм своєю но­вою сто­ли­цею. По­ки во­ни там про­бу­ва­ли, Царь приз­на­чив суд над си­ном своїм, ца­ре­ви­чем Олексієм Пет­ро­ви­чем. На суді то­му, по при­ка­зу Ца­ря, бу­ли й Гетьман з стар­ши­ною. Ко­ли скінчив­ся суд і усі, хто там був, за­побіга­ючи царської лас­ки, поспіши­ли пос­та­но­ви­ти страш­ний ріше­нець, кот­ро­го ба­жав Царь, Ук­раїнці, ко­ли за­пи­та­ли про їх дум­ку у сій справі, од­мо­ви­ли так: „Не мо­же­мо ми бу­ти суд­дя­ми між батьком-ца­рем та си­ном, бо в та­ко­му разі не мож­на бу­ти безс­то­роннім".

У Москві ще у 1700 році по­мер патріарх Адріян, і царь Пет­ро не хотів вже, щоб бу­ло об­ра­но дру­го­го, а замість патріарха за­ду­мав вста­но­ви­ти яку-не­будь кол­легію (упра­ву з кількох душ), і от у 1721 році і зас­но­ва­но бу­ло „Святъйшій Пра­ви­тельству­ющій Си­нодъ". По­киж що, патріарха зас­ту­пав тим ча­сом уче­ник Київської Ака­демії - Ря­занський мит­ро­по­лит Сте­фан Яворський. Дру­гий Ук­раїнець, ар­хиєпис­коп Псковський Фе­офан Про­ко­по­вич, пра­цю­вав над ста­ту­том (уста­вом) і рег­ла­мен­том (по­ряд­ком, що і як ро­би­ти) для то­го Си­но­ду, і щоб йо­го вис­лу­ха­ти і ствер­ди­ти, у Пе­тер­бург пок­ли­ка­но бу­ло і ук­раїнське стар­ше ду­хо­венст­во, з Київським мит­ро­по­ли­том Іоаса­фом Кро­ковським на чолі. Але з до­но­са яко­гось чен­ця, Ірінія, Царь довідав­ся, що мит­ро­по­лит Іоасаф на ду­хов­но­му со­борі у Київі ра­див не прис­та­ва­ти і про­ти­ви­тись то­му рег­ла­мен­тові. Тим-то, як приїха­ли ук­раїнські єпис­ко­пи у Тверь, Іоаса­фа схоп­ле­но і по­са­же­но в тюр­му в та­мошньому ма­нас­тирі, де він ско­ро і вмер; ос­танні ж єпис­ко­пи, на­ля­кані тим, підпи­са­ли усе, що їм бу­ло зве­ле­но. По­вер­нув­шись до Київа, во­ни по­чу­ли, що у Пе­чорській лаврі бу­ла стра­шен­на по­же­жа і що згоріла уся лаврська бібліоте­ка, де ба­га­то віків, ще од ча­су князів Київських, збе­ре­га­ли­ся ста­ро­винні до­ку­мен­ти.

Ся по­же­жа на віки зни­щи­ла ду­же ба­га­то істо­рич­них до­ку­ментів і творів на­шо­го ук­раїнсько­го письменст­ва.

Царь Пет­ро все дуж­че і дуж­че стис­кав у своїй важкій руці усі вольності на­ро­да Ук­раїнсько­го: у 1720р. він об­ме­жив пра­ва Ге­не­рально­го судді, ус­та­но­вив­ши при йо­му су­до­ву кан­це­лярію, а так са­мо і пра­ва Ге­не­рально­го пи­са­ря, при кот­ро­му вста­нов­ле­но військо­ву кан­це­лярію. У то­му ж році Царь звелів Гетьма­нові ви­ря­ди­ти 12.000 ко­заків ко­па­ти Ла­дожський ка­нал (ко­ло Пе­тер­бур­гу). На сю важ­ку і нез­ви­чай­ну ро­бо­ту ко­за­ки бу­ли ви­ря­жені під про­во­дом Чер­нигівсько­го пол­ков­ни­ка Пав­ла По­лу­бот­ка і Лу­бенсько­го - Андрія Мар­ке­ви­ча та Ге­не­рально­го хо­рун­жо­го Іва­на Суліми. Ся ро­бо­та за­тяг­ла­ся на дов­гий час, з 1721 аж по 1725 год, і що-ро­ку про­ва­ди­ли ту­ди з Ук­раїни по 20-30 ти­сяч ко­заків на сі, так звані, ка­нальні ро­бо­ти. У баг­ни­щах тих од хво­роб, з го­ло­ду й хо­ло­ду, за­ги­ну­ла більша по­ло­ви­на ко­зацт­ва, що хо­ди­ло ту­ди.

У то­му ж 1721 році вий­шов царський указ, кот­рим за­бо­ро­ня­ло­ся дру­ку­ва­ти по ук­раїнських дру­кар­нях Свя­те письмо осібно або пе­ред­ру­ко­ву­ва­ти з своїх давніщих кни­жок, а доз­во­ля­ло­ся тільки пе­ред­ру­ко­ву­ва­ти з Мос­ковських. Се був пер­ший на­тиск на ук­раїнське письменст­во.

Війна із Шве­да­ми скінчи­ла­ся Ней­штадською зго­дою 20-го серп­ня (авгус­та) 1721-го ро­ку. По сій умові Росія здо­бу­ла собі Ліфляндію, Інгрію, час­ти­ну Ка­релії і Фінляндії. Зго­ду сю буч­но справ­ля­ли у Пе­тер­бурзі, і Царь прий­няв но­вий ти­тул „Імпе­ра­то­ра".

Гетьман Ско­ро­падський приїхав у Моск­ву 18-го січня (янва­ря) 1722 ро­ку, щоб віта­ти Ца­ря з но­вим ти­ту­лом. Із Гетьма­ном бу­ли: йо­го зять, Ніжинський пол­ков­ник Толс­той, Ге­не­ральний пи­сарь Са­вич та Ге­не­ральний бун­чуж­ний Ли­зо­губ. Царь ду­же при­яз­но вітав ста­ро­го Гетьма­на, лас­ка­во прий­няв йо­го скар­гу на кня­зя Меньши­ко­ва за са­мо­уп­равст­во йо­го на Ук­раїні, та про­те, на про­хан­ня Гетьма­на, щоб з Ук­раїни ви­ве­де­но бу­ло мос­ковське військо, що сто­яло там пос­то­ями, Царь не зво­лив, а на дру­ге про­хан­ня - ствер­ди­ти пра­ва і вольності Ук­раїни - 16-го трав­ня (мая) вий­шов Імпе­ра­торський маніфест, кот­рим за­во­ди­ла­ся на Ук­раїні „Ма­ло­россійская кол­легія", з бри­гадіром Вельями­но­вим на чолі, щоб ке­ру­ва­ти по­руч з Гетьма­ном усіма спра­ва­ми.

Дуже зас­му­че­ний по­вер­нув­ся Гетьман до-до­му. Тим ча­сом, по ука­зу Ца­ря, бу­ло ви­ря­же­но 12.000 ко­заків у Пер­сидський по­ход, під про­во­дом Мир­го­родсько­го пол­ков­ни­ка Да­ни­ла Апос­то­ла. При ньому бу­ли ще пол­ков­ни­ки: Київський - Антін Ганський і При­луцький - Гнат Ґалаґан. Во­ни дійшли аж до Дер­бен­ту і як по­вер­ну­ли­ся до-до­му, то Гетьма­на вже не зас­та­ли жи­во­го. Усе те, що скоїлось за ос­танні ча­си: по­до­рож у Пе­тер­бург, об­ра­за та зне­ва­га Гетьма­на, як гетьма­на і як зас­туп­ни­ка ціло­го на­ро­ду, так ду­же зас­му­ти­ла і вра­зи­ла ста­ро­го, що він зас­лаб 3-го черв­ня (юня) 1722-го ро­ку і по­мер у Глу­хові, у гетьманській сто­лиці. Тут йо­го по­хо­ва­но у Га­малійовсько­му діво­чо­му ма­нас­тирі, що ко­ло Глу­хо­ва.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.01 с.)