Запорожці передаються на бік Шведів

 

У по­ло­вині лю­то­го (фев­ра­ля) 1709-го ро­ку Царь поїхав у Во­роніж, щоб спо­ря­ди­ти флот у Чор­не і Азовське мо­ря про­ти Турків, а на Ук­раїні за­ли­шив кня­зя Меньши­ко­ва. Меньши­ков мав те­пер най­більший клопіт - од­хи­ли­ти За­по­рожців од поєднан­ня з Ма­зе­пою, а для сього він пос­лав у Січ своїх послів із грішми і по­да­рун­ка­ми. Але се ма­ло по­мог­ло. На раді, що зібрав Ко­шо­вий Кость Гордієнко, про­чи­та­но бу­ло лист Ма­зе­пи до За­по­рожців. В то­му листі він про­хав до­по­мог­ти йо­му ски­ну­ти з Ук­раїни мос­ковське яр­мо і пи­сав, що сам чув, як Царь ска­зав: „Тре­ба ви­ко­ре­ни­ти сих злодіїв і по­ганців, За­по­рожців". Тоді усі За­по­рожці за­гу­ка­ли: „За Ма­зе­пою! За Ма­зе­пою!" Гордієнко на­пи­сав до ко­ро­ля Кар­ла лист і сповіщав йо­го, що усі За­по­рожці про­сять зас­ту­пи­ти­ся за них та по­мог­ти вер­ну­ти їхню во­лю. 15.000 Січо­виків, не до­жи­да­ючи, що од­пи­ше їм Ко­роль, ру­ши­ли в по­ход; во­ни заб­ра­ли усі го­род­ки (не­ве­личкі кріпості) по річках Орелі і Ворсклі, по­роз­го­ни­ли з них мос­ковське військо, а лю­де, котрі по­ки­да­ли свої оселі та хо­ва­лись по лісах од Мос­калів і Шведів, вер­та­ли­ся до своїх хат та дя­ку­ва­ли За­по­рож­цям. 26-го бе­ре­зо­ля (мар­та) при­був у Бу­ди­ща (містеч­ко у Зеньківсько­му повіті) і сам Ко­шо­вий Гордієнко із то­ва­рист­вом. Ма­зе­па вис­лав для по­чес­ної стрічи їх двох пол­ков­ників з 2.000 ко­заків, котрі про­ве­ли їх у Ди­каньку. Ма­зе­па стрів їх у Ко­чу­бей­ово­му бу­дин­ку. Увійшов­ши в ха­ту, Гордієнко ук­ло­нив­ся Гетьма­нові, а бун­чуж­ний, на знак по­ша­ни, схи­лив пе­ред ним ота­манський бун­чук. Після то­го Гордієнко про­мо­вив: „Ми, військо За­по­рожське Ни­зо­ве, дя­куємо ми­лості вашій за те, що ви, як і по­до­ба­ло най­стар­шо­му ва­таж­кові ук­раїнсько­му, взя­ли близько до сер­ця до­лю на­шої країни і взя­ли­ся виз­во­ли­ти її з мос­ковської не­волі. Ми певні, що тільки ра­ди сього, а не влас­ної ко­рис­ти ра­ди на­ва­жи­ли­ся ви прис­та­ти до Шведсько­го ко­ро­ля". Так по­чав Ко­шо­вий свою про­мо­ву, і при то­му бу­ло де-кілька За­по­рожців, бо За­по­рожське то­ва­рист­во твер­до до­дер­жу­ва­ло зви­чаю, щоб Ко­шо­вий, та й ніхто, ніко­ли й нічо­го не ка­зав про військові спра­ви ина­че, як од усього То­ва­рист­ва і при са­мо­му То­ва­ристві. Ма­зе­па од­ка­зав: „Дя­кую вам, За­по­рожці, що ви віри­те міні. Слав­лю ва­ше пильне ба­жан­ня доб­ра рідно­му краєві. Ко­ли я прис­тав до Шведсько­го ко­ро­ля, то не ра­ди якої ви­го­ди за-для се­бе, а з лю­бо­ви до рідної країни. У ме­не не­ма а-ні жінки, ні дітей, і яб міг пійти собі ку­ди-не­будь та спокійно до­жи­ва­ти сво­го віку. Але кер­му­ючи стільки ча­су Ук­раїною щи­ро, скільки бу­ло моєї сна­ги та ке­бе­ти, я не мо­жу, за­був­ши й честь і щи­ру лю­бов, склас­ти ру­ки і по­ки­ну­ти наш край на во­лю гно­би­те­ля". На дру­гий день Гордієнко з 50 то­ва­ри­ша­ми був у Ко­ро­ля. Там тоді ж обмірко­ва­но і те, яка має бу­ти умо­ва із Шве­да­ми.

12-го квітня (апріля) За­по­рожці з Шве­да­ми пе­рей­шли Ворск­лу ко­ло Со­кол­ки (се­ло в Ко­бе­ляцько­му повіті) і роз­би­ли мос­ковське військо ге­не­ра­ла Ре­на. Доз­нав­шись про се, Ше­ре­метьєв пос­лав пол­ков­ни­ка Яков­ле­ва на Ке­ле­бер­ду, спа­лив її і 18-го підійшов до Пе­ре­во­лочні (За­по­рожська та­мож­ня і пе­реп­ра­ва че­рез Дніпро). Тут у зам­ку бу­ла За­по­рожська ва­та­га з 600 Січо­виків, але во­на не ма­ла си­ли вдер­жа­тись у зам­ку. Мос­калі йо­го, по­би­ли За­по­рожців, а тих, що обо­ро­ня­ли­ся по ха­тах, ви­пек­ли звідти вог­нем і пов­би­ва­ли. Одер­жав­ши че­рез Меньши­ко­ва царський на­каз, Яков­лев 30-го квітня пе­рей­шов че­рез Ко­дацький поріг на Дніпрі, узяв і спа­лив Ста­рий та Но­вий Ко­дак з око­ли­ця­ми і 7-го черв­ня (юня) прий­шов до Камінно­го За­то­ну, не­ве­лич­кої кріпос­ти, що збу­до­ва­но бу­ло ко­ло са­мої Січи. У Січі на той час Ко­шо­вим зос­тав­ся Пет­ро Со­ро­чинський. Він тільки що по­вер­нув­ся з Кри­му, ку­ди їздив кли­ка­ти на поміч Та­тар. Ата­ку по­ча­ли Мос­калі на чов­нах, але їм не по­та­ла­ни­ло, і їх бу­ло од­би­то. Тут, на ли­хо, За­по­рожці по­ба­чи­ли, що да­ле­ко у сте­пу підня­ла­ся ку­ря­ва, і до Січі іде якесь військо. Во­ни по­ду­ма­ли, що се Та­та­ри, кот­рих обіцяв прис­ла­ти Хан, та, щоб до­по­мог­ти їм, вий­шли їм на зустріч. Але се бу­ли не Та­та­ри, а ком­панійський пол­ков­ник Гнат Га­ла­ган з своїм пол­ком та дра­гу­на­ми. Га­ла­ган сей після царсько­го ука­зу по­ки­нув Ма­зе­пу і утік до Ца­ря і за се був у ве­ликій ласці у нього. Він доб­ре знав Січ, бо ко­лись сам був За­по­рож­цем і за ли­царст­во об­ра­ний був навіть Ко­шо­вим. Те­пер прис­ла­но йо­го до­по­ма­га­ти Яков­ле­ву. Під'їхав­ши до Січі, він гу­кав: „Віддай­те зброю і по­коріться, - вас усіх по­ми­лу­ють!"

 

Зруйновання Чортомлицької Січи

 

Запорожців на той час бу­ло об­маль на Січі. Во­ни ба­чи­ли, що війська про­ти них бу­ло ба­га­то і, повірив­ши Га­ла­га­нові, од­да­ли­ся. Але Якок­лев не по­ми­лу­вав їх, а звелів виз­начніших з них за­хо­ва­ти у кай­да­ни, а ос­танніх за­мор­ду­вав на місці „по дос­тоїнству": од­ним ру­ба­ли го­ло­ви, дру­гих віша­ли і мор­ду­ва­ли так, „як у по­ганстві, за давніх му­че­ників, не бу­ва­ло": ро­би­ли по­ро­ми, ста­ви­ли на них ши­бе­ниці й віша­ли Січо­виків, а потім пус­ка­ли ті по­ро­ми Дніпром за во­дою, на ост­рах ин­шим. Усі куріні й усі будівлі на Січі бу­ло по­па­ле­но, ближні зімов­ни­ки ви­ни­ще­но у-пень, по­роз­ри­ва­ли мо­ги­ли за­по­рожські, ви­ки­да­ли мерт­вих з до­мо­вин і ру­ба­ли їм го­ло­ви, роз­ко­па­ли навіть і мо­ги­ли ченців та по­ви­ки­да­ли мерт­вих. Тоді бу­ла роз­ки­да­на й Сірко­ва мо­ги­ла, як ми вже зга­ду­ва­ли про се. Мос­калі по­забіра­ли усе, що мож­на бу­ло: гар­ма­ти, мор­ти­ри, гаківниці, руш­ниці, пра­по­ри, по­рох, му­ку, пшо­но і сіль, з церк­ви Січо­вої по­забіра­ли: царські вра­та, іко­нос­тас, дзво­ни, хрес­ти, єван­гелію, свічки, ла­дан та віск. Царь Пет­ро, як одібрав звістку про зруй­но­ван­ня Січи, ду­же тішив­ся, бо За­по­рож­жя з своїм де­мок­ра­тич­ним уст­роєм і вольнос­тя­ми сто­яло по­пе­рек до­ро­ги са­мо­дер­жав­ним замірам йо­го. Царь вва­жав, що ко­ли бу­ває на Ук­раїні який за­ко­лот, то все се ви­хо­дить з За­по­рож­жя.

1-го черв­ня (юня) до війська, що сто­яло про­ти Пол­та­ви, при­був Царь і привів із со­бою свіжі бой­ові си­ли. У Шведів же бу­ло об­маль по­ро­ху і бой­ових при­пасів, офіцерів бу­ло не­ба­га­то, а замість інже­нерів бу­ли прості офіце­ри; до то­го, че­рез не­дос­та­чу харчів у війську вки­ну­ли­ся усякі хво­ро­би. Кілька штурмів Шведів на Пол­тавські кріпості бу­ли од­биті, а тут ще по­ча­ла­ся стра­шен­на спе­ка. На раді, що скли­кав Ко­роль, ух­ва­ле­но бу­ло по­ки­ну­ти Пол­та­ву і по­да­тись у Польщу, але те­пер вже се бу­ло ду­же не лег­ко зро­би­ти: по­за­ду, у Со­ро­чин­цях, сто­яв Гетьман Ско­ро­падський з ук­раїнськи­ми пол­ка­ми, а з ним князь Дол­го­ру­кий із 4 пол­ка­ми, та ще 4.000 Кал­миків і Во­лохів; на Во­лині, під про­во­дом фельдмар­ша­ла Гольца, сто­яло мос­ковське військо, кот­ре поєдна­ло­ся з польським військом Огинсько­го, суп­ро­тив­ни­ка Станісла­ва; по­пе­ре­ду сто­яв Царь із ве­ли­ким військом. Хо­чеш-не-хо­чеш - до­во­ди­ло­ся ста­ти до бою.

 

Битва під Полтавою

 

20-го черв­ня (юня) Мос­калі пе­рей­шли Ворск­лу, а 25-го з усією си­лою ру­ши­ли на Пол­та­ву. Там дав­но вже од­би­ва­ло­ся од Шведської об­ло­ги мос­ковське військо, кот­ре за­чи­ни­ло­ся там. Війська у Шведів бу­ло да­ле­ко менш, ніж у Ца­ря, але Ко­роль був пе­вен, що розібьє йо­го і че­рез те не по­бо­яв­ся розділи­ти свої си­ли на-двоє. На 27-го наз­на­чив Карл ба­талію. По­ра­не­ний пе­ред тим в но­гу тоді, як пе­реїздив по­уз мос­ковські ла­ви, він сам не міг вес­ти сво­го війська і приз­на­чив за го­лов­но­го ко­ман­ди­ра фельдмар­ша­ла, гра­фа Рен­шильда, кот­рий ран­ком 27-го звелів нас­ту­па­ти. Між Шведськи­ми ге­не­ра­ла­ми з са­мо­го по­чат­ку по­ча­ли­ся су­пе­реч­ки, і мос­ковське військо, під про­во­дом са­мо­го Пет­ра, од­ра­зу по­ча­ло бра­ти го­ру. Покмітив­ши се, Ко­роль звелів, щоб йо­го вез­ли кіньми на ма­рах у са­мий бій. На який час се підбадьори­ло Шведів, але, на ли­хо, од­ра­зу вби­то бу­ло ко­ня­ку. Ма­ри, на кот­рих він ле­жав, і сам він упа­ли на зем­лю. Че­рез се став­ся ве­ли­кий за­ко­лот у війську: усі вва­жа­ли, що Ко­ро­ля вже вби­то, і після то­го нічим вже не мож­на бу­ло поп­ра­ви­ти діла. У-пень роз­биті Шве­ди ки­ну­ли­ся у ростіч, хто ку­ди влу­чив, не слу­ха­ючи а-ні ге­не­ралів, а-ні офіцерів своїх. Царь, без міри щас­ли­вий та­кою побідою, буч­но справ­ляв її бен­ке­том. Че­рез се Шве­ди успіли утікти да­ле­ко, і тільки у-ве­чері Царь на­ду­мав пос­ла­ти навз­догінці ге­не­ра­ла Голіци­на і Бо­у­ера; але во­ни вже не мог­ли наз­дог­на­ти втікачів. Усіх шведських бранців че­рез кілька день ви­ря­же­но до Моск­ви, а ко­заків та За­по­рожців, котрі по­па­ли­ся до рук Пет­рові, - хоч більшість з них самі відда­ли­ся, по­ба­чив­ши, що Шведська спра­ва про­фа­на, -лю­то мор­ду­ва­ли: їх са­до­ви­ли на палі, віша­ли, ла­ма­ли ру­ки й но­ги та оті по­калічені тіла їх вис­тав­ля­ли на по­каз, щоб на­род жа­хав­ся. Ге­не­ральний суд­дя Чуй­ке­вич, Ге­не­ральний оса­ул Мак­си­мо­вич, Лу­бенський пол­ков­ник Зе­ленський, ком­панійський - Ко­жухівський, сер­дюцький - По­ко­ти­ло, Га­малій, Ли­зо­губ, кан­це­ля­рист Гри­го­ро­вич та пи­сарь Гре­ча­ник, котрі відда­ли­ся на лас­ку Ца­ря, ще до Пол­тавсько­го бою, взяті бу­ли на до­пит і зас­лані на Сібір та в Ар­хан­гельск.

 

Утеча

 

29-го черв­ня (юня), над вечір, Шве­ди, а з ни­ми й Ма­зе­па із своїми ко­за­ка­ми та За­по­рож­ця­ми, прий­шли до Пе­ре­во­лочні. Там не най­шли во­ни ні од­но­го бай­да­ка, ні по­ромів, ні лю­дей, - усе ви­ни­щи­ли Мос­калі тоді ще, як во­ни хо­ди­ли по­хо­дом, щоб зруй­но­ва­ти Січ. Ко­роль дов­го спе­ре­чав­ся і не хотів пе­ре­хо­ди­ти на той бік Дніпра. Ма­зе­па ж бо­яв­ся, щоб їх не дог­на­ло мос­ковське військо, бо він доб­ре знав, що Царь йо­го не по­ми­лує, як що спіймає. Тим-то він пе­реїхав на той бік. Тоді й Карл на­ду­мав пе­реїха­ти. Ко­ля­су йо­го, у котрій він ле­жав по­ра­не­ний, пос­та­но­ви­ли на два ду­би, - знай­шли десь в оче­реті, - і та­ким по­би­том пе­ре­вез­ли йо­го.

Ледве Ко­роль і Ма­зе­па із час­ти­ною війська пе­реб­ра­ли­ся на той бік, як нас­ко­чив Меньши­ков із кінною ва­та­гою. Ле­вен­гафт, що ос­та­вав­ся ще по сей бік, не міг да­ти одсічи, хоч в йо­го й бу­ло ма­ло не 17.000 війська, і піддав­ся Меньши­ко­ву.

Але Меньши­ков на­пе­ред ска­зав, що За­по­рожців не по­ми­лує. Ко­за­ки, доз­нав­шись про се, по­ча­ли ки­да­тись у річку, бо вва­жа­ли, що кра­ще са­мим собі смерть за­подіяти, - а мо­же ще й по­щас­тить ко­му вря­ту­ва­ти­ся, - ніж по­пас­тись на люті му­ки до не­ми­ло­сер­дих рук мос­ковських. Ско­ро за Меньши­ко­вим при­був до Пе­ре­во­лоч­ної й царь Пет­ро. Довідав­шись, що Карл та Ма­зе­па втікли у Ту­реч­чи­ну, він ви­ря­див навз­догінці ге­не­ра­ла, кня­зя Вол­консько­го, і бри­гадіра Кро­по­то­ва. Тим ча­сом втікачі бу­ли вже да­ле­ко. Ма­зе­па, кот­рий зовсім був сла­бий, їхав у ко­лясці, обк­ла­де­ний по­душ­ка­ми, - за ним дог­ля­да­ла якась Ук­раїнка, - і вів пе­ред по доб­ре зна­но­му йо­му сте­пу. Во­ни прос­ту­ва­ли че­рез Олек­сандрію на те­перішнє се­ло Шве­ди­нов­ку, Ре­ше­тилівку, Пол­тав­ку, Піскли (що на Інгулі), і опи­ни­ли­ся на ко­рот­кий час у Спасько­му (що в Ми­ко­лаїві), ко­ло дже­рел ду­же хо­ро­шої во­ди, що є й досі. 7-го лип­ня (юля) во­ни по­ча­ли пе­ре­во­зи­тись че­рез Буг з Руської пісча­ноі ко­си на пісча­ну ж ко­су Во­лоську (не­да­ле­ко се­ла Па­ру­ти­на) і по­да­ли­ся до Оча­ко­ва. Як-раз, як во­ни пе­реїзжа­ли, наг­нав їх князь Вол­конський. Але йо­му по­щас­ти­ло заб­ра­ти тільки не­ве­лич­ку куп­ку у 500 чо­ловіка Шведів, - кілька За­по­рожців, що бу­ли з ни­ми, утікли у доб­ре зна­ний їм степ і там вря­ту­ва­ли­ся од по­гоні.

Під Оча­ко­вом Шве­ди прос­то­яли два дні. Ту­ди до Кар­ла приїхав пос­ла­нець од Бен­дерсько­го Се­раскіра (на­чальни­ка ту­рецько­го війська) і зап­ро­шу­вав йо­го у Бен­де­ри. 1-го серп­ня (авгус­та), після спокійно­го пе­ре­хо­ду з-під Оча­ко­ва, Карл і Ма­зе­па при­бу­ли у Бен­де­ри. Тут Ко­роль одібрав од Ца­ря лист, де він ра­див йо­му прис­та­ти на зго­ду на та­ких умо­вах:

1. Карл мусів ус­ту­пи­ти Ца­реві усю Інгрію, Ка­релію, Ест­ляндію та Ліфляндію;

 

2. Приз­на­ти Ав­гус­та Польським ко­ро­лем і

 

3. Од­да­ти Ца­реві Ма­зе­пу.

 

Останній пункт над­то роз­сер­див Кар­ла, і він не прис­тав на ті умо­ви. Про­те Мос­ковський уряд прик­ла­дав уся­ко­го спо­со­бу, щоб дос­та­ти Ма­зе­пу до своїх рук; че­рез сво­го пос­лан­ця у Конс­тан­ти­но­полі, Толс­то­го, ве­ли­ко­му муфтієві (най­старшій ду­ховній особі) бу­ло обіця­но 300.000 та­лярів, як він до­по­мо­же здо­бу­ти Ма­зе­пу. Про се довідав­ся Гетьман, і хоч се­раскір Бен­дерський зас­по­ко­ював йо­го од іме­ни са­мо­го Па­ди­ша­ха (сул­та­на), що йо­го ні за що не бу­де од­да­но Пет­рові, але ся вістка ду­же стур­бо­ва­ла ста­ро­го хво­ро­го Гетьма­на, бо він доб­ре знав ту­рецькі зви­чаї. І без то­го сла­бий, а над­то підірва­ний ти­ми страш­ни­ми, тяж­ки­ми подіями ос­танніх часів, він не ви­дер­жав і 22-го серп­ня (авгус­та) 1709-го ро­ку по­мер. Тіло йо­го од­ве­зе­но у Яс­си, і там при ко­ро­леві Кар­лові по­хо­ва­ли у мо­гилі, в церкві, що сто­яла за містом. До­мо­ви­на йо­го й за­раз є у го­роді Га­лаці, в со­борі.

Труну Гетьма­на вез­ли шес­те­ро білих ко­ней; по обид­ва бо­ки йшли дво­ма ря­да­ми ко­за­ки із го­ли­ми шаб­ля­ми; пе­ред тру­ною бун­чуж­ний ніс бу­ла­ву, а за тру­ною йшли ук­раїнки, котрі прий­шли сю­ди за своїми чо­ловіка­ми і, як зви­чай­но, го­ло­си­ли та при­чи­ту­ва­ли. За ни­ми вер­хи їха­ли Ге­не­ральний пи­сарь Ор­лик, пле­мен­ник покійно­го - Вой­на­ровський і уся стар­ши­на. Після по­хо­рон, з ко­ролівської волі, бу­ло скли­ка­но ко­зацьку ра­ду, на котрій ви­яви­ло­ся, що є троє охо­чих на гетьманську по­са­ду: Ор­лик, Вой­на­ровський і При­луцький пол­ков­ник Гор­лен­ко. З до­по­мо­гою Ко­ро­ля, об­ра­но Гетьма­ном усієї Ук­раїни Ге­не­рально­го пи­са­ря Пи­ли­па Ор­ли­ка.

 

***

 

Оглянемо те­пер ко­ро­тенько усі ті події, що ма­ли та­ку ве­ли­ку ва­гу в нашій історії. Як би во­ни по­вер­ну­ли­ся бу­ли у дру­гий бік, то, пев­не, ви­ве­ли б наш на­род на ин­ший істо­рич­ний шлях та при­ве­ли до ин­шо­го жит­тя. Ось ті не­щас­ливі най­го­ловніші при­чи­ни, чо­му так, а не инак, скінчи­ла­ся ся спра­ва. Пер­ша - се вда­ча са­мо­го Ма­зе­пи: він був чо­ловік по­тай­ний, най­мовірний, вда­вав­ся до вся­ких дип­ло­ма­тич­них хит­рощів; він хо­вав од війська і на­ро­ду свої пла­ни і заміри, і з то­го вий­шло те, що у-край нев­до­во­ле­на мос­ковськи­ми по­ряд­ка­ми Ук­раїнська людність, в той час, ко­ли тре­ба бу­ло йти на зустріч свой­ому Гетьма­нові, не зро­зуміла йо­го, як не ро­зуміла увесь час йо­го гетьма­ну­ван­ня, і одс­ту­пи­ла­ся од йо­го; він „пе­ре­муд­рив" у своїй політиці, і се йо­го при­ве­ло до за­ги­белі… Тоді стра­шен­ну си­лу ма­ли до­но­си, і ото че­рез них мусів він обе­реж­но вес­ти се діло тільки з не­ве­лич­ким гурт­ком стар­ши­ни та прибічним надвірним військом. На За­по­рожжі він теж не прид­бав собі при­хильників, - особ­ли­во, ко­ли до­по­ма­гав, хоч і про­ти своєї охо­ти, Мос­ковсько­му уря­дові, а че­рез те аж до то­го ча­су, як він яв­но пе­рей­шов на бік Кар­ла, За­по­рожці бу­ли до нього не геть-то при­язні. А се відгу­ку­ва­ло­ся і на усій люд­ності, бо ми знаємо, який ве­ли­кий вплив ма­ло За­по­рож­жя на Ук­раїні. Се од­не. Дру­геж - се те, що спільник Ма­зе­пи, Карл XII, хоч був чо­ловік в військо­вих спра­вах жва­вий, про­те в ин­шо­му всьому він був ма­ло спосібним. Йо­го похід на Ук­раїну од­ра­зу, як ми ба­чи­ли, поніве­чив усе діло: як би він по­вер­нув був на Моск­ву, то не завів би був за со­бою на Ук­раїну мос­ковське військо та са­мо­го Ца­ря; тоді б і спра­ва Ма­зе­пи ина­че кон­чи­ла­ся, і, пев­не, те­пер Ма­зе­пу по­чи­ту­ва­либ ду­же ви­со­ко, а Ук­раїна ма­лаб ин­ше, як нині, ста­но­ви­ще у євро­пей­ській семьї на­родів. Тре­те - се те, що суп­ро­тив­ни­ком Кар­ла та Ма­зе­пи був мо­ло­дий, од­важ­ний, зав­зя­тий Мос­ковський царь Пет­ро І. Йо­му, крім то­го, у сій бо­ротьбі та­ки по­та­ла­ни­ло без міри: усі обс­та­ви­ни скла­да­ли­ся на ди­во щас­ли­во для йо­го. У всякім разі, ми му­си­мо приз­на­ти за Ма­зе­пою, що він лю­бив свою Ук­раїну і що не йо­го ви­на в то­му, що, замість сла­ви виз­во­ли­те­ля свой­ого рідно­го краю, за­ли­ши­ла­ся про нього га­неб­на па­мять се­ред во­рогів а навіть поміж неп­росьвіче­ни­ми та не­тя­му­чи­ми річ й зем­ля­ка­ми.

 

***