Гетьман Іван Самойлович 1672-1687

 

Здихавшись та­ким по­би­том не­ба­жа­но­го кан­ди­да­та, Мос­ковський уряд че­рез Ро­мо­да­новсько­го наз­на­чив ра­ду, щоб виб­ра­ти Гетьма­на. Ра­да зібра­ла­ся біля містеч­ка Ко­за­чої Дібро­ви 17-го черв­ня (юня) 1672 ро­ку і об­ра­ла Гетьма­ном, заз­да­легідь приз­на­че­но­го, Ге­не­рально­го суд­дю Іва­на Са­мой­ло­ви­ча. Він був син по­па, чи­ма­ло освіче­ний, був до всього здат­ний, роз­по­ряд­ли­вий, мав доб­рий ро­зум. Са­ме тоді, по весні 1672 ро­ку, на­су­ва­ла­ся стра­шен­на хма­ра на пра­вобічну Ук­раїну: сам сул­тан Му­ха­мед IV, а з ним хан Кримський Селім-Гірей, вис­ту­пи­ли на підмо­гу До­ро­шен­кові. Ко­роль польський Ми­хай­ло Виш­не­вецький про­хав ца­ря Олексія Ми­хай­ло­ви­ча, щоб він вер­нув Сірка із Сібіру, як доб­ро­го во­яку і чо­ловіка, що мав ве­ли­кий вплив на За­по­рожжі. Сам Царь бо­яв­ся тієї си­ли Турків та Та­тар, пос­лу­хав Ко­ро­ля, і в червні (юні) 1673 ро­ку Сірко зно­ву вже був на Січі; у липні (юлі) він із За­по­рож­ця­ми вже руй­ну­вав Кримський го­род Арс­лан, а 21-го серп­ня (авгус­та) на­пав на Очаків. Та усе се ма­ло по­со­би­ло По­ля­кам, і як ми знаємо, війна із Тур­ка­ми скінчи­ла­ся Бу­чацькою зго­дою, - по сій згоді Польща мусіла зрек­ти­ся усієї Пра­вобічної Ук­раїни. У тім же та­ки 1673 році з'явив­ся на Січі який­сь па­ру­бок з Донських ко­заків, кот­рий обяв­ляв се­бе за си­на ца­ря Олексія - Се­ме­на Олексійо­ви­ча. Йо­го на­чеб то ще ма­лим хотіли от­руїти, але він утік на Дін, а те­пер шу­кає прав­ди у За­по­рожців. Сірко, як хит­рий чо­ловік, щоб по­ко­рис­ту­ва­тись та­кою на­го­дою і дер­жа­ти Мос­ковський уряд у своїх ру­ках, вда­вав, на­чеб то справді вірить усій тій байці про ца­ре­ви­ча, хоч доб­ре знав, що справжній ца­ре­вич дав­но вже по­мер ще ма­лим хлоп­чи­ком. Уряд Мос­ковський, че­рез Гетьма­на Са­мой­ло­ви­ча і своїх пос­ланців, дов­го сил­ку­вав­ся діста­ти то­го са­моз­ван­ця, але Сірко усе ухи­ляв­ся і тільки у 1675 році, після то­го як одібрав від са­мо­го Ца­ря „гра­мо­ту", одіслав то­го па­руб­ка у Моск­ву, і там йо­го по­ка­ра­ли на смерть.

Тим ча­сом До­ро­шен­ко ба­чив, що на­род неп­ри­яз­но ста­вив­ся до то­го, що Пра­вобічна Ук­раїна підда­ла­ся Тур­кам, і ве­ли­ки­ми юр­ба­ми став пе­ре­хо­ди­ти на Лівобічну; ко­лись ве­ле­люд­на, роскішна країна - ста­ва­ла пус­ти­нею. То він і по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з Мос­ковським ца­рем, щоб він те­пер, ко­ли По­ля­ки вже зрек­ли­ся Ук­раїни (а, ви­хо­дить, що й Анд­русівська умо­ва не ма­ла вже си­ли) поєднав Пра­вобічну і Лівобічну Ук­раїну під своєю ру­кою. Уряд Мос­ковський охо­че слу­хав йо­го, але Са­мой­ло­вич бо­яв­ся, щоб тоді, замість йо­го, не став Гетьма­ном До­ро­шен­ко. Він і по­чав уся­ко­во підбу­рю­ва­ти Мос­ковський уряд про­ти До­ро­шен­ка, і от у січні (январі) 1674 ро­ку бо­яри­нові Ро­мо­да­новсько­му зве­ле­но бу­ло, ра­зом із Гетьма­ном Са­мой­ло­ви­чем, іти по­хо­дом про­ти До­ро­шен­ка. 17-го бе­ре­зо­ля (мар­та) 1674 ро­ку Гетьман пра­вобічний Ха­нен­ко віддав свою бу­ла­ву Са­мой­ло­ви­чові, і Пра­во­бе­режні пол­ков­ни­ки, котрі бу­ли із ним під зверхністью Польщи, те­пер про­го­ло­си­ли своїм Гетьма­ном Са­мой­ло­ви­ча. До­ро­шен­ко зос­тав­ся сам один і на­ос­танці ще раз пок­ли­кав собі на підмо­гу Та­тар і Турків. У серпні (августі) во­ни на­су­ну­ли на Ук­раїну, як са­ра­на, усе руй­ну­ючи, а тут ще Ро­мо­да­новський з Са­мой­ло­ви­чем нас­ту­па­ли з-за Дніпра. Скрізь по-між лю­дей і ко­заків чу­ти бу­ло ремст­во на До­ро­шен­ка. Він ба­чив, що йо­го мріям за са­мостійну Ук­раїну годі бу­ло справ­ди­тись; він ба­чив, що дальші за­хо­ди йо­го за-для то­го тільки у-нівець зни­щать Пра­вобічну Ук­раїну, і він, за-для спо­кою сво­го рідно­го краю, по­ло­жив зрек­ти­са сво­го гетьманст­ва. Він не хотів склас­ти бу­ла­ви пе­ред по­по­ви­чем, як він взи­вав Са­мой­ло­ви­ча, а обер­нув­ся до Сірка. Сірко у кінці 1675 р. прий­шов із За­по­рож­ця­ми на Ук­раїну. Тоді До­ро­шен­ко скли­кав ра­ду у Чи­ги­рині і склав пе­ред За­по­рож­ця­ми свої клей­но­ди. Тоді са­ме сла­ва про Сірка лу­на­ла од краю до краю по Ук­раїні, і от че­рез що Ту­рецький сул­тан Му­ха­мед IV, заб­рав­ши під свою ру­ку після Бу­чацької зго­ди усю Пра­вобічну Ук­раїну, за­ду­мав ви­ни­щи­ти усе військо За­по­рожське і зруй­ну­ва­ти са­мий кіш. В-осе­ни 1674-го ро­ку ви­ря­див він з Конс­тан­ти­но­по­ля 15.000 най­кра­щих яни­чарів, звелів і Кримсько­му ха­нові узя­ти своє військо і пер­шо­го дня на Різдво об­ляг­ти Січ та виріза­ти усіх За­по­рожців. На чет­вер­тий день Різдва о-півночі ти­хо підійшов Хан із 40.000 військом і 15.000 яни­чарів до Січі. Ніч бу­ла тем­на. За кілька верс­тов нав­ко­ло Січі сто­яли вар­тові-За­по­рожці, нічо­го не сподіва­ючись. Тур­ки ти­хо підкра­ли­ся, по­вирізу­ва­ли їх, а од­но­го зос­та­ви­ли і звеліли про­вес­ти їх у Січ. Той повів їх крізь од­чи­ня­ну хвіртку у са­му Січ. Яни­ча­ри рап­том су­ну­ли у ту хвіртку і так на­тов­пи­лись на Січо­во­му май­дані і по-між куріня­ми, що навіть не мож­на бу­ло й ру­ки підня­ти; так стис­ли­ся, - ка­же літо­пи­сець - як у церкві. А Хан тим ча­сом гус­то обліг Січ, щоб не пус­ти­ти ні од­но­го За­по­рож­ця жи­во­го. На той час у од­но­му куріні про­ки­нув­ся ко­зак Шев­чик і, відсу­нув­ши ква­тир­ку, хотів по­ди­ви­тись, чи ско­ро світа­ти­ме. Ко­ли по­ба­чив він нес­чис­лен­ний на­товп Турків, по ти­хенько збу­див курінно­го ота­ма­на і то­ва­рист­во. Усі схо­пи­ли зброю і, відсу­нув­ши вікна, по­ча­ли гус­то стріля­ти з руш­ниць по Тур­ках. По дру­гих курінях по­чу­ли ту стрільбу, поп­ро­ки­да­ло­ся ко­зацт­во і теж по­ча­ло стріля­ти. Як вже ба­га­то яни­чарів бу­ло ви­би­то, За­по­рожці гук­ну­ли: „до руч­но­го бою!" і, вис­ко­чив­ши з курінів, ки­ну­ли­ся до­би­ва­ти не­до­битків. По­ча­ло вже світа­ти, як во­ни кінча­ли Турків. Окрім 13.500 уби­тих яни­чар, дос­та­ло­ся до рук За­по­рожців 150 чо­ловік бранців, а се­ред них і 4 аги (на­чальни­ки); за них Хан прис­лав ве­ли­кий ви­куп, і їх пу­ще­но. Сам Хан, по­ба­чив­ши та­ке ли­хо, утік з усим своїм військом у Крим. У сій завірюсі За­по­рожців бу­ло вби­то всього 50 чо­ловіка і по­ра­не­но щось з 80. Не по­да­ру­вав Сірко сього по­хо­да Та­та­рам, і на дру­гий год літом із військом своїм че­рез Сіваш ус­ту­пив у Крим, щоб „не­щад­но струс­ну­ти увесь Крим". І справді, струс­нув. Поділив­шись на кілька ва­таг, За­по­рожці на своїх „вітро­но­гих" ко­нях зне­нацька нас­ко­чи­ли на кримські се­ла і го­ро­ди, пус­ка­ючи усе з вог­нем і ру­ба­ючи ме­чем. Та­кою фу­гою пром­ча­ли во­ни по го­ро­дах Коз­ло­ву, Ка­рас­су, і опи­ни­ли­ся у самій сто­лиці ханській Бах­чи­са­раї. Хан Селім-Ґірей лед­ве встиг утікти в го­ри, а Сірко, по­руй­ну­вав­ши Крим, вер­нув­ся знов на Січ.

Переказують, що пе­ред по­хо­дом сим Му­ха­мед IV прис­лав на За­по­рож­жя та­кий лист: „Сул­тан Му­ха­мед IV За­по­рожським ко­за­кам. Я, Сул­тан Му­ха­мед, брат сон­ця і міся­ця, онук і намісник Бо­жий, дер­жа­вець царств - Ма­ке­донсько­го, Ва­ви­лонсько­го, Єру­са­лимсько­го, Ве­ли­ко­го і Ма­ло­го Єгип­ту, Царь над Ца­ря­ми, дер­жа­вець над дер­жав­ця­ми, надз­ви­чай­ний ли­царь, ніким не­по­бо­ри­мий во­яка, невс­туп­ний обо­ро­нець гро­бу Ісу­са Хрис­та, пес­тун са­мо­го Бо­га, надія і утіха му­сульманів, ост­рах і ве­ли­кий обо­ро­нець христіянів, на­ка­зую вам, за­по­рожські ко­за­ки, з доб­рої волі піддай­те­ся міні без су­пе­реч­ки і ме­не ва­ши­ми нас­ко­ка­ми не беріться тур­бу­ва­ти. Сул­тан ту­рецький Му­ха­мед IV". На сей лист За­по­рожці од­пи­са­ли йо­му так: „За­по­рожські ко­за­ки Ту­рецько­му сул­та­нові. Ти шай­тан Ту­рецький, прок­ля­то­го чор­та брат і то­ва­риш і са­мо­го Лу­ци­пе­ра сек­ре­тарь. Який ти в'чор­та ли­царь? Не бу­деш ти го­ден синів христіянських під со­бою ма­ти. Тво­го війська ми не боїмось, зем­лею і во­дою би­ти­ме­мось із то­бою. Ва­ви­лонський ти ку­харь, Ма­ке­донський ко­лес­ник, Єру­са­лимський бро­вар­ник, Олек­сандрійський ко­зо­луп, Ве­ли­ко­го і Ма­ло­го Єгип­ту сви­нарь, ар­мянська сви­ня, Та­тарський са­гай­дак, Ка­ме­нецький кат, По­до­лянський злодіяка, са­мо­го гас­пи­да онук і усього світу і підсвіту бла­зень, а на­шо­го Бо­га ду­рень. Чис­ла не знаємо, бо ка­лян­да­ря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день та­кий у нас, як і у вас, - поцілуй за се ось ку­ди нас… Ко­шо­вий ота­ман Іван Сірко з ото­ман­нею і зо всім стар­шим і мен­шим Дніпро-ни­зо­вим війська За­по­рожсько­го то­ва­рист­вом". Сі лис­ти мо­же й ви­га­дані, але ви­га­дані ду­же влуч­но.

За те, що До­ро­шен­ко склав клей­но­ди пе­ред За­по­рож­ця­ми, Сіркові з Моск­ви був прис­ла­ний докір. До­ро­шен­ко ж, ба­чу­чи, що він не­мов би на всій вині за ту ко­лот­не­чу, що діється на Ук­раїні, у жовтні (октябрі) 1675 ро­ку, після не­ве­ли­кої по­тич­ки із військом Ро­мо­да­новсько­го і Са­мой­ло­ви­ча, що об­ляг­ло Чи­ги­рин, вий­шов із ду­хо­венст­вом з го­ро­да, склав свою бу­ла­ву, бун­чук і пра­пор пе­ред Гетьма­ном і при­сяг­нув на вірність Мос­ковсько­му ца­реві. Те­пер Са­мой­ло­вич не­мов би ста­вав Гетьма­ном усієї Ук­раїни. Та во­но тільки так зда­ва­ло­ся. Як дійшла до Турків чут­ка, що До­ро­шен­ко пе­ре­дав­ся Москві, во­ни за­раз вис­ла­ли своє і Та­тарське військо до Чи­ги­ри­на і об­ло­жи­ли йо­го у серпні (августі) 1677-го ро­ку, але Са­мой­ло­вич і Ро­мо­да­новський прог­на­ли їх.

Знова Юрась Хмельни­чен­ко

Тоді во­ни у 1678 році у червні (юні) прий­шли зно­ву під Чи­ги­рин із візірем (міністром Сул­та­на) і при­вез­ли з со­бою Юрия Хмельни­чен­ка, про­го­ло­си­ли йо­го Гетьма­ном, по­са­до­ви­ли йо­го у Не­ми­рові, а Хмельни­чен­ко ски­нув чер­не­чу ря­су та по­чав уже в-третє гетьма­ну­ва­ти і став підпи­су­ва­тись досі не­чу­ва­ним ти­ту­лом; „Ге­де­он-Ге­оргій-Вен­жик-Хмельницький, князь Сар­матський і Гетьман За­по­рожський". Зно­ву по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча із Юрієм, кот­рий мав при собі тільки Ту­рецькі та Та­тарські си­ли; за йо­го ча­су Пра­вобічна Ук­раїна чис­то обез­людніла.

Султан мав надію, що Хмельни­чен­ко, як син лю­бо­го ко­за­кам Бог­да­на, ма­ти­ме вплив на Ук­раїні. Але йо­го нікчемність ви­яв­ля­ла­ся й те­пер, як і тоді, ко­ли він був у-пер­ше Гетьма­ном; на­род йо­го не лю­бив, бо й не бу­ло за-що. Тур­ки та Та­та­ри, що бу­ли із Юрієм, пус­то­ши­ли країну. Са­мой­ло­вич теж руй­ну­вав го­ро­ди і се­ла і жи­телів сил­ком ви­се­ляв у Ліво­бе­реж­ну Ук­раїну. Сам Юрій своїми здирст­ва­ми та лютістью на­ро­бив те, що ту­рецькі власті, котрі з ним пра­ву­ва­ли в Пра­вобічній Ук­раїні, самі вип­ро­ва­ди­ли йо­го під ка­ра­улом у Конс­тан­ти­но­поль, а на йо­го місце по­са­ди­ли Мол­давсько­го Гос­по­да­ря Ду­ку.

Про смерть Юра­ся не маємо пев­них звісток. Оповіда­ють, що смерть йо­му ста­ла­ся у Ка­мянці, і от че­рез що. Зро­бив­шись Гетьма­ном, Юрась звелів, щоб уся­кий, хто же­ниться, пла­тив йо­му за те ми­то. Од­но­го ра­зу мав оже­ни­тись син ду­же за­можнього ту­рецько­го підряд­чи­ка, Жи­да Ору­на, кот­ро­го доб­ре зна­ли усі ту­рецькі властті; він і не ду­мав, що му­сить теж пи­та­тись доз­во­лу Гетьма­на. Ко­ли про­чув про той не­пос­лух Хмельни­чен­ко, то ус­ко­чив в бу­ди­нок і, зас­тав­ши тільки жінку Ору­на, звелів з неї жи­вої дер­ти шку­ру. Орун ки­нув­ся жалітись Паші. Хмельни­чен­ка су­ди­ли у Ка­менці, і суд при­су­див: за­ду­ши­ти йо­го вірьовкою і ки­ну­ти у річку. Инші ж дже­ре­ла ка­жуть, що Хмельни­чен­ко кон­чив жит­тя у Конс­тан­ти­но­полі і пе­ред смертью по­бу­сур­ме­нив­ся.

Поки усе се діяло­ся на Ук­раїні, у сусідніх дер­жа­вах теж нас­та­ли по­важні зміни. У Польщі після смерті ко­ро­ля Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го у 1673 р. став ко­ро­лем Ян Собєський, справжній ли­царь, що вкрив Річпос­по­ли­ту в-останнє військо­вою сла­вою. Ко­ли Тур­ки з 200.000 армією у 1683 році об­ляг­ли Відень, він із 50.000 спільно­го польсько­го та австрійсько­го війська, - а між ним бу­ли й Ук­раїнці тих країн, що підля­га­ли Польщі,- у-прах роз­бив і виг­нав Турків і виз­во­лив Відень. За ко­ро­лю­ван­ня Собєсько­го унія ста­ла швид­ко міцніти у Га­ли­чині і польській Ук­раїні, - од­на по одній епис­копії: Пе­ре­мишльська, Львівська, Луцька, а на­ос­танці й Львівська став­ропігія, пе­рей­шли під зверхність Па­пи Римсько­го; тільки Мо­гилівська епис­копія та ма­нас­тирь „Скит" у Га­ли­чині дер­жа­ли­ся пра­вос­лавія.

У Москві 30-го січня (янва­ря) 1676 ро­ку по­мер царь Олексій Ми­хай­ло­вич, і ца­рем став син йо­го Хведір Олексійо­вич. Бо­ротьба за Ук­раїну із Тур­ка­ми та Та­та­ра­ми на­до­ку­чи­ла і вто­ми­ла вже Моск­ву. Са­мой­ло­вич у 1679 році пи­сав ту­ди, що сподівається, що Тур­ки на­па­дуть на Київ. Військо ук­раїнське і мос­ковське справді зібра­ло­ся у ве­ли­ко­му числі під Київом, щоб да­ти одсіч во­ро­гові, як що він прий­де, але Турків не бу­ло. Тим ча­сом поб­ли­зу Січі на пасіці по­мер 1-го серп­ня (авгус­та) 1680 ро­ку ко­шо­вий Сірко. Мо­ги­ла йо­го й досі стоїть у Ка­те­ри­нос­лавській гу­бернії, то­го ж повіту, у селі Ка­пулівці, що над річкою Чор­том­лик, де бу­ла ко­лись Чор­том­лицька Січ За­по­рожська. На ка­мені висіче­ний хрест і на­пи­са­но: „Ро­ку Бо­жо­го 1680-го мая 4-го прис­та­ви­ся Рабъ Бож Іванъ Сърько Днип­ро­ви ата­манъ ко­шо­вий війська За­по­рожсько­го, а за йо­го ц. п. в. (царсько­го пресвітло­го Ве­ли­чест­ва) Фе­одо­ра Алексъевіча. Па­мять пра­вед­но­го со пох­ва­ла­ми".

Місяць і день смер­ти на ка­мені неп­рав­диві че­рез те, що після Пол­тавської побіди царь Пет­ро I за те, що За­по­рожці по­ма­га­ли Ма­зепі, звелів чис­то роз­ко­па­ти і зрівня­ти із зем­лею усе те місце, де бу­ла Січ. Як прий­шло мос­ковське військо, За­по­рожці так зав­зя­то дер­жа­ли­ся у Січі, да­ва­ли та­ку одсіч, що Мос­калі стра­шен­но роз­лю­ту­ва­лись і, як ка­же са­мо­ви­дець, дійшли до то­го, що ви­ко­пу­ва­ли з мо­гил мерців, ви­ки­да­ли їх з до­мо­вин і роз­ки­да­ли, ла­ма­ли па­мят­ни­ки; пев­но, та­ке ста­ло­ся s з па­мят­ни­ком Сірка. Той па­мят­ник, що за­раз стоїть, пос­тав­ле­но у-дру­ге, пізніще, по згад­ках ста­рих За­по­рожців, а че­рез те на ка­мені зроб­ле­но по­мил­ку. Про смерть Сірка пи­сав Гетьма­нові но­вий ко­шо­вий Іван Стя­гай­ло і сповіщав, що ту­рецькі бранці за­пев­ня­ють, ніби Тур­ки на Ук­раїну не прий­дуть, бо за­ве­ли­ся во­юва­ти­ся із Фран­цузьким ко­ро­лем. Про се Са­мой­ло­вич сповістив Мос­ковський уряд. Моск­ва, ма­ючи на­го­ду, по­ча­ла пе­ре­мов­ля­ти­ся про зго­ду, і от у 1681 році між Моск­вою і Турцією, а з нею й Кримським ха­ном, 4-го бе­ре­зо­ля (мар­та) у Бах­чи­са­раї бу­ла ствер­же­на зго­да на та­ких умо­вах, щоб Дніпро був гра­ни­цею Мос­ковських зе­мель, а край між долішнім Дніпром і Бу­гом, те­перішня Хер­сон­щи­на і по­лу­ден­на Київщи­на, ос­та­вав­ся б нічий, - не­за­се­ле­на пус­ти­ня. Ско­ро після то­го у 1682 році по­мер царь Хведір Олексійо­вич, і на царст­во сту­пи­ли йо­го бра­ти Іван та Пет­ро Олексійо­вичі, а за їх ма­лолітством пра­ви­телькою ста­ла не­заміжня сест­ра їх Софія Олексійов­на; най­пер­шим по­рад­ни­ком й най­близ­чим чо­ловіком у неї був мо­ло­дий князь Ва­силій Голіцин.

Тим ча­сом Польща за­ду­ма­ла за­се­ли­ти спус­то­ше­ну Пра­вобічну Ук­раїну. Замість Ха­нен­ка во­на нас­та­но­ви­ла яко­гось шлях­ти­ча Сте­па­на Ку­ницько­го, кот­ро­го ско­ро - у грудні (де­кабрі) 1683 ро­ку - вби­то, і ко­за­ки, ті, що приз­на­ли бу­ли зверхність Польсько­го ко­ро­ля, об­ра­ли замість йо­го ко­за­ка Андрія Мо­ги­лен­ка. Са­мой­ло­ви­чеві не хотіло­ся, щоб за­се­ля­ла­ся та країна, бо він не хотів, щоб Та­та­ри ма­ли до нього пре­тензію, чо­му він не до­дер­жує Бах­чи­са­рай­ської зго­ди. Він на­пи­сав Пе­ре­яс­лавсько­му пол­ков­ни­кові Ле­онтію По­лу­бот­кові, щоб він уся­ки­ми спо­со­ба­ми пе­ре­ма­ню­вав ко­заків з пра­во­го бо­ку Дніпра на лівий. По­лу­бо­ток за-для то­го пос­лав на пра­вобічну Ук­раїну двох братів Яко­венків, котрі й зуміли підмо­ви­ти там пол­ков­ників Палія, Дрібаз­ку і Криш­та­ля із 4.000 ко­заків, щоб во­ни пе­рей­шли на лівий бік. Час­ти­на їх, із Палієм на чолі, пе­рей­шла на За­по­рож­жя, а час­ти­на - пішла у Трах­ти­мирів, а тоді й на лівий бік Дніпра.

 

Духовний Собор 1685 р.

 

З 1684-го ро­ку Мос­ковський уряд по­чав підмов­ля­ти Са­мой­ло­ви­ча, щоб но­вий мит­ро­по­лит, кот­ро­го ма­ли обіра­ти тоді у Київі, був за­леж­ний од Мос­ковсько­го патріарха, а не од Конс­тан­ти­но­польсько­го, а з ним і усе ук­раїнське ду­хо­венст­во, щоб пе­рей­шло під вла­ду Моск­ви. Кан­ди­да­том на мит­ро­по­ли­та Київсько­го був архіманд­рит Київо-Пе­черський Іно­кентій Ги­зель, чо­ловік ду­же освіче­ний, але він умер, і Са­мой­ло­вич вис­та­вив кан­ди­да­том Луцько­го єпис­ко­па Ге­де­она, кня­зя Свя­то­пол­ка Чет­вер­тинсько­го. Ла­зарь Ба­ра­но­вич, яко зас­туп­ник мит­ро­по­ли­та, ізкли­кав на Пет­ра і Пав­ла 1685 р. у Київі со­бор (з'їзд) ук­раїнсько­го ду­хо­венст­ва, щоб об­ра­ти мит­ро­по­ли­та. Од світських лю­дей Гетьман пос­лав на той со­бор ге­не­рально­го оса­ула Іва­на Ма­зе­пу і чо­тирьох пол­ков­ників. Ду­же бу­ло обу­ре­не усе ук­раїнське ду­хо­венст­во тим, що йо­го відда­но під зверхність Мос­ковсько­го патріарха, але Мос­ковський уряд наліг на ве­ли­ко­го візіря у Конс­тан­ти­но­полі, кот­рий те­пер до­год­жав Москві, і той при­си­лу­вав Царьго­родсько­го та ин­ших все­ленських патріархів, щоб во­ни зрек­ли­ся своїх прав на Київську мит­ро­полію. Та­ким по­би­том Ге­де­он був пос­вя­че­ний на мит­ро­по­ли­та у Москві і зро­бивсь підлег­лим Мос­ковсько­му патріархові з усим ду­хо­венст­вом ук­раїнським. Мит­ро­по­ли­тові Київсько­му і ук­раїнській церкві бу­ли зос­тав­лені старі вольності і привілеї; як і за патріархів Царьго­родських, мит­ро­по­лит Київський мав пра­во но­си­ти на митрі хрест і підпи­су­ва­тись Мит­ро­по­ли­том Ма­лої Росії.

Тим ча­сом Ян Собєський за­ду­мав спільний похід на Турків, але для то­го йо­му тре­ба бу­ло, щоб зго­ди­ла­ся до­по­мог­ти Моск­ва. Все­сильний тоді князь Голіцин, чо­ловік з заг­ра­ниш­ною освітою, що тоді рідко трап­ля­ло­ся по-між мос­ковськи­ми бо­яра­ми, пішов на те, і у 1686 році у Москві бу­ла скла­де­на зго­да на віки між Польщею і Росією. Сією умо­вою пот­верд­же­но й Анд­русівську зго­ду. Обидві дер­жа­ви умо­ви­лись ра­зом во­юва­ти про­ти Турків та Та­тар.

Самойлович ду­же був нев­до­во­ле­ний сією зго­дою, а ще дуж­че розгнівав­ся, ко­ли йо­му на­ка­за­но бу­ло збіра­тись в по­ход про­ти Та­тар. „Хо­че дур­на Моск­ва підби­ти царст­во Кримське, а са­ма се­бе обо­ро­ни­ти не мо­же", - ка­зав він се­ред своїх близьких. - Ве­ли­ке мос­ковське військо, 100.000 чо­ловіка, під про­во­дом кня­зя Голіци­на, і 50.000 ук­раїнських ко­заків під про­во­дом Гетьма­на­Са­мой­ло­ви­ча у травні (маї) 1687 ро­ку вис­ту­пи­ли у Крим. Спільний похід та­ко­го ве­ли­ко­го війська по сте­пах був ду­же тяж­кий. Літо бу­ло по­суш­не, спе­ка зне­си­лю­ва­ла мос­ковське, неп­риз­ви­чаєне до неї, військо, а тут ще Та­та­ри за­па­ли­ли степ, - не ста­ло чим го­ду­ва­ти коні; лю­де терпіли від зга­ги та не­дос­тачі харчів, і Голіцин мусів був по­вер­ну­тись до­до­му. У всій сій лихій при­годі об­ви­ну­ва­че­но Гетьма­на, буцім то він сам на­мов­ляв Та­тар, щоб во­ни за­па­ли­ли степ, бо не хотів во­юва­ти з Ха­ном; до то­го ж і Голіцин не лю­бив Са­мой­ло­ви­ча, а йо­му тре­ба бу­ло на ко­гось звер­ну­ти нев­да­чу з по­хо­дом.

То він схо­пив Гетьма­на і си­на йо­го Яко­ва і спро­ва­див їх у Моск­ву. Там їх ка­ту­ва­ли, до­пи­ту­ючи за те, у чо­му во­ни бу­ли не винні, а тоді зас­ла­ли на Сібір. Там во­ни у 1690 році повміра­ли. Дру­го­го си­на, Грицька, ска­ра­но на смерть, а усе їх та жінок їх доб­ро, маєтки і грун­ти заб­ра­но - по­ло­ви­ну на Ца­ря, а дру­гу - до військо­во­го скар­бу. Гетьма­ном після Са­мой­ло­ви­ча об­ра­но Ге­не­рально­го оса­ула Іва­на Ма­зе­пу.