ТОП 10:

Гетьман Іван Степанович Мазепа 1687-1709



 

Рід Ма­зе­пи стрічаємо ще у 1544 році, ко­ли ук­раїнсько­му шлях­ти­чеві Ми­колі Ма­зепі-Ко­ле­динсько­му ко­роль Жи­ги­монт І дав був се­ло Ма­зе­пинці на р. Ка­мянці, в те­перішній Київській гу­бернії, за те, що він од­бу­ва­ти­ме кінно-військо­ву служ­бу при Брас­лавсько­му ста­рості (тоді, зви­чай­но, да­ва­ли­ся землі за служ­бу у війську). Ро­ку 1578-го за си­ном Ми­ко­ли - Ми­хай­лом стверд­жені сі грун­та. Ми­хай­ло Ма­зе­па мав двох синів: Хве­до­ра, кот­рий був ота­ма­ном у ко­зацько­му війську і хо­див по­хо­да­ми на По­ляків з Ко­синським, Ло­бо­дою і На­ли­вай­ком, з ни­ми він по­пав­ся до рук По­ляків, з ни­ми йо­го й ска­ра­но на смерть у Вар­шаві, - і дру­го­го, Ми­ко­лу: син сього Ми­ко­ли, Сте­пан, мав, як тоді во­ди­ло­ся, ще й дру­ге імя - Адам. Так са­мо Хмельницький мав два імя: Бог­дан і Зіновій; князь Конс­тан­тан Ост­рожський мав ще дру­ге імя - Ва­силь. Сей Адам-Сте­пан Ма­зе­па був чо­ловік освіче­ний, але ду­же пал­кий; він за часів Ви­говсько­го на­ле­жав до партії, кот­ра хотіла, щоб їх рідний край був са­мостійною дер­жа­вою; жінка йо­го, Ма­ри­на, з ро­ду Мокієвських, пішла після у чер­ниці і зро­би­ла­ся ігу­менією Фро­ло-Воз­не­сенсько­го ма­нас­ти­ря у Київі. Як зви­чай­но, імя їй у чер­ни­цях пе­реміни­ли, і во­на підпи­су­ва­лась так: „Марія Маг­да­ли­на Ма­зе­пи­на, Ігу­менья ма­нас­ти­ря Діво­чо-Воз­не­сенсько­го Київо-Пе­черсько­го Глу­ховсько­го". Во­на бу­ла доб­ре освіче­на лю­ди­на, ма­ла чи­ма­лий вплив на си­на сво­го Іва­на, як він був Гетьма­ном, і вмер­ла у 1707 році. У Сте­па­на і Марії був один син Іван і од­на доч­ка, що вий­шла за Вой­на­ровсько­го; во­на по­ки­ну­ла Вой­на­ровсько­го че­рез те, що він си­лу­вав її пе­рей­ти на ка­то­лицт­во, і пішла у ма­нас­тирь.

Якого са­ме ро­ку ро­див­ся Іван, на­пев­не не знаємо; по од­них дже­ре­лах, се бу­ло у 1629 році, по дру­гих - да­ле­ко пізніщ: у 1644, але, здається, близ­че бу­де до прав­ди пер­ше.

До 1649-го ро­ку Іван Ма­зе­па вчив­ся у Київській Братській школі; після то­го батько ви­ря­див йо­го до дво­ру ко­ро­ля Яна-Казіми­ра, де він був по­кой­овим.

З 1654 по 1657 год ко­роль вис­лав йо­го, ра­зом ще з дво­ма мо­ло­ди­ми шлях­ти­ча­ми, за гра­ни­цю, щоб ще далі учив­ся. У 1659 році Ко­роль по­си­лає вже йо­го пос­лом до Гетьма­на Ви­говсько­го, а на дру­гий год - до Юр­ка Хмельни­чен­ка. Се по­ка­зує, що Ма­зе­па вже тоді виз­на­чав­ся ро­зу­мом, бо инак­ше Ко­роль не до­ру­чав би був йо­му та­ку важ­ну спра­ву. У 1662 році він мав якусь свар­ку з шлях­ти­чем Пас­ком.

Король по­ми­рив їх, але, здається, з то­го ча­су жит­тя у Вар­шаві ста­ло йо­му не­лю­бе і важ­ке. На дру­гий год Ко­роль пос­лав Ма­зе­пу до Гетьма­на Те­тері, щоб до­ру­чи­ти йо­му гетьманські клей­но­ди. У 1663 році, ко­ли ко­роль Ян-Казімир пішов був по­хо­дом на Ук­раїну, Ма­зе­па був при ньому. Але ко­ли польське військо сто­яло під Білою Церк­вою, він одер­жав звістку, що батько йо­го ду­же зас­лаб Ма­зе­па по­дя­ку­вав Ко­ро­леві за лас­ку, по­ки­нув польський та­бор і поїхав до батька у Ма­зе­пинці. Батько йо­го ско­ро по­мер, а Ма­зе­па, по­хо­вав­ши йо­го, зос­тав­ся жи­ти у своїй батьківщині.

Скоро після 1669 ро­ку ба­чи­мо Ма­зе­пу при Гетьма­нові Пет­рові До­ро­шен­кові, де він по­пе­ре­ду був рот­мист­ром гетьманської надвірньої ком­панії, а далі ге­не­ральним пи­са­рем. В той час Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па од­ру­жив­ся з удо­вою польсько­го пол­ков­ни­ка Фрид­ри­ке­ви­ча, донькою ко­зацько­го пол­ков­ни­ка По­лов­ця, ро­дич­кою При­луцько­го пол­ков­ни­ка Гор­лен­ка; весілля справ­ляв він у Кор­суні. Од неї, окрім па­син­ка, бу­ли у Ма­зе­пи свої діти, але, здається, во­ни повміра­ли.

У 1674 році, про­був­ши 5 літ ко­ло До­ро­шен­ка, Ма­зе­па по­ба­чив і впев­нив­ся, що з замірів Гетьма­на нічо­го не вий­де. Він заз­да­легідь, як і ще де-хто з ин­ших при­хильників До­ро­шен­ка на­ду­мав одс­та­ти од йо­го, але не знав ще, ку­ди прис­та­ти, ко­ли нес­подіва­ний слу­чай до­поміг йо­му в то­му. Ма­зе­па, на­ду­мав­ши по­ки­ну­ти До­ро­шен­ка, став про­си­тись в йо­го, щоб він пус­тив йо­го навіда­тись у Кор­сунь до жінки. Гетьман до­га­дав­ся, що він хо­че по­ки­ну­ти йо­го, і не пус­тив йо­го, але пос­лав замість то­го у Крим кло­по­та­ти про те, щоб Та­та­ри скоріще ви­си­ла­ли йо­му підмо­гу. В до­розі Ко­шо­вий Сірко із За­по­рож­ця­ми пе­ре­хо­пив Ма­зе­пу і, на про­хан­ня Гетьма­на Са­мой­ло­ви­ча, одп­ро­ва­див йо­го до нього. Та­ким по­би­том Ма­зе­па, хоч і ми­мохіть, опи­нив­ся ко­ло Са­мой­ло­ви­ча. Ма­зе­па умів по­до­ба­тись лю­дям - ста­рим і мо­ло­дим, чо­ловікам і жінкам, - то не­за­ба­ром він став близький до Гетьма­на чо­ловік. Са­мой­ло­вич по­си­лає йо­го із Ніжинським пол­ков­ни­ком, Пав­лом Ми­ха­лен­ком, у Моск­ву і до­ру­чає ска­за­ти там усе, що він знав про До­ро­шен­ка, про йо­го відно­си­ни до Ха­на, про Сірка та про спра­ви на Ук­раїні. У Москві Ма­зе­па, як і скрізь, всіх при­ча­ру­вав і по­вер­нув­ся до Са­мой­ло­ви­ча, кот­рий з то­го ча­су став до­ру­ча­ти йо­му всякі важні дер­жавні спра­ви. У 1685 році Ма­зе­па був вже Ге­не­ральним оса­улом; Гетьман по­си­лав йо­го тоді у Київ на ви­бо­ри мит­ро­по­ли­та Ге­де­она, кня­зя Чет­вер­тинсько­го. У 1686 році Са­мой­ло­вич по­си­лає йо­го із си­ном своїм, пол­ков­ни­ком Чер­нигівським Гри­горієм, знов у Моск­ву - од­го­во­ри­ти царівну Софію од по­хо­ду в Крим. Але похід той та­ки був і привів до то­го, що мос­ковське військо по­вер­ну­ло­ся до-до­му, зустрівши у сте­пу по­же­жу та го­лод, а Са­мой­ло­вич вте­ряв своє гетьманст­во. Зви­чай­но, що тут не обійшло­ся без Ма­зе­пи­них хит­рощів.

 

Рада на річці Коломаці в Полтавщині

 

Коли військо ук­раїнське і кня­зя Голіци­на вер­ну­ло­ся з Кри­му і ма­ло пе­ре­хо­ди­ти річку Са­ма­ру, Са­мой­ло­вич із ко­за­ка­ми по містках, що бу­ли на­ве­дені че­рез неї, як во­ни ще йшли у Крим, пе­рей­шов на дру­гий бік, та містки ті хтось підпа­лив і во­ни згоріли, а мос­ковсько­му військові до­ве­ло­ся ста­ви­ти нові. Се за­гаїло йо­го, і хоч не ви­яви­ло­ся, хто са­ме спа­лив містки, про­те кня­зя Голіци­на прик­люч­ка ся у-край роз­лю­ту­ва­ла, і він за­раз, як пе­рей­шов Са­ма­ру, пос­лав у Моск­ву до­нос на Гетьма­на - ви­ну­ва­тив йо­го і за не­щас­ли­вий по­ход, і за сте­пові по­жежі, і за те, що спа­лені бу­ли містки; до сво­го до­но­су він до­дав ще й до­нос де-ко­го з ук­раїнської стар­ши­ни, нев­до­во­ле­ної Гетьма­ном. Че­рез 14 день він одібрав з Моск­ви при­каз, і 20-го лип­ня (юля) 1687-го ро­ку Гетьма­на Са­мой­ло­ви­ча за­ку­ва­ли у кай­да­ни і одп­ро­ва­ди­ли до Моск­ви, а 25-го приз­на­че­но бу­ло об­ра­ти но­во­го Гетьма­на. Військо ко­зацьке сто­яло тоді над річкою Ко­ло­ма­ком, де й зібра­ла­ся ра­да.

Мазепа Гетьма­ном

Здається, до Ма­зе­пи бу­ло при­хильне ко­зацт­во. Вва­жа­ючи на йо­го раніщу служ­бу, на те, що він знав­ся у то­го­час­них спра­вах, на те, що був доб­ре освіче­ний і відо­мий по-між ко­за­ка­ми, йо­го й нас­та­но­ви­ли Гетьма­ном після Са­мой­ло­ви­ча. Ко­ли після мо­леб­ну у по­ходній церкві пос­вя­чені бу­ли гетьманські клей­но­ди: бун­чук, бу­ла­ва та ко­рог­ва, і князь Голіцин про­мо­вив до ко­заків, що Царі во­лять на об­ран­ня, по давньому зви­чаю ко­зацько­му, но­во­го Гетьма­на вольни­ми го­ло­са­ми, та спи­тав, ко­го во­ни ба­жа­ють ма­ти за Гетьма­на, усі за­гу­ка­ли: „Бу­ти Гетьма­ном Іва­ну Ма­зепі!" Куп­ка ко­заків ви­гу­ку­ва­ла обоз­но­го Ва­си­ля Бор­ковсько­го, але імя Ма­зе­пи лу­на­ло по всьому війську. З то­го, що Гетьма­ном об­ра­ли Ма­зе­пу, най­кра­ще зна­ти, чо­го сподіва­ла­ся стар­ши­на та ко­за­ки то­го­час­ної Ук­раїни од сво­го об­ран­ця.

 

Права України обмежують

 

Після ви­борів ви­чи­та­но бу­ло Пе­ре­яс­лавські пак­ти Бог­да­на Хмельницько­го і до них до­да­но ще 22 статті, кот­ри­ми об­ме­жу­ва­лись пра­ва Гетьма­на. У одній з них на Гетьма­на і стар­ши­ну нак­ла­дав­ся обо­вя­зок най­дуж­че пек­лу­ва­тись про те, щоб чим дужч єдна­ти Ук­раїнців із Мос­ковськи­ми людьми че­рез шлю­би та ин­ши­ми спо­со­ба­ми. Усі статті бу­ло прий­ня­то, і стар­ши­на та Гетьман при­сяг­ли на єван­гелії у церкві.

З-під Ко­ло­ма­ка Ма­зе­па ру­шив че­рез Га­дяч у Ба­ту­рин, де по­ча­ли­ся бен­ке­ти та гу­лян­ки. З по­чат­ку дру­го­го, 1688-го ро­ку, по­ча­ли бу­ду­ва­ти кріпості й го­род­ки (фор­теці) по річці Орелі, Са­марі та ин­ших, бо й се по послідніх умо­вах мусіла ро­би­ти Ук­раїна.

 

Другий поход у Крим

 

При кінці літа у Москві знов по­ча­ли збіра­тись до но­во­го по­хо­ду у Крим, і Ма­зе­па ра­яв Мос­ковсько­му уря­дові вис­ту­па­ти у по­ход по весні. У бе­ре­золі (марті) 1689 ро­ку 112.000 мос­ковсько­го війська, знов під про­во­дом кня­зя Голіци­на, вис­ту­пи­ло у по­ход, а 20-го квітня (апріля) прис­тав до них й Гетьман із ко­за­ка­ми. 20-го трав­ня (мая) дійшли до Пе­ре­ко­пу, але ос­танні дні бу­ли ду­же важкі для мос­ковсько­го війська че­рез спе­ку і че­рез те, що Та­та­ри по­ки­да­ли і по­па­ли­ли свої се­ла, - ніде не бу­ло ніяко­го прис­та­но­ви­ща. Голіцин по­ба­чив, що сто­яти пе­ред Пе­ре­ко­пом ду­же дов­го не зруч­но, то й по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з Кримським ха­ном, але ні до чо­го во­ни не до­го­во­ри­ли­ся, і на дру­гий день Голіцин по­вер­нув на­зад. Та­та­ри своїми нас­ко­ка­ми ізза­ду ду­же тур­бу­ва­ли військо. 24-го черв­ня (юня) дійшли так до бе­регів річки Ко­ло­ма­ка, і звідтіль Ма­зе­па з своїм військом по­вер­нув на Гетьман­щи­ну, а Голіцин пішов до Моск­ви.

Сей по­ход ду­же пош­ко­див Голіци­нові і царівні Софії, і партія ца­ря Пет­ра по­ча­ла гостріще се­бе ви­яв­ля­ти.

Після то­го по­хо­ду Ма­зе­па за­хотів пе­ре­го­во­ри­ти віч-на-віч із царівною Софією, виб­рав­ся до Моск­ви і при­був ту­ди у по­чат­ку серп­ня (авгус­та). З ним бу­ли Ге­не­ральні стар­ши­ни: обоз­ний - Ва­силь Бор­ковський, суд­дя - Са­ва Про­ко­по­вич, пи­сарь - Ва­силь Ко­чу­бей, оса­ула - Андрій Га­малія і бун­чуж­ний - Юхим Ли­зо­губ; окрім то­го пол­ков­ни­ки: Пол­тавський - Жу­чен­ко, Ніжинський - Забіла, Чер­нигівський - Ли­зо­губ, Мир­го­родський - Апос­тол і Лу­бенський - Свічка; ко­ло кож­но­го з них - пол­ко­вий пи­сарь; окрім то­го ще 304 чо­ловіка ко­заків.

 

Гетьман в Москві

 

Коли Гетьман при­був у Моск­ву, він по­ба­чив, що тут на­го­тов­ля­ються ве­ликі зміни. Тро­хи не місяць він, як і инші чу­жинці, не зна­ли, до ко­го звер­ну­тись, та й ніхто там не знав, що бу­де завт­ра і чо­го сподіва­тись. Аж 10-го жовт­ня (октяб­ря) Ук­раїнців прий­няв у Троїцько­му по­саді мо­ло­дий 17-літній царь Пет­ро, і тут Гетьман ви­явив се­бе до­теп­ним і хит­рим діячем і од­ра­зу з'умів впо­до­ба­ти­ся Ца­реві.

 

Мазепа будує кріпости

 

Ще з по­чат­ку сво­го гетьма­ну­ван­ня Ма­зе­па, щоб ут­вер­ди­тись на своїй по­саді, пос­лу­хав на­ка­зу Мос­ковсько­го пра­ви­тельства і за­хо­див­ся бу­ду­ва­ти фор­теці по північно-західних За­по­рожських зем­лях, на­чеб-то для то­го, щоб обо­ро­ни­ти Ук­раїну вед Та­тар. Про­те тут про ин­ше йшло: Мос­ковський уряд, так са­мо як ко­лись і Польський, хотів сим зас­ту­пи­ти шлях Ук­раїнсько­му лю­дові на За­по­рож­жя. По­ча­ли бу­ду­ва­ти такі фор­теці на річці Са­марі, по Орелі, то що.

Дуже неп­ри­хильним оком ди­ви­ли­ся За­по­рожці на те бу­до­ван­ня, бо доб­ре ро­зуміли, за-для чо­го во­но ро­биться. Про­те кріпость на Са­марі, на За­по­рожській землі, бу­ла збу­до­ва­на і най­ме­но­ва­на Но­во-Бо­го­ро­дицькою. Сю­ди приз­на­че­ний був воєво­да, дяк (пи­сарь) Мос­ковський і 4.000 чо­ловіка мос­ковсько­го війська; по­сад, що був ко­ло кріпості, за­се­ле­но мос­ковськи­ми людьми та пот­ро­ху Ук­раїнця­ми з уся­ких полків. Поб­ли­зу тієї кріпості був Са­ма­ро-Ми­ко­лаївський За­по­рожський ма­нас­тирь, кот­рий ду­же по­ва­жа­ли За­по­рожці. Ченці то­го ма­нас­ти­ря, най­більше старі За­по­рожці, теж бу­ли нев­до­во­лені та­ким сусідом, як мос­ковська кріпость, і по­ча­ли підбу­рю­ва­ти про­ти неї За­по­рожців. Вер­та­ючись з дру­го­го не­щас­ли­во­го по­хо­ду на Крим, Голіцин провідав про те ремст­во та на­мов­лян­ня ченців; він об­ло­жив ма­нас­тирь і, не вва­жа­ючи на про­хан­ня Ко­шо­во­го Іва­на Гу­са­ка і За­по­рожців, за­хо­пив усіх ченців до своїх рук і тяж­ко по­ка­рав їх - ка­ту­вав та му­чив.

Після то­го на дов­гий час ма­нас­тирь сей зро­бив­ся пуст­кою, і не ско­ро по­вер­ну­ли­ся до нього ченці. Сей вчи­нок ще більш обу­рив За­по­рожців про­ти Мос­ковсько­го уря­ду та Гетьма­на, кот­ро­го во­ни вва­жа­ли за по­соб­ни­ка йо­му. І справді, у 1692 році він ра­дить уря­дові збу­до­ва­ти кріпость у Ка­мя­но­му За­тоні. „Гетьман хо­че дру­гу Січ за­во­ди­ти, - ка­за­ли За­по­рожці, - щоб нас до рук приб­ра­ти… Аби був здо­ров наш батько Дніпро, - ми собі дру­гу Січ знай­де­мо!" „Ще та­ко­го не­ба­жа­но­го Гетьма­на у нас і не бу­ло, - пи­сав Ко­шо­вий Гордієнко. - Був-єси нам пер­ше батьком, а те­пер став вітчи­мом".

 

Запорожська згода з Ханом

 

Отаке ремст­во од­чах­ну­ло їх зовсім од Гетьма­на, і во­ни по­ча­ли лис­ту­ва­тись із Кримським ха­ном та зро­би­ли з Та­та­ра­ми зго­ду. Се збен­те­жи­ло Ма­зе­пу, бо він са­ме тоді вже пи­сав Мос­ковсько­му уря­дові, що те­пер як-раз час роз­по­ча­ти війну із Тур­ка­ми. Та­ка ра­да бу­ла до душі мо­ло­до­му Ца­реві, і він справді по­чав го­то­ви­тись до по­хо­ду. Ма­зе­па охо­че до­по­ма­гав йо­му у то­му; він ра­див йти у по­ход не тільки су­хо­до­лом, але й ріка­ми, та для то­го при­сог­ла­си­ти За­по­рожців, доб­рих мо­ряків, щоб во­ни по­мог­ли збу­до­ва­ти флот. Він по­си­лав у Моск­ву за­по­рожських і ук­раїнських майстрів і ду­же пильно брав­ся до сього діла, - з усього зна­ти бу­ло, що він справді ду­же ціка­вив­ся ним.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.008 с.)