ТОП 10:

Заходи Мазепи коло розвою культури



 

Мазепа, як ро­зум­ний чо­ловік, ба­чив, що йо­му тре­ба чим-не­будь, до яко­го ча­су, од­вер­ну­ти ува­гу од внутрішніх роз­по­рядків, що він по­чав у се­бе за­во­ди­ти. Про Ца­ря і Мос­ковський уряд він не тур­бу­вав­ся, але йо­му хотіло­ся при­хи­ли­ти до се­бе усю стар­ши­ну. Він хотів за­вес­ти на Ук­раїні ок­ре­мий шля­хет­ний стан, як у Польщі та Москві, щоб мож­на бу­ло опер­ти­ся на йо­го; для то­го роз­да­вав він у вічність землі стар­шині, завів осібний гурт арис­ток­ратів і проз­вав їх „Бун­чу­ко­ви­ми то­ва­ри­ша­ми", а пра­ви­тельство зро­би­ло сю по­са­ду наслідствен­ною. Ма­зе­па хотів, щоб ся верст­ва лю­ду Ук­раїнсько­го бу­ла освіченіща, а для то­го за­во­див усякі шко­ли, пос­та­вив Київську Ака­демію нарівні з заг­ра­ниш­ни­ми універ­си­те­та­ми, з Чер­нигівської Ко­легії зро­бив Ліцей (ви­щу шко­лу), за­во­див дру­карні (пе­чатні), лис­ту­вав­ся із чу­жо­зем­ни­ми вче­ни­ми. Він пок­ла­дав надію на мо­ло­де по­коління, бо доб­ре ба­чив, що то­го­час­ної зоп­со­ва­ної стар­ши­ни вже не пе­ре­ро­биш. Не надіючись на ко­зацт­во, він, як і де-котрі Гетьма­ни пе­ред ним, як і більшість стар­ши­ни, дер­жав най­ня­те військо, так зва­них „ком­панійців" і „сер­дюків", із уся­кої на­во­лочі; з них набіра­ло­ся і прибічне гетьманське військо, не­мов­би те­перішня гвардія. Військо се дер­жав він на те, щоб бу­ло на ко­го пок­лас­ти­ся тоді, ко­ли б рап­том підня­ло­ся де на­род­не повс­тан­ня, чи так за­ко­лот який, бо прос­те ко­зацт­во са­мо бу­ло од­но­го ду­ху з на­ро­дом, і пок­ла­да­тись на нього бу­ло не­без­пеш­но; крім то­го, по-всяк-час він міг обер­ну­ти­ся за до­по­мо­гою до Мос­ковсько­го уря­ду, кот­рий охо­че да­вав своє військо, як тільки про­чує, що десь за­во­ру­шив­ся на­род. Усе се бу­ло не до впо­до­би на­ро­дові, і до­но­си на Гетьма­на по­си­ла­ли­ся до Моск­ви тро­хи не що-ро­ку, але там Ма­зепі віри­ли і ша­ну­ва­ли йо­го, і до­но­си ті шко­ди­ли са­мим до­нос­чи­кам, а не Ма­зепі.

 

Нехіть до Гетьмана

 

У 1692 році, після Во­дох­ре­ща, до Ба­ту­ри­на при­ве­зе­но із Моск­ви од Ца­ря по­да­рун­ки Гетьма­нові, стар­шині і пол­ков­ни­кам. Хто з них був на той час у Гетьманській сто­лиці, той сам узяв їх, а ко­го не бу­ло, тим по­си­ла­ли ті по­да­рун­ки ту­ди, де хто жив. В ті ча­си се бу­ло все од­но, що те­перішні хрес­ти та ор­де­ни. Так і те­пер пос­лані бу­ли по­да­рун­ки Пол­тавсько­му пол­ков­ни­кові Жу­ку, або Жу­чен­кові, з йо­го ро­ди­чем, че­рез кан­це­ля­рис­та Пет­ра Іва­нен­ка, або Пет­ри­ка, як йо­го взи­ва­ли.

 

Петрик

 

Петрик сей був жо­на­тий на Ко­чу­бей­овій не­бозі, а Жук до­во­див­ся свек­ром Ко­чу­бей­ові, кот­рий дер­жав йо­го доч­ку. Пет­рик одвіз ті по­да­рун­ки, але до Ба­ту­ри­на не вер­нув­ся; здається, йо­му за­ба­жа­ло­ся вільно­го жит­тя, бо до­ма з жінкою він жив не в зла­годі. Се зна­ти з йо­го лис­ту до Ко­чу­бея, кот­ро­му він пи­сав: „Тікаю від без­со­ром­ної лю­тос­ти жінки своєї, кот­ра не тільки що ли­хос­ло­вить і ганьбить ме­не, а ще й на­ва­жається поз­ба­ви­ти ме­не жит­тя". Щоб там не бу­ло, а військо­вий кан­це­ля­рис­та Пет­ро Іва­нен­ко опи­нив­ся на За­по­рожжі, і там ско­ро став на чолі За­по­рожців, котрі нев­до­во­лені бу­ли на Гетьма­на та Мос­ковський уряд. А нев­до­во­лені во­ни бу­ли за те, що Моск­ва бу­дує кріпості та го­род­ки на зем­лях Вольностів За­по­рожських і за те, що ук­раїнська стар­ши­на здо­бу­ва­ла собі че­рез Гетьма­на і Мос­ковський уряд гра­мо­ти на землі, та обер­та­ла їх у вічність, і лю­дей, котрі жи­ли на тих зем­лях, обк­ла­да­ла уся­ки­ми од­бут­ка­ми, - ро­би­ла з них тро­хи не кріпаків, бо вже бу­ло виз­на­че­но два дні на тиж­день ро­бо­ти на па­на. Навіть і Ко­шо­вий Гу­сак прис­тав до нев­до­во­ле­них, і ко­ли Гетьман прис­лав йо­му лис­та, у кот­ро­му він про­хав відда­ти ба­ла­му­та Пет­ри­ка, він од­пи­сав йо­му між ин­шим так: „Те­пер по­чи­нає за­во­ди­ти­ся те са­ме, за що ми би­ли­ся за Бог­да­на. Хай би вже Ге­не­ральна стар­ши­на удер­жу­ва­ла собі підда­них лю­дей, а то вже й вся­ка дрібно­та має своїх підда­них!" Пет­рик го­во­рив, що Хмельницький виз­во­лив Ук­раїну з під Польщі, а він, Пет­рик, виз­во­лить її з під Мос­калів і з під своїх панів. За ним по­ви­нен піти весь пос­по­ли­тий на­род, бо він рад до­бу­ти крас­шої долі для най­біднійших і най­низ­ших.

Як тільки За­по­рожці об­ра­ли Пет­ри­ка пи­са­рем, він поїхав у Крим до ха­на і про­хав до­по­мог­ти йо­му в йо­го справі: він за­ду­мав виз­во­ли­ти Ук­раїну з-під мос­ковської кор­ми­ги і від Ма­зе­пи, кот­ро­го За­по­рожці вва­жа­ли по­соб­ни­ком Мос­ковсько­му уря­дові. Ко­ли Пет­рик по­вер­нув­ся з Та­та­ра­ми, то ті За­по­рожці, що прис­та­ли до нього, про­го­ло­си­ли йо­го Гетьма­ном, і він пішов з ни­ми по­пе­ре­ду до Са­марських кріпостів; звідтіль по­роз­си­лав він універ­са­ли до усього Ук­раїнсько­го на­ро­ду і оповіщав в них, що йо­го об­ра­но Гетьма­ном і що з ним іде Кал­га-Сул­тан із Та­та­ра­ми виз­во­ли­ти Ук­раїну від гно­би­тельства Моск­ви і від хи­жих панів та оран­дарів. Пет­рик на­пав був од­ра­зу на Но­во-Бо­го­ро­дицьку кріпость, але йо­го од­би­то, і він із Кал­гою-Сул­та­ном ру­шив на Ук­раїну. Але й тут був він не щас­ливіший: на­род не ру­шив­ся, хоть і не­на­видів панів. Січ та­кож не вся пішла за Пет­ри­ком, а Ма­зе­па так жва­во і ро­зум­но взяв­ся про­ти нього, що ку­ди він не потк­неться, скрізь йо­го стріча­ли ко­зацькі пол­ки та да­ва­ли йо­му одсіч.

Три ро­ки Пет­рик ба­ла­му­тив на Ук­раїні. Лю­де хоч й го­моніли і нев­до­во­лені бу­ли мос­ковськи­ми роз­по­ряд­ка­ми, але він не з'умів ску­пи­ти їх ко­ло се­бе, і ко­ли у 1696 році який­сь ко­зак Вечірка убив йо­го, то про йо­го ско­ро й за­бу­ли, - тільки й то­го, що Та­та­ри ска­ра­ли за се то­го Вечірку на смерть, бо во­ни піддер­жу­ва­ли Пет­ри­ка і до­по­ма­га­ли йо­му для то­го, щоб бу­ла їм при­чи­на пос­то­ян­но гра­бу­ва­ти та на­па­да­ти на Ук­раїну.

 

Азівські походи

 

У 1695 році мо­ло­дий царь Пет­ро І за­ду­мав за­вес­ти свій флот у півден­них мо­рях, себ-то в Азовсько­му і Чор­но­му, а для то­го по весні сам пішов із військом під Азов. Але похід сей був не­щас­ли­вий, і Царь мусів був по­вер­ну­ти­ся у Моск­ву, нічо­го не за­подіявши Тур­кам. Гетьман же Ма­зе­па з бо­яри­ном Ше­ре­метьєвим тим ча­сом щас­ли­во во­юва­ли з Тур­ка­ми на ни­зу Дніпра, узя­ли Кізікер­мен і дру­гу фор­те­цу, що бу­ла ко­ло йо­го і, зос­та­вив­ши за­ло­гу у кріпості на ост­рові Та­вані (що на Дніпрі не­да­ле­ко Бо­рис­ла­ва), самі по­да­ли­ся на Ук­раїну. Тільки Гетьман, а з ним і мос­ковське військо одійшли, як За­по­рожці за­во­лоділи тим ост­ро­вом.

Петрові не ви­хо­ди­ла з го­ло­ви дум­ка за­во­лодіти мо­рем, ма­ти там свій флот і роз­по­ча­ти тор­гов­лю з Євро­пою, і от по весні 1696 ро­ку він знов вис­ту­пив про­ти Азо­ва, а Ма­зе­па вис­лав йо­му на підмо­гу 15.000 ко­заків. На­каз­ним Гетьма­ном над ни­ми нас­та­но­вив він Чер­нигівсько­го пол­ков­ни­ка Яко­ва Ли­зо­гу­ба, а сам знов поєднав­ся з Ше­ре­метьєвим і, обо­ро­ня­ючи ук­раїнські південні гра­ниці, тур­бу­вав Турків і Та­тар і не да­вав їм іти на підмо­гу до Азо­ва. На сей раз Азов бу­ло взя­то, і Царь, вва­жа­ючи, що ве­ли­ку поміч у сьому ділі да­ли йо­му ко­за­ки, дя­ку­вав Гетьма­нові Ма­зепі найбільш за те, що він приз­на­чив та­ко­го до­теп­но­го, доб­ро­го знав­ця військо­вої спра­ви, на­каз­но­го Гетьма­на, яким зя­вив се­бе Ли­зо­губ.

Тим ча­сом мос­ковське військо без­нас­тан­но пе­ре­хо­ди­ло че­рез Ук­раїну, по­га­но по­во­ди­ло­ся з людьми; на­чальни­ки мос­ковських ко­манд та усякі офіце­ри мос­ковські час­то-гус­то лю­то розп­рав­ля­ли­ся з жи­те­ля­ми, ви­ма­га­ли підвод, харчів, зну­ща­ли­ся над зви­ча­ями і по­ряд­ка­ми ук­раїнськи­ми та ще по­чи­ту­ва­ли се­бе за важніщих та з більши­ми пра­ва­ми лю­дей, ніж тубільці - Ук­раїнці; до то­го ще був як раз і нев­ро­жай хліба у то­му 1698 році, - то че­рез все те на Ук­раїні ду­же по­ча­ли ремст­ву­ва­ти на Мос­калів і Гетьма­на; до­носів на нього ста­ло ще більше, але Царь так вірив Гетьма­нові і по­чи­ту­вав йо­го за ро­зум­но­го і ко­рис­но­го за-для се­бе по­рад­ни­ка, що не йняв віри тим до­но­сам. По­вер­нув­шись у січні (январї) 1700 ро­ку з тих по­ходів, він пок­ли­кав Ма­зе­пу до Моск­ви, і там так йо­го лас­ка­во віта­ли, як ніко­ли. Щоб ви­яви­ти свою лас­ку і по­дя­ку Гегьма­нові, Царь дав йо­му ор­ден свя­то­го Андрія Пер­воз­ва­но­го, що са­ме тоді тільки що вста­нов­ле­ний був, і ма­ли йо­го тільки Царь та Го­ловін.

 

***

 

По Бах­чи­са­рай­ській умові 4-го бе­ре­зо­ля (мар­та) 1681-го ро­ку Пра­вобічна Ук­раїна мусіла зос­та­ва­тись не­за­се­ле­ною пус­ти­нею. Але на та­ку чу­до­ву країну не мог­ли не по­зазд­ри­ти сусіди, і от ко­роль Польський Ян Собєський, що тільки й мріяв про ве­ли­ку війну з Му­сульма­на­ми, при­ду­мав та­ко­го спо­со­бу. Він доб­ре відав, що ко­за­ки - най­кращі во­яки, і вже у 1685 р. ви­дав та­ку сей­мо­ву ух­ва­лу, що він прий­має під свою батьківську опіку усіх ко­заків, котрі осе­ляться на зем­лях давніших полків Чи­ги­ринсько­го, Чер­касько­го, Кор­су­исько­го, Канівсько­го, Біло­церківсько­го та Умансько­го та бу­дуть уз­на­ва­ти за Гетьма­на то­го, ко­го нас­та­но­вить Польський уряд. Лю­де з Полісся, Во­лині та Чер­во­ної Русі ки­да­ли свої оселі і панів і поспіша­ли за­пи­су­ва­тись у ко­за­ки. Ті з них, котрі одер­жу­ва­ли од ко­ро­ля „при­повідні лис­ти" на те, щоб набіра­ти се охо­че військо, зва­ли­ся пол­ков­ни­ка­ми; з них од­ра­зу виз­на­чи­ли­ся пол­ков­ни­ки: Иск­ра, що осе­лив­ся у Кор­суні, Са­мусь - у Бо­гус­лаві, Аба­зин - у Брац­лаві на Поділлю, а найбільш - Се­мен Пи­ли­по­вич Гур­ко, або „Палій", як йо­го проз­ва­ли За­по­рожці Він осе­лив­ся у Хвас­тові.

 

Семен Палій

 

Семен Палій, як йо­го зви­чай­но взи­ва­ють, був ро­дом з Борз­ни, з діда-з-прадіда ко­зак, доб­ре освіче­ний чо­ловік (вчив­ся у Київській ко­легії). Сла­ва про нього да­ле­ко ся­га­ла і на Ліво­бе­режній Ук­раїні; звідтіль до нього йшов на­род, нев­до­во­ле­ний мос­ковськи­ми по­ряд­ка­ми і своєю стар­ши­ною, кот­ра все більше й більше пе­ре­вер­та­лась на справжніх панів і, з до­по­мо­гою Мос­ковсько­го уря­ду, все дуж­че гно­би­ла та гніти­ла підлег­лих і осілих по їх зем­лях лю­дей.

З кож­ним го­дом Палій все дуж­че по­чав во­ро­гу­ва­ти з По­ля­ка­ми. Він не раз про­хав Ма­зе­пу пок­ло­по­та­тись у Ца­ря, щоб йо­го і йо­го ко­заків прий­ня­то бу­ло у підданст­во, але Пет­ро не хотів сва­ри­тись із Польщею, то й не хотів прис­та­ти на те. Про­те Хвас­товський пол­ков­ник із своїми ко­за­ка­ми не раз до­по­ма­гав мос­ковсько­му військові у війні з Кри­мом та Тур­ка­ми. По­ля­ки те­пер не раді бу­ли своїй ви­гадці, бо ба­чи­ли, як жва­во ко­зач­чи­на роз­ви­вається, бо­яли­ся її, бо че­рез ко­заків скрізь бу­ли роз­ру­хи, во­ро­хоб­ня та не­покірство по-між їх хлопів; тим-то во­ни по­ча­ли вже кло­по­та­тись про те, щоб ко­зач­чи­ну ска­су­ва­ти. Тільки що по­мер Ян Собєський, як на йо­го місце у 1699 році ко­ро­лем Польським став Ав­густ II. Він за­раз склав зго­ду з Тур­ка­ми, і ко­рон­ний гетьман польський оповістив на­каз­но­го Гетьма­на підлег­лих Польщі ко­заків, Са­му­ся, і пол­ков­ників Палія, Иск­ру, Аба­зи­на, Ба­ра­ба­ша та усіх ко­заків про те, що сейм ух­ва­лив роз­пус­ти­ти ко­зацьке військо, і що з сього ча­су ко­за­ки не ма­ють пра­ва жи­ти по маєтнос­тях ко­ролівських, ду­хов­них і шля­хетських. Се бу­ло все од­но, що зовсім ска­су­ва­ти ко­зач­чи­ну в Пра­вобічній Ук­раїні. Але Палій ма­ло вва­жав на те, хоч По­ля­ки бу­ли й на­па­ли на йо­го Хвастів. Пра­вобічне ко­зацт­во по­ча­ло ли­хим ду­хом ди­ха­ти на По­ляків, а далі не­за­ба­ром підня­ло повс­тан­ня: по­ча­ли ви­го­ни­ти шлях­ту та Жидів, котрі осе­ли­ли­ся по містах. Лівобічні теж од­гук­ну­ли­ся на те, і вже в Пе­ре­яс­лавсько­му пол­ку по­ча­ли би­ти Жидів. Утікачів з ліво­го бо­ку Дніпра на пра­вий все більша­ло; пе­ре­ля­ка­на шлях­та Київсько­го, Подільсько­го та Во­линсько­го воєводст­ва про­го­ло­си­ла „пос­по­ли­те ру­шен­ня" на ко­заків, а на­каз­ний Гетьман Са­мусь ви­ру­шив під Білу Церк­ву. Звідтіль пос­лав він до Ма­зе­пи лист і розіслав універ­са­ли до всіх стар­шин, а в них оповіщав, що він при­сяг­нув бу­ти вірним Ца­реві і покірли­вим Ма­зепі та при­сог­ла­шав усіх охо­че­ко­мон­них збіра­ти­ся у сотні і пол­ки і од­нос­тай­не іти на По­ляків. У Са­му­ся бу­ло 2.000 ко­заків. Під Білою Церк­вою Палій прий­шов йо­му на поміч із 1.500 своїх пол­чан. По­ля­ки, під про­во­дом па­на Яко­ва По­тоцько­го і регімен­та­ря Ру­щи­ця, із 2.000 війська ру­ши­ли виз­во­ля­ти Біло­церківську за­ло­гу, що за­чи­ни­ли­ся у зам­ку. Під Бер­ди­че­вом Са­мусь на­пав на них і роз­бив у-край. По­тоцький і Ру­щиць лед­ве встиг­ли утікти, - увесь їх та­бор дос­тав­ся ко­за­кам. Роз­бив­ши польське військо, Са­мусь вер­нув­ся до Білої Царк­ви, об­ло­жив її і, прос­то­яв­ши під нею сім тижнів, узяв. Після то­го ко­за­ки узя­ли Не­мирів. У Не­ми­рові По­ля­ки стра­шен­но лю­ту­ва­ли й тяж­ко ка­ра­ли лю­дей за те, що прис­та­ва­ли до ко­заків; але як ко­за­ки взя­ли Не­мирів, то віддя­чи­ли По­ля­кам тим, що виріза­ли усю шлях­ту й усіх Жидів. Упо­рав­шись тут, во­ни пішли на Бар, кот­рий теж узя­ли. Після то­го Палій по­дав­ся із своїми на підмо­гу Подністрянсько­му пол­ков­ни­ко­ви Аба­зи­ну, що ору­ду­вав на Поділлю. Шлях­та та Жи­ди звідтіля, ря­ту­ючись, утіка­ли в Польщу. Польський ко­роль Ав­густ II пос­лав універ­сал до Палія і до­ко­ряв йо­го за те, що він на­коїв, а царський намісник у Вар­шаві, князь Дов­го­ру­кий, пи­сав до Ма­зе­пи, щоб він пок­ло­по­тав­ся про те, щоб Ук­раїнські лю­де не до­по­ма­га­ли Са­му­севі, бо че­рез сю ко­зацьку во­ро­хоб­ню По­ля­ки не мо­жуть на­ла­го­ди­ти­ся в по­ход на Шведів, у поміч Мос­ковсько­му ца­реві. Після то­го По­ля­ки гостріще взя­лись, щоб при­бор­ка­ти ко­зацьке повс­тан­ня, і гетьман польський Сєнявський ру­шив на Не­мирів та узяв йо­го. Са­мусь утік до Бо­гус­ла­ва, а ко­за­ки з Не­ми­ро­ва по­да­ли­ся до Ла­ди­жи­на. Там пол­ков­ник Аба­зин замк­нув­ся у зам­ку із 2.000 своїх ко­заків. Після зав­зя­тої обо­ро­ни Ла­ди­жин узя­то; Аба­зи­на По­ля­ки по­са­ди­ли на па­лю, а ко­заків та міщан, котрі ос­та­ли­ся живі, лю­то за­мор­ду­ва­ли. „У Подністрян­щині і По­буж­жю, - од­пи­сує про се в Моск­ву Ма­зе­па - По­ля­ки стра­шен­но ка­ту­ва­ли підлег­лих їм Ук­раїнців: од­них віша­ли, дру­гих на цвя­хи ки­да­ли, або са­до­ви­ли на палі". Тим, про ко­го ду­ма­ли, що він брав участь у то­му повс­танні, одрізу­ва­ли ліве ву­хо, і та­ких зна­че­них - як свідчить су­час­ник - бу­ло більш 70.000 чо­ловік… Та­ке коїло­ся в Пра­вобічній Ук­раїні аж до 1703 ро­ку. За сей час Ма­зе­па ин­ший став до Палія. Ма­зе­па ба­чив, як зрос­тає лю­бов на­род­ня до Палія; він бо­яв­ся, щоб се йо­му не за­ва­ди­ло, і на­ду­мав якимсь по­би­том зіпхну­ти Палія з сво­го шля­ху; - він пи­сав Мос­ковсько­му уря­дові, що боїтся, ко­ли б Палій не по­го­див­ся із ти­ми По­ля­ка­ми, котрі пе­рей­шли на бік Шведсько­го ко­ро­ля.

У по­чат­ку 1704-го ро­ку Пра­вобічний Гетьман Са­мусь, а з ним Кор­сунський пол­ков­ник Иск­ра прий­шли у Пе­ре­яс­лав і покірли­во ска­за­ли: „Не мо­же­мо ми ра­зом жи­ти з По­ля­ка­ми і, ко­ли нас не прий­ме пра­вос­лав­ний Царь і Гетьман обох боків Дніпра, не знаємо, де й подітись". 24-го січня (янва­ря) Ма­зе­па, з доз­во­лу Ца­ря, у Ніжині прий­няв од Са­му­ся гетьманські клей­но­ди, котрі дав йо­му був Польський ко­роль. Та­ким по­би­том, на пра­во­му боці Дніпра ос­тав­ся один ли­шень бо­рець за ко­зацьке ук­раїнське діло - Се­мен Палій. Се був спражній За­по­ро­жець, обо­ро­нець на­родніх прав, сво­бо­ди і політич­ної ав­то­номії Ук­раїни. не­на­вис­ник і лю­тий во­рог уся­ко­го рабст­ва та са­моп­равст­ва.

Така вда­ча йо­го од­повіда­ла то­му, що бу­ло на серці й на мислі у кож­но­го Ук­раїнця, тим-то він без міри був лю­бий на­ро­дові. А се ду­же тур­бо­ва­ло Ма­зе­пу, бо він, схи­ля­ючись до шля­хетст­ва та по­ту­ра­ючи стар­шині, не надіявся на на­род­ню лю­бов… А без неї пра­ви­те­леві, кот­ро­го об­рав той са­мий на­род, не лег­ко бу­ло вдер­жа­тись на своїй по­саді.

Довго Ма­зе­па не міг нічо­го за­подіяти Палієві, але те, що Палій зав­зя­то не хотів од­да­ва­ти Білу Церк­ву По­ля­кам, спільни­кам в той час Моск­ви, до­по­мог­ло Ма­зепі. Про се оповіда­ти­меться далі, а по­ки що - вер­не­мось тро­хи на­зад.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.249.234 (0.007 с.)