Становлення тоталітарної системи в СРСР і Україна.

Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20 – 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя” і “вчителя”) – головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідоекратичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний – благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об’єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов’язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об’єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Тоталітаризм як систему створювали такі його складові:

Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця – держави, а практично – від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва – усі засоби людського існування.

Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в “інтересах держави” застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.

Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційним демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів – вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire – залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом “таємно”. За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність.

Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кінематограф.

Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).

Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо тими людьми, які вибивались з колони “будівників комунізму”.

Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною “інстанцією”, що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тотального режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.

Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.

 

73. Репресії 30-х років. Боротьба з "українським буржуазним націоналізмом".

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша – 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга – 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя – 1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

 

1929-1931 рр.

Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу” (за офіційними статистикою, в Україна до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. – 1,4% сільського населення). Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду і хвороб.

Невідступно переслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року.

По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в “музеї атеїзму”, як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві.

Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне “світле майбутнє”.

Органи ДПУ вдарили по українській інтелігенції, особливо по тих її представниках, які в минулому були учасниками Української революції. У червні 1929 р. ДПУ розстріляло у Харкові колишнього генерал-хоружного армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх у організації націоналістичного підпілля. У липні того ж року почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації – Спілки визволення України.

У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 “членами СВУ”. На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах.

Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв – зі смертними вироками.

 

1932-1934 рр.

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини остаточно не з’ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на “шкідників” – передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-агараників у тому, що вони спеціально “прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.” У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула (“за списком”) справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так наприкінці 20-х – на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізація потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість “молодих інженерів”.

 

1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

Голодомор 1933 р. збігся в часі (звичайно ж, не випадково) з другою хвилею масових репресій, спрямованою насамперед проти членів партії. Якщо в інших регіонах масові репресії проти партійних активістів розгорнулися в 1937 р., то в Україні початок був покладений уже в 1933 р. Українських комуністів треба було покарати за “націонал-ухильництво”, яке ширилося в їхніх рядах, і фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали.

У 1933 р. в Україну прибув П.Постишев, а ДПУ республіки очолив В.Балицький; спільними зусиллями вони організували масовий терор. Звинувачений у націоналістичному ухилі М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Сфабриковано справи “Української військової організації” (УВО), “Польської організації військової” (ПОВ), “Блоку українських націоналістичних партій”. Заарештовано О.Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з ним зв’язані.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі “боротьбистів”, за яким О.Полоцький, Ю.Мазаренко, Г.Епік, О.Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М.Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7 – 10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес “боротьбистів-2”).

 

Терор 1937 – 1938 рр. охопив цілий Радянський Союз, усі нації та соціальні групи. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному, були спрямовані проти непманів, “куркулів”, старої інтелігенції, то у 1395 – 1936 рр. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії охопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників. Здається парадоксальним, що винищували “своїх” – провідних діячів партії та держави, знаменитих воєначальників. Але нічого дивного в цьому не було: “стара гвардія”, яка пройшла підпілля, царські репресії, громадянську війну і вірила в ідеали революції, погано підходила на роль правлячого класу, оплоту тоталітарної системи з “батьком народів” на вершині бюрократичної піраміди. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала старомодних революційних фантазій і рівно служила “вождю”.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР.

Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було “розкрито” більше 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру “Березіль” Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільстві. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.