ТОП 10:

Політичний розвиток Гетьманщини в 1654-1657 рр



У 1654—1657 pp. владні повноваження Б. Хмельницького на віть збільшилися. Він відмовився від нарад із загальновійськовою радою (є думка, що Переяславська Рада була останньою за життя Хмельницького такою масовою радою), віддавав перевагу вирішен ню важливих державних питань зі старшинською радою, але ос таннє — вирішальне — слово залишав за собою. Він привласнив право призначати генеральних старшин, які раніше обиралися, внаслідок чого їхня залежність від гетьмана зросла. Самостійно гетьман розпоряджався державною скарбницею, державними зем лями. Нарешті, Хмельницький здобув право передачі за спадком посаду гетьмана своєму синові Юрію. До речі, ще в 1649 р. він вніс у козацький реєстр зразу після себе на посаду гетьмана ім'я свого старшого сина Тимоша.

Отже, очевидним є зростання елементів монархізму в право-мочностях гетьмана після 1654 р.

Поширеною є думка, яка схвалює домагання Б. Хмельниць кого на владу монарха на тій підставі, що тільки монарх міг захис тити незалежну Україну, стабілізувати управління державою, до сягти злагоди з опозицією і передусім з селянством, яке, не отрима вши волі і землі, дедалі частіше виступало проти старшини і шлях ти. Однак не слід поспішати з висновком, що гетьман уже став мо нархом, а Україна монархією.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман все ж, не був єдиновладним правителем. Як такий він передусім був важ ливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-сотенної організації, яка (і насамперед генеральний уряд) визнача ла його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шлях та, військо були опорою гетьмана, але вони не схвалювали і не до пускали перетворення гетьмана в монарха.

Ймовірно, правильніше вважати, що в умовах важливого про цесу розбудови української незалежної держави, що продовжував ся, тісно перепліталися республіканські й монархічні начала.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожан щину. З уведенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. ство рюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Відтак полкова організація Слобідської України продовжувала полковий устрій Лівобережжя. Організація на цій території вирізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядко вана безпосередньо бєлгородському воєводі, а через нього — Роз рядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі. Проте, як показав час, козацькі установи виявилися не тривкими.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані рату шні міста. Це міста, що були розташовані на території полку і не мали привілеїв управління за Магдебурзьким правом. Але у при вілейованих містах, не підпорядкованих безпосередньо полковій адміністрації, органи самоврядування входили до сфери влади ге тьмана, яку вони визнавали.

38. Гетьман Богдан Хмельницький та його роль в історіі української дердавности
Богдан Хмельницький був першим і на жаль останнім в історії України ХІІІ - ХХ ст. політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства, пом’якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені умови для завершення в основних рисах процесу формування Української держави. Важко переоцінити роль гетьмана у становленні державного апарату та налагодженні його функціонування. Незважаючи на своє шляхетське походження, Богдан Хмельницький, дбаючи про інтереси козацтва пішов шляхом розвитку тих зародків національної державності, які почали формуватися на Запоріжжі та Півдні Київського воєводства з другої половини ХVI ст. Так на політичній карті Європи з’явилася Українська козацька держава з демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. Незважаючи на деяку непослідовність і суперечливість у діях, певні тактичні прорахунки, Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно-українські землі, а й зробив усе можливе для його розв’язання. І лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив йому досягти мети. Про те в конкретно-історичних обставинах середини ХVIІ ст. гетьман, пішовши на Переяславсько-Московську угоду, обрав найоптимальніший варіант з усіх можливих: вона передбачала створення воєнно-політичного союзу з Росією на конфедеративних засадах і таким чином дозволяла зберегти основні політичні та соціально-економічні завоювання українського народу в період найвищого розвитку Визвольної війни, а також відкривала шлях включенню до складу держави західно-українських земель. Як показали події 1654-1657 р.р., Хмельницький самостійно проводив не лише внутрішню, а й зовнішню політику, діючи часто всупереч російському уряду. Є всі підстави стверджувати, що він зумів піднестися над становими прагненнями і діяти в загально-національних інтересах. Велич його, як політика й державного діяча полягає в тому, що на відміну від своїх наступників він враховував особливості політичного устрою Української держави та специфіку суспільних відносин, що склалися внаслідок Селянської війни, зокрема пішов на визнання основних соціально-політичних завоювань селянства. На подібний крок була здатна людина справді реформаторської вдачі, спроможна відмовитися від усталених в епоху середньовіччя понять і поглядів.

За гетьманування Богдана Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпосницькі відносини, що зумовило грандіозний соціально-економічний переворот.

Переважна більшість селян отримала особливу волю, право спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Таким чином, було зроблено важливий крок на шляху до утвердження в Україні селянської власності на землю. Крім того, вважаємо, що тоді виникли сприятливі умови для еволюції козацького господарства в господарство фермерського типу. Не випадково в історичній пам’яті наступних поколінь українців Богдан Хмельницький постає, як визволитель не лише з “ляцької неволі”, а й кріпацтва та панщини. Славетний син українського народу, Богдан Хмельницький, був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії. Не програвши жодної битви (поразка під Берестечком сталася через підступність хана та за відсутності Богдана), він завдав Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію. Блискучий стратег і тактик, прихильник блискавичних і рішучих дій, неперевершений майстер маневру, Хмельницький заслуговує на почесне місце в історії воєнного мистецтва - поряд із такими уславленими полководцями ХVIІ ст., як Олівер Кромвель, швед Густав ІІ Адольф, поляк Ян Собєський, австрієць Євгеній Савойський. Не можна не відзначити й виняткові дипломатичні здібності Богдана Хмельницького. За короткий час він зумів налагодити дипломатичну службу, яка уважно стежила за подіями у Східній та Південно-Східній Європі. Чигирин став визнаним центром міжнародного життя середини ХVIІ ст. Сюди прибували посольства з Польщі, Росії, Криму, Порти, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Швеції, Австрії, Бранденбурга, натомість до цих країн виряджалися українські місії та посольства. В роки визвольної війни Хмельницькому вдалося паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції. Й лише грубі прорахунки московського двору в оцінці співвідношення політичних сил у Східній Європі та у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності, а також не послідовність у діях шведського короля не дали змоги Хмельницькому добитися поставленої мети - возз’єднати під гетьманською булавою всі землі України в межах незалежної держави.

В умовах розбудови держави особливо важливе значення для зміцнення її централізації, запобігання сепаратизму, приборкання анархічної стихії охлократії й отаманства олігархії мав політичний курс Богдана на зміцнення прерогатив гетьманської влади, який В. Липинський справедливо назвав проявом “самодержавних, монархічних устремлінь”. Хмельницький спочатку добився фіксації в договорі з Росією пункту про довічність гетьманської влади, а в останній рік життя реалізував ідею її спадковості, що відкрило шлях до утвердження володарювання династії Хмельницьких. Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його глибокі знання життя й культури народу. Тому не випадково саме йому належить честь формулювання основоположних принципів української державної ідеї, яка утверджується в ментальності українців і стає гаслом їхніх визвольних змагань у другій половині ХVIІ - ХХ ст.

Висновок Богдан Хмельницький - це історична особа, котра не піддається одночасній оцінці. Безперечно він був однією з найвидатніших постатей в українській історії: відбиваючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний національно-визвольний табір найрізноманітніші суспільні сили, організував й повів їх на повалення влади польських загарбників в Україні, стояв біля джерел створення Української держави. Разом із тим нині, з висоти ХХ ст., можна бачити вже відзначені вже непослідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи - неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все, ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, притаманні найрозвиненішим країнам Європи ХVIІ ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Але генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення і створенні незалежної соборної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останнього свого подиху.
39.Соціально-економічні підвалини, суспільний і державний лад Гетьманщини

У 60 – 70-х роках XVII ст. провідні місця в суспільних відносинах Гетьманщини почали посідати представники військової козацької знаті. Вони брали безпосередню участь у визвольній війні, після закінчення якої продовжували виконувати військову службу на користь Війська Запорозького.

Провідний стан українського суспільства дістав назву знатне військове товариство. У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки:

1) бунчукове товариство – відомі своїми заслугами, авторитетом чи соціальним становищем особи, яких гетьман брав під свій бунчук (гетьманський знак). Відтоді бунчукові товариші потрапляли під особисту юрисдикцію гетьмана. У своїй більшості це була генеральна старшина;

2) військове товариство – до його складу входили авторитетні козаки, які залишилися за межами кількісно визначеного бунчукового товариства. Вони підпорядковувалося Генеральній військовій канцелярії, судочинство щодо них проводив особисто гетьман;

3) значкове товариство – особи, які приймалася „під значок” (прапор, корогва), вилучалася з козацького загалу та передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковникам надавалося право зараховувати до складу значкового товариства. У загальному аспекті зі складу знатного військового товариства формувалася козацька старшина.

На відміну від Польщі та Литви, на другому рівні ієрархічної соціальної піраміди опинилася українська шляхта. Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов’язки в Українській гетьманській державі покладалися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану було значно обмежено. Отримати статус козака могли лише особи, що одружувалися на козацькій дочці або вдові. Частина військових обов’язків перекладалася на плечі селян – козацьких підсусідків.

Міщани – це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу відмежування міщан від решти суспільних верств сприяло отримання містами прав на самоврядування, такі міста називалися магістратськими. У Гетьманщині налічувалося 12 міст із магдебурзьким правом, серед них Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Глухів, Батурин таін. Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст також вибиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління, зокрема від сотенного уряду (адміністрації). Як у магістратських, так і в ратушних містах відбувався інтенсивний процес соціального розшарування. Залежно від економічного становища міське населення диференціювалося на три групи:

а) міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духівництво, знатні військові товариші, якіпрацювали в місті);

б) середній прошарок (ремісники і торгівці);

в) міські низи (незаможні ремісники та дрібні торгівці).

В Українській гетьманській державі землі, що належали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях „вільні” військові села, а також їхні мешканці, залежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави. Вони перебували у віданні Військового скарбу і становили основний фонд для пожалувань знатному військовому товариству, козацькій старшині та шляхті. Групу залежних селян становили піддані козацької старшини, знатного військового товариства, їх кількість зростала за рахунок селян „вільних” військових сіл.

Духівництво. Вищі церковні ієрархи обиралися на козацьких радах, а нижче духівництво – на сільських сходах, їхобрання затверджував глава держави – гетьман. Незважаючи на певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні церковних питань. Державний лад. Формування української держави відбувалося в умовах бойових дій, що, звичайно, не могло не вплинути на спосіб організації державної влади. Упродовж свого існування в Українській гетьманській державі було створено тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Гетьман (польс. hetman, від нім. heuptmann – воєначальник, отаман, ватажок) обирався на довічний термін. Як главі держави, йому належала вища законодавча, виконавча і судова влада. Законодавчі акти гетьман затверджував після ухвалення їх Генеральною радою. Він також очолював збройні сили країни. У разі обставин, що заважали гетьманові керувати військом, призначався наказний гетьман, який виконував тимчасові функції головнокомандувача на час воєнного походу. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та Запорозьку Січ. У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки з державного фонду. За гетьманом закріплювалося право налагодження дипломатичних зв’язків з іноземними країнами. В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема повноваження гетьмана часто перетиналися з компетенцією Генеральної ради. Після смерті Б.Хмельницького царський уряд усіляко намагався обмежити повноваження наступних гетьманів. Генеральна (військова, козацька) рада – колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, що виконував адміністративні, законодавчі, управлінські та судові функції. Лише Генеральній раді належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи полковників. До складу Генеральної ради входили: козацьке військо, знатне військове товариство, козацька старшина, вище православне духівництво та представники міської адміністрації (війти та бурмістри). Селянство на козацьких зборах не було представлене. Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьманові. Він відкривав засідання та головував на ньому. Окрім виборів гетьмана, до компетенції Генеральної ради належали окремі питання зовнішньої політики, воєнного характеру, ухвалювалися судові рішення, які для гетьмана були обов’язковими до виконання. Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVIIст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало. Старшинська рада – постійний станово-представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною радою, а наприкінці XVII – на початку XVIIIст. перебрав її повноваження. У роботі старшинської ради брали участь: вище духовенство; генеральна старшина з полковниками; запорожців представляла обрана козаками січова старшина; офіційні делегати від знатного військового товариства та обрані представники міської знаті. Старшинські ради виконували функції дорадчого органу. Складалися з двох палат: верхня палата – колегія генеральної старшини була постійною установою, нижня – старшинські з’їзди, що скликалися двічі на рік (на Різдво Христове та Покрову). Засідання проводилось у гетьманській резиденції. Повноваження старшинських рад були досить широкими, але не розмежованими з компетенцією гетьмана та Генеральної ради. Здебільшого вони вирішували питання внутрішньої політики: розпоряджалися фінансами, організовували військове постачання, розглядали судові справи, за відсутності гетьмана колегіальне очолювали державу. Гетьман разом з генеральною старшиною утворював генеральний уряд. У його складі другою посадовою особою після гетьмана (голови) був генеральний обозний – відповідав за військову підготовку, обоз (постачання) та керував козацькою артилерією, займався розслідуванням особливо резонансних злочинів. Генеральний суддя (згодом два судді) очолював Генеральний суд, який був вищим судовим органом та апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, вів дипломатичне і таємне листування, приймав послів, брав участь у засіданнях Генерального суду. Генеральний хорунжий відповідав за головний прапор козацького війська, очолював загони особистої охорони гетьмана. Генеральні осавули (як правило два) відповідали за ведення козацьких реєстрів, спорядження військ, командування окремими військовими підрозділами, виконували окремі доручення судового, поліцейського та дипломатичного характеру. Генеральний підскарбій відав фінансами, розподіляв грошові та натуральні податки, очолював скарбову канцелярію. Генеральний бунчужний відповідав за охорону гетьманських клейнодів, супроводжував послів, виконував адміністративні та судові доручення, у воєнний час очолював особливий загін бунчукових товаришів. Генеральна військова канцелярія – вищий державний військово-адміністративний орган в Гетьманщині, за її посередництвом гетьман здійснював адміністративне, судове, військове, фінансове управління. Вона готувала проекти нормативних документів (універсалів, наказів, привілеїв) з різних питань державного та суспільного життя. Загальне керівництво роботою Генеральної військової канцелярії здійснював генеральний писар. З 20-х років XVIIIст. набула значення колегіального органу виконавчої влади з правом вирішення важливих питань поточного державного управління, видання нормативно-правових актів нарівні з гетьманом, надання старшині чинів тощо. Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648р., в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, завершеного вигляду набула після Зборівського миру 1649р. За реформою територія воєводств поділилася на адміністративні округи, що називалися полками. Командир військового підрозділу – полковник одночасно очолював адміністративний округ, що дістав ідентичну назву – полк. Відтак, полковники ставали не тільки командирами військових одиниць, а й керівниками адміністрацій, управляли фінансами, були вищою судовою інстанцією. Кожен полк іменувався за назвою міста, де розміщувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія. Наступним за ієрархією посадовцем у полку був осавул. У кожному полку посаду осавула обіймали дві особи. Перший – виконував поліційні функції, проводив слідство, виконував вироки. Другий – безпосередньо допомагав полковникові в його військових справах. Повноваження хорунжого обмежувалися зберіганням та охороною військових символів полку – корогви та значка. На посаду писаря призначалися освічені люди з цивільних осіб. Писар відав полковою канцелярією, діловодством, забезпечував дипломатичне листування. Усі перелічені старшини входили до полкового уряду. У свою чергу полк поділявся на 10 – 15 сотень. До кожної сотні входило кілька містечок і багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) і канцелярія. Влада сотника була майже необмеженою на території сотні. Козаки – мешканці сіл входили до куреня, на чолі якого був отаман, який призначався сотенним правлінням. Полково-сотенна система управління була характерним елементом української державності. Річ у тім, що полки як військові одиниці існували в багатьох країнах, але в жодній з них полково-сотенна організація не отримала як в Україні військової, адміністративної та судової влади.


40. Руїна в Україні: причини, ознаки, хронологічні межі та наслідки

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо). Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

41. Гетьманщина за правління І. Виговського та Ю.Хмельницького
Перед смертю Б. Хмельницький заповів гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію: старший син Тиміш, якого Богдан Хмельницький бачив на гетьманській посаді, загинув. У вересні 1657р. Старшинська рада в Чигирині доручила генеральному писареві І. Виговському виконувати гетьманські повноваження до повноліття Юрія. За місяць на Корсунській раді, де були присутні рядові козаки, міщани, духівництво та посли іноземних держав, І. Виговського обрали повноправним гетьманом.

Політика І. Виговського

1. Зберігав союзницькі відносини з Московською державою.

2. Активізував зв’язки з Кримом, Швецією, домовився про перемир’я з Польщею.

3. Укріплював становище козацької старшини і православної шляхти, роздаючи землі, що призводило до наростання соціальної напруженості та невдоволення народу.

4. Боровся з антигетьманською опозицією: здійснював економічну блокаду Запоріжжя, за допомогою татарського війська придушив повстання полтавського полковника М. Пушкаря і кошового отамана Я. Барабаша, підтримуване Москвою (1658 р.).

5. Підписав Гадяцький договір (1658 р.) з Річчю Посполитою.

Причини підписання: складна політична ситуація в Україні, підтримка Москвою антигетьманської опозиції, неприйняття методів московської політики.

Основний зміст:

— Гетьманщина як Велике князівство Руське (ВКР) входить разом із Польщею та Великим князівством Литовським до Речі Посполитої як рівноправна держава.

— Король Речі Посполитої обирається на загальному сеймі.

— ВКР очолює гетьман, обраний довічно козацтвом, шляхтою та духовенством і затверджений королем. Гетьманові належить вища виконавча влада, він очолює збройні сили ВКР.

— Вища законодавча влада у ВКР належить обраним Національним зборам (парламенту).

— ВКР має незалежну фінансову, податкову і судову системи, власні гроші; справочинство ведеться українською мовою.

— Збройні сили ВКР складаються з 30 тисяч реєстру та 10 тисяч найманців.

— Козакам гарантуються права та вольності.

— Передбачено скасування унії на території ВКР, православні зрівнюються в правах із католиками, православні митрополит і єпископи отримують місця в сенаті.

— Польські феодали повертаються в Україну, відновлюються велике землеволодіння, кріпацтво, повинності й податки, покладені на селян і міщан, що існували до 1648 р.

-Гетьман втрачає право на самостійні міжнародні зв’язки.

— Києво-Могилянська колегія урівнюється в правах із Краківським університетом; заплановано заснувати в Україні ще одну академію. Шкіл та типографій слід відкрити стільки, «скільки буде потрібно».

— Установлення свободи друку і слова, навіть у релігійних питаннях (заборонена тільки образа королівської гідності).

— Польські та литовські війська можуть перебувати на території ВКР тільки в разі крайньої потреби і в підпорядкуванні гетьмана.

Оцінки договору неоднозначні:

— видатна пам’ятка державної та правової думки, українська національна програма;

— став відмовою від незалежності України;

— підштовхнув Україну до соціальних конфліктів, знищивши соціально-економічні здобутки Національно-визвольної війни. Проте сейм Речі Посполитої урізав Гадяцький договір, обмеживши реєстр, право на обрання гетьмана, власну монету тощо.

6. Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В її ході І. Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою непопулярність не зумів використати результати перемоги.

7. І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська армія в 1659 р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.

До осені 1659 р. позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. У жовтні 1659 р. він зрікся гетьманської булави, передав її вже обраному новому гетьманові Ю. Хмельницькому і виїхав до Польщі. Згодом, у 1664 р., І. Виговський був розстріляний за наказом тодішнього гетьмана П. Тетері.
Гетьманування Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.)

Юрій Хмельницький був обраний гетьманом наприкінці вересня 1659 р. Людина слабкодуха, без чітких переконань, без таланту військового й державного діяча, він став маріонеткою в руках сильніших противників.

Політика Ю. Хмельницького

1. Під тиском російських військ, що перебували на Лівобережжі, Ю. Хмельницький підписав фальсифікований варіант Березневих статей — так звані Переяславські статті (1659 р.), що мали такий зміст:

— російські війська розташовуються в усіх великих містах (Переяслав, Ніжин, Брацлав, Умань, Чернігів);

— козакам заборонено вести війни і мати зовнішні відносини без дозволу царя;

— обрання гетьмана і старшини має відбуватися тільки з ухвали московського царя; гетьман має присягати на вірність московському цареві;

— козаки мусять брати участь у московських війнах;

— українська церква підпорядковується московському патріархові.

Фактично Гетьманщина перетворилася на автономію Московії, що спричинило велике незадоволення старшини, особливо на Правобережжі.

2. Під час російсько-польської війни 1660 р. московська армія, до якої змушені були приєднатися козаки, зазнала поразки.

У зв’язку з цим Ю. Хмельницький спрямовує свою політику на Польщу.

У жовтні 1660 р. він укладає Слободищенський трактат:

— Україна відновлювала державний зв’язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 р.

Велике князівство Руське не створювалося, Україна отримувала лише автономію на чолі з гетьманом.

— Українська армія зобов’язувалася взяти участь у воєнних діях проти Московської держави.

Наслідки Слободищенського трактату. Правобережна Україна повернулася до складу Речі Посполитої. Лівобережні полки на чолі з Я. Сомком та В. Золотаренком виступили за збереження союзу з Москвою. Походи Ю. Хмельницького на Лівобережжя закінчилися невдачею. Наказним гетьманом Лівобережної України обрали Я. Сомка. Це стало початком поділу Гетьманщини на Правобережну і Лівобережну частини та війни між окремими регіонами України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці.

42. Політичний розвиток Правобережної України в роки Руїни. Андрусівське перемир’я

Слобожанщина — історична область, яка охоплює території сучасних Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, частину Воронезької, Бєлгородської та Курської областей Російської Федерації.

Особливості розвитку Слобожанщини

1. Залюднюється в середині XVII ст. в основному українськими козаками і селянами та кріпаками-втікачами з Московії.

— Перші колоністи з’явилися на так званому Дикому полі в XV — на початку XVI ст.

— Наступна хвиля колонізації пов’язана з козацько-селянськими повстаннями на Правобережжі першої половини XVII

— Особливо активно переселення відбувається після поразки козацької армії під Берестечком (1651 р.) та під час Руїни.

2. Для заохочення переселенців московський уряд надавав певні свободи — «слободи», зокрема звільнення від податків. Поселення стали називати слободами, а територію — Слобожанщиною. Виникають міста: Острогозьк, Суми (1652 р.), Охтирка, Харків (1654 р.) тощо.

3. Підпорядковувалася бєлгородському воєводі, посади гетьмана не існувало.

4. Сформовано п’ять полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський.

5. Полковники обиралися на полкових козацьких радах і затверджувалися царем; мали ті самі повноваження, що й у Гетьманщині. Полкова старшина обиралася довічно.

На початку 1667 р. сталася одна подія, яка кардинально вплинула на становище Української держави, її національну єдність. 13 січня уряди Росії та Польщі підписали в с. Андрусові поблизу Смоленська перемир'я терміном на тринадцять з половиною років. Згідно з договором, де повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра переходила під цілковиту владу польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (кілька верст навкруги) передавався на два роки Росії. Польща їй же повертала Смоленськ, Сіверську землю, офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави. Білоруські землі залишалися у межах Речі Посполитої. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії. Це був тільки перший крок в подальшому поділу України між Росією, Польщею і Туреччиною. Другим етапом були Бахчисарайський (1681-1682 рр.) и договір про «Вічний мир» (1686 р.)
Андрусівське перемир’я в такий спосіб, не приніс ті результати, яких від нього можна було б очікувати. становище Зовнішньополітичне тепер ускладнювалося ще більше усугубившимся внутрішньополітичним: економіка прийшла б у повний занепад, жертви були величезні. Річ Посполита, звісно, отримала деякі територіальні придбання, усунула небезпека турецької агресії, але придбала ще більш небезпечних противників: Австрію, і Росію.

43. Політичне становище Лівобережної України в роки Руїни. “Вічний мир” та його значення для українських земель

Лівобережна Гетьманщина — лівобережні українські землі; Київ із приміською зоною.

Особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережної Гетьманщини

1. Формально Гетьманщина перебувала у межах Московського царства.

2. Ділилася на 10 полків, що були і військовими, й адміністративно-територіальними одиницями.

3. Гетьмана обирала старшинська рада на невизначений термін; кандидатура затверджувалася царем.

4. Гетьман займався кадровими призначеннями, встановленням податків, призначенням нагород, роздавав землю за службу або у власність, тому старшина опинилася в залежності від гетьмана.

5. До генеральної старшини входили:

— обозний (відповідав за постачання армії);

— суддя (очолював генеральний суд);

— осавул (відповідав за організацію військових частин);

— підскарбій (займався казною, фінансовою та податковою політикою);

— хорунжий (відповідав за збереження військового прапора — хоругви);

— бунчужний (зберігав бунчук — гетьманський символ влади)

6. Із кожним новим гетьманом царський уряд підписував новий договір — статті.

7. Загальновійськова рада скликалася залежно від обставин і перестала бути законодавчо-розпорядчим владними органом.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.208.153 (0.028 с.)