ТОП 10:

Занепад Галицько-Волинської держави: причини та наслідки



 

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрій II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.

Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.

Найбільше історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд
24. Особливості литовської експансії на українські землі та її етапи. Латентна державність українських земель та її ознаки.

Друга половина ХIV – ХV ст. один із найскладніших етапів українськоїісторії : час розірваності і різновекторності київських і галицькихземель /Київські під впливом і підданством литовських князів, Галицькі – арена агресії Польщі/ ; піднесення могутності сусідніх держав– Москви, Литви, Польщі, Угорщини, в тому числі “завдяки українському буферу”; саме тут складається наш донинішний комплекс меншовартості, компромісу, схиляння перед чужинцем і т. п.

Існує декілька думок істориків щодо ситуації, яка склалась на українських землях з другої половини ХIV століття. Одні вважають, що з того часу існувала литовсько-руська державність, як продовжувач української, інші вважають, що українські землі перетворилися на провінцію Литви, повністю втративши свою самостійність. На наш погляд в цей час було одне і друге, в залежності від часу та історичних обставин.

Перед українською історією та її елітою постали глобальні проблеми : як вижити, зберегти незалежність хоча б через унію, підданство, автономію в умовах свого ослаблення і піднесення сусідів, особливо Польщі і Москви.

В геополітичному плані українські землі постали перед вибором між європейським і азійським світом в основі якого більш цивілізована демократія /королівська Польща, Литва/ чи азійський тоталітаризм /Московське самодержавство/.

Розглядаючи і аналізуючи події української історії др. пол. ХIV– поч. ХVI ст., можна виділити декілька етапів проникнення і експансії на українськї землі сусідніх держав.

Перший. Литовське проникнення і польська експансія /1340 – 1362 /. Литовське проникнення почалось ще з часів Гедеміна /1324 р./ В 1340 році волинським князем проголошено Любарта /сина Гедеміна/, але сильніші Польща і Литва починають агресію в Галичиу. Брат Гедеміна Ольгерд /1345-1377/ витіснивши татар поступово інкорпорує /приєднує/північно-східні українські князівства, але на перешкоді знову була Польща та Угорщина. Литовсько-українське і польсько-угорське протистояння /тривало майже 50 років/ закінчується перемирям : Галичина залишається Польщі /остаточно з 1387 р./ а Волинь, пізніше інші землі Поділля , Подніпровя - Литві. В 1362 році, скориставшись послабленням орди українсько-литовське військо вщент розбило монголо-татар на р. Снивода /Поділля/. Отже, проникнення Литви на руські землі було толерантним, в його основі – необхідність спільної боротьби проти ворога, використання литовцями багатого досвіду державотворення на Русі.

Другий: “Ословянення” литовських правителів, період політичного піднесення Великого князівства Литовсько-Руського. /1362 – 1385 /. Це був час правління на руських землях князя Володимира Ольгердовича /1362-1392/ Історики стверджують, що від держави –завойовника залишилась тільки частина назви, він проголошував себе “великим князем Литви і Русі“, карбував власну монету, протистояв Вільно і Москві, заснував митрополичу кафедру в 1375 р.,розширилась сфера впливу православя, використання руських законів, мови, традицій. Проте, литовці не стали варягами, вже з кінця 70-х рр. домінують тенденції централізму /правління із Вільно/, які особливо посилюються після Кревської унії з Польщею 1385 року.

Третій: Боротьба української та литовської опозиції за збереження своєї самостійності і автономії та їх втрата. /1385-1480/.Кревська унія була першою унією Литви з Польщею. Польщу до цього кроку спонукали наступні причини: тиск німців на заході і півночі, усвідомлення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаряЯгайла за престол. У 1385 р. Ягайло одружився з Ядвігою і прийняв Кревську унію. За нею він зобов’язувався (обіцяв) навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком, прилучити литовські й руські землі до Польської корони. Невдовзі стало зрозуміло, що Кревська унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Ця унія надала боярам-католикам особливі привілеї, українці поступово втрачали свою незалежність. Однак значна частина литовської знаті не бажала цього союзу і розпочала проти нього боротьбу, ї очолив князь Вітовт /1392-1430/. З 1430 року опозицію очолив Свидригайло, який залишався волинським князем до 1452 року. Великим князем литовським з 1440 року став Казимир Ягайлович, який виступав за єдину Польщу. Останнім удільним руським князівством залишалося –Київське, яке з 1440 рку належало синові Володимира Ольгердовича Олександрові /Олелькові/ до 1455 року, а потім його синові Семену до 1470 року, який і став останнім удільним руським князем на провінції Литви.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.208.153 (0.004 с.)