Причини і характер, рушійні сили, періодизація

1. Пригноблене становище України, відсутність, шовіністична політика Рос. Імперії

2. Важке соціальне становище переважної більшості населення краю

3. Невирішеність селянського питання та питання соціального захисту робітників

4. Піднесення національно-визвольного руху, його організаційне й ідеологічне оформлення

5. Послаблення Рос. Імперії внаслідок Першої світової війни

6. Мала демократичний, національно-визвольній характер

М.Грушевський сформулював своє бачення передумов Української революції в кількох тезах: 1) період між двома революціями та Перша світова війна знаменувалися не згасанням українського руху, а його піднесенням; 2) посилення антиукраїнських заходів царизму в роки війни спричинило поширення, зокрема на західноукраїнських землях, стійких антиросійських настроїв; 3) зане-покоєння української громадськості з приводу підтримки Австро-Угорщиною польських змагань за відновлення власної держави, яка восени 1916 р. стала реальністю, сприяло активізації українських політичних сил у боротьбі за національну незалежність. В.Винниченко першопричину українських визвольних змагань вбачав у цілеспрямовано антиукраїнській політиці самодержавства. У праці "Відродження нації" він писав, що "українство не могло пожалітись на поміркованість політики російського монархічного уряду щодо України. Всі форми утиску, експлуатацій й нищення прав політичних, соціальних, національних та взагалі прав людини й громадянина, так притаманні всій системі упорядкування царизму, щодо українства прикладалися в самих щедрих розмірах і без усякого маскування".Своє бачення причин українського руху стисло висловив і П.Христюк: "Безглузді репресії викликали незадоволення проти уряду навіть у напівсвідомих українських масах, не кажучи вже про національно свідоме робітництво та інтелігенцію". Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Отже, 1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. 2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва. 3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення. Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність.
Селянство виступило головною рушійною силою Української революції 1917–1921 рр., адже в різних регіонах України воно нараховувало від 80–90 % населення, тому від його позиції залежала доля будь-якої влади. Кожна соціальна група дістала можливість заявити про свої вимоги і наміри в перебігу будівництва нової української держави. Лідером українського руху традиційно залишалась інтелігенція. Завдяки її зусиллям на початку століття творилося організаційне та ідейно-теоретичне підґрунтя Української революції. У дореволюційний період домінуючу роль відіграло ліберально-демократичне крило інте-лігенції, що домагалося національно-культурної автономії для України. Бурхливий розвиток промисловості на рубежі XIX і XX ст. зумовив кількісне зростання міського пролетаріату, підвищення його ролі в суспільних процесах. Найбільш революціонізованою частиною українського суспільства стало військо.
Засоби, якими користувався перший легітимний орган — Українська Центральна Рада, — дозволяє класифікувати революцію як національно-демократичну. Керманичі УЦР наголошували на соціальній спрямованості її діяльності. Так, М.Грушевський у праці "На порозі Нової України" писав: "Нашій народній державі ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а проведення й поглиблення правдивого послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу..."
Її головний історичний зміст — боротьба українського народу за своє національне і соціальне визволення, створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм.

Періодизація російської революції:

23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;

березень - липень 1917 р.- двовладдя;

липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;

жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;

червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.

Причини революції[ред. • ред. код]

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами 20 століття. Революція 1905—1907зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке становило 80% населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не були бідними, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Распутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

Наслідки для України[ред. • ред. код]

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з'ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська вірні Тимчасовому уряду капітулювали. В результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України — страшно подумати»^[10]

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ «визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою. Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, — писалося в Маніфесті, — визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно»^[11].

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з'їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з'їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів «робочих і крестіян» та «Союза спасєнія отєчєства» провели власний з'їзд Рад^[12]. На цьому з'їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

· про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України;

· про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації;

· про те, що «Україна повина становити федеративну частину Російської республіки»^[13].

Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України — УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харковавислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісарВолодимир Антонов-Овсієнко^[14].

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну. Провідний керівник більшовиків Л. Д. Троцький так пояснив ці дії^[15]:

Перший універсал Центральної Ради і автономія України Весна — початок літа 1917 р. Ознаменувалися поглибленням української революції. Тимчасовий уряд і політичні кола, які стояли за ним, не були зацікавлені у вирішенні національного питання. Не мали такої зацікавленості ні меншовики, ні російські есери, котрі очолювали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Що ж до більшовиків, то вони підтримували національний рух лише настільки, наскільки він був спрямований проти Тимчасового уряду і розхитував його владу. Але більшовики не поділяли кінцевої мети цього руху — федеративної перебудови Росії і створення в її складі Української демократичної республіки. Більшовики продовжували обстоювати ідею унітарної соціалістичної республіки. За цих обставин Центральна Рада та її периферійні органи виступали як альтернативна сила щодо Тимчасового уряду та всіх, хто його підтримував. Важливим етапом розвитку національної революції був Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917 р). Делегати доручили Центральній Раді добиватися від Тимчасового уряду автономії України. 16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда делегацію, очолювану одним із її керівників В. Винниченком. Делегація вручила Тимчасовому уряду вимогу погодитися на проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Однак ця вимога була відкинута. Такий крок дістав цілковиту підтримку і кадетів, і російських меншовиків та есерів, зокрема їхніх місцевих організацій в Україні. Шовіністична політика Тимчасового уряду викликала обурення серед солдатів. Делегати II Всеукраїнського військового з'їзду зібралися на Софійському майдані на молебень і заприсяглися не повертатися до своїх частин без визнання автономії України. Центральна Рада 10 червня схвалила й урочисто проголосила на Всеукраїнському Військовому з'їзді Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущого», названий пізніше Першим універсалом. Універсал проголошував автономію України й закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні. Об'єднання з новою Росією мало відбутися на федеративних засадах. Кожне село, волость, повітова й земська управи мали встановити зв'язки з Радою. Оголошувалося про відмову передавати податок до центральної казни і запровадження одноразового податку на «рідну справу». Українські організації повинні були об'єднати зусилля з демократично обраними організаціями інших національностей. «Уся свідома й напівсвідома Україна за тих днів стала на коліна й молитовно, в захваті визволення, в запалі смілості, в високій, піднесеній готовності до боротьби, до творчості заспівала «Ще не вмерли України, і слава, і вола», - так характеризував реакцію народу на проголошення Універсалу В. Винниченко.

Другий універсал Центральної Ради

Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної
Ради і навіть оголосили його проявом «сепаратизму», «злочином» і «німецькою інтригою». Есеро-меншовицькі «Известия Харьковского Совета рабочих и солдатских депутатов» вважали рішення Центральної Ради про автономію України «безглуздим вчинком». Більшовики спробували нажити на конфлікті уряду з Радою політичний капітал. їхній лідер В. Ленін назвав вимоги про визнання Тимчасовим урядом автономії України «найскромнішими і найзаконніши-ми», а на І Всеросійському з'їзді Рад більшовики навіть запропонували засудити національну політику Тимчасового уряду як контрреволюційну й антидемократичну. Ці демагогічні заяви, однак, не підкріплювалися конкретними діями. Лідер київських більшовиків Г. П'ятаков звинувачував Центральну Раду в «українському шовінізмі».
Незважаючи на негативне ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з Центральною Радою. Його дії сковувала політична криза, яка спалахнула після багатолюдних антиурядових демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік і залишила Галичину.
В умовах наростання загальної нестабільності уряд прагнув домогтися від Центральної Ради мінімальних поступок. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського і М. Терещенка, які після напружених переговорів зобов'язалися забезпечити схвалення урядом Генерального Секретаріату як «найвищого крайового органу управління на Україні». Склад Секретаріату затверджувався урядом, а Центральна Рада поповнювалася представниками національних меншин в Україні, зокрема російськими кадетами, меншовиками, есерами. Вона зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасовий уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування і в межах, які воно буде вважати доцільними.
Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна Рада оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917 р.

III Універсал

7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9. Судова реформа.

10. Амністія політичних в'язнів.

IV Універсал

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

 

Висновок

Підводячи підсумки, потрібно підкреслити, що Перша російська революція народилася з найгострішої конфліктної ситуації, що склалася в нашому соціуміна початку минулого століття. Дворянство постійно скаржилося на «зубожіння» і недостатню підтримку з боку уряду; буржуазію дратував явний розрив між зростаючою її економічної потуги і мізерною часткою участі в управлінні країною; інтелігенція вимагала громадянської свободи і простору для своєї професійної діяльності, претендуючи на роль захисника і вчителя народу; селянство мучилося від малоземелля і принизливих пережитків кріпосної епохи, а робітники - від важких умов праці і побуту і повного нехтування їх пробудженої людської гідності; національні меншини все гостріше відчували, що до них ставляться як до людей другого сорту, постійно ображаючи їх традиції, мову і культуру.

Ступінь невдоволення у кожного класу була різною і не завжди готової до революційних змін, проте прагнення Миколи II не поступитися основними самодержавними принципами, а також важкі економічні зміни в країні, зовнішньополітичний сяють все ж додали емоцій у зачінаніе революційних ідей.

Початком першої російської революції вважається загальний страйк і Кривава неділя 9 січня 1905 року, царські війська намагаючись зупинити демонстрацію робітників відкрили по них вогонь. Потім революція пройшла три етапи: спочатку збільшуючи свої настання, потім з деякими поступками уряду скорочуючи їх, а в кінці із створенням і розпуском спочатку I, а потім і II Державних дум закінчивши свої виступи.

Революція, безумовно, дала додатковий імпульс процесу буржуазної модернізації Росії, але він був не настільки сильний, щоб докорінно змінити обстановку в країні і змусити владу витягти з революції всі необхідні уроки і продовжити новий тур великих реформ, що почався в 1905 р., але так і залишився незавершеним. Звичайно, революцію 1905-1907 рр.. не можна віднести до числа найбільш кривавих і руйнівних світових соціальних катаклізмів, хоча не можна скидати з рахунків ні її людські жертви, ні той матеріальний збиток, який був нанесений економіці країни в результаті численних страйків, терорів, демонстрацій, сутичок і повстань.

Розплата за події, що відбулися не змусила себе довго чекати, причому в 1917 р. знесилений війною царизм здався вже практично без бою.