Відродження УНР доби Директорії:внутрішня і зовнішня політика.

Після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.
В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:
- вища державна влада передавалася Директорії УНР;
- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);
- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.
Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.
Внутрішній політика:
• відновила чинність законів УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу; за землевласниками залишалися будинки, худоба, виноградники; проголошено недоторканність землі промислових підприємств і цукрозаводів та іноземних власників; дозволялося мати земельні ділянки до 15 десятин;
• призначено уряд під головуванням В. Чехівського;
• вища законодавча влада передавалася Трудовому Конгресові - парламенту, сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків (власники і «нетрудова» інтелігенція позбавлялися виборчих прав); буржуазія і поміщики також були позбавлені виборчих прав.
На Конгресі не було спільної думки щодо майбутнього устрою України, тому він самоліквідувався 23 січня 1919 р. і передав всю повноту влади Директорії, що й надалі виконувала функції законодавчого і виконавчого органу влади.
Зовнішня політика:
Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.
Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

72.Українські політичні партії в умовах національно-визвольних змагань 1917-1921 рр\

У 90-х роках XIX ст. національно-визвольний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в проросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з вираженням українських національних проблем, захистом інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію УНДП (1899 р.), - наймогутнішу і найвпливовішу в Україні, Українську соціал-демократичну партію -УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р.), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.
Діяльність цих партій сприяла активізації суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865-1944).