Створення та еволюція Української Центральної ради. Особливості відносин з Тимчасовим урядом. Ухвалення І та ІІ Універсалів.

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.

У новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сподівання збулися не скоро.

4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина»^[1] з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство,Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було проголошено утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

В.М.Литвин: Вирішення національного питання в Росії, за якою в дореволюційні часи міцно закріпилася назва,,тюрми народів’’, було одним з найнагальніших імперативів революції. Однак Тимчасвоий уряд не поспішав з його розв’язанням. Лише 17 (30) березня 1917 р. він оприлюднив відозву до польського народу, у якій визнав за ним,,всю повноту права власною волею визначати свою долю’’. У відозві йшлося про створення незалежної польської держави союзної Росії. У перші дні квітня [за григоріанським календарем. – О.З.] Тимчасовий уряд видав постанову про скасування релігійних та національних обмежень.

Все це створювало надію на позитивне вирішення національного, в тому числі й українського питання. З перших днів українські організації, громади, окремі діячі надіслали уряду чимало телеграм, у яких сигналізували про пекучу необхідність заходів, пов’язаних із запровадженням вільного розвитку української мови, школи, преси. 17 (30) березня відомі українські діячі, члени ТУП О.Лотоцький та П.Стебницький склали й передали голові уряду Г.Львову пам’ятну записку, в якій говорилося про утиски українців за царату і висловлювалося побажання надати українській мові рівні права з російською в державних, с удових та шкільних установах в Україні, а також призначити на посади урядових комісарів в Україну людей знайомих з українською культурою.

Прем’єр-міністр не дав прямої відповіді на український запит, проте за кілька днів в одному з інтерв’ю повідомив, що уряд з розумінням ставиться до справи культурно-національного самовизначення народів, а от щодо питання автономії, то уряд не може взяти на себе таку відповідальність, оскільки таке рішення може бути лише компетенцією Установчих зборів. Однак історик не може не звернути увагу на ту обставину, що кадети, які становили ядро уряду, стояли на позиції збереження унітарної держави. Такої ж думки дотримувалися й інші праві партії.

Тим часом гасло національно-територіальної автономії України у федеративній демократичній республіці Росії оволоділо українськими масами, навіть найбільш помірковані з них … говорили про негайну підготовку автономії. Другі загальні збори Центральної Ради затвердили наказ, в якому говорилося, що УЦР має виконати волю української людності, висловлену на Національному конгресі й провести автономію України із забезпеченням прав національних меншостей.

5 (18) травня у Києві розпочав роботу І Український військовий з’їзд. На нього прибуло понад 900 делегатів від усіх фронтів, флотів і великих гарнізонів. …З’їзд ухвалив спеціальну постанову про автономію України. В ній наголошувалося,, вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії України’’. З’їзд проголосив, що Центральна Рада,,є єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України і її відносин до Тимчасового правительства’’. Нарешті, з’їзд доручив УЦР вислати до Тимчасового уряду делегацію,,з енергійним представленням щодо актуальних проблем України’’.

В.Ф.Верстюк (Українська Центральна Рада.-Т.1): До Всеукраїнського військового з’їзду УЦР проявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Ще у березні 1917 р. російські політичні сили ставилися до Центральної Ради без і українського руху без особливої зацікавленості, але вже незадовго до Національного конгресу і особливо після нього вони не пропускали можливостей для випадів проти них. Щоб зрозуміти суть справи, достатньо процитувати невеличкий фрагмент з доповіді лідера партії кадетів М.Мілюкова на VІІІ з’їзді парті.:,,Збереження державної єдності Росії – це та межа, якою продиктоване крайнє рішення партії. Розкол держави на суверенні незалежні одиниці уявляється їй абсолютно неможливим… Ми добре знаємо, що деякі з російських національностей начебто йдуть далі, прагнучи до створення національно-територіального об’єднання, компетенції якого вони уявляють собі ширше, чим уявляє їх собі Центральний комітет партії’’.

Зрозуміло, що і Тимчасовий уряд не поспішав брати під крило Центральну Раду, адже російський національний і політичний менталітет зовсім виключав можливості неєдиної і ділимої Росії.

В.Ф.Верстюк (Центральна Рада): Увечері 15 травня делегація Центральної Ради [В.Винниченко, С.Єфремов, М.Ковалевський, Д.Коробенко, Г.Одинець, О.Пилькевич, С.Письменний, Д.Ровинський, І.Сніжний і А.Чернявський. – О.З.] зустрілася з керівниками української громади столиці. Відбувся обмін думками і враженнями, з якого виявилося, як писав С.Єфремов, що,,українська справа в революційному Петрограді опинилася на тій самій мертвій точці, на якій стояла за старого ладу’’. Земляки розповідали, що Мілюков, одержавши відставку, весь с вій час віддає мітингам, на яких на всі заставки викриває українську інтригу, агітує проти автономії України і федеративної Росії. У Рад робітничих і солдатських депутатів після рішень військового з’їзду українцям просто не давали говорити під вигуки,,долой хох лов!’’.

Ввечері 15 травня делегацією була підготовлена пам’ятна записка уряду, що була набула назви,,Декларація Центральної Ради’’. Головні думки записки зводилися до того, що з самого початку революції в Україні розгорнувся глибоко демократичний національний рух, який об’єднав мільйони людей. Ці люди визнали своїм вищим національним органом Центральну Раду, яка дала стихії українського руху добру організацію. Голос Центральної Ради – голос організованого народу, тому він повинен мати відповідну вагу у державних справах. Однак пануючі неукраїнські верстви, зазначалося в записці, настроєні дуже вороже до українського руху, намагаючись його дискредитувати, перекручують факти, сіють чутки про сепаратизм, націоналізм. Ці настрої оволоділи і російською демократією. Ціла низка фактів говорить про її упередженість і вороже ставлення до українців. У подібній конфронтації захована велика загроза. Український рух може вийти з-під контролю, коли урядом не будуть зроблені кроки до порозуміння з ним. … У заключній частині говорилося про те, що Рада намагалася утриматися від того, щоб с бавити уряду вимоги, які давно вже сформульовані українськими з’їздами. Та зростаюче непорозуміння російським суспільством мети і завдань українського руху привело УЦР до твердого переконання, що лише негайне задоволення вимог української демократії призведе до нормалізації становища.

Далі формулювалося 9 вимог, з яких перша … стосувалася надії, що,,Тимчасовий уряд виразить в тім чи іншім акті принципіально доброзичливе відношення до цього гасла’’ [В інших пунктах зазначалося таке: допустити представників українського народу до участі у міжнародній конференції, де буде розглядатися питання Галичини і інших українських земель; заснувати при Тимчасовому уряді посаду особливого комісара в справах України; у кожній українській губернії створити посаду особливого комісара з кураєвою радою при ньому; виділити українських вояків в окремі військові частини як в тилу, так, по змозі, і на фронті; розпочати українізацію (мова і дисципліни навчання), крім початкової, ще й середньої та вищої школи; призначати на цивільні і духовні адміністративні посади в Україні осіб, що користуються довір’ям населення, розмовляють українською і знайомі з побутом народу; повернути в рідні місця виселених українців, полегшити становище полонених галицьких українців, перемістивши їх до українських губерній. – О.З.].

16 травня делегація з’явилася на прийом до голови уряду кн. Львова. Ознайомившись з пам’яткою запискою, Львов став говорити про те, що уряд не має права приймати рішення про автономію, що це виняткове право Установчих зборів. Така позиція викликала протест делегатів. Вони наполегливо с тали доводити, що уряд уже створив певні прецеденти рішеннями щодо Фінляндії та Польщі, з іншого боку – українці вимагають лише доброзичливо висловитися з приводу автономії, а не впроваджувати її. І це єдиний спосіб зупинити лаву наростання стихійного революційного руху в Україні. Тоді Львов запропонував передати розгляд вручених йому вимог спеціальній комісії, складеній з фахівців. Очолив комісію товариш міністра внустрішніх справ Щепкін, до якого приєдналися два його колеги в тому ж ранзі Авінов та Урусов, а також професори Котляревський та Лазаревський і товариш військового міністра полковник Туган-Барановський. Відбулися дві зустрічі комісії з делегацією, в ході яких точилися жваві дискусії. Закінчилися зустрічі заявою комісії, що уряду потрібен час на вирішення питання, тобто безрезультатно. Делегати мали зустрічі з міністрами освіти Мануйловим та земельних справ Черновим. Обидва міністри стояли на тому, що майбутній лад Росії. і в тому числі України, мають визначити Установчі збори. Мануйлов був згоден на окремі поступки в справі шкільної освіти: навчання українською у початковій школі і запровадження української мови як окремого предмета у середніх школах, але мовою викладання і в середній, і у вищій школі мала залишатися російська.

Отже, в столичної революційної демократії українці не знайшли не тільки підтримки, але й розуміння. Історія поїздки української делегації до Петрограда ще раз з усією очевидністю показала, що російська суспільно-політична думка настільки поріднена з ідеєю єдиної і неділимої Росії, централізованої держави, що вона лише в теоретичних міркуваннях могла визнавати право націй на самовизначення, тоді як будь-яке найменше прагнення до його реалізації викликало різкий спротив. У даному разі уряд намагався закомуфлювати його своєю не правочинністю.

В.М.Литвин: Центральна Рада, обговоривши результати петроградських переговорів, стала на шлях рішучих дій. В.Винниченко визнавав, що керівники Центральної Ради пов’язали дату відкриття Всеукраїнського селянського з’їзду із завершенням переговорів у Петрограді. Негативну або позитивну відповідь центрального уряду мала вислухати не тільки вона, а все українське селянство в особі своїх делегатів. З розривом тиждень планувалося відкриття у Києві Другого Всеукраїнського військового з’їзду. Отже, відповідь з Петрограда мали вислухати й делегати від українізованих частин російської армії.

Український селянський з’їзд відкрився 28 травня і працював тиждень. За даними, які наводить Д.Дорошенко, на з’їзд прибуло 2200 делегатів, з них 1500 мали вирішальний голос і представляли тисячу волостей. Більшість делегатів були членами Селянської спілки і керівниками її організацій – від волосних до губернських.

Одним з перших було вислухано звіт про подорож делегації УЦР в Петроград, який викликав загальне обурення діями центрального уряду. В цей час прийшла звістка, про те, що військовий міністр О.Керенський заборонив проведення у Києві чергового з’їзду українізованих частин армії. Обурення селянських депутатів дійшло апогею.

…З’їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий орган – Центральний комітет Селянської спілки. Вся Рада селянських депутатів у кількості 133 представників разом з ЦК Селянської спілки увійшла до Центральної Ради як її інтегральна частина. Таким чином, рівень представництва головного органу Української революції істотно підвищився.

Перед закриттям селянського з’їзду М.Грушевський оголосив телеграму Тимчасового уряду від 14 червня з відмовою надати Україні автономію, після чого заявив:,,Свято революції скінчилося! Україна повинна бути зорганізована! Свою долю повинен рішати тільки український народ. За нього ніхто інший не рішить. Я переконаний, що вільна автономна Україна буде жити’’.

В день закриття з’їзду відбулися загальні збори Центральної Ради у поповненому складі. У внесеній есерами резолюції вказувалося, що Рада негайно має видати Універсал до українського народу, в якому роз’яснити завдання, які стоять перед нею у творенні автономного устрою.

….Незважаючи на заборону військового міністра О.Керенського, Другий Всеукраїнський військовий з’їзд відкрився 5 червня. На нього з’їхалося 2308 делегатів від усіх фронтів і тилових гарнізонів, не виключаючи Туркестану й Омської області. Вони представляли понад 1,6 млн. солдатів. Керували з’їздом В.Винниченко і С.Петлюра. …З’їзд обрав Раду військових депутатів у складі 132 осіб, яка увійшла до Центральної Ради.

Поки тривав Всеукраїнський військовий з’їзд, йшла робота над текстом Універсалу. Представлений фракцією українських есерів проект був стислим, зазнав критики і був відхилений.

Фракція українських соціал-демократів представила проект, написаний В.Винниченком. Він теж був надто гострим, на думку есерів, і В.Винниченко погодився на усунення деяких виразів без зміни основного змісту. Робота по опрацюванню Універсалу зайняла у керівників Центральної Ради цілий тиждень, 10 червня 1917 р. остаточний варіант було схвалено. …Врешті-решт, вся суть Універсалу укладалася в кілька речень:,,Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори’’.

Велике враження Універсал справив на все українське суспільство. На адресу Центральної Ради надсилалися вітальні телеграми від зовсім різних за політичним спрямуванням українських організацій. Біля скарбниці Центральної Ради виросла черга людей, які бажали підтримати її грошима. На відміну від інших організацій, у тому числі в Україні, які фінансувалися державою, Тимчасовий уряд не дав жодного рубля на утримання Центральної Ради.

В.Ф.Верстюк: Проголошення І Універсалу – рубіжна подія в історії України, яка знаменували перший важкий, але реальний крок до відновлення української державності. …Універсал Центральної Ради прозвучав як провісник неминучої децентралізації Росії за умови перетворення її в країну демократичну.

В.Ф.Верстюк: Вороже ставлення російської демократії до Універсалу не злякало і не зупинило УЦР, вона продовжувала демонструвати енергійну політику тиску на уряд. 15 червня на засіданні Центральної Ради було оголошено про створення Генерального секретаріату. … На п’ятих загальних зборах. Що відкрилися 20 червня, УЦР створила дві великі комісії з підготовки статуту автономії України та скликання з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави.

І Всеросійський з’їзд робітничих і селянських депутатів виніс спеціальну резолюцію з українського питання, в якій обіцяв революційній демократії України свою повну підтримку у справі здійснення автономії, але одночасно визнав, що така автономія,,може бути остаточно вирішена лише Всеросійськими установчими зборами’’.

…На засіданні 20 червня Тимчасовий уряд висловився за необхідність направити до Києва урядову комісію для з’ясування становища в Україні. …26 червня уряд вирішив відрядити до Києва урядову делегацію у складі міністрів О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі.

.29 червня делегація заявила на переговорах, що уряд не заперечуватиме проти практичного запровадження автономії України, але просить утриматися від декларування цього принципу, залишити остаточну санкцію автономії Всеросійським установчим зборам.

В.М.Литвин: Найголовнішим для Тимчасового уряду було зобов’язання Центральної Ради не проголошувати автономії України самочинно. …Міністр погодилися визнати Генеральний секретаріат органом крайової влади. Склад Генерального секретаріату формувався Центральною Радою, але підлягав затвердженню Тимчасовим урядом. Центральна Рада оговорила за собою право розробити проект Статуту вищого управління України, а також проект основних принципів земельної реформи в Україні.

…3 липня В.Винниченко одержав з Петрограда телеграму за підписом О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі, в якій повідомлялося, що уряд вирішив,,призначити як вищий орган для керування крайовими справами на Україні окремий орган – Генеральний секретаріат, склад якого буде визначено правительством у згоді з Центральною Українською Радою, доповненою, на справедливих основах, представниками других народів, сущих на Україні в особі їх демократичних організацій’’.

Того ж самого дня було опубліковано Другий Універсал Центральної Ради (при його голосуванні в залі Центральної Ради,,за’’ висловилося 114 членів Ради,,,проти’’ – 61, при цьому утрималося ще 23).

О.С.Рубльов, О.П.Реєнт: Другим Універсалом стверджувалася єдність лій Центральної Ради з Тимчасовим урядом. УЦР брала зобов’язання поповнити свій склад представниками національних меншин, щоб стати,,єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людности нашого краю’’. В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада,,підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів’’. УЦР виступала проти,,самовільного’’ здійснення автономії України до часу їх скликання. В документі також ішлося про намір мати своїх представників при кабінеті військового міністра, Генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, які мали ьрати участь у комплектуванні українських підрозділів.