Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Місце курсу «Історія української державності» в системі наук. Наукова періодизація історії державності на території України.

Поиск

Місце курсу «Історія української державності» в системі наук. Наукова періодизація історії державності на території України.

Система наук (з чим пов’язана):історія України, всесвітня історія, правознавство,економіка, географія, соціологія, філософія, археологія. Періодизація.
Перший період – “Київська Русь. Галицько-Волинська держава (IX – перша пол. XIV ст.)”. Другий період – “Українська держава у складі Литовськл-Руського князівста та Польщі (1349-перша пол. XVI ст.). Третій період- ‘‘Українські землі у складі Речі Посполитої (друга пол. XVI – перша пол. XVIIст.)
Четвертий період – “Національно-визвольна революція українського народу середини XVII ст. Складання державності України. Гетьманщина П’ятий період – “Українські землі під владою Австро-Угорській та Російської імперії (кінець XVIII ст. до лютого 1917 р)”.
Шостий період - “Українська національно-демократична революція. Боротьба за відродження державності України (1917-1921 рр.). Сьомий період – “Українсько-Радянська державність (1919-1991рр.) ” Восьмий період – “Утвердження незалежної України”.

 

Поняття «держава» та її найважливіші ознаки. Типи і форми держав.

Держава- основний та універсальний засіб здійснення політичної влади, що характеризується суверенітетом, здійсненням своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів управління. За їх допомогою здійснюється політичне, економічне, ідеологічне керівництво суспільством і гарантує його безпеку.

Типи держав: 1 підхід формаційний (рабовласницька держава 14тис. до н.е. – 1тис. до н.е., феодальна держава сер. 1 тис. до н.е. – 16-17ст., буржуазна 16-17 ст. – поч.20ст., соціалістична 1917 – 1991рр.) 2 підхід (кастово-станове суспільство, громадянське суспільство 20ст.) Форми правління: республіканська (президентська, парламентська, парламентсько-президенська, президеньсько-парламенська), монархія (абсолютна, необмежена, обмедена).

Роздробленість Київської Русі, її причини та наслідки.

Причини роздробленості:

1.Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

3. Військова та політична самостійність великих феодалів.

4. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

5. Посилення нападів степових кочівників.

6. Економічна самостійність великих феодалів. Панування натурального господарства

Головними наслідками політичної роздробленості Київської Русі стали:

освоєння нових земель для вирощування зерна, розвиток селянського господарства;

посилення влади церкви, її вплив на культурне життя країни;

складання чіткої системи феодальної ієрархії.

Розвиток сільського господарства, стрімке зростання міст, вихід окремих російських князівств на зовнішньополітичну арену, розвиток архітектури, літописання – такі наслідки феодальної роздробленості Русі.

 

Підсумки національно-визвольних повстань

· Поширення серед українського народу іде національного визволення;

· масове покозачення селян і міщан;

· надбання досвіду збройної боротьби;

· наступ польської влади на козацький устрій, різке посилення утисків козацтва;

· тимчасова поразка українського національно-визвольного руху;

· 1639-1647 рр. – 10 років “золотого спокою” для Польщі.

 

 

(ВОПРОС 32) НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ 17 СТ:ПРИЧИНИ, ХАРАКТЕР И ТД.

Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. – це боротьба українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польського панування, за створення своєї незалежної держави.

Форми боротьби

Практикувались найрізноманітніші форми боротьби - непокора, відмова від виконання обов'язків, військові дії. Та, все ж таки, переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, пограбування, спустошення міст і сіл.

Зрозуміло, що вибух люті з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш непримиренною ставала їхня боротьба.

Ніким не замовчується той факт, що українці вдавалися до надзвичайно жорстоких дій, аж до масового винищення, проти євреїв, католиків (українців, литовців, білорусів та інших), уніатів. Анти-єврейська спрямованість боротьби зумовлювалася ще й соціальним становищем євреїв в Україні: вони були переважно орендарями земельних маєтків, власниками млинів, броварень, ґуралень, корчмарями, лихварями і при цьому вдавалися до досить суворих форм визиску місцевого населення.

Характер Національно-визвольної війни

Виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як:

· національно-визвольний;

· релігійний;

· соціальний.

 

(ВОПРОС 33) ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ПОДІЇ 1648-1649 РР…..

Визвольна війна 1648-1654 pp. була підготовлена всім ходом істо­ричного розвитку України.

Перша велика битва між польським військом під командуванням М. Калиновського і М. Потоцького, яке налічувало понад 20 тис. чол., і українськими козаками відбулася 5-6 травня 1648 р. під Жовтими Водами. Після штурму польського табору Б. Хмельницький дав генеральний бій, поляки змушені були відступити. Налякані звісткою про поразку і переконані підісланими козаками, що сили повстанців набагато перевищують головні сили польського війська, поляки відступили, залишивши зручні позиції під Корсунем. 26 травня поляки, провідниками яких були козаки Б. Хмельницького, за дуже несприятливих умов зустрілися з 15-тисячним загоном козаків. У цьому бою поляки знову зазнали поразки. У полон було взято близько 9 тис. Вояків, у тому числі й командувачів М. Калиновсько­го і М. Потоцького.

Перші перемоги козацьких військ сколихнули все населення Ук-раїни. До середини літа 1648 р. Були звільнені Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Народні виступи розросталися на Волині та західноукраїнських землях. У цей час вмирає польський король Владислав IV.

Воюючі армії 23 вересня 1648 р. Зустрілися під Пилявцями, де відбулася грандіозна битва, в якій поляки зазнали нищівної поразки.

На початку листопада 1648 р. Козацьке військо підійшло до добре укріпленої польської фортеці Замостя і почало готуватися до штурму. У цей час прийшло повідомлення, що новим королем обрано Яна II Казимира, якого й хотів бачити на престолі Б. Хмельницький. Дев’ятого листопада до гетьмана прибуло офіційне посольство ново­го польського короля, який запропонував перемир’я. Б. Хмельниць-кий визнав своє підданство і віддав наказ військам повертатися в Наддніпрянщину.

Таким чином, 14 листопада 1648 р. Козаки знімають облогу Замостя і вирушають до Києва. 23 грудня Б. Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустрічало населення.

До Переяслава для переговорів 19 лютого 1649 р. Прибули польські урядові представники на чолі з А. Кисілем. Наступного дня Б. Хмель-ницькому передали від нового короля гетьманську булаву і червону корогву з білим орлом. У результаті переговорів, що тривали тиж-день, було вирішено відкласти складання реєстру Війська Запорозь-кого до весни. До того часу польські та литовські війська не повинні були ступати в межі Київського воєводства, а козакам заборонялося переходити за річки Горинь і Прип’ять. Під час переговорів Б. Хмель-ницький твердо заявив, що його мета – звільнити український народ від гноблення Речі Посполитої і що майбутній кордон між Річчю По­сполитою й Україною повинен визначатися по річці Віслі. Під час пе-реговорів у Переяславі були також посли угорські, турецькі, татар-ські, волоські та московські.

У той самий час король Ян II Казимир, відклавши на кілька місяців переговори, зібрав нову армію і 28 липня вирушив у похід проти українських козаків. Він видав універсал, яким позбавляв Б. Хмельницького гетьманства, на його місце призначив С. Забуського, а за голо­ву Б. Хмельницького встановив винагороду 10 тис. Злотих.

Наприкінці липня козацькі загони оточили 15-тисячне військо Я. Вишневецького у Збаражі. На допомогу їм поспішили основні сили Казимира. У результаті несподіваного маневру Б. Хмельниць­кий напав на них під Зборовом і оточив. Поляки зрозуміли, що по­разка неминуча, і 5 серпня король Ян II Казимир звернувся з листами про перемир’я.

(ВОПРОС 34) АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ, ПРАВО, ФІНАНСОВА ТА ПОДАТКОВА СИСТЕМА ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО В 1649-1654РР

Політичний устрій Української гетьманської держави
Військо Запорозьке — назва української козацької держави, створеної Б. Хмельницьким під час Національно-визвольної війни українського народу в середині XVII ст.
Особливість козацької держави — її військовий характер, зумовлений необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорозького.
Політичний устрій — засіб організації та управління суспільством, чинник організованості й порядку.
Причини формування козацької держави:
1. Піднесення національно-визвольної війни.
2. Завдання ведення тривалої і широкомасштабної війни.
3. Необхідність управління великою масою людей.
4. Значний розмір звільненої території.
5. Міжнародні справи.
Правове оформлення козацької держави — у Зборівському (1649 р.) та Білоцерківському (1651 р.) договорах, які Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою. 1.Політична влада
Військова (Генеральна) рада — загальна рада всього війська. Найвищий законодавчий орган. У ній брало участь усе козацтво.
• Розглядала питання війни і миру.
• Питання відносин з іншими державами.
• Обирала гетьмана.
• Обирала генеральну старшину.
• Обирала генеральний уряд.
Згодом її роль почала виконувати рада козацької старшини, яка вирішувала всі питання державної ваги
Рада генеральної старшини
Спочатку обиралася, а згодом її скликав гетьман.
Готувала роботу загальновійськової ради.
На її засіданні розглядали:
• кадрові,фінансові та судові справи;
• скарги на рішення генеральної військової канцелярії чи суду;
• схвалювалися рішення генерального уряду;
• розв'язувалися суперечки між генеральними старшинами й полковниками.
Гетьман Голова виконавчої влади.
Обирався військовою (Генеральною) радою безстроково.
• Очолював адміністрацію (полкову, сотенну). Територія держави
У перебігу Національно-визвольної війни формувалася територія козацької держави. Територія держави за Б. Хмельницького охоплювала Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства (відповідно до умов Зборівського мирного договору 1649 p.).
Територія держави не була стабільною.
У ході війни вона змінювалася в міру звільнення земель від польсько-шляхетського панування: деякий час входила частина Волинського і Подільського воєводств, а також частина Білорусі.
У 1650 р. територія козацької держави сягала 200 тис. кв. км, а населення 1,5 мли осіб

(ВОПРОС 35) ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНЩИНИ ЗА ПРАВЛІННЯ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами — ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 р. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1648 чи 1649 p.), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі. Можливо, хтось сперечатиметься з приводу того, що Хмельницький неперевершений політик, але ніхто не заперечить винятковість його дипломатичних маневрів.Жоден з українських державних діячів не може зрівнятися з Богданом Хмельницьким за кількістю створених праць про нього. Важко навіть перелічити види наукових чи то художніх творів,в яких досліджується постать Богдана Хмельницького. Його називають українським Мойсеєм, батьком вольності,героєм усієї країни.

(ВОПРОС 36) ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА ТА БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654р

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.
Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. Згідно цих статей Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщини без обмежень мало продовжувати діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину. При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті. Угода розірвана у вересні 1658 року козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти в конфедеративному союзі з Росією возз'єднання українських етнічних земель у межах національної держави. Через істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Росією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Росії чи їх возз'єднання.

Питання української державності в програмах політичних партій Західної України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому Сеймі.

Уже на попередньому етапі розвитку національно-визвольного руху на західноукраїнських землях були створені сприятливі умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам.
Русько-Українська радикальна партія
У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях — як західних, так і східних.
На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму.
У програмі-мінімумі РУРП окреслено її найближчі завдання:

• досягнення матеріального добробуту трудящих;

• усунення всякої експлуатації;

• проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю.

У програмі-максимумі декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.
У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний і національний розвиток краю і народностей, які тут проживали.
Однак у цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою, тому її цілком справедливо піддавали гострій критиці «молодші» радикали, які вважали себе справжніми й послідовними марксистами і пропонували відразу боротися за створення Української держави в складі Австрійської федерації.
У 1895 році один з лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив суперечності, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічного та культурного піднесення та и узагалі передумовою самої можливості її існування.
Урахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найпов-ніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі — у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.

 

Українська соціал-демократична партія
У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Лідерами її були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін.
У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська Республіка».
УСДП засновувалася як складова частина австрійської соціал-демократії, у програмі якої тези про право націй на самовизначення не було. Австрійська соціал-демократична партія (АСДП) вимагала тільки перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Потребу збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Тому національну програму АСДП з'їзд Української соціал-демократичної партії, який відбувся 1903 року, змушений був визнати для себе обов'язковою.
Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в перспективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, уважаючи їх в основній масі поляками.
У 1907 році УСДП, усупереч позиції польських соціал-демократів, висунула вимогу поділу Галичини на українську та польську автономні частини, що могло б стати першим кроком до створення української національної державності. Усередині партії значно посилилося самостійницьке крило, очолюване В. Левинським, представники якого з 1909 року почали засновувати окремі від Польської партії соціал-демократів політичні організації міських робітників, унаслідок чого конфлікт з поляками ще більше загострився.
Позиція УСДП з національного питання на початку XX ст. помітно впливала на діяльність інших партій, зокрема Революційної української партії (РУП), яка виникла на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Таких самих програмних засад дотримувалися й буковинські Радикальна партія (1906 рік) та Національно-демократична партія (1907 рік). З їх появою вимога самостійності України стала головним гаслом національного руху й на Буковині.
Українська національно-демократична партія
Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.
Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охрімович, І. Франко та ін.). У роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання — Національно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).
Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. Тому одним з першорядних завдань керівництво партії вбачало виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, що ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної й централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей».
Для задоволення національних потреб українського населення Галичи-ни й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться за виховання серед них національної самосвідомості та розгортання національно-визвольного руху.
Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині.
Поміркована орієнтація націонал-демократів, підтримка їхніх позицій з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», сприяли тому, що УНДП незабаром стала найвпливовішою політичною партією Західної України.

Російська національна партія
Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи.
Неухильне зростання національного руху в Галичині істотно впливало на взаємини між східними та західними українцями. Саме східноукраїнські діячі В. Антонович, О. Кониський, П. Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Гру-шевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України.
На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси. Учені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з підросійської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905-1907 pp. і наступу політичної реакції в Росії.
Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Наддніпрянщині.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П'ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. На Західноукраїнських землях провідну роль серед партій відігравали ліберали, діяльність яких була легальною. У Наддніпрянській Україні чисельна перевага була на боці соціал-демократів, політична ідеологія та ментальність яких більше відповідали умовам нелегального існування. Проте в програмах усіх політичних партій основними були вимоги соціальної справедливості. На відміну від попереднього етапу, коли виробленням теоретичних засад національно-визвольного руху займались окремі інтелектуали, на початку XX ст. до політичних дискусій залучились політики другого ешелону — функціонери та керівники центральних і місцевих осередків партій. Політична думка була представлена в програмних документах цих організацій. Теоретичні дискусії про співвідношення між культурництвом і політикою перейшли в площину вибору політичних пріоритетів — національне чи соціальне визволення, автономія чи незалежність, стратегія і тактика боротьби, пошуки союзників. Формування українських національних партій та вибір оптимального політичного курсу були перервані Першою світовою війною і поновилися лише після 1917 р.

III Універсал

7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9. Судова реформа.

10. Амністія політичних в'язнів.

IV Універсал

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

 

Висновок

Підводячи підсумки, потрібно підкреслити, що Перша російська революція народилася з найгострішої конфліктної ситуації, що склалася в нашому соціуміна початку минулого століття. Дворянство постійно скаржилося на «зубожіння» і недостатню підтримку з боку уряду; буржуазію дратував явний розрив між зростаючою її економічної потуги і мізерною часткою участі в управлінні країною; інтелігенція вимагала громадянської свободи і простору для своєї професійної діяльності, претендуючи на роль захисника і вчителя народу; селянство мучилося від малоземелля і принизливих пережитків кріпосної епохи, а робітники - від важких умов праці і побуту і повного нехтування їх пробудженої людської гідності; національні меншини все гостріше відчували, що до них ставляться як до людей другого сорту, постійно ображаючи їх традиції, мову і культуру.

Ступінь невдоволення у кожного класу була різною і не завжди готової до революційних змін, проте прагнення Миколи II не поступитися основними самодержавними принципами, а також важкі економічні зміни в країні, зовнішньополітичний сяють все ж додали емоцій у зачінаніе революційних ідей.

Початком першої російської революції вважається загальний страйк і Кривава неділя 9 січня 1905 року, царські війська намагаючись зупинити демонстрацію робітників відкрили по них вогонь. Потім революція пройшла три етапи: спочатку збільшуючи свої настання, потім з деякими поступками уряду скорочуючи їх, а в кінці із створенням і розпуском спочатку I, а потім і II Державних дум закінчивши свої виступи.

Революція, безумовно, дала додатковий імпульс процесу буржуазної модернізації Росії, але він був не настільки сильний, щоб докорінно змінити обстановку в країні і змусити владу витягти з революції всі необхідні уроки і продовжити новий тур великих реформ, що почався в 1905 р., але так і залишився незавершеним. Звичайно, революцію 1905-1907 рр.. не можна віднести до числа найбільш кривавих і руйнівних світових соціальних катаклізмів, хоча не можна скидати з рахунків ні її людські жертви, ні той матеріальний збиток, який був нанесений економіці країни в результаті численних страйків, терорів, демонстрацій, сутичок і повстань.

Розплата за події, що відбулися не змусила себе довго чекати, причому в 1917 р. знесилений війною царизм здався вже практично без бою.

 

Міжнародне визнання УНР



Поделиться:


Познавательные статьи:




Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; просмотров: 334; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.189.184.99 (0.023 с.)