ТОП 10:

Козацтво на території Правобережної України



 

Усі спроби польського уряду залюднити територію Правобережної України, яка спустіла від кровопролитних воєн та втечі населення, були марними: люди не вірили полякам. Тоді 1685 року новий польський король Ян Собеський, який добре знав козаків, вирішив для досягнення своєї мети поновити козаччину. Були створені чотири полки. На чолі Богуславського полку став полковник Самійло Самусь-Іванович, Корсунського — Захар Іскра, Брацлавського — Андрій Абазин, Білоцерківського — Семен Палій. Найвидатнішим серед полковників був Семен Палій.

 

Паліївщина

 

Від Правобережного Полісся до «Дикого поля» мешканці міст і селищ визнавали владу С. Палія і «покозачувалися». Ця територія, яку називають «Паліївщиною», дуже приваблювала переселенців з Польщі, Молдови, Лівобережжя насамперед тим, що вони там могли безпечно жити й працювати. Фастів, опорне місто Білоцерківського полку, перетворився на справжню фортецю. С. Палій боронив своїх людей як від зовнішніх ворогів, так і від панів. Своєю політикою керманич Правобережжя «руйнував економічну базу польського панування в Україні». Найбільше потерпала польська шляхта, яка те й робила, що вчиняла наїзди, руйнуючи села та вбиваючи селян. Магнати навіть зробили спробу ув'язнити С. Палія, та з допомогою козаків йому пощастило звільнитися. Польський уряд змушений був крізь пальці дивитися на всі витівки С. Палія й не вживав ніяких заходів, щоб його приборкати, бо поки український полковник був потрібен для захисту Речі Посполитої від турків та кримчаків. Адже С. Палій кілька разів разом з лівобережними полками здійснив успішні походи на турецько-татарські фортеці. Таке вигідне становище, а також великий авторитет «народного героя» С. Палій прагнув використати для об'єднання Лівобережної та Правобережної України й спільно скинути польське ярмо. З цього приводу він писав листи й І. Мазепі, і воєводі Ромадановському — та марно. Царський уряд напередодні війни зі Швецією не бажав псувати стосунки з Польщею (союзницею), тому С. Палієві могли запропонувати тільки особистий захист. Ситуація кардинально змінилася не на користь Палія після підписання Карловицького мирного договору. Польському урядові більше не потрібні були козаки, і 1699 року сейм ухвалив скасувати полки на Правобережжі. Звичайно, такий наказ викликав невдоволення козацьких полковників, козаків та народних мас, а в С. Палія — справжній опір.

 

Народні повстання проти Польщі. У вересні 1700 року Палієва армія відбила наступ 4-тис. польської армії з гарматами на Фастів. Розуміючи, що власних сил замало, С. Палій звертається за допомогою до запорожців та І. Мазепи. Тим часом спалахнули селянські повстання на Поділлі, Брацлавщині, південній Київщині, приєднатися до С. Палія виявили бажання (попри заборону) багато козаків Лівобережжя, а також Запоріжжя.

 

46. складнішою в кінці XVII – у XVIII ст. була доля населення західноукраїнських земель, які перебували в складі Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Люди в Галичині, Буковині і Закарпатті страждали не лише від соціального, національного і релігійного гніту іноземних поневолювачів, а й від постійних воєн, політичної нестабільності й адміністративних змін. У господарському розвитку західноукраїнські землі відставали від Лівобережної і Правобережної України. На цих землях загальмувався розвиток продуктивних сил, особливо міст і мануфактурного виробництва, через зростання феодального землеволодіння та повинності селян, погіршення їх юридичного становища. Ключові посади в адміністративних органах Галичини займали поляки, на Закарпатті – угорці, які були тут повновладними господарями. До спустошення і господарського занепаду територію Буковини призвели турецькі загарбники і місцеві великі бояри, які постійно вели між собою міжусобну боротьбу.

 

Зростання магнатського землеволодіння на західноукраїнських землях призвело до занепаду й обезземелення селянських господарств. Так, у Жидачівському повіті Галичини безземельні становили 22,5 %, малоземельні – 50,8 % усіх селян. Більше 30 % галицьких селянських господарств не мали робочої худоби. Розвиток аграрного сектора західноукраїнських земель і Правобережжя наприкінці XVII – у XVIII ст. визначали рутинний стан техніки, екстенсивні методи господарювання і низька культура сільськогосподарського виробництва.

 

Збільшувалося вирощення таких технічних культур, як тютюн, льон, коноплі, хміль. Наприкінці XVIII ст. почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки. Сталися певні структурні зміни: поряд із землеробством у магнатських господарствах розвивалося тваринництво, садівництво, бджільництво, різні промисли, що відповідало не лише власним, а й ринковим потребам землевласника. Його господарство ставало багатогалузевим, у ньому поглиблювався поділ праці.

 

Характерною ознакою правобережних і західноукраїнських міст і містечок наприкінці XVII – впродовж XVIII ст. було зростання в них євреїв-орендарів завдяки протекції магнатів, зацікавлених у їх посередництві та орендарських послугах. Так, лише на території Галичини у другій половині XVIII ст. проживало майже 30 % євреїв Речі Посполитої, де загалом їх було понад 60 тис. осіб – приблизно третина єврейського населення тогочасної Європи. У багатьох західноукраїнських містечках вони становили навіть більше половини жителів міст: у Добромилі – 70,2 %, Дрогобичі – 58,8 %, Перемишлі – 55,6 % тощо.

 

На згадку про наступників скіфів — сарматів Османська імперія утворює маріонеткове Сарматське князівство зі столицею у Немирові. Причому князем призначають того самого Юрія Хмельницького. Син великого гетьмана прокнязював недовго, та й Поділля в 1699-му році знову відійшло до Польщі.

З 1677 року гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титули «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах — «князя Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького».

 

47. Найбільшою,до того ж автономною,хоч і не до кінця самостійною,територією України на кінецьХVIIст.залишалася Гетьманщина.Це,вдане,Лівобережна Україна,що поділялася в адміністративному плані на десять полків,центрами яких були міста Гадяч,Київ,Ніжин,Миргород,Лубни,Прилуки,Полтава,Переяслав,Стародуб,Чернігів.Столицею Гетьманщини було місто Батурин.На початку ХVIII ст.. на Гетьманщині,за даними істориків,мешкало 25% усього населення тогочасної України.

Нагадаємо,що окрім Гетьманщини та Слобожанщини,українці проживали відносно автономно в землях Війська Запоріжського,на Правобережжі,яке відійшло під Польщу,а також в Буковині та на Закарпатті.

Система козацького врядування в Гетьманщині зазнає певних змін порівняно з попереднім часом. Спостерігається певна тенденція до бюрократизації системи управління та витіснення вихідців із рядового козацтва з вищих посад. Певні старшинські роди стають де-факто спадковими розпорядниками тих чи інших полків і сотень. Це було наслідком як запозичення традицій Московщини, так і економічного зубожіння рядового козацтва, яке своїм коштом винесло тяжкі випробування Руїни. Його добробут було підірвано, що вплинуло також і на боєздатність збройних сил Гетьманщини. Матеріальне та соціальне розшарування серед козацької верстви негативно позначилося на морально-психологічних якостях провідників державної політики. Пристосуванство та гонитва за статками нерідко ставали рушійними мотивами в їхній поведінці.

 

Гетьманщина в цілому перебувала під протекторатом московського царя. Як окреме державне утворення вона існує з часів Брюховецького та Многогрішного, що були гетьманами лише Лівобережної України. Потім цю лінію успадкував і продовжив Самойлович, а від нього традиція разом із булавою і гетьманськими клейнодами перейшла до Івана Мазепи. Кожен гетьман укладав із московським царем персональну угоду, якою фіксувалися правові стосунки сторін.

 

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

 

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи

 

48. Після трагічної для І. Мазепи поразки під Полтавою більшість із найближчого оточення гетьманаопинилася на території Туреччини – у Бендерах. Так розпочалась перша доба української політичної еміграції. Разом з гетьманом долю емігранта розділив і його найближчий соратник генеральний писар Пилип Орлик.

 

Перебуваючи в еміграції, мешкаючи в Туреччині, Швеції, Сілезії, Польщі, Молдові, Франції, П. Орлик передусім наполегливо шукав шляхів дипломатичного тиску на Росію та організації європейської антиросійської коаліції держав, спираючись на яку можна було би визволити Україну з-під царської влади. З цією метою він проводив переговори з представниками французького короля, кримського хана, турецького султана, а також – Буджацької орди, донського козацтва, астраханських і волзьких татар, але не досяг успіху. Помер в Яссах у травні 1742 р.

 

Конституція Пилипа Орлика

 

Цей документ, складений П. Орликом за активної участі К. Гордієнка, Г. Герцика і А. Войнаровського та ін. старшин, згодом отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». У ньому узагальнено весь попередній досвід Української козацької держави і визначено шляхи її подальшого розвитку. Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України. Конституція, за висловлюваннями провідних істориків, була наслідком компромісу трьох основних політичних сил, що довгі десятиліття змагались між собою на батьківській землі, проте порозумітися зуміли лише в еміграції, а саме: гетьмана як верховного правителя, старшини – провідної суспільної верстви Гетьманщини та Запорозької Січі, що тривалий час намагалася досягнути поважного місця в політичній системі козацької України. Конституційний акт 1710 р. в доволі гармонійному вигляді поєднав інтереси різних політичних сил, підпорядкувавши їх головній меті – досягнення Українською державою незалежності.

 

За «Конституцією» 1710 р. в Україні утворювалося три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і Генеральна старшина) та судова (Генеральний суд).

 

Отже, в Конституції Пилипа Орлика сформульовані головні принципи побудови незалежної Української держави: поділ гілок влади, суверенність, демократизм, соціальність, законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

 

49. Наприкінці ХУІІ ст. Лівобережжя стає центром політичного і культурного життя в Україні. Цей край українське населення називало Гетьманщиною. Гетьманщина - адміністративно-територіальна одиниця Лівобережної України, на чолі якої стояли гетьмани, вона знаходилась у складі Російської імперії як автономія і зберігала всі державні права, була центром політичного і культурного життя в Україні. Росія називала цю територію Малоросією. Гетьманщина являла собою ті українські землі, що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

 

Територія Гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Вона становила приблизно одну шосту площі сучасної України і одну третину від тої, що колись була підвладна Хмельницькому. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1,2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародруб, Глухів, Чернігів. Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.

 

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції уряду виконувала генеральна старшина (ЇЇ називали також правительством) куди входили генеральні - обозний, судці, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10,на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин. В кожному полку було від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники із своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. В сотню входили козацькі курені які стояли по селах.

 

Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689- 1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був /. Мазепа (1687-1709), який змінив засланого до Сибіру Самойловича.

 

Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" (25липня 1687р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурйні при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності.

 

правління гетьманів Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола та Кирила Розумовського.

 

А) Після того як І.Мазепа був визнаний зрадником, у 1708 на козацькій раді у Глухові новим гетьманом був обраний ІСкоропадський. У період свого гетьманування він намагався послабити царський тиск на Україну, обстоював інтереси козацької старшини. Але Петро І ніколи цілком не довіряв Скоропадському, приховував від нього військові плани, відмовився затвердити пропоновані Скоропадським пункти нової угоди України з Москвою (Решетилівські статті 1709р.) В цих статтях йшлося про: відновлення прав і вольностей Гетьманщини, звільнення козаків з під командування рос офіцерів, повернення гармат захоплених у Батурині тощо. 1709 було видано царський “Решительный” указ, який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. На посаді гетьмана Скоропадський перебував до 1722.

 

50. Причини ліквідації Запорізької Січі російська влада боялася зростання впливукозацтва і розгорнула широкомасштабний наступ на державну територію й економічне становище Запоріжжя. Ліквідацію Січі відсунула російсько-турецька війна 1768-1774 рр., в якій українські збройні сили відіграли помітну роль. Внаслідок цієї війни Росія приєднала землі між пониззям Дніпра і Південного Бугу, нові кордони пролягли далеко від Січі; відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Російською імперією та землями турків і татар; волелюбні традиції запорізьких козаків не вписувалися в імперські структури; велика територія Вольностей Війська Запорізького приваблювала російських землевласників. Ліквідація Запорізької Січі Російська влада вирішила, що тепер настав зручний час для знищення українського козацтва. Червень 1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі. Козацьку старшину арештували, найбільшого покарання зазнав багаторічний кошовий отаман П. Калнишевський, засланий у Соловецький монастир, де він у жахливих умовах пробув до самої смерті (1803 р.). Наслідки ліквідації Запорізької Січі: землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом — до Катеринославського намісництва; колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним колоністам; одна з найтрагічніших подій за все століття, демократичний устрій Січі випередив час і став зразком справедливої організації суспільства. Частина козаків відійшла у гирло Дунаю, де заснувала Задунайську Січ (1775-1828 рр.) під владою Османської імперії.

58. Погляди на українську державність М.П. Драгоманова.


Соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова були самим серйозним конкурентом марксизму. Хоча у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба матидержавну незалежність», публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов'янських народів. Ясно, що при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності Україна повинна була видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 р. він разом з М. Павликом та С. Подолинським опублікував у «Громаді» стислу і разюче чітку програму, що моделює майбутню українську державність. Вона зберігала свій вплив аж до падіння Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала її ідеологічним фундаментом, зумовила початкові успіхи, а й значною мірою - невдачі.
Як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який в принципі звертав увагу на превалювання ліберальних мотивів над радикальними і соціалістичними моментами в драгомаіовской політичної теорії, в центрі поглядів Драгоманова був аіархосоціалізм П. Ж. Прудона. За Драгоманів, кожна особистість, кожна спілка, кожна громада повинні бути вільні від насильства згори. Він визнавав тільки право існування вільних творчих спілок. Його гасло: «Мета ця є безвладдя: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств».
У зв'язку з цим виникають дві проблеми. Вільна асоціація без (зафіксованих структур нежиттєздатна, оскільки не володіє авторитетом, щоб бути арбітром між регіонами, і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об'єднань. Що стосується федералізму, це - стара ідея, на яку справили потужний вплив процеси в США. У 1823 р. в Російській імперії було створено Товариство «з'єднаних слов'ян», проголосило своєю метою об'єднання всіх слов'янських земель на федеративних засадах. Втім, як писав Ленін профедералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умови спільного прагнення до таких відносин. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами було суттєво різним. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав Драгоманов, «з демократично-федералістичної грунту на грунт офіційно-централістську».
Драгоманов вважав, що Українця повинна бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації таких громад на основі аграрного соціалізму, без армії, з народною міліцією, коли кожен громадянин має власну зброю.
Така позиція могла бути (і в подальшому стала) найбільш вагомою причиною краху «полудрагомановской» Української Народної Республіки Відсутність конвенціональних державних структур, засвоєння драгоманівської общесоціалістіческіх вимог, скасування державної армії та створення «народної міліції, загальне озброєння народу безпосередньо втілилися в доктрину Винниченка-Шаповала, датовану 1917 р., про непотрібність для України своєї власної армії, що, у свою чергу, призвело до трагедії під Кругами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою держави, яке може змусити своїх громадян воювати за нього. Аж до революції 1917 р. федералізмДрагоманова, де все починається з самоорганізації знизу, і марксизм, з його байдужістю до національної та схилянням перед великими державами, були єдиними серйозними конкурентами в середовищі укранських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» в тому, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово "було за державами, а не за народами. Так, - пише Драгоманов, - в ньому був відділ (секція) і секретар генеральний за Росією, хоча в Росії десятки країн і народів, несхожих один на одного ». На думку Драгоманова, це було прикладом тяжкого гріха:« Інакше кажучи, цей «союз» (I Інтернаціонал .- Років.) почав роботу не знизу вгору, а зверху вниз ».
Живучи в Швейцарії, Драгоманов підтримував тісні контакти з українськими радикалами, особливо в Галичині, зокрема з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Але якщо Павлик одразу став і до кінця залишався політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства у встановленні соціалізму в середині 1880-х рр.. Павлик розглядав марксистську «утопію» як програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед націй, що мають свою державу, що гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Фактично перетворився в: «Нації Російської та Німецької імперій, русифікуються і германо-зіруйтесь! »Коли в 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політичну партію, - Російсько-українська радикальна партія - це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму-мінімум, а молоді марксисти Євген Левицький , Микола Ганевич і Володимир Охримович - програму-максимум.Сучасники не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми-максимум про науковий соціалізм і програмою-мінімум, яка пропонує ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.189.171 (0.01 с.)