Радянська державність кінця 1920-х- 1930-х рр.Становлення тоталітарно-бюрократичного режиму в СРСР

Економічна політика, яку проводили більшовики в перші роки радянської влади, повністю збанкрутувала. Громадянська війна, політика воєнного комунізму, спроби здійснити утопічну ідею про перемогу світової пролетарської революції привели до глибокої кризи. У радянській історичній науці наявність кризи початку 20-х років визнавалася, але причини її пов'язувалися переважно з війною. На території України, де війна тривала майже безперервно, економіка постраждала особливо.
Чисельність робітників великої промисловості України зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.
Голод продовжувався аж до пізньої весни 1923 року. Він був спровокований злочинною політикою Москви щодо України. За її межі насильно було вивезено навіть посівний фонд зерна.
У квітні 1923 року відбувся ХІ11 з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації
Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923—1927 роках зросла з 35 до 54 відсотків. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів
Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:
1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології
2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:
а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б).
б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів.
в) Українська комуністична партія.
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом
4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.
5. Встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою

78. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехо-Словаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини. Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: а) насильницька асиміляція; б) стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; в) репресії проти діячів національно-визвольного руху; г) національний гніт; д) відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям.
У 1919–1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишилися на папері. У цей період українці теж намагалися відстояти свої права, удаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису населення 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.
У другій половині 1920-х – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, аби відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на «мовному питанні». Лише в 1927 р. утворилась партія, що відстоювала національні інтереси українців, – Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Лідером партії був В. Золозецький. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою політикою УНП, у середині 1930-х рр. утворило конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за програмними засадами та діями до Організації українських націоналістів (ОУН). Українські партії намагалися максимально використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця у польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. – із 50 послів і 14 сенаторів. Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпатська Україна опинилась у складі Чехо-Словаччини. За Сен-Жерменським договором ЧСР повинна була надати автономію цій території. Але за Конституцією 1920 р. ЧСР стала унітарною державою. Невиконання своїх обіцянок уряд ЧСР пояснював непідготовленістю краю до самоврядування через низький рівень освіти, відсутність політичної еліти. Державотворчі процеси в краї стали розгортатися згідно з теорією інтегрального націоналізму. Так, було заборонено діяльність усіх політичних партій, крім Українського національного об’єднання. Усіх незгодних ізолювали у концентраційному таборі (це не був табір смерті, які утворювали нацисти). Вибори в січні 1939 р. були сфальсифіковані, у результаті вийшло, що за УНО проголосувало 86 % виборців. Спроба створити збройні загони «Карпатська Січ» викликала конфлікт із чехами. Так, у ніч з 13 на 14 березня 1939 р. частини чехо-словацької армії завдали поразки загонам «Карпатської Січі», які намагалися оволодіти складами зі зброєю, а згодом усунули помірковане керівництво Карпатської України. Цей конфлікт виник напередодні вторгнення на територію краю угорських військ. 14 березня 1939 р. 40-тисячне угорське військо вдерлося на територію краю. Чеські війська за наказом з Праги не стали чинити опір. За таких складних умов на захист краю стали загони «Карпатської Січі» (2 тис. осіб). Вирішальні бої розгорнулися на Красному полі під Хустом. Тим часом 15 березня 1939 р. у приміщенні гімназії Хуста зібрався Сейм, на якому було проголошено незалежність Карпатської України. Сейм ухвалив закон, що містив такі положення:

«1.Карпатська Україна є незалежна Держава.

2.Назва Держави є: Карпатська Україна.

3.Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.

4.Державною мовою Карпатської України є українська мова.

5.Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта...»

Президентом Карпатської України обрали А. Волошина. Засідання Сейму відбувалося в умовах наближення угорських військ. 18 березня територія краю була повністю окупована. Уряд Карпатської України емігрував до Румунії. До кінця квітня окремі загони, застосовуючи партизанські методи боротьби, чинили опір угорським окупантам, однак зупинити агресію не змогли. До того ж, Карпатська Україна опинилась у міжнародній ізоляції. Сталінське керівництво СРСР ставилося до неї з відкритою неприязню, вбачаючи тут небезпечне вогнище українського самостійництва.

Карпатська Україна проіснувала лише кілька днів. Історичне значення незалежної держави карпатоукраїнців полягало в тому, що було ще раз продемонстроване непереборне прагнення українського народу до створення власної держави. Крім того, західноукраїнське населення пересвідчилось у неспроможності й небезпечності орієнтації на підтримку чужих держав. Стало ясно, що зацікавленість Німеччини «українським питанням» була продиктована бажанням використати його у власних загарбницьких цілях.

79. Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Друга група — Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни. Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову, що поклала початок руйнації Чехословацької держави. рім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія. 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км² своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена «Велика Україна». Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл підкреслював, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м'яча в гру» і підживлення інтересу до наміченого Берліном українського проекту.
Волошин Августин (1874—1945) — політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття. 26 жовтня 1938 р. Волошин був призначений прем'єр міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 р. став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом і поселився в Празі. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській тюрмі.Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновує німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство». Посилюються економічні зв'язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання, яке очолював А. Волошин. Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

80. Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр.
У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.
Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію).
Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

81. Під час другої світової війни настав новий етап українських визвольних змагань. Український народ постав і зі зброєю в руках боронив власну й національну гідність та права господаря на рідній землі. Три роки, з 1941 до 1944рр., тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько-нацистських поневолювачів, ще десять років по тому, з 1944 до 1954 рр., та сама боротьба продовжувалась проти московсько-більшовицьких окупантів.
Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати. У 1944-1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Загони УПА встановили контроль над значними територіями західної України й впровадили там свою структуру управління.
Бандерівці проголошували рівність усіх громадян майбутньої української держави незалежно від їхньої національності. Щодо політики УПА та її політичної надбудови – УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подій на Заході. Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народної підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ на західній Україні було обмаль.
Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. ситуація різко змінилась. Радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У цих акціях використовувалися переважно війська МВС та НКВС. У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу противника в чисельності та озброєнні, бійці УПА, як правило, зазнавали поразок. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосовував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися в форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян. Зі свого боку, таємна поліція ОУН також безжально винищувала прорадянські елементи. Також більшовики засипали партизанів пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, пропонуючи амністію.
Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947-1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Закордонний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою прийняв рішення про виведення великих підрозділів УПА з України через Словаччину в Західну Німеччину і Австрію. Підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно.
На прикінцевій стадії боротьби загони УПА зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Зрозуміло, що така нерівна боротьба з імперією не могла тривати довго – попри всю патріотичність та героїзм, УПА була приречена на поразку. У березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піл Львовом загинув її командир Роман Шухевич. Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті харизматичного лідера Шухевича. Командарм загинув у нерівному бою.
Боротьба ОУН УПА з СРСР була жорстока й кровопролитна, і за свободу своєї держави поліг не один українець Та незважаючи на це, діяльність ОУН та УПА зробили великий внесок у розвиток національної свідомості. Незважаючи на те, що УПА була "армією без держави", вона відстоювала свій народ і його права, боролася і мстила за нього. Населення відчувало, що воно не саме наодинці з ворогом, що за ним хтось стоїть. Населення щораз більше переконувалося, що ОУН та УПА бореться за волю й добробут широких українських мас. Тому ми впевнено можемо сказати що ця боротьба була священною і правильною справою для українців.

82. «Відлига»(1953-1964 pp.)
Нова атмосфера, яка склалася в суспільстві після смерті Й. Сталіна, сприймалася як «відлига» після суворих порядків.
«Відлига» — певний відхід від суворої та жорстокої сталінської тоталітарної системи й спроби реформування напрямку модернізації і лібералізації. Це надія суспільства на кращі часи, «потепління» нових відносин у суспільстві, відхід від політики сталінського керівництва на самоізоляцію і розгортання «холодної війни».
Свою назву період дістав від назви повісті письменника І.Еренбурга «Відлига», що з’явилася у 1954 р.
Причини «відлиги»
1. Розгортання науково-технічної революції вимагало змін у розвиткові радянського суспільства.
2. «Змагання двох систем» — капіталістичної та соціалістичної — потребувало нових темпів і прискорення економічного розвитку на основі науково-технічного прогресу, підвищення життєвих стандартів.
3. Треба було скоротити розрив у відставанні від західних держав.
4. Виникла необхідність реальніше підійти до соціально-економічних проблем, вивести промисловість і сільське господарство з кризи.
5. Потрібно було припинити масові репресії.
6. Належало частково лібералізувати громадянське і культурне життя.
7. М. Хрущов прагнув усунути від влади частину сталінської партійно-державної еліти.
8. У верхах точилася боротьба між прихильниками М. Хрущова та сталіністами.
Основні риси «відлиги»
• Масова реабілітація репресованих.
• Десталінізація суспільства.
• Певна децентралізація управління.
• Лібералізація.
• Демократизація суспільства.
• Послаблення тотального контролю за всіма сферами діяльності.
• Послаблення всеохоплюючої секретності й самоізоляції.

• Послаблення русифікації.
• Проведення соціально-економічних та політичних реформ.
Обмеження «відлиги»
Влада не дозволяла будь-яких не погоджених з нею проявів громадянської позиції.
Висновки
1. «Відлига» торкнулася лише окремих аспектів життя радянського суспільства.
2. Дещо розкріпачила творчу активність українського народу в боротьбі за справжню демократію.
3. Сприяла піднесенню української свідомості, національної гідності, духовної свободи.
4. Породила нову хвилю українізації.
УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ
(середина 60-х — початок 80-х років)
ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНА КРИЗА РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ
Застій — період післяхрущовського двадцятиріччя (1965— 1985 рр.), правління Л. І. Брежнєва (до 1982 р.), Ю. Андропова (1982-1984 рр.), К.Черненка (1984-1985 рр.), який характеризується системною кризою суспільства, всеохоплюючою кризою радянського ладу, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру, заперечувалися будь-які спроби оновлення суспільства, консервувався існуючий режим, це період утрачених можливостей, ідеологічного догматизму.
Різні точки зору щодо оцінки періоду застою і його проявів в Україні
Одні вважали, що цей період не можна назвати «застоєм», бо не припинився розвиток країни, здійснювалися реформи, реалізовувалися п’ятирічні плани, велося активне будівництво. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності порівняно з попередніми періодами та рівня життя основної маси населення.
Інші твердили, що «застій» відображає загальну тенденцію соціально-економічного й політичного розвитку радянської системи, а така тенденція — це зростання системної кризи радянської моделі розвитку суспільства
Прояви кризи радянського ладу
Криза в управлінні
1. Проголошено принцип «колегіального керівництва», колегіальної безвідповідальності за стан справ у країні.
2. Посилювалися командно-адміністративні методи управління.
3. Посилюється централізація управління.
4. Відсутність у державного керівництва рішучості у практичних справах.
5. Бюрократичне засилля. Зростання ролі та значення партійної й управлінської бюрократії («номенклатури»).
6. Відбувається розростання партійно-державного апарату, процвітають бюрократизм, формалізм, кар’єризм.
7. Збереження авторитаризму у політиці, поява нового культу в управлінні державою.
8. Усі керівні посади обіймали лише члени КПРС, що їх затверджували партійні органи.
9. Ігнорування принципу поділу влади. Узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.
10. «Старіння» керівництва, нездатність його реагувати на нові виклики часу.
11. Злиття функцій партійного і державного апарату. Підміна держави та її органів Компартією, зміцнення монополії КПРС на владу.
12. Багато секретарів обкомів, міськкомів, райкомів перетворилися на «вождів» на місцевому рівні, на «хазяїв», яких не можна було критикувати, бо розцінювалося, що «нападки на окремих керівників — це нападки на партію». Такі керівники часто порушували норми моралі та утверджували в суспільстві подвійну мораль, розправлялися з «незручними» працівниками, зазвичай компетентними, діловими у своїй справі, хто мав власну думку.
Політична криза
1. Звуження демократії та її згортання.
2. Зростав вплив партійно-державного апарату.
3. Відмінено рішення про періодичне оновлення складу партійних органів.
4. Відбувається порушення законності.
5. Нехтування прав і свобод людини.
6. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження реальної влади рад. Посилення впливу на ради всіх рівнів партійних структур.

7. Позбавлення громадських структур будь-якої самостійності.
8. Обмеження прав союзних республік.
9. Вибори здійснювалися формально, на основі завчасно підготовлених списків, безальтернативно.
10. Нездатність нового керівництва відреагувати на тогочасне становище, коли весь світ вступив у нову фазу НТР.
11. Зміцнювалася монополія КПРС на владу, державні органи підмінялися партійними.
12. Відбувся остаточний перехід радянського керівництва на рейки неосталінізму.
13. У Конституції СРСР 1977 р. було визнано Компартію «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи».
14. Відновлювалася посада Генерального секретаря ЦК КПРС (її посів Л. І. Брежнєв).
15. Ситуація погіршувалася гонкою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (з 1979 р.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що витрачали величезні кошти.
Економічна криза
1. Зростання науково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами.
2. Низький рівень якості більшості вітчизняних промислових товарів.
3. Постійний дефіцит товарів.
4. Прихована інфляція (постійні зростання цін за незмінних розмірів зарплати).
5. Нездатність колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відповідно до потреб і життєвих норм.
6. Явна безгосподарність.
7. Переважання екстенсивного розвитку економіки.
8. Висока затратність та енергомісткість виробництва.
9. Уповільнення темпів економічного розвитку.
10. Надприбутки, що попливли до СРСР у вигляді «нафто-доларів» після підвищення світових цін на нафту, дали можливість йому деякий час не лише «латати дірки» у власному бюджеті та в самій економіці, а й змагатися зі США у військовій сфері та в боротьбі за «третій світ»
Висновки
• У роки кризи радянської системи здійснювався курс на консервацію існуючого політичного режиму.
• Досягнення радянського суспільства були не стільки реальністю, скільки наслідком комуністичної демагогії.
• У 70-80-ті роки тоталітаризм повільно поступався авторитарному режимові, командно-бюрократичним методам організації всього суспільного життя.
• Нове згортання демократії загострило суперечності між потребами суспільства й рівнем політичного керівництва, здатністю його розв’язати назрілі потреби життя народу.
• Комуністична партія та партійні організації мали всю повноту реальної влади.

83. Український визвольний рух 1940–1950-х рр. носив народний характер. Формування руху відбувалося за надзвичайно складних умов, йому доводилося самостійно протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. Незважаючи на те, що рух опору зазнав поразки, його боротьба не була марною. Адже народ, який не бореться за своє політичне, культурне, моральне та фізичне визволення, його ніколи не матиме і втратить себе як спільноту, як цілісність для історії та власної долі. Безпосередньо в ході боротьби у Західній Україні не було допущено голодомору, від нього була порятована значна частина голодуючого населення Східної України. Сповільнилась русифікація і радянізація. Радянська влада змушена була зберігати показову видимість українського політичного і культурного життя.
Дисидентський рух середини 1950–початку 1980-х рр. Незважаючи на знищення радянським тоталітаризмом українського збройного підпілля ОУН-Б та УПА, український національно-визвольний рух продовжував діяти. У середині 50-х на початку 60-х рр. зароджується нове його вираження, що отримало назву – дисидентський рух, який діяв до кінця 1980-х рр. Свою діяльність рух здійснював мирними, ненасильницькими методами, за допомогою направлення петицій, протестів, організації страйків, демонстрацій, поширення самвидаву тощо. Свої зусилля дисиденти спрямовували на захист прав людини, захист прав інших народів СРСР, боротьбу проти русифікації, за свободу віросповідання, національне відродження, незалежність України. Члени руху здійснювали діяльність як без організаційного оформлення, так і в складі певних структур (спілок, комітетів, об’єднань, гуртків), що діяли легально або підпільно. Зокрема, Українська робітничо-селянська спілка, Об’єднана партія визволення України, Український комітет, Український національний фронт.
Важливим етапом діяльності було створення Української гельсінської групи в листопаді 1976 р., покликаної сприяти виконанню підписаної радянським керівництвом Гельсинської угоди щодо прав людини. Ця організація відзначалася сформо-ваною організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У 1976–79 рр. до групи вступило 39 осіб – це О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Стус, М. Руденко, О. Тихий та ін.
Українському дисидентському рухові не вдалося згуртувати під свої прапори значну кількість населення. За умов жорстокого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисленної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність стала основою та поштовхом подальшої української національно-визвольної боротьби кінця 80 – початку 90-х рр.

Український національно-визвольний рух кінця 80–поч. 90-х рр. ХХ ст. Відновлення незалежності України. Період горбачовської „перебудови” посприяв піднесенню українського національно-визвольного руху. У цей час було звільнено політичних в’язнів, що позитивно вплинуло на активізацію руху. Почали друкуватися документи, мемуари та художні твори, які викривали сталінські репресії, розкривалися „білі плями” нашої історії. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху.
У національно-визвольну діяльність став включатися великий відсоток українських мешканців. З осені 1988 р. в Україні починають відбуватися масові мітинги, які стали потужним методом впливу на владний режим. Восени 1989 р. створилася масова громадська організація – Народний рух України, що об’єднала та згуртувала різноманітні групи та організації навколо ідеї українського суверенітету. Тим самим „керівна і спрямовуюча сила” СРСР в Україні була поставлена перед фактом існування поважної організованої політичної сили, з якою потрібно рахуватися.
Розгортання визвольного руху не проходило без серйозного тиску влади на його діяльність. Спектр вживання репресивних засобів був дуже широким – від відмови надати приміщення для літературних вечорів і зустрічей аж до побиття та короткотривалих арештів найактивніших членів або ж звільнення їх з місць праці чи навчання. Найпоширенішим засобом була офіційна кампанія у газетах, радіо, телебаченні з метою очорнення найактивніших опозиціонерів. Однак те, що принципово відрізняло кінець 1980-х від кінця 1960-х – початку 1980-х років, – це факт, що карні органи не вдавалися до нової хвилі масових арештів й ув’язнень.
Паралельно з парламентською боротьбою опозиції розпо-чалося формування політичних партій „знизу”. Впродовж 1990–1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак, їхній вплив на політичне життя був незначним.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної свідомості населення України. У різних організованих опозицією акціях брали участь сотні тисяч українських мешканців. Зокрема, в „живому ланцюгу” між Львовом і Києвом організованому РУХом 21 січня 1990 р. в річницю Акту злуки УНР і ЗУНР. Масовим був страйк-голодування студентів 2-16 жовтня 1990 р., який був підтриманий також масовими демонстраціями різних верств населення. Подібного масштабу відбувалися й інші акції.
Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлиснула відворотна антиреформаторська акція, спрямована проти національно-визвольних рухів республік СРСР. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій і прийняття рішень у парламенті. На вулиці були виведені військово-міліцейські патрулі. Почалися різноманітні провокації проти діячів визвольного руху. У Вільнюсі та Ризі комуністична влада застосувала військову силу для протидії сепаратистським настроям. В орбіті наступу влади на визвольні рухи в різних республіках СРСР відбувся всесоюзний референдум 17 березня 1991 р. щодо майбутнього Союзу. Керівних діячів комуністичної влади не задовольнили його оптимістичні результати, тому вони задля збереження існуючої тоталітарної системи здійснили спробу повернутися до політики насильства та терору.
З цією метою 19-21 серпня 1991 р. група найвищих керівних осіб СРСР (виконуючий обов’язки президента СРСР, прем’єр-міністр, голова КДБ, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та ін.) здійснили спробу державного перевороту. Однак, вона виявилася надто пізньою: якщо у попередні десятиліття для подолання реформаторських настроїв досить було „верхівкового перевороту” чи заарештування декількох сотень опозиціонерів, то у серпні 1991 р. путчистам довелося мати справу з сотнями тисяч людей, які вийшли на вулиці у Москві та інших містах.

Комуністична партія України підтримала путчистів, контрольовані її представниками облвиконкоми (Дніпропетровсь-кий, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали владу путчистів, причому не під тиском, а за ідейними переконаннями. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук намагався зберігати очікувальну позицію. Президія Верховної Ради, яку він очолював, більшість якої становили діячі Компартії, незважаючи на наполягання членів Народної Ради, навіть не висловили підтримки президентові Росії, який мужньо протистояв путчу. Однак, опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей прийняли рішення про недійсність указів путчистів на території їхніх областей. Розпочалася підготовка до всеукраїнського страйку.
Українські національно-визвольні сили перейшли в наступ по всій Україні. Результатом чого стало прийняття Президією Верховної Ради України заяви, що постанови заколотників є не правосильними на території України. А 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про відновлення незалежності Української держави. Здійснено й інші заходи щодо захисту суверенітету України, тобто створення українських державних адміністративної і військової структур тощо. Першого грудня 1991 р. 90,3\% українсь-ких громадян підтримали ідею незалежності України. Того ж дня було обрано і Президента України, яким став Л. Кравчук. Таким чином, на рубежі ХХ–ХХІ ст. було досягнуто мети українського національно-визвольного руху – відновлено політичну і державну незалежність України.