Універсали Центральної Ради.

I Універсал, виданий 10 (23) червня 1917 року, проголосив автономію України.Універсалом виголошувалось право українського народу створити власні органи влади, видавати свої закони. Вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада. Говорилось про необхідність створення української державної скарбниці, головним джерелом державних прибутків мали стати податки з населення. Універсал містив заклик до населення створювати органи влади на місцях, які підлягали б Центральній Раді.

II Універсал – затверджений УЦР 3(16) липня 1917 року. Прийнятий в результаті переговорів Центральної Ради з делегацією Тимчасового уряду. УЦР зобов'язувалась не встановлювати самочинно автономію України до рішення цього питання Всеросійськими установчими зборами. Генеральний секретаріат мав стати вищим крайовим органом управління Тимчасового уряду в Україні. Центральна Рада мала доповнити свій склад представниками національних меншин. Центральна Рада повинна була підготувати текст закону про автономію України для затвердження його Всеросійськими Установчими зборами. Вона втрачала право законодавчої ініціативи в Україні і повинна була діяти в рамках законодавства Росїі. У складі російської армії за погодженням з Генеральним штабом і військовим міністерством створювалися українізовані частини і з’єднання (в т.ч. – 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського).

ІІІ Універсал – прийнятий після жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді 7 (20) листопада 1917 року. Проголосив утворення Української Народної Республіки (автономної у складі неіснуючої Російської федерації), визначив територію УНР. Крім того УЦР вперше офіційно заявила про необхідність глибоких економічних та соціальних реформ; впровадження громадянських свобод. Серед реформ, які планувала здійснити Центральна Рада, були: ліквідація поміщицького землеволодіння, встановлення державного контролю над промисловістю і торгівлею; запроваджувався 8-годиний робочий день, а також УЦР обіцяла розпочати негайні переговори про виведення України зПершої світової війни. Як неважко помітити, вищевказані зобов’язання в основному збігалися із змістом перших декретів радянської влади, які вже діяли і активно пропагувалися більшовиками.

IV Універсал – прийнятий на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918 року. Проголошував самостійність та незалежність УНР як вільної суверенної держави та її прагнення до мирного співіснування із сусідніми державами. Підтвердив повноваження УЦР до скликання Українських установчих зборів, демократичні свободи, проголошені в III Універсалі та ін. Надав делегації УЦР формально-юридичне підгрутя для підписання Брестської угоди.

Біографічні довідки.

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (1883-1938) –радянський військовий діяч, дипломат. З 1903 року – член РСДРП. З листопада 1917 року – член комітету у військових і морських справах Раднаркому. Брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. Навесні 1918 року був членом Народного Секретаріату та верховним головнокомандуючим військами Радянської України. У січні-червні 1919 року командував Українським фронтом. У 1922–1924 роки – начальник політуправління Реввійськради. Розстріляний НКВС СРСР.

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – відомий український громадсько-політичний діяч, визначний письменник. Зі студентських років брав участь в українському національному русі. Член київської Громади. Один із засновників РУП. Брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, редагував її друкований орган – газету „Боротьба ". Як один з лідерів УСРДП у 1917–1919 рр. відігравав помітну роль в українському національно-визвольному русі. З березня 1917 року – заступник голови Української Центральної Ради, згодом – заступник голови Малої Ради. З червня 1917 року – голова першого українського уряду – Генерального Секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. У січні 1918 року очолив Раду Народних Міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. Очолював Український національний союз і був одним з організаторів і керівників повстання проти гетьмана П.Скоропадського. 14 грудня 1918 року був обраний головою Директорії, але в лютому 1919 р. вийшов з її складу. Емігрував. Після перемоги більшовиків вів з ними переговори про повернення в Україну і брав участь у роботі більшовицького уряду. Живучи у Відні, гостро критикував національну політику більшовицького уряду. Автор численних оповідань, новел, романів, кіносценаріїв, спогадів.

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, видатний громадсько-політичний і державний діяч. Активну науково-організаційнудіяльність розпочав у Науковому товаристві ім. Шевченка, з 1897 по 1913 рік був його головою, створив Львівську наукову школу істориків України. Після революції 1905–1907 років повернувся до Києва, де продовжив наукову діяльність. Суспільно-політичну і громадську діяльність розпочав у Галичині, брав участь у створенні Української національно-демократичної партії (1899). В Петербурзі в 1906 році став одним із засновників часопису,,Український вісник" – органу української думської громади. Один з лідерів українського позапартійного об'єднання – Товариства українських поступовців. Відстоював принципи конституційного парламентаризму і автономії України.

З березня 1917 до кінця квітня 1918 року – голова і незмінний лідер Української Центральної Ради. На останньому засіданні Ради був обраний Президентом УНР. Після державного перевороту П. Скоропадського перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності. Займався науковою діяльністю. Після повернення (1924) до УСРР працював академіком ВУАН, з 1929 року – академіком АН СРСР. Автор понад 1800 наукових праць, серед яких „Очерк истории украинского народа" (1904), „Ілюстрована історія України" (1911),,,Украинский народ в его прошлом и настоящем" (1914), „Історія України-Руси", „Історія української літератури" та ін.

Макаренко Андрій Гаврилович (1886-1963) – український політичний діяч. У1917 році один із організаторів діяльності українських залізниць, голова Спілки залізничників. У період Гетьманату – директор департаменту міністерства залізниць. З 14 листопада 1918 року – член Директорії УНР. Після поразки української революції емігрував. Жив у Німеччині, США. Близький родич відомого радянського педагога А.Макаренка.

Махно Нестор Іванович (1888 – 1934) – найвідоміший український повстанський отаман, один із лідерів анархістського руху в Україні в 1917–1921 роках. З 1906 року член анархістської організації "Спілка бідних хліборобів", що виникла і діяла на Катеринославщині. Помер в еміграції.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) – відомий український громадсько-політичний і державний діяч. Походив з родин козаків та священиків. За революційні переконання був виключений з Полтавської духовної семінарії. З 1900 року - член Революційної української партії. Після розпаду РУП у 1905 році став членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У роки І світової війни працював у союзі земств і міст, обіймав посаду голови Українського військового комітету Західного фронту. Один з провідних діячів Української національно-демократичної революції, член Української Центральної Ради (голова Українського військового генерального комітету, Генеральний секретар у військових справах). За часів П. Скоропадського очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств. 14 листопада 1918 року обраний до складу Директорії. З лютого 1919 р. очолив Директорію. У квітні 1920 року підписав у Варшаві антибільшовицький договір з польським урядом Ю. Пілсудського. Після поразки української революції емігрував до Франції, де організував видання українського тижневика "Тризуб". Убитий Є.Шварцбардом. За свідченнями самого вбивці (виправданого французьким судом), він мстився за петлюрівські єврейські погроми. За неофіційною версією вбивця – більшовицький агент.

Пілсудський Юзеф (1867 – 1935) – визначний польський політичний, військовий та державний діяч, маршал. Член польської соціалістичної партії. Навчався на медичному факультеті Харківського університету (за участь у студентських політичних виступах був виключений), потім у Віденському університеті. У листопаді 1918 року обійняв посаду тимчасового керівника Польської держави. Проводив агресивну політику щодо ЗУНР. У 1920 році підтримав С. Петлюру в його боротьбі проти більшовиків, уклавши з ним Варшавський договір. У квітні 1920 року став маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну в 1920 році і підписав Ризький мирний договір 1921 року. У 1930 році був ініціатором жорстоких агресивних акцій проти українського населення, спрямованих на придушення українського національно-визвольного руху.

Раковський Християн Георгійович (1873-1941) – один з лідерів європейської «лівої» соціал-демократії, визначнийукраїнський радянський державний діяч. Голова Раднаркому УСРР (1919-1923). Вимагав більшої поваги до українського питання, наполягав на розширенні політичної та економічної самостійності України у складі СРСР. Критикував позицію Сталіна з національного питання. Після зняття з посади голови уряду УСРР до 1927 року перебував на дипломатичній роботі (представник у Великій Британії та Франції). У 1927 році повернувся до України і організував так звану «Ліву опозицію», за що був виключений з партії. У 1936 році заарештований за звинуваченням у шпигунстві і засуджений на 20 років ув’язнення. У 1941 році розстріляний.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) – український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918). Нащадок старовинного козацького роду. Професійний військовий, генерал царської армії, учасник російсько-японської та І світової війни, командував корпусом. Улітку 1917 року став на чолі І Українського корпусу. 29 квітня 1918 р. за підтримки німецької армії здійснив державний переворот. Протягом 7,5 місяця очолював Українську державу. Усунений від влади в результаті повстання, очолюваного Директорією. В еміграції жив у Німеччині. Загинув у кінці квітня 1945 року під час бомбардувального нальоту союзної авіації.

Теми доповідей і повідомлень

1. М.Грушевський – науковець і політичний діяч.
2. В.Винниченко – митець і політик.
3. С.Петлюра: політичний портрет. 4. Від царського ад’ютанта до гетьмана України: риси до портрета П.Скоропадського.

5. Діяльність Х.Раковського. 6. Н.Махно – ватажок повстанського руху на півдні України.

Література.

Історія Академії наук України (1918–1923 рр.): Документи і матеріали. – К., 1993; Історія Академії наук України. 1918–1993. – К., 1994. Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ ст. – 1920 рік). – Львів, 1993. Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів, 1996. – С. 218–251. Історія України в особах. ХІХ–ХХ ст. – К., 1995. Історія України: курс лекцій для студентів технічних ВУЗів / Під заг. ред. В.І.Ніколаєнка. – Х., 2001. – С. 187–217. Історія України: курс лекцій: у 2-х кн. Кн.. 2. ХХ століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко та ін. – К., 1992. – С. 150–176. Історія України: Навч. пос. / Під заг. ред. В.А.Смолія; керівник авт. кол. – С.В.Кульчицький. – К., 1997. – С. 184–261.

Історія України: нове бачення: У 2-х т. – К., 1995. Карр Э. История Советской России. – Кн. 1: Тт. 1 и 2: Большевистская революция. 1917-1923. Перевод с англ. – М., 1990. Конституційні акти України. 1917–1920 рр. Невідомі конституції України. – К., 1992.