Законодавство Української гетьманської держави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про націо­нально-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіаль­ного» розуміння держави.. П. Скоропадський висловлювався за розвиток тери­торіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персо­нальну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також у міру того, як ух­валювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебу­вали на Україні під час видання цього закону, визнаються громадя­нами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала за­кон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того самого року».

16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуля­ри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з по­відомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, «якщо вони не скасовані Урядом української Держави», зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочала­ся з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу за­конотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій чер­зі». Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблен­ня законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпоря­дження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження знову-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 червня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розви­ток у спеціальному акті — законі «Про порядок складання законоп­роектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі ви­значалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництвояким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й ос­віти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є по­силення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням, сільського господарства».

Судові органи УСРР.

Окремі спроби Рад створити власні суди в Україні спостерігалися ще до перемоги жовтневого збройного по­встання в Петрограді. У листопаді — грудні 1917 р. будівництво су­дів за ініціативою більшовиків розгортається в Україні набагато ширше, а суди, що створювалися, отримують чіткіше організаційне оформлення. На початку грудня в Одесі комітет охорони міста при виконкомі Ради заснував два революційних трибунали зі слідчими комісіями при них. У середині грудня створюються шляхові дисци­плінарні суди при районних комітетах Південно-Західної залізниці та Головний дисциплінарний суд залізниці. Наприкінці грудня тут же, в Одесі, було створено військово-морський революційний три­бунал¹.

Радянське судове будівництво активізується у січні і на поча­тку лютого 1918 р. У цей період воно не мало ще змоги спертися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану.. Хоча 10 січня 1918 р. вже була оприлюднена постанова На­родного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду», застосування цього законодавчого акта в практи­ці судового будівництва розпочалося пізніше, в багатьох місцях ли­ше в середині лютого. У Києві народний секретар юстиції лише 19 лютого наказав дореволюційним судовим установам припинити свою діяльність.

Ревкоми організували слідчі комісії для боротьби з політични­ми противниками. Наприкінці січня 1918 р., після встановлення ра­дянської влади в Києві, було створено слідчу комісію при Київському ревкомі з метою переслідування прибічників Центральної Ради. У середині січня було організовано слідчу комісію при Одеському ревкомі.

Нерідко слідчі комісії тимчасово (до створення народного су­ду) виконували функції суду. Іноді такі слідчі комісії створювалися для допомоги народному судді, на якого постановою Народного Се­кретаріату від 4 січня 1918 р. покладався обов'язок здійснювати по­переднє слідство. На селі судові функції часто здійснювали сільські та волосні сходи.

До особливостей постанови Народного Секретаріату^від 4 січ­ня 1918 р., які не сприяли правосуддю, слід віднести те, що вона відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень та вироків народного суду і тому не створювала касаційної ін­станції.

У постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. зовсім не висвітлювалося питання організації та діяльності революційних трибуналів. У зв'язку з цим народний секретар із судових справ оприлюднив 23 січня 1918 р. Положення про революційні трибуна­ли, в якому розглядалися питання організації та процесуальні фор­ми діяльності революційних трибуналів. Впроваджувався ще більш спрощений порівняно з постановою від 4 січня 1918 р. порядок су­дової діяльності. Суд цей не мав нічого спільного з правосуддям.

Норми постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. уточнюються новими постановами народного секре­тарства із судових справ. Одна з таких постанов від 20 січня вилу­чає з підсудності народного суду, по-перше, житлові справи, які передаються на розгляд створюваних при Радах житлових камер; по-друге, земельні справи, які підлягають розгляду в селянських земельних комітетах; по-третє, справи, пов'язані з соціальним стра­хуванням, які повинні розглядатися в лікарняних касах, страхових органах, примиренських камерах. Що стосується трудових спорів, то вони тепер мають розглядатися у відділах праці місцевих Рад.

Наприкінці 1918 р. у процесі утвердження радянської влади заново створюються радянські судові органи.

19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьман­щиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове по­ложення про народні суди та революційні трибунали УСРР, яке в основному повторювало положення, сформульовані за рік до цього в постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду» та Положенні про революційні трибунали, прийнятому народним секретарством з судових справ 23 січня 1918 р. Після видання декрету про суд від 19 лютого 1919 р. діяльність міс­цевих ревкомів та радянських судів стала ще активнішою. У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення класових супротивників. Тому в систе­мі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 р. запроваджувало рево­люційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі п'яти, а з березня 1920 р. — трьох членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревт­рибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися коле­гії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуна­лів належали справи про «контрреволюційні злочини», державну зраду, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабе­жі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право при­суджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів було створено Верховний ка­саційний суд, а наприкінці травня 1919 р. — Верховний революцій­ний трибунал України, який розглядав справи особливої важливос­ті як суд першої інстанції.

У Червоній армії діяли революційні військові трибунали. Згід­но з Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. анулювалися повітові та міські суди, передбачені постановою Народного Секре­таріату від 4 січня 1918 р., а дільничний суд перетворювався в єди­ний народний суд. Число народних судів у кожному адміністратив­ному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судо­ва ділянка) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах повітовими виконкомами. Для вирішення в касаційному порядку справ, підсудних народним судам, створювалися ради (з'їзди) на­родних суддів. Рада народних суддів складалася з усіх народних суддів повіту, який утворював судовий округ.

Відповідно до Положення Раднаркому про народний суд від 26 жовтня 1920 р. в Україні створювалися губернські ради народних суддів. Вони мали постійний склад: голову ради народних суд­дів, його заступника та від двох до п'яти постійних членів, які оби­ралися з'їздом народних суддів.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді та двох або шести народних засідателів. Послідов­но проводилася політика не «заробітничування та заселянствуван-ня» судових установ. Народні судді та народні засідателі обирали­ся. Для суддів був обов'язковим стаж політичної роботи.

І і ІІ Універсали

1-й Універсал Центральної Ради і проголошення автономії України. Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковапевським, С. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 (23) червня та проголошений на Другому Військовому з'їзді. Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Ке-ренський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління на Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — 1 Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація ТУ у складі М. Терещенка і 1. Церетелі, до яких згодом долучився і О. Керенський. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб УЦР виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією ТУ в один і той же день. У Петрограді відбулося бурхливе засідання ТУ, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість ТУ все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 (16) липня. Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. ТУ також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився ТУ лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах»,

Умови І Універсалу

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

 

У відповідь на телеграму ТУ УЦР 3(16) липня 1917 р. видала свій II Універсал. Того ж дня у залі Педагогічного музею на урочистому засіданні УЦР В. Винниченко оголосив II Універсал і Декларацію ТУ. Основні положення Універсалу: 1. ТУ визнавав право України на автономію; 2. ТУ визнавав УЦР та Генеральний секретаріат як органи державної влади в Україні; 3. УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами; 4. УЦР ще раз наголосила, що Україна не претендує на повну державну незалежність; 5. УЦР приймала умови ТУ про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України й розробить проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії; 6. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що ж торкається комплектування українських військових частин, Центральна Українська Рада матиме своїх представників при кабінеті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями». II Універсал був неоднозначне зустрінутий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів М. Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, ТУ не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, УЦР запевнила, що вона налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секретаріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.

Умови ІІ Універсалу

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

І 4 універсали уп.

III Універсал Центральної ради Вперше ідею проголошення УЦР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридичне оформити цей факт. III Універсал було прийнято 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу: 1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Генеральному Секретаріату; 2. Україна стає Українською Народною Республікою; 3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів; 4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів; 5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день; 6. Запроваджувався державний контроль над виробництвом; 7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами; 8. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія; 9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд; 10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин; 11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р. Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропозицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.

Умови ІІІ Універсалу

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

IV Універсал

9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV універсалу

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.