Кримінальний і цивільний процес ІІ пол. Хіх ст.

Кримінальний процес.

Судовою реформою 1864 у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумпція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних справах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяжних, всебічне, об’єктивне дослідження і оцінка доказів за внутрішнім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскарження вироків. Статут кримінального судочинства 1864 р передбачав розгляд кримінальних справ: у мирових судових установах; у системі загальних судових місць. Судове засідання оформлялося протоколом, що мав довільну форму. У двотижневий срок на винесений вирок сторони або прокурор могли подавати відзиви у письмовій або усній формі. Провадження у кримінальних справах, підвідомчих окружному суду, розпадалося на чотири послідовні стадії: дізнання, попереднє слідство, відання суду, судовий розгляд. Отже існував змішана судова система, за якою кримінальне провадження здійснювалося у двох формах. Перша негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього розгляду; друга - судовий розгляд,що ґрунтувався на демократичних засадах

Цивільний процес

Статут цивільного судочинства вводив у цивільний процес такі новели: чітка система судових органів з раціонально визначеною підсудністю у цивільних справах; розгляд цивільних справ не більше ніж двома інстанціями; скорочення процесуальних строків; установлення правил про внутрішній зміст прохання заборона подання спору необмеженого числа паперів; успадкування судових витрат; установлення правил про постанову заочних рішень у разі неявки відповідача;забезпечення участі прокурора у процесі як представника держави;обов’язок суд мотивувати свої рішення. Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три порядки провадження справ у цивільних судах, або три види судочинства: позовне, виконавче, охоронне. Судове засідання відкривалося викладенням суті справи суу одним з його членів. Після цього кожна із сторін могла надати суду усні докази. Пояснення кожної із сторін мало бути доказаним. Головними видами доказів ввважалися: зізнання позивачів, письмові акти, що стосувалися спірних обставин; присяга; показаня свідків; висновки експертів. Після вислухання сторін і подання ними усіх доказів свої доводів і тверджень суду у вигляді короткої резолюції. А потім у призначенні судом строки рішення оголошувалося в остаточній формі. На будь-фкій стадії процесу можна було укласти мирову угоду.

Валуєвський та Емський укази

Емський указ — розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30) травня 1876 у м. Емсі (Bad Ems) (Німеччина).

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского Телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М.Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський указ. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Хоча фактично Емський Указ утратив чинність у 1905 році, він ніколи не був скасований офіційно.

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською мовою, окрім творів красного письменства. Відомі слова слова про те, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ» були особистою позицією міністра Валуєва, який, на його думку, висловлював настрої «малоросів». Така позиція була мотивом до створення циркуляру.

НЕП

Нова економічна політика (НЕП)– система заходів уряду РРФСР (СРСР з 1923 року), ініційована В.І. Леніним для заміни політики воєн ного комунізму і повоєнного відновлення економіки (1921-1926). Основні напрями НЕПу: перехід від примусового вилучення продуктів харчування у селян (рос. продразвьорстка) до фіксованого продоволь чого податку; відновлення грошової системи і товарно-грошових відно син; грошова реформа; часткова децентралізація управлінням промисло вим виробництвом у формі трестів і синдикатів та запровадженням гос подарського розрахунку; відновлення виробничих кооперативів та до­пуск приватного капіталу в торгівлю і виробництво товарів народного споживання і послуг; заміна натурального продподатку на селі грошовим податком, дозвіл на оренду земельних ділянок і застосування найманої праці. НЕП довела свою економічну ефективність і за три роки (1922-1924) було відновлено основні довоєнні показники економіки, але ця політика суперечила політико-ідеологічним догмам керівництва країни, тому, з 1926 року, розпочалося згортання НЕП’у і формування командної економіки.

УНР періоду ЦР

Для України, яка в березні 1917 року задекларувала прагнення до відродження державності, першим і найголовнішим завданням було визначення майбутнього державно-політичного статусу українських земель. Заходи Центральної Ради, спрямовані на налогодження діалогу з Тимчасовим урядом, призвели в підсумку до зростання українсько-російських суперечностей, що викликало урядову кризу в Петрограді в липні 1917 року. Факт переміщення українського питання в центр політичної боротьби привернув увагу західних дипломатів. До часу падiння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об'єкт мiжнародних вiдносин i не була предметом зацiкавлення в геополiтичному планi для західних держав. Це пояснювалось зайнятiстю полiтикiв Антанти проблемами вiйни. Консульські установи держав Антанти на території України не мали повноцінного дипломатичного статусу, а носили характер представництв і відігравали інформаційну роль для своїх урядів, а також стояли на захисті інтересів співвітчизників. У даній роботі обгрунтовується висновок про напівофіційний характер стосунків між Антантою і Україною, який не передбачав визнання (де-юре), а носив лише обмежений характер. Протягом 1917-1918 рр. проблема визнання України у зовнішній політиці держав Антанти пройшла, як мінімум, три етапи. Перший (березень-листопад 1917року), - Україна не розглядалась як державно-політичне утворення. Другий (листопад 1917 – лютий 1918 р.р.) – період фактичного визнання України урядами Великобританії і Франції. Третій (лютий - листопад 1918 р.) – Антанта розриває дипломатичні стосунки з урядом України у зв’язку з підписанням ним Брестського мирного договору. Разом з тим Україна продовжувала залишатись у полі зору політиків значною мірою Англії і меншою –– Франції. Щодо адміністрації США, то, як свідчать матеріали, для американського уряду Україна і надалі залишалась “зоною байдужості”. Завершення війни сприяло розширенню векторів зовнішньополітичного зацікавлення великих держав. Україна опинилась серед подібних собі новоутворених держав, ставши перед вибором свого шляху у світове співтовариство.