Спроба демократизації політичного життя держави в 50-60рр.

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відлику розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур. Суть кардинальних змін, що почалися зі смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації. Саме в 1953 - 1955 рр. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної системи правління. Було поставлення питання про необхідність „припинення політики культу особи”. Характерними рисами початкового періоду десталінізації стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника у різних сферах суспільного життя. Пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін стало „колективне керівництво”, що заступило одноосібне правління Сталіна. Цей комітет став лише коротким перехідним етапом, що дав змогу утвердитися новій сильній людині. Гору взяв Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною. Отже, процес лібералізації радянського суспільства, що почався, коли Хрущов отримав владу, одержав назву „відлига”. У цей період сталося багато змін у соціальному житті України. Зміни у соціальному житті були досить вагомі. Навесні 1956 р. прийнято низку документів, спрямованих на поліпшення умов праці і підвищення рівня життя людей. На дві години скорочено тривалість робочого дня у передвихідні і передсвяткові дні, збільшено тривалість відпусток по вагітності й пологах, відмінено судову відповідальність працівників зі самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин, встановлено шести часовий робочий день для підлітків від 16 до 18 років, ліквідовано плату за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.У липні того ж року прийнято закон про державні пенсії, за яким значно збільшено розміри нижчих і знижено розміри високих пенсій. Поступово поліпшувалось постачання населення товарами широкого вжитку. В побут входили швейні та пральні машини, холодильники та телевізори. Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Незважаючи на численні невдачі, розчарування й несподіванки від реформ та експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні, де сталінизм сягнув найжахливіших форм.

Десталінізація

Стіталін був стрижнем тоталітарної системи. Після його смерті 5 березня 1953 р. почалося визволення народів Со­юзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище дістало назву деста­лінізації. Воно було головним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно упродовж десятиріччя.

Перші ознаки десталінізації стали очевидними незабаром піс­ля смерті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 р. про­голосив курс на відбудову внутрішньопартійної демократії, припи­нення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що відбувся 29—ЗО липня 1953 р., повністю підтримав рішення червне­вого пленуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації особливо пожвавився після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.). На ньому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М. Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Уперше на весь голос було сказано прав­ду про становище в країні та партії, про необхідність радикальних змін.

Через чотири місяці після з'їзду — ЗО червня 1956 р. — ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його на­слідків», де висловлювалася рішучість держави і партії продовжу­вати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати нега­тивні наслідки цього режиму¹.

Викриття культу особи Сталіна — найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що розглядається, яка за своїм значенням виходить далеко за його межі. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а та­кож на подальший перебіг світової історії.

М. Хрущов виявив велику мужність, коли переконав або при­мусив членів ЦК партії, а згодом і делегатів XX з'їзду зрозуміти необхідність викриття культу особи, відмови від нього. Однак зараз, коли минуло більше сорока років з часу роботи з'їзду, не можна не бачити, що дії партії та уряду з розвінчування культу особи були половинчасті, непослідовні, суперечливі, особливо на місцях, у тому числі й в Україні. Причин цьому було немало. Одна з них — очеви­дний страх людей з оточення Сталіна, що у процесі боротьби з культом його особи буде виявлена й їхня причетність до сталінсь­ких злочинів; друга — відсутність у той час необхідних наукових і фактичних даних про режим культу взагалі й тоталітарний режим в СРСР особливо. Внаслідок цього на XX з'їзді культ особи поясни­ли як явище, пов'язане з особливостями характеру Сталіна, а та­кож з тяжкими умовами становища Радянської держави (з капіта­лістичним оточенням, наприклад), і справа обмежилася засуджен­ням зловживань владою, одіозних крайностей режиму, таких як масові незаконні репресії, девальвація моральних цінностей, ідео­логічний тиск тощо.

Відповідно до цього намічалися заходи боротьби з культом особи, але вони не могли бути ефективними, бо не пов'язувалися зі справжніми причинами прояву культу особи, його природою. Культ особи є об'єктивним соціально-політичним явищем, що з'явилося в умовах позаринкової економіки, будівництва казарменого соціаліз­му, явищем, яке всіляко підтримує командно-адміністративна сис­тема. А на з'їзді модель соціалізму, що будувалася, стратегія і так­тика її будівництва сумніву не піддавалися, навпаки, проголошува­лися єдино правильними, були схвалені. Звичайно, що за такого підходу до культу особи питання про відповідальність осіб та орга­нізацій, винних у створенні і підтримці режиму культу, не стави­лося.

Непослідовна позиція XX з'їзду виявилася і в тому, що мате­ріали з'їзду щодо культу особи приховувалися від громадськості. Повний текст таємної доповіді М. Хрущова був оприлюднений ли­ше у 1989 р., тобто через 33 роки після з'їзду. Членів партії знайо­мили з ним спеціальним закритим листом. Проте і країна, і світ діз­налися про доповідь тоді ж. Повідомлення про засудження культу особи в країни сприймалося неоднозначно, і в Україні також. Втім у постановах вищих партійних органів, які приймалися після XX з'їзду, відсутня будь-яка значна реакція на засудження культу особи. Тут лише з літа 1956 р. стали з'являтися окремі, досить стримані критичні висловлювання про культ особи¹. Проте слід ви­знати, що XX з'їзд дав радянському суспільству могутній імпульс, який породив процес руйнування тоталітарного режиму, що дістав назву десталінізація.

Згодом зміни і доповнення внесено і до цивільного законодавства України.

Особливе значення у цивільному законодавстві надавалося регулюванню зобов'язальних відносин, суть яких полягала у забез­печенні найсуворішої планової та договірної дисципліни, підвищен­ню ролі прямих договорів з метою стимулювання господарської ініціативи підприємств. Зокрема, на це спрямовувалося Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене Радою Міністрів СРСР у 1965 р. Підвищені вимоги до договору поставки знайшли своє відображення в Положенні про поставки виробничо-технічного призначення і Положенні про поставки това­рів народного споживання, затверджених постановою Ради Мініст­рів СРСР від 10 лютого 1981 р.

Конституція УРСР 1978Р.

Четверта Конституція УРСР була ухвалена на позачерговій сьомій сесії Верховної Раді 20 квітня 1978 року. У преамбулі цієї Конституції записано наступне: “Народ Української Радянської Соціалістичної Республіки:

- керуючись ідеями наукового комунізму,

- усвідомлюючи себе невід’ємною частиною всього радянського народу,

- зберігаючи спадкоємність конституційного розвитку нашої країни, ідей і принципів Конституції Української РСР 1919 року, Конституції Української РСР 1929 року і Конституції Української РСР 1937 року та у відповідності з Конституцією (Основним Законом) Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1977 року, яка закріпила основи суспільного устрою і політики СРСР, встановила права, свободи і обов’язки громадян, принципи організації і цілі соціалістичної загальнонародної держави, приймає і проголошує цю Конституцію.”

. Конституції 1978 року визначала Українську Радянську Соціалістичну Республіку як соціалістичну загальнонародну державу, котра виражає волю і інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих будь-яких національностей. Відповідно до Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії ВР України 28 червня 1996 року і її третьої статті, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В Конституції 78 року підкреслювалось, що УРСР є суверенна радянська соціалістична держава, яка з метою успішного будівництва комуністичного суспільства, зміцнення економічної і політичної єдності, гарантування безпеки і оборони країни в результаті вільного самовизначення її народу на основі добровільності і рівноправності разом з іншими радянськими соціалістичними республіками входить до складу Союзу РСР.

Відповідно до Статті 6 Конституції 78 року керівною і направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є комуністична партія Радянського Союзу.

Частина друга статті 97 Конституції 78 року говорить, що Верховна Рада Української РСР правомочна вирішувати всі питання, віднесені Конституцією СРСР та цією Конституцією до відання Української РСР.

За Конституцією 78 року народні судді районних (міських) народних судів обираються громадянами району (міста) строком на 5 років, а вищестоящі суди обираються відповідними Радами народних депутатів строком теж на 5 років. Крім того, слід зазначити, що “Основний Закон УРСР” не передбачав існування Конституційного суду.

Житловий кодекс 1983р

Житлове законодавство. На початку 80-х років було коди­фіковано житлове законодавство. У 1981 р. прийняті Основи жит­лового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а у 1983 р. — житлові кодекси союзних республік. В УРСР такий Кодекс був прийнятий ЗО червня 1983 р. У житловому законодавстві визнача­лися порядок надання громадянам жилої площі, підстави для по­ліпшення житлових умов (забезпеченість жилою площею на одного члена сім'ї нижче встановленого для даної місцевості рівня, невід­повідність жилого приміщення санітарним і технічним вимогам та ін.). У законодавстві також передбачалися категорії громадян, які мали право на першочергове і позачергове одержання житла. Зако­нодавство приділяло увагу питанням збереження житлового фон­ду, його експлуатації та ремонту. В Основах і ЖК УРСР передбача­лась відповідальність службових осіб і громадян за неналежне використання житлового фонду та інші порушення житлового за­конодавства.

Житловий кодекс України прийнято 30 червня 1983 р. і введено в дію з 1 січня 1984 р.

Він складається з 7 розділів (193 статті):

Розділ І. Загальні положення.

Розділ II. Управління житловим фондом.

Розділ III. Забезпечення громадян житловими приміщеннями. Користування житловими приміщеннями.

Розділ IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатації та ремонту.

Розділ V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.

Розділ VI. Вирішення житлових СПОРІВ.

Розділ VII. Заключні положення

На підставі норм, що регулюють договір майнового найму, а не житлового законодавства, вирішуються вимоги про виселення з приміщень, що не входять до складу житлового фонду (виробничих і інших нежилих приміщень, вагончиків, збірно-розбірних, пересувних, контейнерних та інших підсобних споруд). Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім’ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Трудове законодавство.

У період, що розглядається, трудові відносини регулювали передусім прийняті 15 липня 1970 р. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. Вони містили не тільки загальні принципи, які були вихідним положен­ням для наступного законодавства СРСР і союзних республік, а й норми, що безпосередньо регулювали певну групу трудових відно­син. Питання праці робітників і службовців, не передбачені Основа­ми, могли регулюватися законодавством СРСР і союзних республік у межах їх компетенції. Відповідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня 1971 р. прийняла Кодекс законів про працю УРСР, введе­ний у дію з 1 червня 1972 р.

КЗпП УРСР містив норми, які визначали завдання і загальні положення трудового законодавства, а також норми про колектив­ний договір, що укладався органами профспілки від імені колекти­ву робітників і службовців з адміністрацією підприємства, організа­ції; про трудовий договір між працівниками і підприємством, ор­ганізацією; про робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації для службовців, обраних на виборні посади, при переведенні на роботу в іншу місцевість,

при направленні на підвищення кваліфікації та в інших випадках, гарантії при покладанні на робітників і службовців матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, організації; трудову дисципліну; охорону праці; працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з навчан­ням; трудові спори; профспілки і участь робітників та службовців в управлінні виробництвом; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю.

Про основні права й обов'язки робітників та службовців йшла мова в Конституції УРСР 1978 р. Так, вона визначала зміст права на працю, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, ос­вітою і з урахуванням суспільних потреб. Закріплювалось право робітників і службовців на відпочинок, охорону здоров'я, здорові та безпечні умови праці, об'єднання в профспілки, участь в управлінні виробництвом, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, а також втрати працездатності, годувальника. Разом з тим Консти­туція УРСР до основних обов'язків громадян відносила обов'язок кожного здатного до праці громадянина УРСР сумлінно працювати в обраній ним галузі суспільно корисної діяльності, суворо дотри­муватися трудової та виробничої дисципліни.

Зрозуміло, вимога дотримання трудової та виробничої дисци­пліни не має нічого гідного осуду (хоча дисципліна сама по собі не забезпечує продуктивної праці і без відповідних матеріальних та організаційних умов перетворюється у пустий ритуал). Проте в умовах панування командно-адміністративної системи управління вирішення зазначеного завдання здійснювалося значною мірою при­мусовими заходами. Про це свідчить, наприклад, зміст постанов ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС «Про посилення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни праці», «Про додаткові захо­ди щодо зміцнення трудової дисципліни» (1983 р.), а також указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. про внесення змін до трудового законодавства. Ці акти посилювали боротьбу з прогульниками та іншими злісними порушниками трудової дисцип­ліни. До них застосовувалися такі види стягнень, як зменшення чергової відпустки на число днів прогулу, переведення на іншу нижчеоплачувану роботу на певний строк та ін.

Було підвищено і відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству при виконанні ними тру­дових обов'язків, у тому числі й за випуск бракованої продукції. З метою охорони інтересів підприємств, попередження уходів з ро­боти і скорочення плинності кадрів встановлювалося, що робітники

І службовці в разі розірвання трудового договору за власним ба­жанням без поважних причин мали письмово за два місяці попере­дити про це адміністрацію, а з поважних причин — за один місяць.

Трудове право.

У період, що розглядається, трудові відносини регулювали передусім прийняті 15 липня 1970 р. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. Вони містили не тільки загальні принципи, які були вихідним положен­ням для наступного законодавства СРСР і союзних республік, а й норми, що безпосередньо регулювали певну групу трудових відно­син. Питання праці робітників і службовців, не передбачені Основа­ми, могли регулюватися законодавством СРСР і союзних республік у межах їх компетенції. Відповідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня 1971 р. прийняла Кодекс законів про працю УРСР, введе­ний у дію з 1 червня 1972 р.

КЗпП УРСР містив норми, які визначали завдання і загальні положення трудового законодавства, а також норми про колектив­ний договір, що укладався органами профспілки від імені колекти­ву робітників і службовців з адміністрацією підприємства, організа­ції; про трудовий договір між працівниками і підприємством, ор­ганізацією; про робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації для службовців, обраних на виборні посади, при переведенні на роботу в іншу місцевість,

при направленні на підвищення кваліфікації та в інших випадках, гарантії при покладанні на робітників і службовців матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, організації; трудову дисципліну; охорону праці; працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з навчан­ням; трудові спори; профспілки і участь робітників та службовців в управлінні виробництвом; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю.

Про основні права й обов'язки робітників та службовців йшла мова в Конституції УРСР 1978 р. Так, вона визначала зміст права на працю, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, ос­вітою і з урахуванням суспільних потреб. Закріплювалось право робітників і службовців на відпочинок, охорону здоров'я, здорові та безпечні умови праці, об'єднання в профспілки, участь в управлінні виробництвом, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, а також втрати працездатності, годувальника. Разом з тим Консти­туція УРСР до основних обов'язків громадян відносила обов'язок кожного здатного до праці громадянина УРСР сумлінно працювати в обраній ним галузі суспільно корисної діяльності, суворо дотри­муватися трудової та виробничої дисципліни.

Зрозуміло, вимога дотримання трудової та виробничої дисци­пліни не має нічого гідного осуду (хоча дисципліна сама по собі не забезпечує продуктивної праці і без відповідних матеріальних та організаційних умов перетворюється у пустий ритуал). Проте в умовах панування командно-адміністративної системи управління вирішення зазначеного завдання здійснювалося значною мірою при­мусовими заходами. Про це свідчить, наприклад, зміст постанов ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС «Про посилення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни праці», «Про додаткові захо­ди щодо зміцнення трудової дисципліни» (1983 р.), а також указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. про внесення змін до трудового законодавства. Ці акти посилювали боротьбу з прогульниками та іншими злісними порушниками трудової дисцип­ліни. До них застосовувалися такі види стягнень, як зменшення чергової відпустки на число днів прогулу, переведення на іншу нижчеоплачувану роботу на певний строк та ін.

Було підвищено і відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству при виконанні ними тру­дових обов'язків, у тому числі й за випуск бракованої продукції. З метою охорони інтересів підприємств, попередження уходів з ро­боти і скорочення плинності кадрів встановлювалося, що робітники

І службовці в разі розірвання трудового договору за власним ба­жанням без поважних причин мали письмово за два місяці попере­дити про це адміністрацію, а з поважних причин — за один місяць.

 

Цивільний кодекс 1963 р.

.Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р.

ЦК 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що міс­тили 572 статті. Найменування розділів: І — Загальні положен­ня; II — Право власності; III — Зобов'язальне право; IV — Ав­торське право; V — Право на відкриття; VI — Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII — Спадкове право; VIII -Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів.

Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність

У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприк­лад, частковим закріпленням у ст.4 принципу, відомого ще рим­ському праву, — "дозволено все, що не заборонено законом" — по­силені засоби обмеження ініціативи І самостійності учасників ци­вільних правовідносин. Так, ст.5 ЦК 1963 р. жорсткіше визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійсню­ються в суперечності з призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізич­них осіб і організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принци­пів суспільства, що будує комунізм".

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст.7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі й гіднос­ті фізичних осіб та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації (юридичні особи). Держава спеціально не згаду­ється як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування тощо).

ЦК 1963 р. повніше й точніше, ніж попередній Кодекс, визна­чив поняття юридичної особи. Водночас у ньому залишилося до­сить багато незрозумілого. Зокрема не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує за­конодавець. Немає також визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Вони частково містяться в окремих главах розділу "Право власності". Проте в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Детальніше регламентована форма правочинів, а також підстави й наслідки визнання угод недійсними

Крім того, розділ І доповнений положеннями про представниц­тво і довіреність.

Розділ "Право власності" характерний для "законодавства краї­ни, що побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівниц­тва комуністичного суспільства".

По-перше, право власності закріплене як єдине офіційно виз­нане речове право. Хоча в юридичній літературі була висловлена точка зору (А.В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не набула. Можливо, тому, що співвідношення власності і "опера­тивного управління" має швидше адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.

По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, зміною економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінила­ся класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціаліс­тичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних І культурних потреб (ст.ст.87, 88).

Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов'язані зі здій­сненням права спільної власності. Передбачено, що спільна влас­ність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, при­пускаються однаковими).

Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.

Для захисту права власності передбачено насамперед віндика-ційний позов. Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст.146).

Норми зобов'язального права складають більшу частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі ЦК 1963 р., де зобов'язанням із 572 статей присвячена 321.

Розділ "Зобов'язальне право" складається з двох частин. У пер­шій з них регулюються загальні положення про зобов'язання — да­но їх визначення, зазначені (у не дуже вдалій — відсилочній нормі (на ст.4) — ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вимоги до виконання зобов'язань тощо.

Загалом положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення виконан­ня зобов'язань (виділених і об'єднаних в окрему главу), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.

Якщо вести мову про загальні тенденції, то потрібно вказати на особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення вико­нання зобов'язань, як штраф (неустойка). Нині цей засіб може бу­ти не тільки договірним, а й випливати безпосередньо із закону (причому сфера застосування штрафу (неустойки) неухильно роз­ширилась). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зок­рема не згадуються деякі її види, що існували раніше (застава пра­ва забудови, застава права вимоги тощо), не йдеться про перезас­таву тощо. З'явився також новий засіб забезпечення виконання зо­бов'язань — гарантія, що є, власне, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст.196).

На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умо­ва відповідальності за порушення зобов'язань, ст.209 ЦК 1963 р встановила: особа, яка не виконала зобов'язання або виконала йо­го неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за на­явності вини (умислу або необережності), крім випадків, передба­чених законом чи договором.

Таким чином, закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".

Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина розділу III З багатьох можливих варіантів побудови системи зобов'язань зако­нодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франті 1804 р.:

1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поста­чання, контрактація, майновий найм, найм жилого приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне бу­дівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахун­кові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);

2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що ви­никають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);

3) зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);

4) зобов'язання з начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав.

Розділ IV -- "Авторське право", як і два наступних — "Право на відкриття" і "Право на винахід, корисну модель, промисловий зра­зок, знак для товарів І послуг, раціоналізаторську пропозицію", є новелами ЦК. У ЦК УСРР 1922 р. зазначені види відносин взагалі не згадувалися. Вони належали до сфери правового регулювання спеціального законодавства — Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського пра­ва" — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не ду­же вдалим. І при другій кодифікації цивільного законодавства ста­новище виправили. При цьому принципові положення зазначених актів значною мірою перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визна­чення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту ав­торських договорів тощо.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після при­єднання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.) багато положень цього розділу стали істотно відріз­нятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.

Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.

Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: вста­новлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоєм­ців однієї черги (ст.ст.529, 530); визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст.531, 532); розширення права розпоряджання майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом на обов'язкову частку (ст.535). Передбачено, що заповіт має бути посвідчений нотаріаль­но, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прос­ті письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально пос­відчених (ст.542). Серед заповідальних розпоряджень названі запо­відальний відказ (легат) - ст.538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) — ст.536, покладення на спадкоємця вико­нання дій для загальнокорисної мети -- ст.540, покладення на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного корис­тування будинком — ст.539.