Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Україна напередодні другої світової війниСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Напередодні Другої світової війни українські землі були роз’єднані, знаходячись у складі чотирьох держав – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина (з березня 1939 р. – Угорщина).
Знаходження українських земель у складі цих держав, що мали різний соціально-політичний устрій і займали різну позицію у міжнародній політиці, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а „українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі. В цей період чітко визначились три групи країн, зацікавлених у своєму вирішенні українського питання.
Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких уже входили українські землі і основною їх метою було втримати ці землі й приєднати нові.
Роз’єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Друга група – Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за „життєвий простір”, претендувала на українські землі як невичерпний постачальник продовольства і сировини та Угорщина, яка домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933р. – Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами об‡рунтовує „план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України „для раціональнішого використання цієї родючої території”. Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гутенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гутенбергу і не погоджені з урядом, – це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то „кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.
Намагаючись відвернути від себе загрозу агресії і спрямувати її на схід, уряди Англії і Франції пішли на Мюнхенську змову (29–30 вересня 1938 р.) і дозволили Гітлеру розчленувати Чехословаччину, до якої входили українці Закарпаття, на яке претендували ще й Угорщина і Польща.
Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки, чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. надав Закарпаттю автономію.
Але 2 листопада 1938 р., за рішенням Віденського арбітражу, 1856 кв. км території Закарпаття з населенням 180 тис. жителів, куди входили такі міста як Ужгород і Мукачів, повинні були відійти до Угорщини.
Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас зберігши частину Закарпаття (Карпатську Україну), Гітлер залишив у своєму активі важелі тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала усіх закарпатських земель, до яких прагнула, а й на СРСР і Польщу. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю захопила Закарпаття.
Суттєві зміни у становищі західноукраїнських земель мали відбутися у зв’язку з підписанням 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад. Таємним протоколом, який додавався до нього (т. зв. Пакут Ріббентропа-Молотова) передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.
Пакт Молотова – Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на „сфери інтересів” між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв’язував руки лідеру третього рейху для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу „збирання” українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР.
1 вересня 1939 року нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни. 99.Держава і право Українив роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 рр.) Нацистська Німеччина 22 червня 1941 р., порушивши пакт про ненапад, віроломно напала на Радянський Союз. Розпочалась Велика Вітчизняна війна, в якій український народ разом з усіма народами СРСР встав на захист своєї Батьківщини. Плануючи і здійснюючи агресію, нацистське керівництво на чолі з Гітлером ставило за мету втілити в життя віковічну мрію пангерманістів — захопити безмежні і багатющі східні території, частково знищити їхнє населення, перетворити у рабів решту, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з планом «Барбароса» війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж усього Східного фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км, Німеччина та її союзники — Італія, Румунія. Угорщина, Фінляндія — зосередили 70 % своїх збройних сил, з яких були створені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій «Південь» мала захопити Україну. їм протистояли війська Київського та Одеського військових округів. Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони1. На кінець 1941 р. загарбникам вдалося захопити майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення в липні 1942 р. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді сумнозвісного «нового порядку». Передбачалося в найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу. Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створенням ще до війни адміністративно-командної системи управління радянською державою. Надзвичайні обставини воєнного часу обумовили введення 22 червня 1941 р. на переважній частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також коло справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності, певним чином обмежувалися права і свободи радянських громадян1. Кризова ситуація на початку війни викликала потребу створення єдиного воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО червня 1941 р. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив у своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади в партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях2. Для вивчання і вирішення окремих, найневідкладніших проблем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені та міські комітети оборони. Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 р. штаб оборони Києва, до якого ввійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 р. під час оборони Одеси створюються міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями. Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 р. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом приймається рішення про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони. Завдання воєнного часу спричинили необхідність структурних змін і в системі радянських конституційних органів влади та управління, перебудови їхньої діяльності. Зміни в державному механізмі УРСР здійснювались відповіднодо змін у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей. З початком війни більшість депутатів Рад усіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР. Умови війни вимагали внести певні корективи в діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними в основному залишилися повноваження, закріплені в Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність правового регулювання організації і діяльності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розмежовані. З метою'посилення оперативності у вирішенні господарських питань було істотно розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 р. розширювалися права наркомів УРСР1. ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро з обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони країни. Разом з надзвичайними і конституційними органами створювались і органи спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної влади з надзвичайними повноваженнями. 26 червня 1941 р. ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР утворили республіканську комісію з евакуації на чолі з заступником голови Раднаркому республіки Д. Жилою. 18 серпня 1941 р. за рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена оперативна група з керівництва евакуацією промислових підприємств Лівобережної України. У листопаді 1941 р. при військових радах фронтів і армій південно-західного напряму були створені оперативні групи з функціями органів державного управління і широкими повноваженнями з організації тилового забезпечення армій. Керівництво групами здійснювалися заступниками голови Раднаркому, наркомами УРСР1. З початком війни змінилися напрям діяльності й організація системи місцевих Рад України. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Значного поширення набула практика розгляду питань на спільних засіданнях виконкомів та бюро партійних комітетів і прийняття спільних постанов, що порівняно з довоєнним часом призвело до посилення процесу зрощення партійного та радянського апаратів. Поряд із скороченням і спрощенням структури виконкомів, галузевого апарату з'являються нові структурні одиниці, діяльність яких спрямована виключно на забезпечення військових потреб. Військово-організаторська робота стала домінувати в діяльності державного апарату. Найважливішими напрямами цієї роботи були: забезпечення обов'язкового виконання мобілізаційних заходів, участь у формуванні частин Червоної армії, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів, постачання армії, організація будівництва оборонних споруд, перебудова промисловості на випуск військової продукції, охорона громадського порядку. 23 червня 1941 р. для стратегічного керівництва збройними силами була створена Ставка Головного командування Збройних сил СРСР2. 10 липня її перейменовано у Ставку Верховного командування. 8 серпня вона перетворена в Ставку Верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним, який 19 липня був призначений народним комісаром оборони. Надмірна концентрація влади в руках однієї людини як показала історія не могла не призвести, особливо на початковому етапі війни, до прийняття помилкових рішень, які дорого обходилися країні. Оперативним органом Ставки був Генеральний штаб. Збройні сили СРСР складалися з сухопутних військ, військово-повітряних сил, військово-морського флоту і військ ППО країни. Керівництво військами в Україні з 10 липня 1941 р. здійснювало Головне командування південно-західного напряму, якому були підпорядковані Південно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот. В умовах воєнного часу особливого значення набули організація і діяльність військових рад фронтів, армій, флотів і флотилій, які були органами воєнного і воєнно-політичного керівництва, і які відповідно до Указу від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» користувалися всією повнотою влади на території розташування фронтів, армій, у районі дислокації і дії флотів. До складу ради входили: командуючий (голова), два члени ради і начальник штабу. Членами ради призначались працівники центрального апарату партійних і радянських органів. Керівництво військовими радами здійснювалось ЦК ВКП(б), ДКО, Ставкою Верховного головнокомандування, НКО СРСР. Рішення військових рад оформлювались наказами командуючого фронтом чи армії. У перші місяці війни в Україні було мобілізовано до Червоної армії близько 2 млн чоловік. Поряд з формуванням регулярних військ почалося формування на добровільних засадах дивізій народного ополчення, які направлялись у резерв фронтів, де вони доукомплектовувались, і по суті ставали звичайними з'єднаннями Червоної армії. У частинах народного ополчення, сформованого в Україні, налічувалося 1 млн 430 тис. осіб. Резервом армії ставали і винищувальні батальйони, створені місцевими партійними і радянськими органами. На початок липня 1941 р. в 17 областях України було сформовано 657 винищувальних батальйонів з кількістю понад 150 тис. чоловік, і понад 18 тис. груп сприяння1. Всього за роки війни республіка дала армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а кожен другий з тих, хто залишився в живих, повернувся додому інвалідом. Велике значення в підготовці резервів для поповнення частин і з'єднань Червоної армії мала постанова ДКО від 17 вересня 1941 р. «Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР». Військове навчання було запроваджено з 1 жовтня 1941 р. для всіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років. 5 липня 1941 р. Раднарком УРСР прийняв постанову «Про підготовку населення до протиповітряної і протихімічної оборони», відповідно до якої у всіх містах і селах України створювалися групи самозахисту при підрозділах місцевої протиповітряної оборони. Важливою частиною військового будівництва стало формування партизанських загонів і керівництво опором на окупованій території України. 5 липня 1941 р. постановою ЦК КП(б)У було створено республіканське Управління з організації і керівництва партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними батальйонами на чолі з Т. Строкачем — заступником наркома внутрішніх справ, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР. Управління надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам у створенні, озброєнні і матеріально-технічному забезпеченні військових формувань, керувало їх бойовою діяльністю. 1 листопада 1941 р. постановою військовою ради Південно-Західного фронту створено оперативну групу з керівництва партизанським рухом. ЗО травня 1942 р. постановою ДКО створюється Центральний штаб партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху (УШПР) при військовій раді південно-західного напряму. 29 червня 1942 р. УШПР був підпорядкований безпосередньо Ставці Верховного головнокомандування. УШПР до 1 серпня 1942 р. сформував широку мережу оперативних груп при військових радах Південно-Західного і Південного фронтів і армій що розгорнули роботу з формування радянського партизанського руху й підпілля. Надзвичайні умови воєнного часу вимагали перебудови організації і діяльності судової та правоохоронної систем. У перший же день війни, 22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій, яким встановлювався порядок організації, комплектування і розгляду справ військовими трибуналами. Військові трибунали Червоної армії і Військово-Морського флоту створювались в округах, флотах, арміях, корпусах і дивізіях1. Лінійні суди залізничного і водного транспорту були також реорганізовані у військові трибунали. Військові трибунали військ НКВС будувались за територіальними ознаками — окружні й обласні військові трибунали військ НКВС. Штати військових трибуналів затверджувались спільними наказами НКЮ, НКО чи НК ВМФ СРСР. Діяльність трибуналів мала значною мірою репресивний характер. Аж до окупації території України функціонувала і загальна судова система УРСР. В її підсудності зберігалась частина кримінальних справ, а також основна маса цивільних справ. У перший період війни деякі обласні суди України, які опинилися у прифронтовій смузі, діяли і як військові трибунали, і як загальні суди, залишаючись у підпорядкуванні НКЮ УРСР1. Із введенням воєнного стану на території України значно розширилася мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 р. установлювався порядок здійснення прокурорського нагляду, участі у діяльністі військових трибуналів. Обласні та районні прокуратури прифронтової смуги були воєнізовані, а згодом на воєнний стан переведено практично всі ланки прокуратури республіки. Прокурори, що працювали в прифронтовій смузі, залишались у підпорядкуванні Прокурора УРСР, але здійснювали свою діяльність у тісному взаємозв'язку з військовою прокуратурою. Наказом Прокурора СРСР від 27 серпня 1942 р. апарат прокуратури республіки реорганізовано в оперативну групу Прокуратури УРСР. Надалі частина працівників прокуратури була призвана до лав Червоної армії, евакуйована і продовжувала свою роботу в органах Прокуратури РРФСР та інших республік. Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної безпеки і охорони громадського порядку. Постановою ДКО від 17 липня 1941 р., Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 р. НКВС і НКДБ СРСР об'єднано в Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. На початку серпня були об'єднані наркомати внутрішніх справ і державної безпеки УРСР. Одним з найважливіших завдань органів внутрішніх справ та державної безпеки стала охорона тилу радянських військ. Постановою Раднаркому СРСР від 25 червня 1941 р. «Про начальників охорони військового типу» запроваджується інститут фронтових і армійських начальників охорони військового тилу. 26 червня 1941 р. наказом НКВС СРСР були призначені начальники військ з охорони тилу фронтів, у тому числі і на території України. їм підпорядковувалися прикордонні, оперативні, конвойні війська, війська НКВС з охорони залізничних споруд і особливо важливих підприємств промисловості, розміщених на території Української республіки. Для формування, озброєння і навчання винищувальних батальйонів при НКВС УРСР, обласних, міських і районних управліннях та відділах були організовані оперативні групи. Організація і напрями роботи оперативних груп визначались у розпорядженні наркомату внутрішніх справ УРСР від 16 липня 1941 р. На органи внутрішніх справ та державної безпеки лягла плямою репресивно-каральна функція. Це передусім участь у діяльності «загороджувальних загонів», яким, згідно з сумнозвісними наказами міністра оборони СРСР № 160 від 16 серпня 1941 р. і № 227 від 28 липня 1942 р., надавалося право розстрілу «у позасудовому порядку». Ці загони брали участь у знищенні значної кількості в'язнів радянських тюрем1. Основні завдання органів НКВС з розгортання в тилу ворога збройного опору сформульовано директивою НКВС УРСР від 14 серпня 1941 р. З липня 1941 р. до червня 1942 р. тільки органами НКВС УРСР було сформовано, підготовлено, озброєно і закинуто в тил ворога 778 партизанських загонів, 662 диверсійні групи, які налічували близько ЗО тис. чоловік, а також 505 розвідників, кур'єрів, зв'язкових. Відповідно до Указу «Про воєнний стан» значно розширились обов'язки органів міліції. Основні риси права У повоєнні роки право України запроваджується на нових територіях у її складі. Так, у зв'язку з ратифікацією 27 листопада 1945 р. договору між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну та утворення у її складі Закарпатської області Президія Верховної Ради України постановила запровадити з 25 січня 1946 р. на території Закарпатської області законодавство УРСР1. Вищі органи партії дедалі активніше втручалися в нормотворчий процес. Положення нового Статуту КПРС про право, законність свідчать про наміри партії поставити корпоративні норми, сформульовані партією, над нормами закону. Цивільне право. Як і раніше, цивільне право передусім спрямовувалося на розвиток та зміцнення права державної власності з метою її збереження і примноження. Важливим знаряддям збільшення об'єктів державної власності була націоналізація. Швидко та енергійно вона здійснювалася в західних областях, Буковині та Закарпатті. Націоналізація відбувалася за допомогою адміністративно-правового регулювання, але націоналізована власність ставала об'єктом цивільно-правового регулювання. Інший засіб примноження соціалістичної власності влада вбачала у підвищенні ефективності виробництва. Тому цивільне право багато уваги приділяло регулюванню господарсько-договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями. У постанові Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. про «укладання господарських договорів» засуджувалося ухилення керівників підприємств і установ від укладання таких договорів, підкреслювалася роль договору як виключно правильної форми відносин між господарськими організаціями, бо він зміцнює госпрозрахунок і підвищує матеріальну заінтересованість підприємства та його робітників в успішній, рентабельній роботі підприємства. Міністерства, центральні установи та кооперативні центри СРСР, а також Рада Міністрів УРСР зобов'язувалися забезпечити укладання господарськими організаціями договорів на 1949 р.1 Цивільно-правове регулювання також спрямовувалося на «збереження хлібних ресурсів країниа. У 1946 р. було розроблено та затверджено цивільно-правові заходи, які поліпшували порядок здавання виробничниками зерна державі. У повоєнні роки цивільне право не обходить своєю увагою й особисту власність. Так, встановлювалося правило, за яким не підлягали вилученню на покриття недоїмок громадян по податках та неподаткових платежах жилий будинок, господарські будівлі, худоба, дитячі речі тощо. Були вжиті й інші вельми своєчасні заходи щодо зміцнення права громадян на жилий будинок. У порядок купівлі-продажу будинків громадян вносилися деякі обмеження, з тим щоб перешкоджати недобросовісним особам використовувати жилий будинок не за прямим призначенням, а для одержання нетрудових доходів. . Для цивільно-правового регулювання в УРСР велике значення мала грошова реформа, санкціонована постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р2. Реформа скасовувала карткову систему на продовольчі та промислові товари, а також комерційну торгівлю. Натомість уводилися відкрита торгівля, продаж товарів за єдиними державними цінами. Проте у 1952 р. в ім'я ідеї «стрибка у комунізм» Сталін в «Економічних проблемах соціалізму в СРСР» поставив завдання переходу до прямого продуктообміну і скасування оплати за товари та послуги, обмеження, а потім і ліквідації товарно-грошових відносин. Трудове право. На початку періоду, що розглядається, з правового регулювання трудових відносин усуваються обмеження, введені у зв'язку з воєнним часом. Вже з 1 липня 1945 р. відновлюються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача грошової компенсації трудящим за відпустки, які не були використані у війну. Скасовувалися щоденні понаднормові роботи. Держава відмовилася від трудових мобілізацій та трудової повинності. У 1945— 1952 рр. розвиваються трудові гарантії. Постанова також зобов'язувала фабзавкоми не допускати понадурочних робіт підлітків, вагітних жінок (з п'ятого місяця вагітності), матерів, які годують дітей, а також осіб, хворих на відкриту форму туберкульозу. Проте зберігав чинність Указ від 26 липня 1940 р., який не давав радянському трудівнику права самостійно змінювати місце роботи. Тільки у травні 1949 р. право переходу на іншу роботу за місцем проживання із збереженням безперервного трудового стажу було надано вагітним жінкам і матерям, які мають дітей у віці до 1 року1. Важливими джерелами робочої сили стали організований набір робітників за договорами господарських організацій з колгоспами та колгоспниками і державні трудові резерви. За Указом Верховної Ради СРСР від 19 липня 1947 р. збільшився контингент осіб, які призивалися для навчання у системі державних трудових резервів. З цією метою у порядок призову були внесені такі зміни: 1) зростало число віку молоді чоловічої статі, яка підлягала призову; 2) вперше для навчання у системі державних трудових резервів призивалися жінки. Вік осіб, які призивалися за Указом від 19 липня 1947 р., був вищим віку молоді, яка призивалася до шкіл ФЗУ у війну. За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 лютого 1947 р. поновилося укладання колективних договорів між адміністрацією підприємств і установ, з одного боку, та ФЗМК — з іншого. Головний зміст цих договорів полягав у взаємних зобов'язаннях сторін щодо виконання планів і поліпшення матеріально-побутових умов працівників, їхнього культурного обслуговування. Проте тоталітарний режим продовжував застосовувати примусову дармову працю ув'язнених у таборах, і чисельність таких в'язнів і таборів зростала. Колгоспне право. В основу колгоспного права була покладена ідея, що сільгоспартіль — єдина правильна форма господарства для соціалістичного суспільства. Тому головна увага приділялася правовому регулюванню організації та діяльності цих артілей. Комплексна програма відбудови і розвитку сільського господарства у повоєнний період визначила головне завдання колгоспного будівництва — подальше господарсько-організаційне зміцнення сільськогосподарської артілі, примноження її власності. Правове регулювання колгоспного будівництва спиралося на неухильне додержання Статуту сільгоспартілі та інших актів, прийнятих для його розвитку, зокрема, на постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 вересня 1946 р. «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах» . Було скасовано п. 2 постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 7 квітня 1942 р., який дозволяв тимчасово засівати невикористані землі колгоспів за згодою останніх. Землі, тимчасово передані за цією постановою, підлягали поверненню колгоспам до 15 листопада 1946 р. Усі організації і посадові особи зобов'язувалися також повернути колгоспам незаконно вилучене у них майно. У західних областях уперше було здійснено земельну реформу, за якою безземельних і малоземельних селян наділяли землею та інвентарем. Заможні селяни обкладалися великими податками. Проте невдовзі тут приступили до повсюдної 'організації сільгоспартілей (1947—1948 рр.). Незважаючи на багатий досвід, не вдалося уникнути порушень темпів колективізації та принципу добровільності. Безпосередньо керівництво колективізацією покладалося на політвідділи при МТС. У 1949—1950 рр. масова колективізація у західних областях УРСР завершилася, було створено 4,6 тис. колгоспів та радгоспів замість 1,5 млн одноосібних господарств. У повоєнний період з'являється нова форма «удосконалення» організації колгоспів — їх укрупнення. Процес об'єднання штучно форсувався. В основному він завершився у 1953 р. Але далеко не в усіх випадках вдалося створити багатогалузеві, високомеханізовані господарства, як планувалося, не завжди нові колгоспи ставали ефективніше колишніх. 19 квітня 1948 р. з'явилася розгорнута постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про заходи щодо поліпшення організації, підвищення продуктивності та упорядкування оплати праці в колгоспах. Вона встановлювала основну форму артільної праці — бригаду. Досі нею була ланка. Бригада складалася з кількох ланок, була, звичайно, сильнішим колективом Водночас зберігалися умови, які ускладнювали становище колгоспників, робили його нерівним порівняно з іншими групами населення. Так, колгоспники, як і раніше, не мали паспортів, і це закріплювало їх за колгоспом, надавало їхній праці у колгоспі примусового характеру.. 16 лютого 1952 р. Рада Міністрів СРСР установила, що розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників слід здійснювати в останню чергу. При цьому зберігали чинність норми про кримінальну відповідальність за невиконання обов'язкового мінімуму трудоднів, хоча надзвичайні обставини, що викликали цю норму до життя, давно минули. За ініціативою уряду України і ЦК КП(б)У Президія ВР СРСР у лютому 1948 р. прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя»1. Указ цей не було оприлюднено. Рішення, або «громадський вирок» до виселення могли приймати загальні колгоспні збори. Підставою для такого рішення було обвинувачення у підриві колгоспного виробництва. Насамперед під дію Указу підпадали особи, які не виконали мінімуму трудоднів. Жодні пом'якшувальні обставини не враховувалися. Виконання рішення покладалося на органи МВС. У 1948—1950 рр. було винесено до 12 тис. таких рішень. Щоправда, понад 200 були скасовані за необґрунтованістю. Виселення у таких випадках замінялося попередженням про виселення. Рада Міністрів СРСР 27 січня 1948 р. затвердила новий типовий договір МТС з колгоспами. У ньому уточнювалися госпрозрахункові відносини сторін. Лютневий (1947 р.) Пленум ЦК ВКП(б) поклав на райкоми партії повну відповідальність за стан і розвиток колгоспів, вони мали активніше впливати на всі деталі колгоспного життя. Кримінальне право. Період, що розглядається, розпочався з доброї події: в ознаменування перемоги над гітлерівською Німеччиною 7 липня 1945 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про амністію». При цьому союзний законодавець прагнув дедалі більше уніфікувати кримінально-правове регулювання. 12 березня 1951 р. було прийнято закон «Про захист миру». Виходячи із прагнення до зміцнення миру та дружніх стосунків між народами, Закон проголошував, що пропаганда війни підриває справу миру, створює загрозу нової війни, в якій би формі вона не велася, і тому є найтяжчим злочином проти людства. Осіб, винних у пропаганді війни, слід засуджувати як небезпечних кримінальних злочинців. Гуманізм цього акта не викликає сумнівів, але з юридичного погляду Закон від 12 березня 1951 р. не був бездоганним. Він не давав точної кваліфікації складу злочину і не визначав конкретного виду покарання, на яке заслуговував злочинець. 396 Проте не тільки об'єктивна дійсність підказувала необхідність конструювання нових складів злочинів. Загальна установка сталінського режиму на постійне зміцнення тоталітарної держави звичними улюбленими методами примусу пояснює появу нових норм у повоєнному кримінальному законодавстві. Спеціалісти розглядають ці норми як правові передумови масових репресій1. З'явилися нові склади і в групі «інші державні злочини». Указ Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. провернув увагу карних органів до таких злочинів, як розголошення державної таємниці, втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становив державну таємницю, а також заявлєння чи передавання за кордон винаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що становлять державну таємницю. Указ відокремлював ці злочинні дії від тих випадків, які кваліфікувалися як зрада Вітчизні або шпигунство, посилював покарання за ці злочини порівнянно з тими, які передбачав Указ від 15 листопада 1943 р. Посадові особи, винні у цьому злочині, каралися позбавленням волі від 8 до 12 років, а інші громадяни — від 5 до 10 років. Підвищувалася також кримінальна відповідальність за заявлєння або передавання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становили державну таємницю. Як завжди, багато уваги кримінально-правове регулювання приділяло захисту соціалістичної власності, тому й відбулися істотні зміни у цій сфері. Указ від 4 липня 1947 р. про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна2 установлював, по-перше, єдине поняття розкрадання соціалістичного майна і посилював покарання за цей злочин, тобто збільшував строк позбавлення волі до 25 років. По-друге, вперше встановлювалася кримінальна відповідальність за недоносительство про кваліфіковане розкрадання соціалістичної власності, яке (про що достовірно відомо) готується чи вже вчинене. По-третє, з виданням цього Указу всі чинні норми про кримінальну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності, включаючи і Закон від 7 серпня 1932 р., а також відповідні норми КК УРСР було скасовано. У групі господарських злочинів стали суворішими покарання за виготовлення і продаж самогону з метою збуту, за виготовлення і збут у вигляді промислу апаратів для виготовлення самогону. Уявлення про розвиток кримінального права у повоєнні роки буде неповним, якщо не додати, що 26 травня 1947 р. було скасовано смертну кару1. Однак 12 січня 1950 р. знову було санкціоновано застосування смертної кари, щоправда, в обмежених випадках: до зрадників, шпигунів, підривників-диверсантів. Практикувалося об'єктивне ставлення у провину, наприклад, при виселенні сімей бійців Принцип об'єктивного ставлення у провину торжествував при депортації цілих етнічних спільнот (татар, греків, болгар та ін.). Водночас кримінальний закон посилював боротьбу зі злочинами проти життя, здоров'я, свободи, гідності особи, проти покарання за зґвалтування у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років, а за наявності кваліфікованих обставин — від 15 до 20 років2. У травні 1949 р. у
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 927; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.149.233.14 (0.017 с.) |