Початок радянсько-німецької війни. Причини невдач Червоної Армії

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Важливе місце у завойовницьких планах нацистів відводилося здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина разом із союзниками напала на СРСР. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії — 1,3: 1, танках — 4,9: 1, літаках — 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося.Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів — зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни ЗО % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн. із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші З тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими). Причини невдач радянських військ У перші місяці війни виявилися серйозні помилки, допущені керівництвом країни в передвоєнні роки. Аналіз широкого спектру історичної літератури дозволяє виділити наступні основні причини поразок Червоної Армії в перші місяці Великої Вітчизняної війни: -Прорахунки вищого політичного керівництва СРСР про терміни нападу Німеччини; - Якісне військову перевагу противника; - Запізнювання стратегічного розгортання Радянських Збройних Сил на західних кордонах СРСР; - Репресії в Червоній Армії;.

 

51.Фішистський окупаційний рух.З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створено дві українські військові частини «Нахтігальд» і «Роланд». Провід вважав, що вони стануть у майбутньому ядром збройних сил Української держави. Крім того, обидві націоналістичні організації створювали Похідні групи ОУН, які налічували близько 7000 добре навчених осіб. Вони мали охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу. Українське правління запроваджувалось у 11 областях.30 червня 1941 р. у Львові ОУН-Б проголосила створення Української держави. Було сформовано Українське Державне правління — крайову владу на чолі з Ярославом Стецьком. Ці акції проводились без погодження з керівництвом Німеччини. На початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність правління, заарештували його керівників. Саме тоді були проведені масові арешти членів ОУН (15 керівних діячів і близько 300 членів) і кинуто їх до концентраційних таборів. За відмову скасувати акт незалежності був також арештований С. Бандера, який перебував в концтаборі Заксенхаузен до вересня 1944 р.У директиві поліції безпеки СД № 12/41 під грифом «секретно, Державної важності» зазначалось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників».
У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували і стратили більшість членів похідних груп. Через два місяці накинулись також на ОУН-М. Було розгромлено її київську організацію, розстріляно понад 40 провідних членів, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово».Репресії гестапо набували дедалі більших масштабів. У Миргороді на Полтавщині розстріляно заступника Крайового провідника ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного Проводу ОУН В. Хому і М. Кравця, в Києві — В. Щибру і О. Сидницького. Від рук німецької поліції загинули в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик та ін. Слід підкреслити, що репресії проходили у більшості регіонів України. Це свідчить про те, що мережа оунівських організацій була поширена майже по всій державі, а не тільки в західноукраїнських теренах. Відтоді ОУН переходить у підпілля і розпочинає підготовку до активних дій проти фашизму.Якою ж була нацистська влада в Україні? Насамперед потрібно зазначити, що з початком війни в планах німців щодо майбутнього розвитку українських земель відбулися кардинальні зміни. В роботі створеного ще в середині 30-х років зовнішньополітичного бюро НСДАП під керівництвом Розенберга українська проблематика займала одне з перших місць. Відповідно до концепції «свідомого європеїзму» необхідно було роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити. Саме тому Розенберг спочатку пропагував ідею формально самостійних, проте фактично залежних від рейху держав в Україні та на Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі. Однак наприкінці 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера щодо створення під протекторатом Німеччини «Великої України». З початком війни проти Радянського Союзу економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками.Згідно з економічною частиною плану «Барбаросса» першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Безумовно, що одним з ключових об'єктів пограбування була Україна. Що стосується довгочасної перспективи, то тут визначались два етапи. Перший — розрахований на період війни — це максимальне використання економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Другий — забезпечення домінування німецької нації на окупованій території. Відповідно до «Генерального плану Ост» це означало фізичне знищення слов’янських народів, часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР, підрив біологічної сили слов’янських народів, масові депортації населення (переселення 65 відсотків українців із Західної України до Сибіру), переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС тощо.Як же на практиці німецько-фашистський режим виконував завдання щодо освоєння завойованого «життєвого простору»?З самого початку німецька політика тут мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Генеральної Губернії, Рейхскомісаріат Україна, території під німецьким військовим управлінням; під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністріею, і Закарпаття — в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географіНімці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором. Україну було перетворено на німецьку колонію, яка входила в німецький «життєвий простір» і стала джерелом харчів і робочої сили, адже 85 відсотків усього постачання Німеччини продуктами з території СРСР було з України. З 2 і 8 млн. чол., в основному молоді, примусово відправлених на роботи До Німеччини, 2,4 млн. були з України.чне поняття».Жорстокою і необачною була політика нацистів в Україні. Як зазначають історики діаспори, рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла б проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти в Україні. На думку О. Субтельного, неспроможність німців ефективно використати проти радянського режиму неросійські народи, зокрема українців, була однією з їхніх політичних помилок у війні.
Перш ніж перейти до висвітлення руху опору, потрібно сказати про співпрацю певної частини українського населення з німцями. Більшість українців змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази. Разом з тим невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами. Явище це має назву колабораціонізм.Більшість українських колаборантів — це репресовані радянською владою, ідеологічні фанатики чи антисеміти. Щоправда, їх було не більше, ніж серед росіян чи інших народів окупованих країн. Співробітництво з німцями зводилось до участі в органах місцевої влади або контрольованої німцями допоміжної поліції. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які в 1944 р. були в німецькій армії українці становили близько 220 тис.

 

 

52.Діяльність ОУН-УПА в роки Другої світової війни.Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, вбачаючи в цьому подію багатообіцяючу можливість для утворення незалежної української держави. Однак хоча ОУН і німці мали спільного ворога, їхні інтереси і цілі були просто непорівнянні. Німцям ОУН представлялася корисної головним чином як диверсійна сила, здатна спустошувати тили радянської армії. Зі свого боку інтегральні націоналісти, зовсім недавно пережили розчарування у Гітлері у зв'язку з його поведінкою щодо Карпатської України, явно не прагнули служити знаряддям Берліна; в їх наміри входило використовувати війну для розповсюдження власного впливу в Україну. Таким чином, кожна сторона збиралася використовувати іншу в своїх, часто взаємовиключних, цілях. Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. Проголошення у Львові самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА). Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже було істотно розколоте. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме з цього періоду пішло розбіжність між ветеранами - членами Організації Українських Націоналістів (ОУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю - радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.) В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби. У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прихильники А. Мельника, який і був затверджений лідером організаціїЗ цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б - революційна, інакше бандерівська, і ОУН-М - мельниківська. Залишаючись вірними в загальному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету - незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлено лише в результаті національної революції, в ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши в цілому орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Однак з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто спробами максимально використовувати всі фактори, які, на думку бандерівської організації, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів - «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною - близько 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро ​​майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, яка склалася у відносинах між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу в своїх власних, часто протилежних цілях». З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» і збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі з соратником Бандери - Я. Стецько. Невизначене ставлення німецької сторони до націоналітіческому руху, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого - створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецько та інших лідерів ОУН-Б арестовлі і відправили до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, з яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург. ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності Україна не порушувалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 був утворений Українську Національну Раду на чолі з М. Велічковісскім як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду, Однак всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля. Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально налаштовані бандерівці були прихильниками рішучих дій, опору власними силами, вважаючи незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірні мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що цивільні структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на частину окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН. Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави і хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, - підкреслював у свій час С. Бандера, - в першу чергу захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україні німецькі війська будуть сприйматися як визволителі, таке звернення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру встановити Українську державу і без відповідних гасел. Будь-яке насильство викличе опір». В середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Залишки їх утворили незалежне партизанське об'діненіе під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів і німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен). По зонах дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії. Вже в грудні 1941 р. головне збори ОУН прийняло постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної і упертій боротьбі з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями стався 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель-Рівне, був убитий шеф спецвідділів СА генерал В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. З травня по листопад 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. У цій акції брало участь понад 10 тис. солдатів, літаки, танки. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень-вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

53.Діяльність радянських партизанів у роки другої світової війни У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема С. Ковпака — від Путивля до Карпат. О Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомостями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бійців.У 1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Саме в цьому році були проведені вже названі партизанські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали «рейкову війну».У партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників і диверсантів. Найбільш відомий серед них — М. Кузнецов. Координація дій партизанів та підрозділів Червоної Армії стала важливим чинником у досягненні пере­моги над німецько-фашистськими окупантами.У 1944 р. було сформовано І Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу. Попри всі прорахунки і недоліки партизанський рух мав дуже велике значення у боротьбі проти німецько-фашистських окупантів. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.Найбільш запеклі бої та битви радянських військ відбувалися майже в 200 населених пунктах України. Найчастіше вони супроводжувалися підтримкою сотень тисяч партизанів та підпільників.В Україні була здійснена майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті взагалі. Особливо запеклими і кровопролитними були бої в 1943-1944 pp. Той же М. В. Коваль пише, що в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях цього періоду на території України загинуло й поранено 3,5 млн воїнів Червоної Армії.У цих боях за Україну з обох сторін брали участь понад 6 млн солдат, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.З Україною пов'язувалися основні події всього радянсько-німецького фронту (6 000 км), який був найважливішим серед фронтів Другої світової війни.

54. Визволення України від німецько-фашистських загарбників Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 p.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 p.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні—жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн осіб.Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (табл. 16, с. 86). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні — травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб.Українцями були маршали С. Тимошенко, P. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Києв, Одеса, Керч і Севастополь.

55. Труднощі післявоєнної відбудови в Україні. Голод 1946—1947 рр. Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна більшість українських земель опинилися у межах однієї держави. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками надзвичайно високу ціну, українці, як й інші народи СРСР, сподівалися на докорінні зміни в суспільстві, насамперед на припинення репресій та поліпшення матеріальних умов життя. Однак їх надії не справдилися. Головною метою тоталітарного комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій усередині країни та на міжнародній арені, незважаючи на ціну.Україна під час Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, нацисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього за межі республіки було вивезено майже 1 тис. заводів, 30 212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. Крім того, з України евакуювали понад 4 млн. людей. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. -І 3 усього, що було евакуйовано під час війни з І України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала жодної компенсації. Натомість за нове обладнання, яке надходило в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету. Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук. Вироблена колгоспами продукція фактично, вилучалася державою методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок.Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946—1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки людоїдства.СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а власне населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 1947 рр. становив 2,5 млн. т, що могло б вирішити проблему голодуючих регіонів.Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи, виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було замало, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.Лише в 1947 р., на рішучі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. руб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшила становище мешканців південних областей України.Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання.

 

56. Голод 1946-1947рр. В Україні, причини і наслідки Почався голод 1946—1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки людоїдства.СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а власне населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 1947 рр. становив 2,5 млн. т, що могло б вирішити проблему голодуючих регіонів.Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи, виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було замало, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.Лише в 1947 р., на рішучі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. руб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшила становище мешканців південних областей України.Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами "показухи" Й окозамилювання. У 1947 р. вони вдалися до скасування карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, а скасувавши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. остаточно "почистила" кишені простих трудівників. Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання.

57.Соціально-економічні та політичні процеси в Західній Україні після Другої світової війни. Боротьба ОУН і УПА проти тоталітарного режиму Новий прихід радянської влади в Західній Україні зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові.Зважаючи на те, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5—10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися за промисловим відношенням зі східними областями УРСР. Уже в 1950 р. промислове виробництво Західної України становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р. Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності й наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Швидкими темпами зростала чисельність промислових робітників. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АІІ України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в лави компартії. Однак остаточно їй такі не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому компартії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади. Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій незаконного т.зв. Львівського синоду 1946 р., який проголосував за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими московського патріарха, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно визвольну війну проти тоталітарного більшовицького режиму. Ризикуючи життям, проти нього виступали юнаки й дівчата під девізом: "Здобути волю Україні, або загинути за неї? У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було кинуто бл. 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували репресивні заходи. "Бандитськими" оголошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Усього в 1944—1953 рр, було депортовано 600—800 тис. осіб. Крім того, ц0 селах, містах, на підприємствах, в установах, ВНЗ під тиском влади запроваджувалася система "сексотства", коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. Р. Шухевича організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до сер. 50-х років, зосередивши свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Розгалужену мережу боївок та інформаторів мала й "оунівська служба безпеки", яка, зі свого боку, також здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські повстанці знищили 30 тис. осіб. З ослабленням партизанської боротьби ОУН і УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі — Лемківщині, Надсянні, Підлящ іі, Холмщині. Нав'язавши польському народові І прокомуністичний режим, Й. Сталін віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців звідти на схід. У 1945—1946 pp. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР. Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух, який цілком підтримував населення, провалилися. Українські партизани розгромили карателів. Тоді три комуністичних режими — радянський, польський і чехословацький уклали договір про спільні дії проти ОУН і УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію "Вісла". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізунати лемків, їх розміщали по 2—3 сім'ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

 

58. Суспільно-політичне та економічне становище України в період хрущовської "відлиги" Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве поліпшення їх становища. До певної міри ці надії справдилися, оскільки такого розгнузданого терору, як раніше, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини.Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення: Відновилися елементи українізації. Тим часом з ініціативи М. Хрущова, який вийшов переможцем у боротьбі за владу в Москві, розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який увійшов в історію під назвою відлига. Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М. Хрущов виголосив таємну доповідь про культ особи Сталіна. Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним І змови, його військову некомпетентність, депортації цілих народів тощо. Гостро критикуючи Ста<