Становище українців Буковини між двома світовими війнами. Проголошення незалежності Карпатської України.

З початком революційних подій на західноукраїнських землях у Чернівцях вже 3 листопада 1918р. відбулося велике народне віче, яке прийняло ухвалу про входження Буковини до складу єдиної Української держави. Проте, скориставшись із того, що легіон УСС, який певний час перебував на Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919 р. — Сигітщину (південна частина Мармарощини). У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився нестерпним. Протягом 1919—1928 рр. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців "українізованими румунами" чи "громадянами румунського походження, що забули рідну мову", окупаційна влада не зупинялася ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині у 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші 2 роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною була доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на поч. 1920-х років не перевищувала 20 %. На румунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти.

Панівну в Румунії церкву було перейменовано у "православно-румунську", а автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, чинилися всілякі перешкоди під час вступу українців до семінарій.Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно каралися, зокрема, Хотинське (1919) і Татарбунарське (1924) повстання були втоплені в крові. На придушення останнього румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937 р. Це сприяло деякому пожвавленню українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП).під керівництвом В. Залозецького, яка фактично залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею "органічної праці" і, йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати права українського населення. Офіційним партійним органом був тижневик "Рада".Румунський окупаційний режим вдавався до всілякого переслідування українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представниками націоналістичного підпілля, яке звинувачували в антидержавній діяльності, влада почала переслідувати будь-які вияви українського політичного життя.

У міру зростання національної свідомості серед населення Закарпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов'язань. Ситуація змінилася після укладення Мюнхенської угоди, коли Чехословаччина, зазнавши дошкульного територіального удару, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лідерів русинофілів А. Бродій. Однак уже 26 жовтня було призначено новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з А. Волошиним. Щоправда, початок його діяльності був затьмарений т.зв. Віденським арбітражем від 2 листопада, згідно з яким лідери Німеччини та Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове. За цих умов столицю Підкарпатської Русі було перенесено до Хусту. Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка з 30 грудня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина вживав низку заходів спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавничої справи, організував роздання продовольства тощо. Для захисту кордонів було створено власні кількатисячні збройні сили — Карпатську Січ. На допомогу закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та' дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити посильний внесок у становлення Карпатської України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до крайового Сойму, на яких переконливу перемогу здобуло Українське національне об'єднання, очолюване А. Волошиним.Тим часом нацистська Німеччина вирішила остаточно ліквідувати Чехословацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня розпочалася угорська агресія. Зважаючи на ситуацію, уряд А. Волошина, який наївно сподівався на німецьку підтримку, 14 березня проголосив державну незалежність Карпатської України. Наступного дня Сойм затвердив проголошення державної незалежності та прийняв конституцію, що визначила державу як президентську республіку з державними українською мовою, синьо-жовтим стягом, гімном "Ще не вмерла Україна" та гербом, основними елементами якого були ведмідь і тризуб. Президентом держави було обрано А. Волошина.Та незалежність тривала недовго — вже 16 березня угорське військо захопило Хуст. Кількатисячна Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній регулярній армії. Навіть після поразки до кінця травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло бл. 5000 закарпатців та кілька сотень галичан. У той час як чехи втратили свою державу без жодного пострілу, Карпатська Україна дала належну відсіч агресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на шляху загарбання Європи гітлерівською Німеччиною та її сателітами.

 

 

48. Західноукраїнські землі у системі радянсько-німецьких договорів 1939р. Воз*єднання Західної України з УРСР Велика криза” 1929-1933 рр. і наступна депресія, яка охопила всі індустріально розвинені країни світу, призвела до різкого загострення суперечностей як всередині індустріальних держав, так і між ними. Вихід з цього становища вони шукали у війні за новий переділ світу. Німеччина, Італія та Японія готувалися і почали силою кроїти карту світу на свою користь. США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію цих країн проти Радянського Союзу і тим послабити СРСР та своїх конкурентів. Сталінський стратегічний план передбачав провокування війни між західними країнами з можливістю подальшого втручання у вигідний момент для забезпечення перемоги „світової комуністичної революції”. Вже весною 1938 р. при потуранні західноєвропейських держав і США фашистська Німеччина захопила Австрію. Влітку того ж року японські війська спробували захопити частину далекосхідної території СРСР біля озера Хасан, але були відкинуті. У травні-серпні 1939 р. радянські і монгольські війська завдали нищівної поразки японській армії у районі річки Хал гін-Гол в Монголії. В результаті Японія так і не наважилася напасти на СРСР у роки другої світової війни. У березні 1939 р. Німеччина розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини при потуранні Франції й Англії. Радянсько-англо-французькі переговори про вкладання військово-політичного союзу проти агресора, які точилися у березні-червні 1939 р., закінчились повним провалом, і тоді радянська дипломатія наважилася на неймовірний крок. В ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписан договір про ненапад. Він був підписаний у Кремлі після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна. Договір, що увійшов в історію як „пакт Молотова-Ріббентропа”, складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу. Обидві ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній ізоляції Радянського Союзу.

Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови світу, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях. Їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі. Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України. Вступ Червоної Армії на територію Західної України; включення останньої до складу СРСР і воз’єднання з Українською РСР. Відповідно до радянсько-німецького пакту СРСР теж почав воєнні акції по захопленню території, які згідно з таємним протоколом ввійшли до сфери його інтересів. 17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли кордон Польщі і за 12 днів майже без опору зайняли Галичину та Західну Волинь. В цій операції було задіяно 54 стрілецьких і 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад і 11 артилерійських полків. Було створено два фронти: Український, яким командував С.Тимошенко, і Білоруський під командуванням М.Ковальова. Загальна чисельність війська становила 600 тис. червоноармійців; вражала і кількість застосованої військової техніки: 4 тис. танків, 5500 гармат, 2 тис. літаків. А Польща на кордоні з СРСР, який становив 1400 км., мала лише прикордонну охорону з 25 батальйонів. Вона не чекала удару зі сходу і всі сили кинула для відбиття нападу Німеччини. Парадоксальність цієї розбійницької акції СРСР проти Польщі полягає у тому, що об’єктивно інтереси українського населення, яке впродовж віків боролося проти національного гноблення, співпали з загарбницькими планами Сталіна. Саме тому західні українці дивилися на Червону армію як на визволительку і зустрічали її хлібом та сіллю. Таким чином, агресія Гітлера і Сталіна проти Польщі була брутальним порушенням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, не була юридично обґрунтована, отже, мала незаконний характер. Це визнав навіть Сталін у радянсько-польській угоді від 30 липня 1941 р., коли радянсько-німецькі домовленості щодо Польщі були анульовані. Але восени 1939 р. радянсько-німецький альянс ставав все міцнішим і був закріплений договором „Про дружбу і кордони” від 28 вересня 1939 р.

У жовтні 1939 р. на зайнятих радянськими військами західноукраїнських землях відбулися вибори в Народні Збори. Вони проводилися під контролем радянських представників, за їх сценарієм і режисурою. Наприкінці жовтня на своїх перших засіданнях Народні Збори звернулися з проханням прийняти західноукраїнський регіон до складу УРСР і СРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. задовольнила це прохання. Входження Бессарабії та Північної Буковини до СРСР і приєднання цих земель до УРСР. Таємний протокол пакту Молотова Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з бессарабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низкою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в таємному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не бажаючи погіршень відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилась на територіальні поступки.