Литовсько-Руська держава:формування,устрій,суспільно-політичні відносини.

У XIV ст. історичні події розвивалися вкрай несприятливо для Русі-України: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, Польща захопила Галичину, Молдавське князівство — Буковину, а Угорщина — Закарпаття. Ослабленням Русі-України скористалося також Литовське князівство, яке в 30-х роках XIV ст. почало завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою тільки Волинь. Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом "захоплюючи, звільняємо" (українські землі від золото-ординців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв. Велике князівство Литовське, утворене на 90 % з українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля. Після Ольґерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Яґайло (1377—1392). Із самого початку він мав вирішувати низку проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішню нестабільність у державі, викликану значною мірою порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаження державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посилення агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Яґайло мусив шукати зовнішню підтримку. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, й уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі та Литви в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя Яґайла; 2) обрання польським королем Яґайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви. Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона спричинила небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, відразу викликали сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами. Із самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Яґайла князя Витовта (1392—1430), який за Островською угодою (1392) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Ще більше він зміцнив своє становище після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Ґрюнвальдській битві 1410 р., в якій брали участь й українські полки. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Загалом українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. Водночас, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежують. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці й білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер їх відтісняють на другий план представники католицького віросповідання. Активнішою стала також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського

 

10.Польська експансія на українській землі в другій половині ХІУ-середині ХУІІ ст.Люблінська унія. Як відомо, ще в сер. XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Однак для поляків процес опанування західноукраїнськими землями був нелегким. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення Однак з часом становище українців дедалі погіршувалося. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти" до якої прирівняли й українське боярство. Увійшовши до середовища обласканого королем панства, знать, окрім дрібного боярства, до сер. XVII ст. в основному сполонізувалася.

Український народ не мирився з підневільним. становищем, ставав на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що струсонув феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи. В 1490—1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанців було розбито, а їхнього керівники закатовано. Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну. Тим часом Велике князівство Литовське, у складі якого зосередилася більшість українських земель, з поч. XVI ст. опинилася перед небезпекою ззовні, що наростала, насамперед з боку зміцнілого Московського князівства та Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди. Московія, проголосивши, що всі землі колишньої Київської Русі мають належати їй, відібрала у Литви чернігово-сіверські землі. Кримчаки майже щороку нападали на українські землі, завдаючи тяжких втрат. Виснажені московсько-татарськими нападами литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких доти пов'язував лише спільний монарх. 1 липня 1569 р. було затверджено окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) очолював об'єднану державу обраний на спільному польсько-литовському сеймі монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським; 3) спільними були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, до складу якої вже входили Галичина, Холмщина та Західне Поділля, підпадали всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина; 6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською. Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. їх становище у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатів. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.