Державність Західної Українив 20—30-х роках.

22 січня1919 Р- уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання двох українських республік. Однак воєнні дії призвели до того, що під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя. Деякі легальні українські політичні партії брали участь у польській політичній системі. Найвпливішою і авторитет­нішою серед таких політичних організацій було Українське націо­нально-демократичне об'єднання (УНДО), створене у липні 1925 р. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і се­наті (3 депутати).

Версальське рішення 1923 р., яким визнано приєднання Гали­чини до Польщі, викликало хвилю протесту і деяке зневір'я до За­ходу. Це сприяло утворенню у 1923 р. компартії Західної України, яка пізніше стала складовою частиною компартії Польщі.

Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були до­мінуючими у політичній думці галицьких українців. Переважна більшість з них стояла на відкрито націоналістичних і антирадянських позиціях і розрізнялась передусім методами своєї боротьби. Наприкінці 20-х років виникає кілька націоналістичних груп: Союз української націоналістичної молоді, Легія українських на­ціоналістів та ін. На конференціях 1927 і 1928 рр. вони висловлювалися за злиття усіх цих груп в єдину Організацію українських на­ціоналістів (ОУН).

У січні 1929 р. у Відні відкрився конгрес ОУН, який ухвалив устрій ОУН і обрав провід ОУН, до якого увійшли керівники УВО Є. Коновалець, Р. Сушко та ін. — колишні старшини січових стріль­ців та Української галицької армії¹. Отже, ОУН охопила усі існуючі націоналістичні групи.

ОУН ставила перед собою завдання боротися проти польського режиму, а також «уздоровити відносини внутрі нації викликати в українському народові державотворчі зусилля»². Акції ОУН (терор, саботаж, підпали) стали приводом для масових репресій проти українців, викликали в 1935—1936 рр. судові процеси над членами ОУН.

У більш сприятливому становищі перебували українці Закар­паття. В 1919 р. Закарпаття опинилося у складі Чехословацької Ре­спубліки, у 1928 р. стало Підкарпатським краєм, але без права на автономію. Празький уряд 11 жовтня 1938 р. після Мюнхенської змови нарешті надав автономію Підкарпатській Русі і дозволив їй створити перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бродій, А. Волошин та ін.

Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Підкарпатська Русь змушена була віддати значну частину своєї території з такими містами, як Ужгород та Мукачево, Угорщині. Після цього її столицю було перенесено до Хуста.

Навіть у таких важких умовах Карпатська Україна зробила ще один крок до незалежності. 22 листопада 1938 р. парламентом Чехословацької Республіки було внесено доповнення до Консти­туції у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатсь­кій Русі» На цій основі автономний уряд розгорнув роботу з підго­товки виборів до першого Сейму Підкарпатській Русі. На виборах, які відбулися 12 лютого1939 р., Українське національне об'єднання здобуло 92,4% голосів³. 15 березня 1939 р. Сейм, до якого було обрано 32 посли, розпо­чав у Хусті свою роботу і проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом, обраним Сеймом. Державною мовою Карпатської України визнавалась українська мова, кольори державного прапору — синій та жовтий¹. Президентом Карпатської України обрано Волошина.

Але ще 13 березня 1939 р. хортисти Угорщини за вказівкою Берліна направили в Прагу і Хуст ультиматум про окупацію всього Закарпаття нібито з метою «підтримання порядку». 14 березня від­бувся перший напад угорських військ на територію Закарпатської України, а вслід за цим — її повна окупація.

За умовами Ризького договору заборонялось перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія і уряд Української Народної Республіки, а також усі їхні організації втратили право на легальне існування в Польщі. Вони продовжували своє існування нелегально.. Остаточному об'єднанню України перешкодила Антанта, коли Верховна Рада в Парижі 25 червня 1919 р. постановила «уповноваженим силам Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч»².

Ще раніше, у листопаді 1918 р., Північна Буковина була оку­пована румунськими військами, а Закарпаття в січні 1919 р. — че­ськими.

Деякий час після першої світової війни влада Польщі над за­хідними українцями лишалася спірною. Незважаючи на це, розпо­чалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р. між поляками було розподілено в Галичині близько 200 тис. гектарів землі, на По­ліссі — 113 тис. тощо. Тому восени 1922 р. українці розпочали бой­кот виборів до сейму і сенату. Але українське населення Волині, Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у виборах. Українське представництво в обох палатах становило 20 депутатів і 6 сенаторів. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі остаточно визначила приєднання Галичини до Польщі.

Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової

економічної кризи (1929—1933 рр.) безробіття на західноукраїнсь­ких землях набуло небачених масштабів. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування націо­нально-визвольного руху.

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір. У національно-визвольній боротьбі населення Західної України брали участь різ­номанітні політичні сили, що відстоювали інтереси різних соціаль­них груп. Галицькі українці почали організовувати своє політичне життя, створювати політичні партії. Першими з них стали Україн­ська партія національної роботи і Українська Народна трудова партія.

 

93.Українська держава (період гетьманства)

У Києві 29 квітня 1918р. відбувся хліборобський з’їзд організований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано геть­маном України. У ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Вони опиралися на підтримку військ, які фактично оку­пували Україну.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від со­ціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «в нормальне річище».'У концентрованому вигляді все це було ви­кладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.

Взявши на себе «за проханням трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропад­ським, були такі: «Права приватної власності як фундамент куль­тури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд з тим будуть вжиті за­ходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних се­лян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному фінан­совому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається

широкий простір приватному підприємництву та ініціативі»¹.

Організація державної влади. В. Винниченко зазначає, що деякі політичні сили запропонували розглядати гетьмана як «тимчасового президента» України¹. Проте було б перебільшенням ста­вити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоро­падського можна розглядати лише як перший крок на шляху пере­ходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади. \

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради полі­тичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квіт­ня 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьману належала «влада управи» в усій Українсь­кій державі, він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його по­данням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його. Гетьман був також «найвищим керівничим всіх зносин української держави з закордонними державами» і «вер­ховним воєводою української армії і флоту», здійснював помилу­вання³.

Крім того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й зако­нодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без його санк­ції ніякий закон не міг мати сили». Про необхідність скликання «Державного Сейму» зазна­чалося також у гетьманській грамоті від 29 квітня 1918 р.

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади і загост­рення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпе­чення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верхов­не управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і пере­бування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися «напря­мок і об'єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прик­метами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами по­кладалось на Генерального Секретаря і «підлеглу йому державну Генеральну Канцелярію». 25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася з заступників міністрів, і розглядала, зокрема, «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх не­складності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі. Порівняно з добою Центральної Ради система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.

Деякі управління функціонували у складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при міністерстві юстиції — «Головне управління місцями ув'язнення». Однак найпоказовішою у цьому плані можна вважати реорганізацію міністерства народної освіти, перейменованого зако­ном від 21 червня 1918 р. у міністерство народної освіти та мис­тецтв. У ньому було створено Головне управління мистецтв і націо­нальної культури з власним бюджетом.

Проблеми місцевої адміністрації. На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Лише в гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі сво­їх посад, їх замінили так звані «старости», які й очолили місцеві адміністрації. 18 травня було видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Во­на підпорядковувалася безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував «помічник-інспектор Державної варти», на рівні по­віту — «начальник повітової Державної варти.За своїм статусом губернські старости майже повністю відпо­відали російським губернаторам, та й загалом система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Ці аналогії особливо посилилися після того, як за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана. Така ж сама інституція, тільки під назвою «Управління міського Отамана», діяла й в Одесі.

Уже під самий кінець існування Української держави — ЗО листопада 1918 р. — було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлю­вався інститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації, як і в УНР, «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Ор­гани місцевого самоврядування ставилися до гетьмана не­приязно. Враховуючи це, 6 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися у Києві 9 травня.

Оскільки ці явища набували повсюдного характеру, 7 червня 1918 р. Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам те­леграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування могли застосовуватися тільки у «винят­кових випадках». Втім, це не завадило схвалити 29 червня закон про надання губернським старостам права розпускати волосні зем­ські збори та управи. Причому підставою для такого рішення могли стати «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисний характер постанови Зборів».

Гетьманська адміністрація активно намагалася сформувати «своє» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні на­слідки подальшого протистояння. Програма дій у цій сфері була ви­кладена у Заяві або Декларації, гетьманського Кабінету від 10 тра­вня 1918 р.

Були збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих інституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з вели­кими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому у спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українсь­кій державі була створена дипломатична служба. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загаль­них справ і зовнішніх зносин (що поділялися на консульські й дип­ломатичні відділи), а також відділ друку.

5 травня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимча­сові дипломатичні представництва Української держави в Німеч­чині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено і закон «Про заснування посад війсь­ково-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських по­сольств у Швейцарії, Фінляндії і Польщі. Самі ж посольства за за­коном від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр», до його складу входило 12 осіб, а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Повірений у справах», і мали вони тільки секретаря та «драгомана» (перекладача).

. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнарод­ного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відносинами з країна­ми — суб'єктами колишньої імперії. В останні тижні існування Української держави орієнтири ге­тьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Ан­тантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіва­них рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держа­ви» на федеративних засадах.