Охарактеризуйте соціально-політичну сутність та наслідки “руїни” (друга половина хvіі ст. ).

Період у житті українського народу після смерті творця Української держави – гетьмана Б. Хмельницького (27 липня 1657 р.), характеризувався складною соціально-політичною ситуацією. З часом козацька старшина посилила наступ на права рядового козацтва, зростала залежність українських селян від землевласників. Окрім того, повернення до феодальних порядків загострило протиріччя між селянами, козацькими низами та українською шляхтою і козацькою старшиною, що привело до збройних виступів пригнічених. Після смерті Б. Хмельницького значно ускладнилася зовнішньо- і внутрішньополітична ситуація в Україні. Відчутними стали болючі соціально-економічні проблеми, породжені тривалою війною. Проливши море крові, щоб позбутися польського гніту, селяни і рядові козаки потрапили в ще страшнішу залежність власних можновладців, стали іграшкою в їхніх руках. А ті прагнули влади і багатства, не гребуючи будь-якими засобами, і, що особливо небезпечно для долі України намагалися при цьому спертися на збройні сили інших держав. Усе це породжувало суспільний розбрат, інтриги, чвари, безліч гетьманів і гетьманчиків, які нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток своїх чужоземних володарів, і призвело до загострення соціальних антагонізмів, послаблення єдності, до жорстокої міжусобної боротьби між окремими гетьманами за гетьманську булаву. Цим уміло скористалися Росія, Польща, Туреччина, Кримське ханство, у них своїх володарів не було щоб підкорити Україну своїй владі. Унаслідок цього було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, започатковану повстанням Б. Хмельницького, і тривало подальше спустошення вже сплюндрованого краю. Недарма трагічний період в історії України, пов'язаний з третьою чвертю XVII ст., дістав назву Руїна.

Причини - відмова політичної еліти реалізувати національну державну ідею; - вихід на перший план регіональних політичних інтересів; - орієнтація різних угрупувань України на іноземні держави у вирішенні внутрішніх проблем, а звідси їх втручання. Політика царського уряду по обмеженню прав автономії Війська Запорозького у другій половині XVII століття.

1. Вирішення української долі у Вільно в 1656 році без участі України під час підписання перемир’я між Росією та Польщею.

2. Розміщення московських воєвод у стратегічно важливі міста України.

3. Обмеження чисельності війська до 40 тис.

4. Підтримка і підкуп старшини московським урядом з метою розколу української місцевої влади.

5. Невдоволення і збройний виступ московської влади проти І. Виговського.

6. Негативний зміст “Московських статей” 1665 р., направлених на впровадження влади московським воєводам на Лівобережжі.

7. Зверхність Московського патріарха в релігійній сфері – призначення ним Київського митрополита.

8. Повне підпорядкування зовнішньої політики московському уряду, визначеної “Глухівськими статтями” (1669 р.).

9. Спільні дії І. Самойловича та російського уряду проти Правобережжя.

10. Конотопські статті (1672 р.) про обмеження влади гетьмана розпоряджатися власними збройними силами.

11. Підписання вічного миру (1686 р.) між Росією і Польщею. Недопущення української сторони на переговори. Поділ України.

У жовтні 1659 року у Переяславі було підписано новий договір між гетьманом Ю. Хмельницьким і російським урядом. Статті значно обмежували автономні права України:

§ козацька старшина не мала права переобирати гетьмана без узгодження з царем;

§ гетьман позбавлявся права призначати і звільнювати генеральну старшину і полковників;

§ український уряд не мав права на проведення самостійної зовнішньої політики;

§ київська метрополія підпорядкувалась московському патріарху.

Наступним кроком до поділу України на Лівобережну і Правобережну було підписання Слободищенського трактату (1660 р.), за яким Україна розривала союз із Москвою і відновлювала союз із Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 року. Підписання Слободищенського трактату поклало початок поділу Гетьманської держави на Лівобережну і Правобережну, який завершило Андрусівське перемир’я 30 січня 1667 року між Росією і Польщею. За цією домовленістю визнавалось входження Лівобережної України до складу Росії, Правобережної – до складу Польщі. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою цих обох держав. Місто Київ строком на два роки залишалось під владою Росії. Все це вирішувалось без участі самої України. В таких умовах правобережний гетьман П. Дорошенко розпочав боротьбу за об’єднання України. Важливе значення в цьому відіграло антимосковське повстання на Лівобережній Україні у лютому 1668 року, під час якого П. Дорошенку вдалося усунути від влади І. Брюховецького і об’єднати козацьку державу. У червні 1668 року Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Петро Дорошенко намагався зберегти суверенітет України на основі забезпечення загальнонаціональної єдності та внутрішньої злагоди українського суспільства. Його ідеї є надзвичайно актуальними в сучасних умовах розвитку незалежної України. У 1676 році П. Дорошенко, позбавлений будь-якої підтримки місцевої старшини Лівобережної України, зростанням невдоволення серед населення правобережних земель політикою гетьмана з турками і татарами, зіткненням інтересів на українських землях двох потужних протекторів місцевих еліт Туреччини та Росії, призвели його до зневіри у своїх цілях і зречення гетьманської булави. Наслідки періоду “Руїни” для українського народу вилились у надзвичайно великі матеріальні та людські втрати. Сучасна українська історична наука пов’язує падіння гетьманства П. Дорошенка із завершенням української національної революції. Революція закінчилась для українського народу поразкою, так як не вдалося створити незалежну державу в етнічних межах України

Наслідки: - знівелювання влади гетьмана на українських землях; - розчленування України на Лівобережжя та Правобережжя; - призупинено намагання прогресивних сил об’єднати українські землі в одну державу.

Гетьманщина як форма автономної української державності на Лівобережжі у складі Російської імперії (кінець ХVІІ - ХVІІІ ст.).

Охарактеризуйте процес остаточної ліквідації української державності у контексті централізаторської політики царського уряду (друга половина ХVІІІ ст.)

З перших же років перебування українських земель у складі Московської держави нею запроваджувались кроки з обмеження прав Гетьманщини. Вирішальним періодом у стосунках між Україною і Росією були часи гетьманування Івана Мазепи. Не дивлячись на тісні стосунки з російським царем Петром І, гетьман І. Мазепа виокреслив головну мету свого життя – об’єднати Україну в одну незалежну державу. Одним із рішучих його кроків був союз зі Швецією під час Північної війни, яка в разі перемоги над Росією, мала б забезпечити звільнення України від влади Москви.

У Росії на початку ХVІІІ століття Петро І запроваджував модернізаційні реформи в державному управлінні, фінансовій сфері, економіці, армії. Їх успішна реалізація сприяла формуванню сильної централізованої монархічної держави і автономних прав Гетьманщини. Гетьман же Іван Мазепа своїм ідеалом вбачав станову державу західноєвропейського типу при збереженні та функціонуванні традиційного козацького устрою. Головною умовою внутрішнього забезпечення своїх особистих планів він вважав формування української аристократичної верхівки. Щоб цього досягти, він надавав козацькій старшині значні земельні володіння, права і привілеї. Це в свою чергу викликало протест зі сторони простого люду. Тому у вирішальний момент селяни і широкі маси козацтва не підтримали план І. Мазепи. Наступні десятиліття характеризувались наступом російського царизму, результатом чого стало обмеження і знищення гетьманства та автономії українського народу.