Охарактеризуйте суспільно-політичний розвиток українських земель у складі іноземних держав (ХІV- середина ХVІІ століття).

У ХІV ст.. українські землі були захоплені сусідніми державами – Литвою, Польщею, Угорщиною.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма. Система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу. Руська мова стала державною, православна церква зберігала панівне становище, збереглося руське законодавство («Руська правда»), литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями, панувала українська культура, гніту українського населення не було та українські землі мали обмежене самоврядування.

Політика Польщі відрізнялася від політики ВКЛ. На українських землях велось насадження католицизму, проводилося закриття православних церков і монастирів. Обмеження православних у праві обіймати державні посади. Насадження зневаги до православ`я й української культури. Наслідки Кревської (1385) та Городельської (1413)для українських земель були такі: призвели до обмеження прав української православної шляхти, сприяли окатоличенню та втраті української національності, був розгорнутий наступ на українську автономію. Почалася боротьба української шляхти проти наступу польських магнатів і католицької церква. Та результати були такі: ліквідовано удільні князівства, що означало втрату державницького статусу для руських князів; унаслідок покатоличення зникає українська аристократія. Що призводить до переривання державотворчих традицій.

Українське суспільство в той час було становим. До привілейованих станів належали шляхта (князі, пани, зем`яни, бояри) і духовенство. Духовенство не підлягало світському суду. Поділялося на Вище (митрополит, єпископ, архієпископ) і рядове (звичайні священнослужителі). Непривілейованими станами були міщани (патриціат, бюргери, плебс) і селяни (слуги, данники, тяглові).

У 1569 р. Польща та Литва об`єдналися в одну державу – Річ Посполиту внаслідок підписання Люблінської унії. Для українських ця подія мала таке значення: майже всі землі об`єдналися в одній державі, об`єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки та, з іншого боку. Посиленню експлуатації селянства, українські міста перетворюються на магнатського – шляхетські резиденції, центри розвитку ремесел і торгівлі, поширюється католицизм, починається наступ на православ`я. Річ посполита мала обмежену королівську владу, гарантовані права та свободи, тому українці могли долучатися до управління державою. Та все ж таки український народ зазнав закріпачення й тяжкого феодального гноблення. Виграла лише місцева шляхта, що отримала рівні права з польською шляхтою. Український народ втрачав свою політичну верхівку, яка полонізувалася та переходила до католицької віри. Тобто ми бачимо, що Річ Посполита була монархією зі шляхетською демократією. В Україні діяло польське феодальне право і Литовські статути. Люблінська унія для України:

- втрата етнічних земель; - руйнація сільської общини;

- ліквідація автономістських тенденцій; - безжалісна експлуатація

- впровадження чужих інститутів влади; природних багатств;

- згортання національного життя та - дискримінація українського

національних традицій; населення в містах;

- денаціоналізація і спольщення - витіснення православної

української еліти; віри, української мови,

- захоплення українських чорноземів; культури.

Отже, Річ Посполита здійснювала стратегію, спрямовану на згортання політичного і національного життя на українських землях, зміцнення панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, ліквідацію духовних цінностей. В кінці ХV ст. в Україні з`явився новий суспільний стан козацтво, вільний від кріпосного права, який займався господарською діяльністю й обороняв Україну від іноземних загарбників. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ- 20-30-х рр. ХVІІ ст. Причини:

- впровадження кріпосного - зіткнення інтересів шляхти

права; та козацької верстви;

- захоплення польською шляхтою - репресивні заходи

українських земель; проти козацтва;

- втручання феодалів у - наступ на православ’я.

життя міст;

Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – 20-30-х р. ХVІІ ст. із відстоювання станових інтересів переростали в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та національно-релігійних утисків розширило соціальну базу повстанців. Ці виступи поневолених верств на чолі з козацтвом суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконалення військового мистецтва, піднімали козацтво до ролі провідника національно-визвольного руху.

 

 

9) Еволюція форм української державності в умовах існування Великого князівства Литовського. У XIV ст. історичні події для України розвивалися несприятливо. Її політико-економічний та культурний занепад відбувався в умовах піднесення Литви, Польщі та Московії. Правлячу еліту цих суспільств приваблював вакуум влади, що виник на південно-західних руських землях у результаті занепаду Галицько-Волинського князівства. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Серед перших, хто скористався цією можливістю були литовці. Сучасний український історик О.Д. Бойко виділяє чотири, неоднакових за тривалістю часу та змістом, періоди, у межах яких домінували ті чи інші тенденції. І етап (1340-1362 рр.) – “оксамитове” литовське проникнення. Його мету чітко сформулював литовський князь Ольгерд: “Вся Русь просто мусить належати литовцям”. Досягати своєї мети вони були змушені в ході польсько-угорського протистояння і литовсько-татарського протистояння. ІІ етап (1362-1385 рр.) – “ослов’янення” литовських правителів. У цей час Велике князівство Литовське набуло ознак своєрідної федерації земель-князівств, повноцінними і рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Основні риси Литовської держави цієї доби:

- зміна етнічного складу: 90% населення становлили білоруси та українці;

- збереження на південно-західних руських землях старої системи управління;

- перехід влади в князівствах до династії Гедиміновичів;

- запозичення руського досвіду: а) у формуванні структури князівської адміністрації; б) у розбудові військової організації; в) у налагодженні податкової системи;

- офіційна державна мова – руська;

- поширення православ’я на теренах Литви;

- основа державно-правового устрою “Руська правда”.

ІІІ етап (1385-1480 рр.) – втрата українськими землями залишків автономії 1385 р. – “Кревська унія”: її суть – початок інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польскої держави; наслідки – зміна політичного курсу щодо українських земель. Литовський князь Ягайло, отримуючи за умовами унії титул короля Польщі, зобов’язувався окатоличити литовців та “навіки приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”. Пропольська політика Ягайла зумовила появу литовсько-руської опозиції на чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.). З метою зміцнення внутрішньої політичної єдності Литви він максимально централізує управління ліквідує Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні кнзівства і впроваджує на цих землях інститут великокнязівських намісників. Ці заходи литовської влади звели нанівець колишню автономію українських земель, посилили соціальний гніт серед місцевого населення. 1413 р. – Городельська унія: стала наступним кроком до зближення Литви і Польщі. Вона зрівняла у правах шляхту католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, розширила сфери впливу католицизму (католицька церква отримувала українські землі, заснувала єпископські кафедри у Кам’янці-Подільському та Луцьку), що привело до посилення соціального та національно-релігійного гніту на українських землях. Реакцією на антилитовські виступи 1440 р. на Волині та Київщині стало тимчасове відновлення Київського та Волинського удільних князівств (1452-1471 рр.) ІV етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”. 1480 р. – повалення ординського іга: Москва проголошує себе центром “збирання земель Русі”. Вже 1489 року московський цар Іван ІІІ вперше заявив Великому князю Литовському та королю Польському Казимиру: “Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит”. Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння (1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр.) та поширенням в українських землях проросійських настроїв (перехід під владу Москви Чернігово-Сіверських князів, антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі 1507 р. і т.д.). Таким чином, толерантне ставлення Великого князівства Литовського до українського населення на етапі здійснення ним самостійної внутрішньої та зовнішньої політики радикально змінюється під впливом зближення Литви з Польщею та загостренням відносин з Московією і призводить до ліквідації автономії українських земель, обмеження прав православного люду та посилення соціального гніту.

10) Польська експансія на українських землях, її причини, засоби, результати (середина ХІV- середина ХVІІ століття) Як відомо, ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 разів. Однак для поляків опанування українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що базувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до сер. XVII ст. в основному ополячилася. Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. XV ст. (1435) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.Український народ не мирився із підневільним становищем, піднімався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи в 1490— 1492 pp. Воно почалося в Коломийському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятии, Коломию, Галич і вирушив на Львів. Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу пруських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту. Під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям, українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.Говорячи про позицію української еліти на Люблінському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними; збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для маневрування. Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави — Польщі. Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам. У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом. Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.