Колонізація українських земель

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для по­переднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умо­вах економічної і політичної відокремленості князівств від­бувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток фео­дального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, по­глиблення суспільного поділу праці, розширення економічних зв'яз­ків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися передумови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі законо­мірності. Одчак процес подолання феодальної роздробленості від­бувався тут у дуже складних умовах. Безперервні війни, що спала­хували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного об'єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для об'єднання південно-західних князівств.

Першими у цьому регіоні об'єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захи­щаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Поль­щі й Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консо­лідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то і тут процес об'єднання був також малоефектив­ним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання україн­ського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Тери­торіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська зе­мля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політич­ному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Гали­чина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівсь­кою і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводст­во». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля.

Польська держава проводила на цих землях відверто коло­нізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужо­го, польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.

 

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феода­ли, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької аг­ресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна ча­стина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габс-бургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розу­міючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, вико­ристовуючи для цього і силу зброї, і дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося приєднання ос­новної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правні норми та ін., а тому і пере­творилася поступово на Литовсько-Руську державу. Хоча слід ма­ти на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м'якість, для українського народу була все ж чужою.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформова­но союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовсь­кий князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в ін­тересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки віч­ні» усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем.

Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечила панування польських фео­далів над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого кня­зівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовсь­ку провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об'єднала, а точніше злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне, не-розрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі спільними органами влади й управління, єдиною гро­шовою системою.

Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українсь­кого селянства, політичне і національно-релігійне гноблення насе­лення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної це­ркви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета, яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального об'єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справляла величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій пе­реплелися релігійні елементи з соціальними і національними.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманіт­ними; втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні по­встання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі се­лян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові посе­лення — слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають не­великі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові коза­цько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: по­встання 1591—1595 pp. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 pp. та ін. І хоча ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася феодально-кріпосницька сис­тема, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробу­дження національної свідомості українського народу, його духовно­го піднесення. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку збере­гти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі акти­вного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності.

Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими феодалами не підірвали основ панівного тут феодального ладу. Існування на території України фео­дальної власності на землю означало збереження класо­вого поділу суспільства на експлуататорів та експлуато­ваних, хоча загарбання українських земель і відбилося на економічному і правовому становищі населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств панів­ного класу на українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.

Джерелами зростання земельних володінь польських, литов­ських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жа­луваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умов­ній) — доки виконували службу на користь сюзерена («на поживе-нье», «до волі та ласки господарської»), і постійній — з правом пе­редачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністра­ції — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагали­ся закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то починаючи з ЗО—50-х років XVI ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті ва­сала і його сина) і навіть «до трех животов».

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — у першій поло­вині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Центром великого земле­володіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чер­нігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.

Про економічну і політичну могутність великих землевласни­ків в Україні свідчить і той факт, що у першій половині XVI ст. кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищий феодальний стан, що дістав назву «маг­нати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, чим помітно відрізнялися від середніх та дрібних феодалів. Передусім магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя Литовсь­кого або короля Польського. У руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу на­віть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових».

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовсь­кому підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 pp., відповідно до яких Рада великого князя («Пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, ставала само­стійним, незалежним від великокнязівської влади вищим держав­ним органом. Відтоді великий князь видавав закони та розпо­рядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «Панів-Ради». Цими самими привілеями магнати здобули для себе також особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнатів дозволялося викликати тільки за чотири тижні до суду; скарги на магнатів можна було подавати лише вели­кому князю або «Панам-Раді».

Характерно, що III Литовський статут 1588 р. особливо ви­різняв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а й навіть залежних від них дрібних і середніх фео­далів.

У другій половині XVI ст. на українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з «Описом землі Волинської» 1528 р. у цьому воєводстві на­лічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині. 37 магнатських родів на Во­лині володіли 79 584 «димами», тобто 75% усіх селянських госпо­дарств. Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі, у другій половині XVI ст. їм належало близько третини земельних угідь (32,6%) усієї Волині. А наприкінці XVI ст. понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 тис. чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на укра­їнських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Зага­рбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою», коли сейм визнав себе цілковито вільним в роздаванні «цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужи­лися перед нами і Річчю Посполитою». Причому «пустищами» ця постанова цинічно називала території, що давно вже були заселені українським селянством та козацтвом.

Після Люблінської унії продовжували розширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули права входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму, в якому користувалися правом «вето». Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Лише магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З числа магнатів призначалися воєводи і старости, яким підпоряд­ковувалися представники місцевої воєводської адміністрації. Маг­нати мали право будувати міста і замки, а також зберегли право утримувати своє військо і виступати в похід під своїми знаменами. Спори між магнатами підлягали розгляду тільки в королівському або сеймовому суді Речі Посполитої.

Магнати-землевласники — найвищий прошарок панівного класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. До нього належали найвищі духовні та світські сановники: архієписко­пи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Почина­ючи з XVII ст. з представників цього стану сенат регулярно при­значав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими мусив узгоджувати свої дії король Речі Посполитої. Магнати були ви­рішальною політичною силою в державі: усі важелі управління державою зосереджувалися у їхніх руках.

Другою найчисленнішою групою панівного класу на українсь­ких землях була шляхта — середні й дрібні землевласники. її осно­ва — військова служба. Становище української шляхти було неод­наковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. Галичини до польського коро­лівства, з одного боку, сприяло широким пожалуванням українсь­ких земель польським шляхтичам. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами. Так, на відміну від польських, галицькі шляхтичі ра­зом з певною кількістю своїх людей, залежно від розміру маєтку, мусили безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарб­ницю значні грошові й натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхет­ського самоврядування, яким уже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Безперечно, галицьку шляхту не задовольняло таке станови­ще, і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями (1425, 1430, 1433 pp.) на територію Галичини були по­ширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм польського короля Владислава в 1434 р. гали­цька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало оста­точне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землево­лодіння. Поряд з його традиційними джерелами (купівля-продаж, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичні шлюби) на українських землях значного поширення набули великокнязів­ські дарування земель. Однак зростання економічного потенціалу шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, тому що шляхта ще не стала остаточно самостійним станом панівного класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шля­хти. Першим кроком у цьому напрямі було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р, сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового про­шарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Кази­мира IV, тобто часу надання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис зем­ський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затвер­джені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним до­казом шляхетства. На українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староств з метою приведення в належ­ний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла агра­рна реформа 1557 р. — «волочна поміра», під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені само­вільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних

людей.

Унаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбували­ся зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку панівного класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається у спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за постановою суду про позбавлення шляхетства або у випадку, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом чи торгівлею.

Важливу роль у цьому процесі відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків, що виробляли товари для спо­живчого ринку. «Фольварки бажаємо мати, — відверто заявляла шляхта в Уставі на волоки 1557 p., — щоб вони повсюдно були за­ведені, причому якомога більшого розміру, при усіх замках і дворах наших, крім тих, де б грунт поганий чи недорідний був».

 

Шляхетський фільварок у господарському відношенні являв собою відокремлену ділянку землі, яка становила власне господар­ство шляхтича і оброблялася для нього селянами-кріпаками. Під фільварок відводилися кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси. Такий комплекс, заснований на панській оранці, створювався за рахунок насильницького загарбання общинних земель (випасів, пустищ та ін.), примусової експропріації селянських наділів або зменшення їхніх розмірів.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чинов­ників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Водночас шляхті надавалося право вільної навігації по Віс-лі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. установив підви­щені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шлях­тича. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося неза­перечним доказом.

Дещо пізніше, у 50—60-х роках XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з маг­натами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасу­вання статей Городельського привілею про обмеження прав право­славних феодалів, зокрема, про заборону обіймати найвищі держа­вні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта домоглася прийняття постанови сейму про створення спіль­них для неї і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких належав розгляд усіх цивільних справ.

Віденським привілеєм 1565 р. передбачалися шляхетські по­вітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені пра­ва шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Держава неухильно стояла на сторожі шляхет­ських прав, урочисто проголошуючи у Статуті Великого князівства Литовського 1588 р. від імені його глави: «Також встановлюємо і на вічні часи то бажаємо мати ми, государь, і нащадки наші, що усіх лицарів, шляхту Великого князівства при вольностях і звичаях, ко­трі від нас, государя, і від предків наших їм були жалувані, будемо зобов'язані зберігати і дотримуватися».

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і при­вілеї української шляхти. З цією метою король на Люблінському сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київ­щини та Поділля. Зокрема, в 1569 р. київська шляхта дістала пра­во на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися всі станові права і при­вілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

Отже, реформи 60-х років XVI ст. зумовили зростання по­літичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетсь­кої демократії». Водночас слід мати на увазі, що з числа українсь­ких феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їхня вер­хівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, становили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони являли собою штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими зе­мельними маєтками й були зобов'язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київсь­кому Поліссі, Чернігівщині. Дехто з таких «слуг» згодом дістали шляхетські права, але більшість була поневолена старостами.

Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали не тільки священики, а й їхні родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було чис­ленним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз було по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а інколи й селяни. Священик мав звичайно цілий лан землі, а крім того, одержував різні продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, якщо ж родина вимирала, парафія могла залишитися близьким родичам.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і надавала їх відданим людям. Але, незважаючи на це, роль церкви як національної організації була в той час значною. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Перебуваючи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому суспільстві, мусила зближатися з на­родом.

Селянство. Основну масу населення українських земель ста­новило селянство, яке за майновим і правовим становищем було не­однорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто меш­кав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирсь­ких землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого ви­купу або надання «замісника» (селянина такого самого ступеня за­лежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася перехо­дом селян від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, — до їхнього повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошо­вих податків на користь держави, окремих феодалів, а також цер­ковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «по-димщиною» (одиницею обкладання був «дім» — будинок). На Чер­нігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину» (очевидно, також з «диму»). На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою). Для загальнодержав­ного грошового податку з XV ст. у Литві і Польщі існував загальний термін — «серебщина» (сплата податків срібною монетою).

Крім «серебщини», селяни українських земель відбували чис­ленні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працюва­ти «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію» (грошове забезпе­чення князю і його двору під час переїздів).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фік­сованими, обов'язки перед феодалами для різних категорій залеж­них селян були різноманітними.

Найчисленнішу категорію залежних селян, які ще не втрати­ли права виходу від феодала, становили селяни-данники, що спла­чували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чер­нігівщині, північно-західній Волині натуральні податки сплачували переважно медом, воском, хутром цінних порід звірів, іншими про­дуктами, а також зерном і сіном — так зване дякло. Крім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Однак наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі і, як наслідок, поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право вихо­ду, становили головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які від­бували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому доки частка продуктів землеробства не виходила за межі задово­лення власних потреб, доти феодали не вважали доцільним зрос­тання кількості тяглових селян. Але з поширенням в Україні у XV ст, фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов'язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.

Безперечно, ці групи феодально залежних селян іноді істотно різнилися у майновому відношенні. Найспроможніші селяни залу­чалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звіль­нялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слу­гами» і розподілялися за родами військової служби — слуги пан­цирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст. у період остаточного закріпачення селян, більша частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша — одер­жала шляхетські права й увійшла до лав панівного класу.

Розвиток внутрішнього ринку на українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. По­чинаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розшири­ли свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, передусім на про­даж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Отже, на українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, за якої землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як еко­номічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх госпо­дарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового се­лянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільвар­ку називалася толокою і означала обов'язок орати, сіяти, боронува­ти, косити сіно на полі феодала, гатити греблі тощо, причому селя­ни, працюючи на феодала, користувалися власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила пан­щину у розмірі 14 днів на рік з кожного селянського господарства, то мозовецький князь Януш у межах своїх володінь установив пан­щину у розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і міні­мальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, коро­лівських маєтків), якщо селяни не мали більших повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщи­на становила два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти та поширення фільварко­вої системи сільського господарства стирало відмінності між різни­ми категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяг­лими селянами. Водночас розвивався процес обмеження особистої волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покинути господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спромож­них покинути його.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і коро­лівських земель на території України мали змогу переходити з од­ного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окре­мої людини, а з «диму», дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла- тивши їх володільцю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з іншого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь- ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала селя- нам перехід з місця на місце, а з часом і остаточно заборонила його. Відтак кількість «непохожих» селян неухильно зростала.

Будучи заінтересованою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських зе-мель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати пе-рехід селян з одного села в інше правовими засобами. Так, у 1453 р. галицька шляхта прийняла постанову, відповідно до якої селяни мали право піти від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йо- му купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали і на таких умовах не дозволяли селя- нам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумов- не покріпачення селян. І це часто їм удавалось. Селяни, які довго «сиділи» на землях того чи іншого феодала, втрачали право залп­ шити його і називалися «отчинами», або «людьми звічними». При- вілеєм 1447 p., виданим великим князем Казимиром, заборонявся перехід приватновласницьких селян до господарських (великокня­ зівських) маєтків. У 1496 р. сейм установив, що «не більше ніж один селянин на рік матиме можливість відповідно до права і спра­ведливості перейти з одного села в інше». Незабаром законами 1501—1543 pp., селянам взагалі заборонявся вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян викликав опір, най­поширенішою формою якого була втеча селян. їх кількість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка у відповідний спосіб на це реагувала. У 1541р. боротьба із втечами селян покладалася на гродські суди.

 

Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські зем­левласники, орендарі королівських маєтків), які переховували се-лян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф розміром три гривні на користь власника селян і такий самий — на користь суду. Але вже Судебник 1468 р. передбачав страту для осіб, які підбурювали се­лян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських зем­лях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязів­ських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з «Уставок» на волоки» всі землі того чи іншого господарсь­кого двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відво­дилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а ін­коли на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяг­лових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили ви­конува<