Розчленування українських земель та включення їх до складу інших держав

Україна на початку XIV ст. опинилася в дуже скрутному становищі:
монголо-татари спустошили Руську землю, виснажили народ, розігнали руських князів, установили жорстоке ярмо Золотої Орди; Литва, Польща, Угорщина, Молдова, Туреччина, а з часом і Московське князівство починають боротьбу за українські землі. Cлід зазначити, що оволодіння українськими землями відбувалося різними шляхами, починаючи від династичних шлюбів і до загарбання цих земель силовими методами. Прикладом може бути шлюб великого князя Литовського Гедиміна Любарта з дочкою Андрія Юрійовича й князювання останнього на Волині протягом 1340–1385 рр. У другій половині ХІV ст. починається збройна боротьба за українські землі. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина й поступово в королівстві Руському запроваджується польська адміністративна система та польське право.

У 1359 р. розпочався наступ на Чернігово-Сіверщину литовського князя Ольгерда. Взагалі протягом ХІV ст. велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

Буковинські землі були включені до Молдавського князівства, яке утворилося 1359 р. Буковина (Шипинська земля) поділялася на три волості. На чолі волостей були старости. Цей устрій зберігався аж до захоплення Молдавії Туреччиною 1538 р. та встановлення турецької військово-адміністративної системи, що в подальшому негативно позначилося на розвиткові краю.

Боротьбу за українські землі вела й Угорщина, яка ще з XI ст. почала привласнювати землі Закарпаття, у 20-х pp. XIV ст. захопила край повністю. Тут була запроваджена угорська політико-адміністративна система. На початку ХVІ ст. частина Підкарпатської Русі була включена до Трансільванського князівства, а частина до Австрії. Проте в другій половині ХVІІ ст. було приєднано до Австрійської імперії.

Починаючи з ХІІІ ст. у Криму та Північному Причорномор’ї утверджуються татарські державні утворення. У 1449 р. виникає самостійне Кримське ханство, яке з 1478 р. визнає себе васалом Туреччини. Турецько-татарські набіги мали негативні наслідки для подальшого розвитку українських земель.

Протягом першої половини ХV ст. Москва починає збирання земель Русі. Зокрема у 1517–1523 рр. – Чернігівське й Сіверське князівства були включені до безпосередніх володінь Москви.

4. 2. Перехід українських земель під владу Литви та Польщі

 

Велике князівство Литовське – це державне утворення, що постало в на основі союзу литовських князів. Утворилося в ХІІІ ст. в результаті об’єднання близьких до слов’янських племен ятвягів, жмуді, жемгалів, лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям. Поодинці племена не могли протистояти німецьким рицарям-хрестоносцям, які на початку XIII ст. почали просування у Прибалтику, і це прискорило процес консолідації різних племен. Засновником князівства вважають кн. Міндовга, який приєднав до Литви частину західних руських земель і був урочисто коронований у 1253 р. у Новгородку (сучасне м. Новогрудок Гродненської обл., Білорусь).

Завдяки геополітичній ситуації, що склалася в Центрально-Східній Європі в середині XІІІ ст., із конгломерату литовських князівських володінь, що сформувалися з числа племінної «аристократії» визріла держава під назвою Велике князівство Литовське. А вже на другу третину XІV ст. її кордони сягнули Балтики на півночі та Причорноморського степу на півдні. Об'єднанню литовських племен у єдину державу сприяли:
розвиток феодальних відносин; загроза з боку лицарів Тевтонського ордену; послаблення впливу Русі на Литву.

Князь Міндовг (1230-1263 pp.) об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Процес об’єнання земель під литовською владою після смерті Міндовга був продовжений великим князем Гедиміном (Гедимінасом, 1316-1341 pp.), саме який започаткував правлячу династію (гедеиіновичів) і почав наступ на південно-західні руські (українські) землі. Утім, деякі історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 р. приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. У 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки татарам. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.Таким чином, входження українських земель відбувалося внаслідок експансії ВКЛ, а заради приєднання нових земель доводилося боротися й з монгольськими ханами.

Секрет такого швидкого розвитку Великого князівства Литовського полягав у тому, що, будучи за своєю суттю поліетнічним державним утворенням, воно не продукувало переваг якогось одного етносу. Фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій: старої – Рюриковичів і нової – Гедиміновичів. За великим рахунком відбувався процес, багато в чому подібний до появи Київської Русі в ХІ ст. «Ми старини не рушимо і новини не вводимо» – таким було гасло, під яким відбувалося проникнення литовської влади. До цього слід додати, що представники династії гедеміновичів зазвичай одружувалися на руських княжнах, розмовляли руською мовою, прийняли православну віру. У всіх руських князівствах продовжував діяти старий, перевірений часом політико-адміністративний апарат. Тож за уявленнями тих часів литовські князі були не «чужинцями», а «своїми».

Приєднання Південно-Руських земель до Литви і створення Великого князівства Литовського закріпило литовців на руських землях і зменшило тут вплив Московського князівства. Однак після смерті Ольгерда (1377 р.) великим князем став Ягайло, який був молодшим сином від другого шлюбу Ольгерда з тверською княжною Уляною. Інші Ольгердовичі розпочали з ним гостру боротьбу за владу і мир та спокій надовго покинули великокнязівський престол.

Внутрішня стабільність Великого князівства Литовського проіснувала недовго. Вона послабилася через війни з Угорщиною, Польщею, Тевтонським орденом, Московською державою. Цим скористувалася Польща, яка наприкінці XVI ст. запропонувала шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло (1377-1392), об’єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польщі. За умовами унії Ягайло отримав титул короля Польщі і зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські до корони Польської”. Унія зміцнила Польщу, яка у 1387 р. відвоювала в Угорщини Галичину і встановила владу над Молдовським князівством.

Відверта пропольська політика Ягайла зумовила появу опозиції з боку литовської та руської знаті. Боротьбу опозиційних сил очолив литовський князь Вітовт. Його підтримали руські князі, які не хотіли втрачати самостійність і присягати на вірність польському королю. Тому на початку 1390-х років більшість руських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а з нею владу польського короля і литовського князя. На чолі патріотичних сил стояли князі київський, новгород-сіверський, подільський та інші, які не дозволили створити після Кревської унії єдину державу і поглинути у ній руські землі. На протязі двох століть Литва фактично зберігала незалежність. Однак опозиційні сили діяли розрізнено, неузгоджено і у другій половині XVI ст. потерпіли поразку. Гору взяли прибічники більш тісного союзу з Польщею і створення єдиної польсько-литовської держави.

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мало такі політичні особливості: 1) всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі. 2) руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали. 3) в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади. Після укладання Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономної, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Коли утворилася Річ Посполита (1569 р.), вони стають складовою частиною Польщі, що приводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.

1 липня 1569 р. у Любліні сейм затвердив унійний акт, що проголошував об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського та утворення нової федеративної держави – Речі Посполитої. Деякі українські вельможі досить довго противилися унії – Олександр Чорторийський, Костянтин Острозький, Богдан Корецький, Костянтин Вишневецький. Останній на сеймі виголосив промову, вона варта того, щоб її повністю навести: «Заявляємо Вашій королівський милості, то ми приєднуємося як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благород­ний що не відступимо першенства ніякому іншому народові на сві­ті. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням,— було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі – Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу. Після підписання третього Литовського статуту 1588 р. та постанови сейму Речі Посполитої 1573 р. селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. За цими двома законами: польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої; за панськими маєтками закріплювалися селяни; селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана; пани розшукували втікачів і карали їх; власники мали право карати всіх непокірних селян; кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів; за панами остаточно закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами; селяни більше не мали права самостійно виступати в судах; був створений єдиний стан селян-кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян; право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

Кріпосне господарство залишалося натуральним, але розвивалися товарно-грошові відносини, що підривали його замкнутість, і поступово на зміну натуральному господарству селян, що своєю працею утримували маєток, прийшло товарне господарство поміщиків – фільварок. Проте такі господарства не могли існувати без примусової праці залежних селян – панщини. Крім хліборобства й скотарства, що становили основні заняття українських та литовських селян, у фільварках розвивалися й промисли, у тому числі бджільництво, млинарство, пивоваріння та винокуріння. Торгівля продуктами цих промислів також давала значний прибуток землевласникам. Таке фільваркове господарство вело до обезземелення селян, поширення панщини та розвитку кріпосного права.

У 1557 р. король Речі Посполитої Сигізмунд II Август затвердив закон «Устави на волоки» – правовий документ про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Цей документ містив 49 артикулів (статей). Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні. За «Уставами на волоки» всі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки – волоки площею від 16,8 до 21,8 га залежно від місцевості. Ці ділянки стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під фольварки, решта розподілялася між селянами.

Поступово відбудовувалися міста, спустошені під час монголо-татарської навали. З часом вони ставали осередками ремесел, промислів і торгівлі, а також політичного й культурного життя. Польські королі вбачали в містах джерело прибутків, а також шукали підтримки для боротьбі зі сваволею дворянства, тому надавали деяким містам грамоти на магдебурзьке право (вперше виникло в XIII ст. в м. Магдебург (Німеччина). У XIII–XVIII ст. було поширене в Україні). За такою грамотою: можновладці не мали права управляти містом і судити його мешканців; міщани могли самостійно вибирати суд та міські органи самоврядування (магістрат) на чолі з війтом. Після обрання магістрату місто формально виходило з-під влади старости й магнатів; населення міст мало право регулювати діяльність цехів і купецьких корпорацій, а також розв'язувати питання опіки, успадкування майна тощо; узаконювалася соціальна нерівність серед міщан. За своїм статусом вони поділялися на багатіїв (купці, лихварі, власники ремісничих майстерень, цехова верхівка, заможні ремісники) та міську бідноту (підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники); також у містах проживали селяни, військові, козаки, шляхта, духівництво.

У XIV–XVII ст. магдебурзьке право мали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Київ, Вінниця, Брацлав, Чернігів та інші міста. Найпершими серед них були Львів – 1356 р., а Київ почав користуватися магдебурзьким правом лише в 1494-1497 pp.