Тюркська державність на території сучасної України

 

У III ст. з пониззя Вісли на територію сучасної України вторглися східно-германські племена готів. Вони утворили державу – Готське королівство. Столицею цієї держави стало місто Данпарстад (Дніпровське місто, IV ст.). На думку багатьох учених, це місто було попередником Києва. Сусідами готів були східнослов’янські племена антів. Тривалий час між готами й антами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. Готи й анти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини. Однак у подальшому між ними виникли серйозні протиріччя й збройні конфлікти, адже й обидва народи заселяли лісостепи Наддніпров’я.

У IV ст. почалась навала гунів, які, вийшовши із Забайкалля, посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправились через Дон і вторглись у володіння Готського королівства. Гуни не загрожували існуванню антського об’єднання, тому анти виступили на їх боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському вождю Божу, полонили його і разом із синами та 70 вельможами розіп’яли на хрестах. У відповідь на це гуни вщент розгромили готів. Частина готів відкотилася в Крим, друга відійшла до Дунаю.

Отаборившись в Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами і утворили величезну державу – Гуніланд, яку очолив цар Аттіла. Однак імперія Аттіли через деякий час після його смерті, в 453 р., занепала і розпалася на окремі каганати (володіння). Вчені вважають, що на землях Подніпров’я з IV по IX ст. послідовно існували три тюркомовних утворення: держава гунів Гуніланд, потім Велика Булгарія і після неї Чорна Булгарія. Ці обставини привели вчених до думки: «Яким же чином було засновано Київ?»

На руїнах гунської держави була утворена Велика Булгарія. Етнічну основу цього утворення становили булгари, що раніше входили до гунського племенного союзу. Першим балтаваром (верховним правителем) цього каганату став хан Кубрат. Його літня резиденція знаходилася в селищі, яке мало відповідну назву – Балтавар (нині Полтава). В 619 р. Кубрат доручив своєму молодшому брату Шамбату побудувати на Заячих (нині Київських) горах фортецю для охорони купецького торговельного перевозу через Дніпро. Відомого водного шляху «із варяг в греки» тоді ще не було, балтійські країни вели торгівлю із Сходом через Волгу і Дон. Однак через дніпровський перевоз йшла не менш інтенсивна торгівля Західної Європи з Хазарією, тому ідея контролю над потоком товарів дала б немалу вигоду. Хан Шамбат швидко побудував місто-фортецю, яке дістало назву Башту (місто-голова). В обов’язки Шамбата входило управління справами перевозу й організація збору мита з купців.

Правління Кубрата–хана було успішним. При ньому Велика Булгарія зуміла розгромити свого головного противника – аварів і розширити кордони держави до Дунаю. В зв’язку з цим Кубрат поставив перед Шамбатом нове завдання: закріпитись на відвойованих західних територіях. Виконуючи це завдання, Шамбат–хан із дружиною і гунно–булгарськими переселенцями відправився в Подунав’є і заснував там так зване Царство Дулоба. Через деякий час Кубрат–хан наказує молодшому брату повернутись в Башту, але Шамбат категорично відмовився. Це рішення так розгнівило Кубрата, що він обізвав свого брата покидьком, відрізаним від роду, що на тюркській мові звучить як «кий». Це слово так міцно «прилипло» до хана Шамбата, що він увійшов в історію не під своїм власним ім’ям, а під прізвиськом Кий.

Царство Дуоба проіснувало недовго і Шамбат-Кий змушений повернутись в Башту, щоб управляти ним. Городяни називали місто за його прізвиськом – Кіоба, а міську фортецю – за його справжнім ім’ям Шамбат (Самватос у грецьких істориків). Помер Кий в 680 р., Природно, що ні про яку династію Києвичів не було і мови. Верховна влада в Великій Булгарії після Кубрата перейшла до його старшого сина Бат-Бояна, якому Кий доводився дядьком.

На початку IX ст. Велика Булгарія під натиском хазар трансформувалась в залежну від Хазарського каганату Чорну Булгарію. В 856 р. на відчуженних від Чорної Булгарії землях хазарські васали – норманський князь (конуг) Аскольд і булгарський хан Жір-Ас (Дір в руських літописах) створили так званий Руський каганат, столицею якого став Башту–Київ. Варяго–руський князь Аскольд був християнином, а Жір-Ас (Дір) – мусульманином, унаслідок чого між ними постійно виникали суперечності. Це привело до того, що в 870 р. Аскольд убив Жір-Аса (Діра) і захопив одноособову владу в Руському каганаті. Утім, досі найбільш поширеною в навчальній літературі є традиційна літописна версія щодо слов’янського походження Діра і Аскольда. Більше того, булгарський період в історії України взагалі ігнорується – ніби його не існувало.

Слов’яни в давні часи

 

З давніх часів у Центральній та Східній Європі, на схід від германців, у басейні Вісли, жили слов’яни. Вчені-історики і лінгвісти вважають, що в ІІ тисячолітті до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо–балто–слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява протослов’ян як самостійної етнічної спільноти, що сформувалася у ІІ тисячолітті до н.е. на землях Правобережної України та Польщі. Варто зазначити, що сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена від меж нашої ери, а про справжніх слов’ян лише в V ст. н.е. Римські історики – Пліній, Тацит, Птоломей називали їх венедами. До речі, як вважається, саме стародавні венеди, тобто слов’яни заселили частину Італії й утворилу італійську область Фріуле-Венецію Джулію.

Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо–Кесарій, Іонн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяльність гетів» або Гетика (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550–554 рр.). Йордан сповіщає про те, що у VІ ст. вже існували три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунав’я).

На думку більшості вчених батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси ІІ–VІІ ст. н.е. в період великого переселення народів – слов’яни широко розселилися в усіх напрямах. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних, південних і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги). Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Слушно зауважити, що цінні відомості про розселення слов’ян по Східноєвропейській рівнині можна знайти в літопису «Повість временних літ», який склав чернець Києво-Печерського монастиря – Нестор. Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На початку таких союзів племен формою організації управління була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжували існувати первісні демократичні установи – народні збори (віче) і рада старійшин. З часом народні збори перетворилися у збори воїнів і військове керівництво. Воєнна демократія поступово перетворювалась у воєнно-ієрархічне правління – княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування і придушення. Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався в державного правителя – князя.

Поступово занепадає роль народного віче, на якому раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли це потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини – професійних воїнів, які слугували князю, допомагаючи йому в проведенні внутрішньої і зовнішньої політики. За допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, наводив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружинниками частиною данини (ІХ – початок ХІ ст.). З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів-землевласників-бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Найбільш знатні дружинники разом з придворною аристократією утворили боярську думу – постійний дорадчий орган при князеві.

Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього війська – княжі охоронці і слуги – була занята безпосередньо в господарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформувався княжий двір – дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні стосунки.

У VІІІ – ІХ ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян, у яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування трьох великих центрів, очолюваних окремими князями: Куявія, Славія та Артанія. Куявія – це Київська земля. Славія – земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однозначно визначатися з питанням про місцезнаходження ще одного державного утворення – Артанія, – історики так і не змогли. Одні вважали її центром Рязань, інші – Тмутаракань, Чернігів, Ростов–Переяславський. Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали основою, що поклала початок Давньоруській державі – Київській Русі.

Отже, у східних слов’ян сформувалися соціально–економічні та політичні передумови створення держави.

Контрольні запитання

 

1. Що ви знаєте про аріїв?

2. Яке найдавніше населення було на території України?

3. Охарактеризуйте грецькі міста–колонії в Північному Причорномор’ї і в Криму.

4. Що собою являла тюркська державність на території сучасної України?

5. Яким чином було засновано Київ? Які з цього приводу є судження?

6. Які передумови виникнення держави у слов’ян?

 

Теми рефератів

1. Кіммерійці, скіфи, сармати.

2. Античні міста–держави в Північному Причорномор’ї.

3. Перші слов’янські археологічні культури.

4. Літописні слов’янські племена в Україні, початок їх державності

5. Тюркські держави на території України.

 

 

ІІ. Київська Русь

 

Ключові слова: класова диференціація, князь, дружина, язичництво, варяги–нормани, літопис, етнокультурна традиція, народність, данина, печеніги, консолідація, реформи, християнство, «сімейна дипломатія», боярська рада, віче, писане право, половці, «колективний суверенітет».

 

Одним із найяскравіших політичних феноменів IX – XII ст. є Руська держава, яка започаткувала державотворчу традицію російського, білоруського й українського народу. На її території було започатковано також формування трьох близьких за своїми історичними коріннями, походженням, культурою й ментальністю народів.

Київська Русь ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюрократична система, державницька ідея, політичні інститути, політичні механізми розв’язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися, та саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації – суверенної Української держави.