Методичні вказівки до вивчення дисципліни

Методичні вказівки до вивчення дисципліни

„Історія України”

для студентів технічних спеціальностей

Частина І

 

 

Дніпропетровськ

 

Методичні вказівки до вивчення дисципліни „Історія України” для студентів технічних спеціальностей. Частина І. / Укладачі: Г.Г.Кривчик, С.Г.Руденко, С.П.Волкова, – Дніпропетровськ: ПДПБА, 2011. – 55 с.

 

 

Методичні вказівки розраховані на студентів технічних спеціальностей. Написані стисло, доступною мовою, не місять фактів, які, на думку авторів, не є обов’язковими для вивчення. Ретельно відібрані хронологічні дані, знання яких допоможе студентам предметно засвоїти історичний матеріал. Автори також прагнули показати різні, часом протилежні судження щодо деяких історичних подій, формуючи у студентів думку про складність наукового історичного пошуку.

 

 

Укладачі: Г.Г. Кривчик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства ПДАБА;

С.Г. Руденко, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства ПДАБА;

С.П. Волкова, асистент кафедри українознавства ПДАБА.

 

Відповідальний за випуск: Г.Г. Кривчик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства ПДАБА.

 

 

Рецензенти:

В.М. Калашников, доктор історичних наук, професор кафедри права Дніпропетровського національного університету;

В.В. Білополий, кандидат історичних наук, доцент завідувач кафедри філософії та політології ПДАБА,

 

Затверджено на засіданні кафедри українознавства,

Протокол №3 від 1.11.2011

 

Затверджено на засіданні

методичної ради ПДАБА

Протокол № 2 (76) від 07.11.11

Зміст

І. Стародавні народи й держави на території сучасної України

у II тис. до н.е. – IХ ст. н.е.....................................................................4

1.1. Арії (індоєвропейці) та інші стародавні народи у Східній

Європі.................................................................................................4

1.2. Античні держави у Північному Причорномор’ї та Криму............5

1.3. Тюркська державність на території сучасної України...................6

1.4.Слов’яни в давні часи........................................................................9

ІІ. Київська Русь..........................................................................................11

2.1. Утворення й становлення Давньоруської держави.......................12

2.2.Піднесення Києва. Володимир Великий. Ярослав Мудрий..........15

2.3. Занепад Київської Русі. Початок феодальної роздрібненості.......18

2.4. Формування давньоруської народності...........................................20

ІІІ. Галицько- Волинська держава...........................................................22

3.1. Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл.........................22

3.2. Утворення і становлення Галицько–Волинського князівства.......23

3.3. Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо–

татарської навали................................................................................24

3.4. Правління Романовичів. Занепад галицько–волинських

земель...................................................................................................25

ІV. Україна під владою Литви та Польщі. Українське козацтво.

Запорозька Січ.........................................................................................27

4. 1. Розчленування українських земель та включення їх до складу

інших держав..........................................................................................28

4. 2. Перехід українських земель під владу Литви та Польщі...............29

4. 3. Формування українського народу та козацтва................................33

4. 4. Запорозька Січ, її устрій та військово-політична організація........36

4. 5. Петро Сагайдачний і створення козацького війська.....................38

V. Українська національна революція (Визвольна війна)

середини XVII ст.........................................................................................42

5.1. Причини, передумови і характер

Національної революції..........................................................42

5.2. Воєнні події 1648–1654 рр.......................................................45

5.3. Українсько–московський договір 1654 р..........................................47

5.4. Утворення Української гетьманської держави................................48

Хронологічна таблиця...................................................................................51

Література.......................................................................................................53

 

 

І. Стародавні народи й держави на території сучасної України у II тис. до н.е. – IХ ст. н.е.

 

Ключові слова: індоєвропейці(арії), угро–фіни, тюрки, слов’яни, автохтонний народ, кіммерійці, таври, скіфи, сармати, греки, міста–держави, готи, гуни, булгари, Руський каганат, воєнна демократія, віче, князь, дружина.

Вирішальну роль у формуванні стародавнього руського етносу відіграли міграційні процеси II–VII ст. У ході великого переселення народів було інтегровано чимало етнічних утворень, які в подальшому лягли в основу багатьох сучасних народів. Руські – не виняток у цьому процесі. Вони прямі етно-культурні спадкоємці давньоіранських (скіфи, сармати), давньотюркських (гуни, булгари), угро-фінських (мурома, меря, чудь, мордва) і давньослов’янських (склавіни, анти) етнічних груп.

 

Арії (індоєвропейці) та інші стародавні народи у Східній Європі

 

У той час, коли людство перейшло до вживання бронзи (II тис. до н.е.), воно вже поділялося на великі культурні спільноти – мовні групи. Серед них назвемо ті, з якими більшою чи меншою мірою пов’язана історія нашої країни: індоєвропейці (арії), угро-фіни, тюрки.

Як вважає більшість українських учених, саме Україна стала прабатьківщиною стародавніх індоєвропейців (аріїв). Звідси, від краю льодового панцира вони великими потоками протягом тисячоліть рухалися по планеті – дійшли до Середньої Азії, Тибету, Індії, Ірану. Вони передавали місцевим тубільним народам свою культуру землеробства, мову, в тому числі писемну – санскрит. Ця мова лежить в основі мов слов’янських, германських народів, персів, таджиків, та ін.

Прабатьківщиною угро-фінських народів була територія навколо Аральського моря. Згодом ці народи пішли на північ, поселились на захід від Уралу, на берегах Волги. А пізніше одна частина з них, мад’яри, пересуваючись на Захід, зайняла область Паннонію біля Дунаю (сучасна Угорщина), а друга частина вийшла до берегів Балтійського й Білого морів (фіни, естонці, карели).

У ІІ–І тисячолітті до н.е. на території теперішньої України, як вважають деякі вчені, існувало три «світи». Це були три етнічно–культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями. Цими зонами були Полісся, Степ і Лісостеп. На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвропейських племен. Поряд з ними мешкали племена угро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвитку. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські етнополітичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди зі східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром і Південною Волгою великий індоіранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

І нарешті, землі в лісостепу між Саном на заході і Дніпром на сході, Прип’ятю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в України. В часи розквіту бронзової доби тут уже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш близьких племен. Ученими припускається думка, що вони були праслов’янами, предками східних та західних слов’ян.

Отже, характерними ознаками суспільного ладу цього періоду були: значні міграції населення; посилення торгівельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти, утворення воєнно–політичних об’єднань та союзів; зародження державності.

 

Слов’яни в давні часи

 

З давніх часів у Центральній та Східній Європі, на схід від германців, у басейні Вісли, жили слов’яни. Вчені-історики і лінгвісти вважають, що в ІІ тисячолітті до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо–балто–слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява протослов’ян як самостійної етнічної спільноти, що сформувалася у ІІ тисячолітті до н.е. на землях Правобережної України та Польщі. Варто зазначити, що сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена від меж нашої ери, а про справжніх слов’ян лише в V ст. н.е. Римські історики – Пліній, Тацит, Птоломей називали їх венедами. До речі, як вважається, саме стародавні венеди, тобто слов’яни заселили частину Італії й утворилу італійську область Фріуле-Венецію Джулію.

Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо–Кесарій, Іонн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяльність гетів» або Гетика (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550–554 рр.). Йордан сповіщає про те, що у VІ ст. вже існували три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунав’я).

На думку більшості вчених батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси ІІ–VІІ ст. н.е. в період великого переселення народів – слов’яни широко розселилися в усіх напрямах. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних, південних і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги). Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Слушно зауважити, що цінні відомості про розселення слов’ян по Східноєвропейській рівнині можна знайти в літопису «Повість временних літ», який склав чернець Києво-Печерського монастиря – Нестор. Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На початку таких союзів племен формою організації управління була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжували існувати первісні демократичні установи – народні збори (віче) і рада старійшин. З часом народні збори перетворилися у збори воїнів і військове керівництво. Воєнна демократія поступово перетворювалась у воєнно-ієрархічне правління – княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування і придушення. Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався в державного правителя – князя.

Поступово занепадає роль народного віче, на якому раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли це потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини – професійних воїнів, які слугували князю, допомагаючи йому в проведенні внутрішньої і зовнішньої політики. За допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, наводив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружинниками частиною данини (ІХ – початок ХІ ст.). З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів-землевласників-бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Найбільш знатні дружинники разом з придворною аристократією утворили боярську думу – постійний дорадчий орган при князеві.

Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього війська – княжі охоронці і слуги – була занята безпосередньо в господарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформувався княжий двір – дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні стосунки.

У VІІІ – ІХ ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян, у яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування трьох великих центрів, очолюваних окремими князями: Куявія, Славія та Артанія. Куявія – це Київська земля. Славія – земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однозначно визначатися з питанням про місцезнаходження ще одного державного утворення – Артанія, – історики так і не змогли. Одні вважали її центром Рязань, інші – Тмутаракань, Чернігів, Ростов–Переяславський. Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали основою, що поклала початок Давньоруській державі – Київській Русі.

Отже, у східних слов’ян сформувалися соціально–економічні та політичні передумови створення держави.

Контрольні запитання

 

1. Що ви знаєте про аріїв?

2. Яке найдавніше населення було на території України?

3. Охарактеризуйте грецькі міста–колонії в Північному Причорномор’ї і в Криму.

4. Що собою являла тюркська державність на території сучасної України?

5. Яким чином було засновано Київ? Які з цього приводу є судження?

6. Які передумови виникнення держави у слов’ян?

 

Теми рефератів

1. Кіммерійці, скіфи, сармати.

2. Античні міста–держави в Північному Причорномор’ї.

3. Перші слов’янські археологічні культури.

4. Літописні слов’янські племена в Україні, початок їх державності

5. Тюркські держави на території України.

 

 

ІІ. Київська Русь

 

Ключові слова: класова диференціація, князь, дружина, язичництво, варяги–нормани, літопис, етнокультурна традиція, народність, данина, печеніги, консолідація, реформи, християнство, «сімейна дипломатія», боярська рада, віче, писане право, половці, «колективний суверенітет».

 

Одним із найяскравіших політичних феноменів IX – XII ст. є Руська держава, яка започаткувала державотворчу традицію російського, білоруського й українського народу. На її території було започатковано також формування трьох близьких за своїми історичними коріннями, походженням, культурою й ментальністю народів.

Київська Русь ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюрократична система, державницька ідея, політичні інститути, політичні механізми розв’язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися, та саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації – суверенної Української держави.

 

 

Теми рефератів

1. Виникнення Руської держави. Кому ми цим зобов’язані.

2. Форма державності Київської Русі

3. Утвердження Русі. Володимир Великий. Введення християнства.

4. Міжнародні відносини Київської Русі.

5. Особливості політичної культури Київської держави.

6. Православна церква за часів Київської Русі.

Татарської навали

 

Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі брали участь, коли стали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько–Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції.

Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу.

Монголо-татари, розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно–Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо–татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство.

У 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару татарам. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. З огляду на скрутне становище Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо–татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбулася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани цього походу залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило розірвав угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. він перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на більш досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. князь Данило помер.

Отже, реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років.

Теми рефератів

1. Ярослав Осмомисл: соціально–політичний портрет.

2. Роман Мстиславович – самодержавець Русі.

3. Данило Галицький: соціально–політичний портрет.

4. Боротьба Русі з моно голо–татарською навалою

5. Роль Галицько–Волинського князівства в історії української державності.

 

Теми рефератів

1. Політичний устрій Великого князівства Литовського.

2. Проблема формування українського народу.

3. Політичні причини та наслідки Люблінської унії.

4. Православні братства – організатори захисту віри, мови та культури українського народу.

5. Православна церква в боротьбі за консолідацію українського суспільства.

6. Походження та еволюція козацтва на території України.

7. Запорозька Січ, її устрій і значення для українського народу.

8. Проблема генезису українського народу.

 

V. Українська національна революція (Визвольна війна) середини XVII ст.

 

Ключові слова: фільварково–панщинна система, оренда, єврейські підприємці, Магдебурзьке право, національна еліта, церковний розкол, народне повстання, національно–визвольна війна, національна революція, «Березневі статті”, козацька держава, спадковий гетьманат.

 

Українська національна революція, політичним наслідком якої стало утворення Української козацької держави, засвідчила зрілість національно–державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.

Воєнні події 1648–1654 рр.

Боротьба розпочалася в 1648 р. з повстання козаків Запорозької Січі під гаслами «За православ’я, проти католицизму і унії» охопила більшу частину території України і переросла в національно–визвольну війну, а потім народну революцію. Військо повстанців складалось в основному з козаків і селян, вело справедливу війну і захищало свою землю.

Поляки, намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля», кинули проти повстанців свої війська під керівництвом Миколи Потоцького, до якого входили іноземці, вбільшості німецькі солдати.

Заручившись підтримкою козаків, у лютому 1648 р Хмельницький оволодів Січчю, звільнив Запоріжжя від поляків і був обраний гетьманом Війська Запорозького. Незабаром виступає назустріч М.Потоцькому. Перші битви відбулися у травні під Жовтими Водами і Корсунем. Козаки двічи отримали блискучі перемоги.

У вересні 1648 р. Хмельницький з армією зустрівся під Пилявцями з польськими військами, які йшли з Волині. В ході цієї великої битви козаки вийшли переможцями. І, на якийсь час, їх похід продовжувався без бою, бо польське військо було значно знесилене після втрат яких воно зазнало.

Звістка про військові успіхи козаків розлетілися по всій землі. Селяни, міщани піднялися на боротьбу, яка охопила терени України і перетворила козацьке повстання у Визвольну війну, а потім народну революцію. Боротьба набуває всеукраїнський характеру, а авторитет козацтва, як провідної і рушійної сили, значно зростає. Коли, 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький на чолі повсталого війська вступив до Києва, то його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства».

Польща зібрала сили і у травні 1649 р. розпочала комбінований удар на чолі з новим королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом. Під Зборовом і Збаражем відбулися жорстокі бої і хоч перевага була на боці козаків, Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору через складнощі в українсько–татарських відносинах. Татари відійшли від попередніх домовленостей, як тільки зрозуміли, що Хмельницький починає розбудову української держави. Це не влаштовувало татар і мілітарний альянс виявився ненадійним вже на першому етапі війни.

Згідно зі Зборівським мирним договором козацький реєстр зростав до 40 тис. людей, Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства відходили козакам, ці території підпорядковувались гетьману і його адміністрації. Київський митрополит одержував місце в сенаті, всім учасникам повстання проголошувалась амністія. Водночас, магнати і шляхта мали право повертатися до своїх маєтків. Це викликало незадоволення селян, які брали активну участь у воєнних подіях, і масові виступи яких практично перетворилися в селянську війну, під тиском якої шляхта тікала до Польщі. Однак після укладення Зборівського договору, селянство опинилося за межами Української гетьманської держави, бо відновлювалось панське землеволодіння. Селянство не погоджувались з таким станом, і селянська війна, тепер уже на теренах своєї держави, була спрямована проти повернення шляхти до маєтків. Селяни оголошували себе вільними і розпочали нову хвилю масового покозачення.

Зборівська угода не зняла протиріч між Україною і Польщею. Почався новий раунд протистояння – битва під Берестечком і підписання в 1651 р. Білоцерківського договору. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. людей, за гетьманом залишалося лише Київське воєводство, заборонялися зовнішні відносини, а шляхті дозволялося повертатись у свої маєтки. Цей договір Б.Хмельницький розглядав як тимчасовий і в наступних битвах під Батогом (1652) і Жванцем (1653), незважаючи на зраду татар, отримав перемогу і знову вийшов на умови Зборівського миру.

Наприкінці 1653 р. польський уряд провів мобілізацію і зібрав військо із 80 тис. шляхтичів і селян. Військові події відбувалися на Поділлі. Козаки мали перевагу, однак татари знову зрадили Б. Хмельницького і уклали сепаратну угоду з польським королем. Воєнні невдачі, ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, формальна підтримка Туреччини підштовхнула гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили промосковський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Отже, національно–визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та населення України, одночасне співпадіння з селянською війною. За цей час різко ускладнилось міжнародне становище українських земель. Динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького визначали еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процеси державотворення. В даний період пошуки союзників здійснювалися у трикутнику «Польща–Туреччина–Московщина».

 

Теми рефератів

 

1. Богдан Хмельницький: політичний портрет.

2. Державницькі процеси в Гетьманщині.

3. Військове мистецтво козаків під час української національної

4. революції.

5. Політичні тенденції в українському суспільстві в середині ХVІІ ст.

6. Союз Гетьманату з Московською державою.

 

Хронологічна таблиця

ІІ–І тисячоліття Бронзова доба до н.е.

ІХ – перша половина

VІІ ст. до н.е. Кіммерія

VІІ – ІІІ ст. до н.е. Скіфська держава

VІІ – VІ ст. до н.е. Грецькі міста-колонії

ІІІ ст. до н.е.

ІІІ ст. н.е. Сарматія

ІV ст. н.е. Держава антів (слов’ян). Держава готів

(германського племені).

ІV – ІХ ст. Тюркські держави в Подніпров’ї (імперія

гунів і слов’ян, Велика Булгарія, Чорна

Болгарія)

VІ ст. Велике розселення слов’ян

856 Утворення Руського каганату

862 Захоплення Новгорода і Пскова

норманським князем Рюриком

882 Захоплення Києва Олегом

Утворення Київської Русі

912–945 Княжіння Ігоря

945–964 Правління Ольги від імені малолітнього

сина Святослава

964–972 Княжіння Святослава Ігоревича

980–1015 Княжіння Володимира Святославовича

988 Прийняття християнства як державної

релігії

1016 Створення „Руської правди”

1019–1054 Княжіння Ярослава Володимировича

Мудрого

1097 Любецький з’їзд

1113–1125 Княжіння Володимира Мономаха

1125–1132 Княжіння Мстислава Володимировича

1124–1153 Княжіння Володимира

1153–1187 Княжіння Осмомисла

1199–1205 Княжіння Романа Мстиславовича

1199 Утворення Галицько-Волинського князівства

1223 Битва на р.Калка з монголо-татарами

1238–1264 Княжіння Данила Галицького

1239 Початок монголо-татарської навали на

Південно-Західну Русь

1240 Взяття Києва монголо-татарами

1264–1301 Княжіння Лева І Даниловича

1301–1308 Княжіння Юрія І Левовича

1308–1323 Княжіння Лева ІІ Юрійовича і Андрія

Юрійовича

1325–1340 Княжіння Юрія ІІ Тройденовича

1321–1322 Походи Литовського князя Гедиміна на

Галицько-Волинське князівство

1341–1377 Великий князь Литовський Ольгерд

1363 Перемога литовських і руських військ над

монголо-татарами в урочищі Синя Вода

1385 Кревська унія

1392–1430 Княжіння Вітовіта

1410 Грюнвальдська битва

1529 Перший литовський статут

1566 Другий Литовський статут

1569 Люблінська унія

1572 Формування козацького реєстрового

війська

1588 Третій Литовський статут

1616–1622 Гетьманство Петра Конашевича–

Сагайдачного

1648–1657 Гетьманування Б.Хмельницького

1648, травень Перемога козацького війська під Жовтими

Водами

1648, травень Перемога Б.Хмельницького під Половцями

1649 Зборівський договір

1650 Білоцерковський договір

1652, травень Розгром військом Б.Хмельницького

польсько шляхетської армії під Батогом

1654, 8 січня Переяславська рада

1654, березень Статті Б.Хмельницького

 

 

Література

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

Аркас М.М. Історія України – Русі.–К., 1990.

Багацький В.В., Кормич Л.І. Історія України. Підручник. – К.,2010

Бойко О.Д. Історія України: Посібник.–К., 2010.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посібник.–К., 1996.

Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К., 1993.

Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гьодзик–Гріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке.–Київ, 1999.

Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною, 1648–1651.– К., 1996.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право.– К., 1996.

Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. –К., 1990.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. –К., 1992.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. –М., 1992.

Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості.– Київ; Запоріжжя, 1997.

Історія України. Курс лекцій.– К., 1991. – Т.1.

Історія України: Нове бачення.– К.,1995. – Т. 1.

Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків схднослов’янської цивілізації.– К., 1995.

Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1994.

Коцур А. Українська державність: історія та сучасність.– Чернівці, 2000.

Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

Крупник Л.О. Історія України: формування етносів, нації, державності. – К., 2009.

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

Мицик Ю.А., Стороженко І.С., Плохій С.М. Тії слави козацької повік не забудем. – Дніпропетровськ, 1989.

Мицик Ю.А. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ, 1990.

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2008.

Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорізького. – К., 1991.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 1993.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. – К., 1997.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція

XVII ст. (1648–1676). – К., 1999.

Щербак В. Українське козацтво, формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – Київ, 2000.

Яворницький Д.І. Історія Запорізьких козаків. – Львів, 1990.

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна.). – К., 1993.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Методичні вказівки до вивчення дисципліни

„Історія України”

для студентів технічних спеціальностей

Частина І

 

 

Дніпропетровськ

 

Методичні вказівки до вивчення дисципліни „Історія України” для студентів технічних спеціальностей. Частина І. / Укладачі: Г.Г.Кривчик, С.Г.Руденко, С.П.Волкова, – Дніпропетровськ: ПДПБА, 2011. – 55 с.

 

 

Методичні вказівки розраховані на студентів технічних спеціальностей. Написані стисло, доступною мовою, не місять фактів, які, на думку авторів, не є обов’язковими для вивчення. Ретельно відібрані хронологічні дані, знання яких допоможе студентам предметно засвоїти історичний матеріал. Автори також прагнули показати різні, часом протилежні судження щодо деяких історичних подій, формуючи у студентів думку про складність наукового історичного пошуку.

 

 

Укладачі: Г.Г. Кривчик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства ПДАБА;

С.Г. Руденко, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства ПДАБА;

С.П. Волкова, асистент кафедри українознавства ПДАБА.

 

Відповідальний за випуск: Г.Г. Кривчик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства ПДАБА.

 

 

Рецензенти:

В.М. Калашников, доктор історичних наук, професор кафедри права Дніпропетровського національного університету;

В.В. Білополий, кандидат історичних наук, доцент завідувач кафедри філософії та політології ПДАБА,

 

Затверджено на засіданні кафедри українознавства,

Протокол №3 від 1.11.2011

 

Затверджено на засіданні

методичної ради ПДАБА

Протокол № 2 (76) від 07.11.11

Зміст