Українська держава у 1654—1657 pp.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українська держава у 1654—1657 pp.



 

Березневими статтями навесні 1654 р. Б. Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних ме­жах аж до Вісли й угорського кордону. З червня 1654 р. українські й російські війська спільно діють проти Речі Посполитої і тепер її союзника — Кримського ханства. Водночас гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну Українську державу.

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких прожива­ли українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір, на лівому березі Дніпра — Чернігівщина й Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після 8 січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії (Го­мель, Могильов, Новий Бихов), яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила «під високу руку» російського монарха, оскільки становила невід'ємну частину Украї­ни, хоча й мала автономне становище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, форму­вання самостійної національної держави створили сприятливі умо­ви для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло ви­гнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збіль­шення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок.

Феодали. Більша частина земель вигнаних польських феода­лів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій стар­шині. У такий спосіб клас феодалів поповнився козацькою старши­ною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів діставав шляхетні права, старшина ставала панівним класом. Феодали (старшина та шляхта) привласнили також при­вілеї вигнаних з України польських феодалів — за ними закріплю­валося виключне право займатися промислами (поташним, пиво­варним, млиновим), а також оптовою торгівлею. Б. Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їхні привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 р. православна церква в Україні відновила свої права. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване станови­ще православного духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої гру­пи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформоване постійне військо України. Тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війсь­ку. Звідси, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — «воинского звания человек».

Як відомо, реєстр був оголошений на 60 тис. козаків. Проте Б. Хмельницький, щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково ще значну кількість осіб. Реєстровці бу­ли майново заможними, інакше вони не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь більшості з них стало захоплення земель, які залишилися без хазяїв у 1648— 1654 рр. Так реєстрові козаки — верства між шляхтою і селянст­вом — стали привілейованим станом, опорою влади гетьмана. Рядо­ві реєстрові козаки відбували військову службу (бойову і похідну), яка була досить важкою та підпорядковувалася тільки своїй коза­цькій адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого насе­лення, як і раніше, становили селяни (посполиті). «После войны Бо­гдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайшие пописались в казаки, а бедные остались в мужиках», тобто залишалися посполи­тими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам і прагненням козацької старшини, які були чітко відображені у стат­тях Б. Хмельницького,

Водночас спостерігалося таке нове явище, як збільшення про­шарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала участь у війні, спромоглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Хмельницький надав козацьких прав усім селянам і міщанам, які залишалися у війську упродовж 1648—1654 pp. Покозачені селяни здобули право на володіння землею і на особисту свободу. Таким чином, козацтво перетворилося у стан дрібних землевласників.

Це явище мало велике значення — воно на той час послабило систему феодального гноблення в Україні. М. Драгоманов зазначав, що після 1654 р. сільське населення України здебільшого було віль­ним. Вільні селяни підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, повертали феодалам, проте режим експлуата­ції був пом'якшений.

Як і раніше, Хмельницький закликав феодалів поводитися скромно з підлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повин­ностями. Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо вони старалися не допустити перехо­дів селян у козаки. Чіткого правового відмежування козацтва від селянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 р. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади, і більшість городян здобули особливу волю. Основну частину насе­лення міста становили міщани. «Ті, що не пристали до козаків, піш­ли у міщани». Тому часто термін «городяни» визначає саме цю час­тку населення міста. Термін «міщани» поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б. Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за Магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісни­кам різні пільги.

Політичний устрій, У 1654—1657 pp. (тобто в останні роки життя Б. Хмельницького) Україна залишалася незалежною держа­вою. Це визнавали і сучасники, визнають і дослідники. У наші дні ця думка знаходить все нових прихильників. Дослідники ствер­джують, що спочатку Росія поводила себе дуже обережно, без осо­бливої необхідності не втручаючись у внутрішні справи України, рахуючись з особистістю Хмельницького і політичною реальністю, мирилася з тим порядком в Україні, який визнавали Березневі статті. В Україні зберігався апарат влади та управління — війсь­ково-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна систе­ма, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б. Хмельницький твердо і впевнено очолював цю систему.

У 1654—1657 pp. владні повноваження Б. Хмельницького на­віть збільшилися. Він відмовився від нарад із загальновійськовою радою (є думка, що Переяславська Рада була останньою за життя Хмельницького такою масовою радою), віддавав перевагу вирішен­ню важливих державних питань зі старшинською радою, але ос­таннє — вирішальне — слово залишав за собою. Він привласнив право призначати генеральних старшин, які раніше обиралися, внаслідок чого їхня залежність від гетьмана зросла. Самостійно гетьман розпоряджався державною скарбницею, державними зем­лями. Нарешті, Хмельницький здобув право передачі за спадком посаду гетьмана своєму синові Юрію. До речі, ще в 1649 р. він вніс у козацький реєстр зразу після себе на посаду гетьмана ім'я свого старшого сина Тимоша.

Отже, очевидним є зростання елементів монархізму в право-мочностях гетьмана після 1654 р.

Поширеною є думка, яка схвалює домагання Б. Хмельниць­кого на владу монарха на тій підставі, що тільки монарх міг захис­тити незалежну Україну, стабілізувати управління державою, до­сягти злагоди з опозицією і передусім з селянством, яке, не отрима­вши волі і землі, дедалі частіше виступало проти старшини і шлях­ти. Однак не слід поспішати з висновком, що гетьман уже став мо­нархом, а Україна монархією.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман все ж, не був єдиновладним правителем. Як такий він передусім був важ­ливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-сотенної організації, яка (і насамперед генеральний уряд) визнача­ла його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шлях­та, військо були опорою гетьмана, але вони не схвалювали і не до­пускали перетворення гетьмана в монарха.

 

Ймовірно, правильніше вважати, що в умовах важливого про­цесу розбудови української незалежної держави, що продовжував­ся, тісно перепліталися республіканські й монархічні начала.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожан­щину. З уведенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. ство­рюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Відтак полкова організація Слобідської України продовжувала полковий устрій Лівобережжя. Організація на цій території вирізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядко­вана безпосередньо бєлгородському воєводі, а через нього — Роз­рядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі. Проте, як показав час, козацькі установи виявилися не­тривкими.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані рату­шні міста. Це міста, що були розташовані на території полку і не мали привілеїв управління за Магдебурзьким правом. Але у при­вілейованих містах, не підпорядкованих безпосередньо полковій адміністрації, органи самоврядування входили до сфери влади ге­тьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністра­тивної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська становила 60 тис. осіб. Це була постійна професійна армія, що ви­ділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які боролися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи ста­новили королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запо­рожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх во­єнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєс­тровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі за визволення земель України, Білорусії, Росії. Щоправда, незабаром спільні виступи захлинулися внаслідок взаємної недовіри і відсутності координації. Вина за це лежить на Росії, яка намагалась обер­нути ситуації, що складалися, собі на користь.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру — до 80—100 тис. вояків проти визначених 60 тис, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з найсильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-мор­ські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 р. уряд Росії відмовився спла­чувати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за ви­зволення України і що його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці вже в Березневих статтях (ст. 9) нагадали Б. Хме­льницькому про його минулі обіцянки не просити жалування у ца­ря. Відмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублів призвела до скорочення українського війська, оскільки служба ви­магала чималих витрат і була під силу лише заможним. Наприкінці життя Хмельницького у складі армії з'явилися найманці — гвар­дійські частини — татарська і німецька.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 р. зростає значення православної церкви.

Суд. Під час народно-визвольної війни в Україні почала фор­муватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У ца­ревій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися «по своим прежним правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, од­нак незабаром у їхньому складі стали виокремлюватися колегії, а також урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові фун­кції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української націо­нальної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитої. Вищим судо­вим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б. Хмельницький не підкорив­ся обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Пруссія, Семигород, Швеція та інші держави підтримували з Укра­їною відносини як із самостійною державою. Слід мати на увазі, що в той момент Швеція була ворогом Москви, але це не заважало Україні підтримувати з нею дипломатичні зв'язки. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У догово­рі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. 12 червня 1657 р. шведське посольство в Києві підтвердило згоду короля на включен­ня до складу козацької держави усіх руських земель Речі Посполи­тої, а також і Південної Білорусії. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала її повернутися у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України по­ложення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні спра­ви — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціаль­них органів управління Україною. Відносини Росії та України регу­лював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що під час укладення договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні пи­тання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. в Чигирині при гетьмані перебувало чергове посольство з Москви поряд з посольствами інших країн. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 р. Росія зо­бов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії — загін чисель­ністю 3 тис. осіб, який прибув з посольством Бутурліна, нібито ви­падково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Ки­єві посіли князі Куракін і Волконський. Втім це трапилося не без відома Б. Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Поль­щею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: «По челобитью гетмана велел госу­дарь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу по-ляковъ и всякихъ воинских людей».

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та Украї­ни проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віленського перемир'я всупереч умовам догово­ру 1654 р. та протестам з боку Б. Хмельницького. Але у червні 1657 р. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові, а також заборонив надавати зем­лю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами. В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військо­вими загонами закріпилися під час заселення цієї території пересе­ленцями з Росії для їх захисту та управління ними. У 1654— 1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І. Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старшиною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу в Москві.

Під час спільних з Росією воєнних дій у 1654—1656 pp. Б. Хме­льницький, український народ дедалі більше переконувалися, що Москва дбає лише про власні інтереси — звільнення російських зе­мель. Але Хмельницький залишався вірним своїм зобов'язанням і не погоджувався на заклики Яна II Казиміра (травень 1654 p., квітень 1655 р.) повернутися в підданство Речі Посполитої (король обіцяв дати козакам такі самі права, що їх мала польська шляхта).

24 жовтня 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею.

Про переговори, що мають відбутися, Україну не попередили, її побажання про участь у переговорах були грубо відхилені — її уповноважених до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козаць­ку Україну у складі Речі Посполитої.

Звістку про Віленське перемир'я Україна зустріла зі смутком. Б. Хмельницький сміливо засудив політику Росії. Проте він не від­ступився від Московського договору 1654 p., хоча дії Росії можна було розцінювати як його розрив. Хмельницький написав царю листа, в якому звернув його увагу на ненадійність укладеного пере­мир'я. Водночас він почав активніше проводити самостійну політи­ку України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з інши­ми державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вва­жав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, Б. Хмельницький у цей час домагається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина, 16-річного Юрія, не­зважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління. В науці існує думка, що Б. Хмельницький прагнув до передачі гетьманства за спадком, щоб зрівнятися з передачею влади монарха за спадком у Москві, і хотів, щоб патріарх Никон благословив рішення ради в Чигирині.

Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призу­пинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негатив­но відбилося на розбудові української національної державно-пра­вової системи.


Автономія України

Після смерті Б. Хмельницького в Україні настали тяжкі ча­си, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, яр­марком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єдна­ти і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі йо­го верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшин­ськими угрупованнями. Вони орієнтуються на підтримку сусідніх держав і готові заплатити за це високу ціну, нехтуючи інтересами, волею, незалежністю України. Причому їхня політична орієнтація і союзники постійно змінюються, що створює ще більший хаос у кра­їні. У цій безжальній міжусобній боротьбі брала участь також і українська православна церква.

Такі обставини вельми полегшили Росії, Польщі, Туреччині втручання у внутрішнє життя України, щоб посилити свій вплив на неї, підкорити Україну собі.

Початок смуті поклала близька до Б. Хмельницького особа — генеральний писар І. Виговський, який зрадив пам'яті свого благо­дійника. Це підтверджував Мазепа. У листі до польського короля Лещинського в 1707 р. він, визначаючи віхи руїни, писав, що поча­лась смута з Виговського — зруйнуванням державної єдності.

Виговський почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія. Під тиском Виговського 26 серпня 1657 р. старшинська рада в Чигирині постановила передати гетьманство (до повноліття Юрія) Виговському. А 25 жовтня в Корсуні вже генеральна рада визнала Виговсько­го гетьманом України. У такий спосіб було завдано удару ідеї спад­коємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися, тобто ідеї монархічності.

Росія спочатку підтримала Виговського. Вона погодилася з йо­го гетьманством (скликана на її настійну вимогу у лютому 1658 р. в Переяславі козацька рада підтвердила обрання Виговського гетьманом), а він дозволив перебування російських воєвод у Ніжині, Переяславі і Чернігові.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим геть­маном, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні зі старшинсь­кими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.). За ним Україна втрачала незалежність і повер­талася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князівс­тво у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Гетьман затверджувався королем. Реєстр скорочувався до ЗО тис. осіб. Решта українських земель ставали польськими. Так віднов­лювався старий — польський — адміністративно-територіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p., поверталися польські феодали. Отже, це був погіршений Зборівський договір.

Гетьманство І. Виговського, особливо укладений ним Гадяць­кий договір, викликало обурення народу, призвело до громадянсь­кої війни. Повстання проти Виговського очолив І. Богун.

11(21) вересня 1659 р. козацька рада під Германівкою обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Молодий гетьман і його оточення, враховуючи антипольський настрій мас, повернули в бік Москви. Вони мали намір зміцнити відносини з Москвою на умовах Берез­невих статей. Але Москва вирішила скористатися нестабільністю в Україні, що виникла, відсутністю досвіду у молодого гетьмана. Воєвода А. Трубецькой, спираючись на багатотисячну російську армію, що стояла в Україні у зв'язку з війною Москви з Польщею, домігся скликання 17(24) жовтня 1659 р. козацької ради в Пере­яславі. Рада (на ній були присутні й російські військові частини) підтвердила обрання Ю. Хмельницького гетьманом. Після чого Ю. Хмельницький під тиском Трубецького підписав з Москвою но­вий договір, так звані Другі Переяславські статті. Це був фальси­фікований Москвою договір 1654 p., доповнений кількома новими статтями. Цей документ обмежував самостійність української коза­цької держави, посилював її залежність від Росії. На підставі цього документа Москва приступила до поступового переведення Украї­ни зі становища васальної, протегованої держави в автономну, са­моврядну організацію у складі Росії. Підписання Других Переяс­лавських статей формально припинило дію Березневих статей.

Землі України. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальніс­тю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І. Брюховецького) та правобережного (П. Тетері). У 1665 р. Брюховецький оголосив Лівобережжя володінням Росій­ського монарха.

ЗО січня 1667 р. юридично поділ був оформлений Андрусівсь-ким перемир'ям, яке Польща та Росія уклали без участі України, строком на 13,5 років. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії відходить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі, за винятком Києва. Києв з прилеглою територією на 2 роки залишався за Росією. Запоріжжя мало бути під зверхністю обох держав.

У 1686 р. договір про вічний мир між Польщею та Росією під­твердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ за­лишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобереж­жя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти. Запорізька Січ після 1686 р. і до 1775 р. підпо­рядковувалася безпосередньо царській адміністрації і формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мала.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої по­ловини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю. Хме­льницького), друга назва — Гетьманщина — обумовлювалася її по­літичною організацією.

Правобережжя залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо «Великим княжеством Руським».

За Бучацьким миром, укладеним у 1672 р. між Польщею і Ту­реччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Доро­шенком, віддавалися під протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобе­режну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і акти­вно виявляли свій протест: у 1668 р. — при гетьмані П. Дорошенку, у 1676 р. — при І. Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Ма­зепі. У повсякденному житті населення цих земель підтримувало зв'язки (родинні, економічні, політичні).

У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський та Уманський полки, а у 1675 р. — Корсунський полк. Через рік правобережний гетьман П. Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вічне підданство Росії. У листопаді 1696 р. правобережні козаки разом з лівобережними на чолі з С. Палієм ходили на Крим. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, які створили тут полково-сотенну організа­цію, стала вважатися українською землею.

Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць — полків. На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в ад­міністративних і військових справах вона була підпорядкована без­посередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

Розчленування України на Лівобережну та Правобережну допомогло царату здійснити свій план переведення України зі ста­ну незалежної держави в автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 р. гетьман Брюховецький «ударив чолом цареві малоросійськими городами» та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе «Великия и Ма-лыя России самодержецъ».

Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі України та її класів закріплювалися у нормативних актах, передусім у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сто­рін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус Украї­ни та її відносини з Росією. Тому багато вчених розглядають їх як своєрідні Конституції України. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ бу­ло прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельниць­кого (1659 p.); Московські, вони ж Батуринські чи І. Брюховецького (1665 p.); Глухівські чи Д. Многогрішного (1669 p.); Конотопські чи І.Самойловича (1674 p.); Коломацькі чи І Мазепи (1687 p.).

Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р. Зауважимо, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можли­вість для наступних обмежень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмель­ницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а відтак ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

Царський уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати «народ малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого величества державою обще...».

Суспільний устрій. Економіка України після 1654 р. прохо­дить той самий шлях, що й економіка Росії. Царат намагався вико­ристати господарство України для обслуговування потреб Росії. Во­дночас, оскільки економіка України стала частиною всеросійського ринку, царський уряд не міг не турбуватися про її розвиток. Через це розвиток господарства України відбувався нерівно, переборюю­чи численні перешкоди, але загалом — успішно. При цьому Росія старанно оберігала свої інтереси. У 1669 р. з метою підтримки її державної монополії було заборонено вивозити з України горілку та тютюн. Проте в науці є думка, що до кінця XVII ст. Москва прак­тично не втручалася в економічне життя України, воно перебувало в руках старшини й гетьмана.

Контраст між господарським становищем Лівобережних укра­їнських земель, що були під Росією, і Правобережжям, що було в складі Речі Посполитої, був разючим. Сучасники називали останнє руїною. Тут спостерігається загальний економічний занепад, явне запустіння. Донедавна родючі землі перетворилися у пустища. Збу­лося передбачення проникливого політика Адама Киселя, що втра­та Лівобережних українських земель призведе Річ Посполиту до занепаду. Населення, щоб вижити, втікало з Правобережжя. Дохо­дило до того, що впродовж п'яти днів їзди по Правобережжю не можна було зустріти жодної душі. На таке Правобережжя вже ніхто не зазіхав. Не дивно, що польський уряд на початку 70-х років був згодний відмовитися від Правобережної України. Правовий статус класів України був таким. Феодали продовжували вимагати нових гарантій як від цар­ського уряду, так і від гетьмана. У другій половині XVII ст. їхні права розширюються низкою владних розпоряджень. Земельні во­лодіння українських феодалів збільшуються. Головним джерелом наділення землею було пожалування її гетьманом. Старшина отри­мувала рангові маєтності (володіння). Це були землі, які урядовці одержували за службу згідно з їхніми посадами. З умовних воло­дінь рангові маєтності поступово перетворюються на спадкові. До рангових маєтностей належав Батурин — гетьманська резиденція. Гадяч з рангової маєтності перетворився у спадкову землю родини Брюховецьких. Згодом уся територія Стародубського полку пе­рейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не тільки зрівнялася з шляхтою, а й у багатьох випадках перевищила її.

 

Одночасно з розширенням земельних володінь козацька вер­хівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Вели­кими кріпосниками були гетьмани. І. Самойлович мав 20 тис. селян­ських дворів. У І. Мазепи було 100 тис. селян в Україні і 10 тис. у Росії. У 1659 р. українські феодали домовилися з царським урядом про повернення селян, які втікали з України в Росію, та навпаки.

Особистими привілеями феодалів були заборона арештовува­ти їх без санкції суду і суворі покарання за посягання на їхнє жит­тя та гідність.

Фактичне становище феодалів України не відрізнялося від становища російських феодалів, проте вони прагнули і юридично зрівнятися з останніми. Вже гетьман Брюховецький домігся чину боярина, а члени його посольства в Москві (500 старшин) були по-жалувані у дворяни (Московські статті). За Глухівськими статтями цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана. Крім того, ці статті підтвердили колишні вільності феодалів, а та­кож пожалування, які вони одержали від Б. Хмельницького.

Російські феодали стали з'являтися на Лівобережжі тільки з XVIII ст. Щоправда, їхнє число постійно зростало.

Після відновлення землеволодіння польської шляхти на Пра­вобережжі за Гадяцьким трактатом їй дозволили повернутися в Україну, де вона була зрівняна у правах з українськими феода­лами.

Реєстрове козацтво. У другій половині XVII ст. число реєст­рових козаків то зменшується, то збільшується. Якщо за Березне­вими статтями реєстр був обмежений 60 тис. козаків, то за Глухів­ськими статтями він нараховував лише ЗО тис.

Реєстровці звільнялися від податків, військових постоїв. У 1674 р. гетьман І. Самойлович домовився з царським урядом, що останній не відбиратиме козацьких вільностей, не називатиме реєс­тровців «мужиками», що російські війська не будуть розміщувати­ся у дворах козаків і брати їх у провідники. Реєстровці мали право «...держати вино, пиво і мед, а продавати вино бочкою на ранди і куда хто захоче, а пиво і мед вільно продавати гарнцом». Належ­ність до реєстрового стану не передавалася у спадщину. Тому у Глухівських статтях містився пункт, щоб ніхто не відбирав козаць­кого майна в удов і дітей козацьких.

Селяни-посполиті. Наприкінці XVII ст. становище селян ста­ло помітно погіршуватися. Феодально залежний селянин був зобо­в'язаний «звиклим послушанием». Основні його обов'язки полягали

у сплаті ренти феодалові та податку у військову казну — «обще­войсковую скарбницу». Податки йшли на утримання адміністрації та війська.

Частина їх передавалася до царської скарбниці, розмір якої постійно зростав.

Українське селянство, як і в попередні роки, повставало проти своїх гнобителів. Масові антифеодальні, антистаршинські повстан­ня селян у 1687—1689 pp. і в 1691—1692 pp. охопили усе Лівобе­режжя. Нерідко селяни України та Росії виступали разом. Запоро­жці, очолювані отаманом Сірком, брали участь у повстанні С Ра­зіна.

М. Грушевський вважав, що саме через посилення феодаль­ного гноблення селяни України не підтримали старшинсько-шля­хетські кола у їхньому прагненні зберегти незалежну Україну.

Політичний устрій. В організації української державності в період, що розглядається, відбувається ряд змін.

По-перше, була відкинута спадковість гетьманської посади. Після смерті Б. Хмельницького його сина Юрія було усунуто від гетьманства. Гетьманом став генеральний писар І. Виговський. Ю. Хмельницький був обраний гетьманом уже в загальному поряд­ку, після втечі Виговського до Польщі.

І пізніше деякі гетьмани (Д, Многогрішний, І. Самойлович) на­магалися зробити посаду гетьмана спадковою, але зустріли рішучу відсіч старшини.

Гетьмана обирала загальновійськова рада. У ній мав брати участь весь козацький стан. Зрозуміло, що це було можливим лише в окремих випадках, наприклад в умовах воєнного часу. Саме у та­кій обстановці в 1687 р. у військовому таборі під Коломаком було скликано раду, в якій брали участь 2 тис. козаків. Рада обрала геть­маном І. Мазепу. Найчастіше гетьмана обирала старшинська рада. Так були обрані Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Відомі випадки, коли гетьмана обирала рада генеральної старшини з участю представників від інших станів. Ю. Хмельниць­кий у жовтні 1659 р. був обраний гетьманом на такій раді. До речі, за війтами міст, наділених Магдебурзьким правом, теж визнавало­ся право брати участь у радах з обрання гетьмана.

Для обрання в гетьмани певне значення мала підтримка кан­дидата Запорізькою Січчю, хоча ні вона в цілому, ні її представни­ки у виборах гетьмана, як правило, участі не брали, показуючи цим свою незалежність від гетьманщини. Саме Січ вплинула на обрання гетьманом Брюховецького, який раніше був кошовим у Січі. Але після його безславного кінця, а також після того, як наприкінці 1669 р. Запорізька Січ не зуміла домогтися обрання гетьманом І. Сірка, вона вже більше не втручалася у вибори гетьмана.

З договору 1654 р. випливало, що про обрання достатньо дове­сти до відома царя. Старшина сама запропонувала цей порядок: «Чтоб по его царскому величеству не в кручину было, понеже то давной извычай войсковой».

Після смерті Б. Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступне обрання гетьмана. Цю вимогу не бу­ло виконано при обранні гетьманом Виговського. Тому в Москві його обрання не визнали. Довелося проводити вибори вдруге у присут­ності посла Росії. За деякими відомостями, Москва й з цим обран­ням не погодилася, і Виговського довелося обирати втретє — на по­чатку лютого 1658 р. у Переяславі, де, нарешті, московський посол вручив йому гетьманську булаву.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.170.171 (0.02 с.)