Джерела та основні риси права

У другій половині XIX ст. на території України, яка входила до складу Російської імперії, функціонувала імперська система права, закладена ще в кодифікаційних роботах, здійснених під керівництвом М. М. Сперанського. Однак соціально-економічний, політичний та культурний роз­виток країни зумовили подальший розвиток російського права в цілому та окремих його галузей. До значних змін у правовій системі Російської імперії привело скасування кріпосного права в 1861 p., а також судова, земська, міська, військова, фінансова та університетська реформи, що відбулися потім і мали буржуазний характер.

Вступ Російської імперії на шлях капіталістичного розвитку, нестримне зростання промисловості і пов'язане з цим збільшення кількості найманих працівників, закономірно потягли за собою ста­новлення і розвиток спеціального законодавства — фабричного.

У російському пореформеному законодавстві зберігалося вод­ночас чимало архаїчних норм, які гальмували розвиток капіталіс­тичних відносин. Наприклад, збереження приватної власності на надра за власниками землі стримувало розвиток гірничодобувної промисловості. Архаїчним було авторське право, деякі інші галузі права. Перешкоджали розвиткові капіталістичних основ у праві контрреформи 80—90-х років XIX ст., які завдали удару «майже по всіх інститутах і принципах, що тільки формувалися».

Втім, як правильно наголошується в новій історико-правовій літературі, капіталізм у кінцевому підсумку (тим більше монополіс­тичний капіталізм наприкінці XIX ст.) уже не міг уживатися з нор­мами дореформеного права. Тому передусім цивільне право з його центральним інститутом права власності поступово почало звільня­тися від обмежень часів кріпосництва. Воно дедалі більше грунту­валося на капіталістичних засадах. Буржуазні правові ідеї та юри­дичні конструкції «нехай поступово і непослідовно сприймалися ро­сійським правом і законодавством». При цьому слід зазначити, що автори цитованої монографії не поділяють точку зору О. М. Давидовича, на думку якого правова система царату, навіть періоду піз­нього капіталізму, аж до Лютневої революції 1917 p., була «кріпос­ницькою» або «феодальною».

А. Джерела права. Основним джерелом права у пореформе-ний період продовжувало залишатися Повне зібрання законів Ро­сійської імперії (ПЗЗ). Водночас розвиток буржуазних відносин обумовив, як уже зазначалося, необхідність внесення істотних змін у чинне законодавство. Це було реалізовано насамперед у публіка­ції другого та третього видань ПЗЗ.

Нове законодавство включалося і в Звід законів Російської імперії (33), який визнавався найважливішим джерелом права. У1857 р. вийшло у світ третє видання Зводу законів, У подальшому повне видання 33 вже не випускалося. У 1876 р. була зроблена спроба приступити до нового видання 33, однак воно залишалося незавершеним. У 1885—1897 pp. велика частина томів 33 видання 1876 р. і деякі з томів видання 1857 р. були замінені новими. При цьому до складу 33 вперше вводилися статути наукових установ та навчальних закладів Міністерства народної просвіти, а із Судо­вих статутів 1864 р. і колишньої другої частини X тому у 1885 р. був утворений новий XVI том 33.

На початку 1900 р. 33 складався з 16 томів, що поділялися на частини, до складу яких входили 86 приватних зводів або окремих законодавчих актів, що називалися «установами», «статутами», «положеннями», «правилами» тощо. Загалом 33 містив такі законо­давчі акти:

Том І, ч. 1 — звід основних державних законів; ч. 2 — звід установ державних (Державної ради, Ради міністрів і Комітету міністрів, комітету Сибірської залізниці, Сенату, міністерств, кан­целярії її Імператорської величності з прийняття прохань, що над­силали на Височайше ім'я, комітету про службу чинів цивільного відомства і про нагороди, ордени та інші відзнаки).

Том II, ч. 1 — звід губернських установ: 1) загальна установа губернська; 2) положення про губернські та повітові земські устано­ви; 3) міське положення; 4) установа управління губерній Царства Польського; 5) установа управління Кавказького краю; 6) тимчасове положення про управління Закаспійською областю; 7) положення про управління Туркестанського краю; 8) положення про управління областей Акмолинської, Семипалатинської, Семирічинської, Ураль­ської та Тургайської; 9) установа Сибірська; 10) положення про іно­родців; ч. 2 — установа цивільного управління козаків.

Том III — звід статутів про службу цивільну: 1) статут про службу за визначенням уряду; 2) статут про пенсії та одночасні до­помоги; 3) положення про особливі переваги цивільної служби у віддалених місцевостях, а також губерніях західних і Царства Польського; 4) статут емеритальних кас цивільного відомства.

Том IV — звід статутів про повинності, що складався з двох книг і особливого додатку. Книга І — статут про військову повин­ність. Книга II — статут про земські повинності. Особливий дода­ток — тимчасові правила для земських установ у справах про зем­ські повинності.

Том V — статут про прямі податки, положення про держав­ний квартирний податок, звід статутів про мита, звід статутів про акцизні збори.

Том VI — звід установ та статутів митних у трьох книгах, за­гальний митний тариф з європейської торгівлі, конвенційний мит­ний тариф.

Том VII — статут монетний, звід установ та статутів гірничих у чотирьох книгах.

Том VIII, ч. 1 — статут лісовий в шести книгах, звід статутів про казенні оброчні статті, статут про управління казенними маєт­ками у Західних та Прибалтійських губерніях; ч. 2 — звід статутів рахункових в 13 книгах.

Том IX — закони про стани у двох книгах; особливий додаток до тому IX.

Том X, ч. 1 — звід законів цивільних у чотирьох книгах; поло­ження про казенні підряди і поставки; ч. 2 — звід законів межових, у трьох книгах.

Том XI, ч. 1 — звід установ та статутів управління духовних справ іноземних сповідань християнських та іновірних у семи кни­гах, звід статутів наукових установ та навчальних закладів відом­ства міністерства народної просвіти; ч. 2. — статут кредитний, статут про векселі, статут торговельний у трьох книгах, статут судочинства торговельного, статут консульський, статут про про­мисловість у трьох книгах.

Том XII, ч. 1 — звід установ і статутів шляхів сполучення, за­гальний статут Російських залізничних шляхів, положення про під'їзні шляхи до залізниць, статут поштовий, статут телеграфний, статут будівельний, положення про взаємне страхування від вогню; ч. 2 — статут сільського господарства, положення про наймання на

сільські роботи, положення про трактирний промисел, звід статутів про благоустрій в казенних поселеннях, звід статутів про благоуст­рій в козацьких поселеннях, звід установ і статутів про колонії іно­земців в імперії.

Том XIII — статут про забезпечення народного продовольст­ва, статут про громадське піклування у двох книгах, статут лікар­ський у трьох книгах.

Том XIV — статут про паспорти і біглих, положення про види на проживання, статут про цензуру і друк, звід статутів про попе­редження і припинення злочинів, звід установ і статутів про осіб, яких тримають під вартою, звід установ і статутів про засланих.

Том XV — уложення про покарання кримінальні і виправні, статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

Том XVI, ч. 1 — установа судових приписів у двох книгах, статут цивільного судочинства у п'яти книгах, положення про но­таріальну частину, статут кримінального судочинства у чотирьох книгах, правила про устрій судової частини та провадження у су­дових справах у місцевостях, в яких діє положення про земських дільничних начальників; ч. 2 — установа місцевих судових припи­сів колишнього устрою, закони про судоустрій цивільний, положен­ня про стягнення цивільні, закони про судоустрій у справах про злочини і провини.

У Звід законів не увійшли законодавчі акти з військового і військово-морського відомств, про імператорський двір. Не увійш­ли до нього й деякі інші зводи та збірники законів, наприклад Звід місцевих узаконень, що діяв в Остзейському краї; французький ци­вільний кодекс, що був чинним у губерніях Польського краю, вве­дений там ще у 1807 p.; Шведське уложення 1734 p., що діяло в князівстві Фінляндському, видане російською мовою і затверджене імператором у 1824 р..

У період, що розглядається, діяли і такі кодифікаційні акти, як Військовий статут про покарання (1875 p.), Військово-морський статут про покарання (1886 p.).

Важливе місце серед джерел права посідало зібрання узако­нень і розпоряджень уряду (ЗУ), що видавалося двічі на тиждень під контролем Сенату з 1863 рА У ЗУ були поміщені усі маніфести,

Височайші веління, укази Сенату, трактати і постанови, що мали силу закону і підлягали пізніше внесенню в ПЗЗ, а також ті розпо­рядження центрального уряду, яким надавалося загальнообов'яз­кове значення. Надалі в ЗУ почали друкуватися і статути акціонер­них та кредитних товариств, постанови міністерств, а також сенат­ська практика. Опублікування законодавчого акта в ЗУ мало значен­ня офіційного його оприлюднення.

Видавалися і збірники відомчих нормативних актів.

Загальнообов'язковими були роз'яснення Сенату. Крім того, окремі постанови цього органу, затверджені імператором, мали си­лу закону.

Як джерело права використовувалось звичаєве право, зокре­ма у практиці волосних судів. Про можливість посилатися на міс­цеві звичаї під час розгляду і вирішення справ говорилося, наприк­лад, у Статуті цивільного судочинства 1864 р. У дореволюційній Ро­сії звичаєве прав як джерело права було загальновизнаним.

У справах, що розглядалися церковними судами, шлюбороз­лучних та деяких інших як джерело права виступало канонічне (церковне) право.

Отже, у пореформеному російському праві джерел не браку­вало. Однак в історико-правовій літературі існує думка, що, незва­жаючи на численність законів (як один із показників поліцейської держави), в царській Росії законності не було, бо ці закони «не зав­жди могли в умовах самодержавства додержуватися і виконувати­ся відповідно до їх точного змісту». Найгрубіші порушення закону, причому, як правило, безкарно, допускали органи царської поліції та жандармерії, численні чиновники усіх рангів.

Б. Цивільне право. Скасування кріпосного права потягло за собою розширення сфери застосування цивільного права, переду­сім у зв'язку з тим, що законодавство дозволяло селянам стати ак­тивними учасниками цивільних правовідносин, зробивши їх рівни­ми у правах суб'єктами цих відносин.

Правоздатність фізичної особи починалася з моменту її наро­дження. Останнє як обставина, що впливає на правовідносини, вимагало офіційного посвідчення. Головним способом посвідчення факту і часу народження слугувало метричне свідоцтво. Правозда­тність завершувалася насамперед у момент смерті. Чинне того часу цивільне законодавство (Т. X, ч. 1 33) знало і так звану цивільну (юридичну) смерть. До неї належали такі випадки: а) позбавлення судом усіх прав стану; б) постриг у ченці; в) безвісна відсутність особи у місці проживання впродовж 10 років (Т. X, ч. 1, ст, 54, 1234),

Законодавство відрізняло правоздатність від дієздатності як здатності особисто здійснювати своє право. При цьому правоздат­ність і дієздатність не в усіх фізичних осіб були однаковими і зале­жали від таких умов, як вік, стать, стан здоров'я, спорідненість, свояцтво, підданство, соціальний стан, релігія, громадська честь тощо. Наприклад, цивільне законодавство надавало фізичній особі повну майнову дієздатність з моменту досягнення нею 21 року. До досягнення цьоґо віку особа вважалася неповнолітньою. Так, ст. 213 Зводу законів цивільних видання 1887 р. проголошувала: «У непов­нолітті є три віки: перший від народження до чотирнадцяти років; другий — від чотирнадцяти до сімнадцяти років, третій — від сім­надцяти до двадцяти одного року». Щодо стану здоров'я, який впливав на дієздатність особи, то законодавство визначало статус безумних (тобто позбавлених розуму з малолітства), божевільних і слабоумних. Ці особи були позбавлені дієздатності, не могли всту­пати до шлюбу, управляти своїм майном і були під опікою. Фізична неміч (хвороба, фізичні вади) дієздатність особи не змінювала. Вона могла заважати йому самому вчинювати ті або інші дії. їх треба бу­ло вчинювати через відповідних представників.

На обсяг дієздатності особи впливала і стать. Так, заміжні жінки без згоди чоловіків, а також не відокремлені від батьків пов­нолітні дочки без згоди батьків, не могли видавати векселі. Дружи­на без згоди чоловіка не могла укласти договору особистого найму, (Т. X, ч. 1, ст. 2202). Особистий договір прямо суперечив принципам чоловікової влади, бо він підпорядковував дружину особистій владі іншої особи — наймача. Виконання зобов'язань за цим договором могло легко перейти в зіткнення як обов'язку дружини не залиша­ти чоловіка, так і з її загальним обов'язком коритися чоловікові. Тому закон і вимагав дозволу чоловіка як доказу відмови від таких прав на особистість дружини, яких він міг позбутися з прийняттям дружиною зобов'язань, що випливали з договору особистого найму. У цивільному праві пореформеного періоду остаточно сфор­мувалося поняття юридичної особи. Це поняття застосовувалося до держави, її органів, навчальних закладів, губернських та повітових органів місцевого самоврядування, дворянських товариств, а також купецьких промислових об'єднань, акціонерних та інших това­риств, приватних банків, компаній. Що стосується класифікації юридичних осіб, то російські цивілісти поділяли їх передусім на публічні і приватні.

Виникали юридичні особи двома способами: 1) юридичні особи публічного права в силу закону або дій органів влади і 2) юридичні особи приватного права — за бажанням учасників. Окремі фізичні особи, об'єднуючись, наприклад, в акціонерне товариство, розроб­ляли початковий статут, який визначав, зокрема, цілі, склад, май­но, порядок діяльності юридичної особи; після затвердження стату­ту у встановленому порядку, новий суб'єкт права — юридична осо­ба могла функціонувати. У деяких інших випадках (наприклад, повне товариство, товариство на вірі) досить було взаємного догово­ру між учасниками. Законодавство визначало і порядок припинен­ня існування юридичної особи. Так, юридичні особи публічного пра­ва припиняли своє існування в силу закону чи іншої постанови від­повідного органу влади, а юридичні особи приватного права — або за ухвалою органу влади, або за наявності волі учасників, або через досягнення мети, а також за перебігом строків, унаслідок вибуття усіх членів, втрати майна та ін.

Юридична особа мала право володіти майном, укладати угоди. Водночас закон забезпечував державний контроль за діяльністю юридичних осіб. Так, у разі виявлення відхилень у процесі діяль­ності від цілей, визначених у статуті, угоди, укладені юридичною особою, могли бути визнані недійсними.

У цивільному праві пореформеного періоду набував розвитку принцип дедалі меншої обмеженості права власності. Закон давав таке поняття права власності: «Хто був першим набувачем майна із законним підтвердженням його приватної власності, набував право у порядку, встановленому цивільними законами, виключно і неза­лежно від особи сторонньої, володіти, користуватися і розпоряджа­тися ним вічно і потомствено, доки не передасть цієї влади іншому, або кому ця влада від першого її набувача дійшла безпосередньо або через наступні законні передачі: той має на це майно право власності» (Т. X, ч. 1, ст. 420). У цьому визначенні термін «влада» розуміли не в значенні фактичного панування, а в юридичному. Як­що річ перебувала у чужому володінні, а відтак виключалася мож­ливість фактичного впливу на неї з боку власника, то влада збе­рігалася за власником. Він міг продати, подарувати, заставити річ, витребувавши її з фактичного володіння.

Закон містив вказівку на такі ознаки права власності, як ви­нятковість і незалежність від сторонніх осіб. Винятковість означала, що ніхто без дозволу власника не мав права привласнювати собі чи користуватися річчю, яка становила об'єкт його права власності. Незалежність вказувала на повну свободу здійснення свого права без згоди сторонніх осіб.

Найважливіша ознака права власності полягала в поєднанні володіння, користування і розпорядження. Під володінням розу­міли фактичне панування над річчю. Користування полягало у здо­буванні з речі тих вигод, які вона спроможна була дати. Розпо­рядження розумілось як влада відчужувати майно в межах, визна­чених законом, і «віддавати його в користування іншому шляхом найму, кредиту або інших договорів» (Т. X, ч. 1, ст. 541). Законода­вець розрізняв повне право власності, коли володіння, користуван­ня і розпорядження поєднувалися в одній особі, і неповне право власності, коли від нього відокремлювалося одне з трьох названих повноважень (Т. X, ч. 1, ст. 423, 432).

Згідно зі ст. 420 Зводу законів цивільних право власності — вічне і потомствене. Це означало, що зв'язок власника з майном продовжувався, доки не наставав юридичний факт, який розривав цей зв'язок. Він міг настати: 1) внаслідок волевиявлення суб'єкта права власності; 2) коли він був викликаний долею об'єкта права власності; 3) в силу закону.

У літературі звертали увагу, що термінологія російського ци­вільного права пореформеного періоду не вирізнялася особливою точністю. Так, закон в однаковому значенні використовував терміни «власник» і «володілець». Власністю називалося як право власності, так нерідко й саме майно, що належало особі на правах власності.

Право власності на нерухомість у законодавстві часто позначалося «під назвою права вотчинного».

З даного в ст. 420 Зводу законів цивільних визначення права власності випливало, що для дійсного набуття права власності ви­магалася законність усіх переходів майна, які йому передували. Через це особа, яка придбала майно від іншої особи, якій воно не належало, не визнавалася за законом власником, а була неправо­мірним володільцем і на неї не поширювалося правило: «Кожний має право відшукувати своє майно з чужого неправомірного воло­діння або діями поліції, або судом» (Т. X, ч. 1, ст. 691). Згідно зі ст. 609 Зводу законів цивільних, усякий, хто володіє незаконно чу­жим майном, «незважаючи на те, сумлінним чи несумлінним було це володіння, зобов'язаний, за остаточним рішенням суду, негайно повернути майно його справжньому господарю і винагородити його За неправе володіння на підставі правил», установлених законом.

Російське цивільне право передбачало цілком обгрунтовані певні обмеження права власності. Так, у ст. 433 Зводу законів ци­вільних говорилося: «Право сторонньої участі у виходах майна є або загальним, або приватним. Воно є загальним, коли участь у ви­ходах майна встановлюється на користь усіх без винятку; воно є приватним, коли участь встановлено єдино на користь кого-небудь з приватних володільців». Право загальної участі встановлювалося тільки законом і передбачало, зокрема, такі випадки: право перехо­ду чи проїзду великими дорогами, право прогону худоби, користу­вання бечівниками і берегами на озерах, де існували рибні лови. Прикладом права приватної сторонньої участі були обмеження, що випливали із сусідства: сусід не мав права робити схили даху в бік сусіда, виводити вікна й двері на сусідський двір.

У зазначеній формулі ст. 420 Зводу законів цивільних для ха­рактеристики об'єктів права власності використовувався термін «майно», що вказує на поступове стирання відмінностей між різ­ними видами власності, характерне для розвитку буржуазного права.

У цивільному праві застосовувався поділ речей на рухомі і не­рухомі (Т. X, ч. І, ст. 383). До перших відносили земельні володіння, будинки, ліс, незжатий хліб, заводи, фабрики, залізниці тощо. До других — цінні папери, капітали, одяг, меблі тощо. Цей поділ мав велике правове значення і виявлявся як у способах набуття права на річ (рухоме майно можна було придбати простим фактичним пе­редаванням, а нерухомість набувалася виключно через письмовий акт з додержанням особливої процедури), так і в спадкуванні за законом.

Речі також поділялися на родові і придбані, подільні й непо­дільні, споживні і неспоживні, замінні й незамінні, тлінні і нетлінні, вилучені з обороту і не вилучені. Як бачимо, цивільному праву Ро­сії пореформеного періоду були відомі практично усі основні крите­рії класифікації речей, що застосовувалися з часів Риму.

Серед нерухомих речей особливо слід виокремити родове майно. Воно могло стати чиєюсь власністю або внаслідок успадку­вання за законом, або в результаті купівлі у родичів, у яких воно було родовим. Решта майна як рухомого, так і нерухомого вважала­ся придбаним, тобто таким, яке могло вільно відчужуватися влас­ником кому завгодно.

Велика група статей Зводу законів цивільних (статті 568— 1553) була присвячена зобов'язальному праву.

За законом зобов'язання між особами виникали як за волею сторін, так і поза їх волею (в силу закону). В останньому випадку виникнення зобов'язань зумовлювали такі обставини:

а) обов'язок чоловіка надавати утримання дружині (Т. X, ч. 1 ст. 106);

б) обов'язок батьків надавати своїм неповнолітнім дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, по своєму стану» (Т. X, ч. 1, ст. 172);

в) обов'язок дітей надавати їжу та утримання в разі бідності і старезності батьків (Т. X, ч. 1, ст. 172).

Передбачалися й інші обставини, що зумовлювали виникнен­ня зобов'язань. Так, винуватець злочину, крім покарання за зло­чинне діяння, засуджувався до сплати потерпілому збитків (Т. X, ч. 1, ст. 644—661, 671, 672, 678).

Правовідносини зобов'язального характеру могли виникнути між особами не тільки в силу договору, припису закону, внаслідок вчинення злочину, а й у зв'язку із вчиненням цивільного правопо­рушення. Так, особа мусила відповідати за шкоду, заподіяну твари­нами, які їй належали: «той, хто буде цькувати кого-небудь соба­кою чи іншим звіром, або гнати на нього яку-небудь тварину або ж іншим чином за допомогою тварини завдасть умисно кому-небудь шкоду, повинен також винагородити за шкоду чи збитки, що від того сталися» (Т. X, ч. 1, ст. 656); винний у чиїй-небудь смерті відшко­довував витрати на лікування та поховання померлого і забезпечу­вав його сім'ю (Т. X, ч. 1, статті 657—660); власники залізниць і пароплавств відшкодовували втрати або збитки внаслідок чиєї-не-будь смерті або пошкодження здоров'я (Т. X, ч. 1, ст. 683).

Цивільне право регулювало питання припинення зобов'язань. Останнє припинялося: а) його виконанням, б) заміною зобов'язання іншим, в) давністю, г) смертю сторони в особистих зобов'язаннях (найму, доручення), д) закінченням строку і настанням умов, якщо зобов'язання було обумовлене певним терміном або настанням пев­ної події, є) відмовою кредитора від свого права вимоги, ж) злиттям суб'єктів права.

Зобов'язання з договорів визначали основний зміст зобов'я­зального права. Договором визнавалася свідома і вільна угода двох або більше осіб, що встановлювала між ними обов'язкове юридичне відношення. Згідно зі Зводом законів цивільних, предметом догово­ру могли бути або майно, або дії осіб, а його мета «повинна бути не-противною законам, благочинню та громадському порядку» (Т. X, ч. 1, ст. 1528). Закон розрізняв укладення договору (тобто домовле­ність сторін про предмет договору та всі його умови) і вчинення до­говору (тобто надання йому тієї чи іншої форми). Форма ж договору була усною чи письмовою. Письмова форма договору могла бути, за термінологією закону, домашньою і нотаріальною. Важливе значен­ня закон приділяв забезпеченню договорів. Надійними способами їх забезпечення визнавалися: а) завдаток, б) неустойка, в) поручите­льство, г) застава.

Цивільне право другої половини XIX ст. знало численні види договорів. Найважливішими з них були: дарування, купівля-продаж, запродаж, міна, постачання, позика, наймання майна, особис­те наймання, підряд, доручення, товариство, страхування тощо.

В. Сімейне право. Під сімейним правом у пореформений пе­ріод розуміли сукупність правових норм, що регулювали відносини, які виникали із сімейного союзу. Сім'я ж складалася з подружжя, батьків та дітей. Виходячи з цього, сімейне право періоду, що розглядається, детально регулювало відносини, що охоплювали: а) шлюбний союз, б) союз батьків і дітей, в) опіку і піклування.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися в пореформений пе­ріод передусім статтями книги першої Зводу законів цивільних, яка мала назву: «Про права та обов'язки сімейственні» і складалася з 381 статті.

З правового погляду шлюбний союз являв собою угоду між чоловіком і жінкою про спільне постійне життя, що була виражена в передбаченій законом формі і мала юридичні наслідки.

Закон передбачав додержання певних умов, за наявності яких шлюб визнавався дійсним. Однією з найважливіших умов дійсності шлюбу вважалася вільна і свідома згода на його укладення з боку тих, хто його укладав. Так, згідно зі ст. 12 Зводу законів цивільних, шлюб не міг бути законно укладеним «без взаємної, без примушу­вання, згоди з боку осіб, які одружувалися». У зв'язку з цим вва­жалися недійсними шлюби таких осіб, як безумні і божевільні, а також шлюби, укладені з примушуванням і обманом. У названих випадках була відсутньою найважливіша умова укладення шлю­бу— наявність свідомості і свободної волі тих, хто одружується.

Наступною умовою дійсності шлюбу був установлений зако­ном вік тих, хто одружується. У Зводі законів цивільних він визна­чався так: для чоловіків — 18—80 років, для жінок — 16—80 років (Т. X, ч. 1, ст. З, 4). Тобто закон забороняв брати шлюб до і після вказаного віку.

Закон передбачав ще одну умову, необхідну для одруження, а саме: згоду батьків осіб, які брали шлюб, або опікунів чи піклуваль­ників (Т. X, ч. 1, ст. 6), а для осіб, які перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. І хоча недотримання цієї умови не тягло за собою недійсності шлюбу, однак могло викликати невигідні наслідки для тих, хто укладав шлюб. Закон перелічував ще низку обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу: наявність спорідненості чи свояцтва близьких ступенів, перебування у шлюбі, попереднє перебування православних у шлюбі тричі, перебування в духовному сані або чернецтві, різниця у віросповіданні, заборона брати шлюб цивільним або духовним судом.

Особи християнського віросповідання укладали шлюб у формі церковного вінчання. Так, «бажаючий укласти шлюб повинен по­відомити священика своєї парафії, письмово або словесно, про ім'я своє, прозвання і чин або стан, так само і про ім'я, прозвання і стан нареченої» (Т. X, ч. 1, ст. 25). Після цього священик повинен був зробити трикратне «в три найближчі неділі або інші, що мають міс­це між ними святкові дні» оголошення в церкві про наступний шлюб. Це робилося для того, щоб кожний, хто знав про існування перепон до шлюбу, міг про це заявити. Перед вінчанням здійснюва­вся так званий «обшук», тобто посвідчення в особливих книгах («обшукові книги») за підписом тих, хто одружувався, а також їх­ніх свідків про відсутність перешкод для укладення шлюбу і наявність умов, що вимагаються для дійсності останнього. Вінчання вчи­нювалося в церкві за особистої присутності тих, хто одружувався, двох або трьох свідків «відповідно до правил та обрядів православ­ної церкви». Вінчання означало, що шлюб вважався укладеним, про що робився запис в парафіянську (метричну) книгу церкви (Т. X, ч. 1, ст. 31).

За своєю правовою природою шлюб був союзом довічним. То­му його об'єктивне припинення наставало у зв'язку зі смертю одно­го з подружжя. Водночас законодавець допускав і розірвання шлю­бу (розлучення) за життя подружжя. Так, згідно зі ст. 45 Зводу за­конів цивільних, шлюб міг бути розірваним «тільки формальним духовним судом на прохання одного з подружжя: 1) в разі доведе­ного перелюбства одного з подружжя або нездатності його до шлюбного співжиття; 2) у випадку, коли щодо одного з подружжя винесено вирок про покарання, пов'язане з позбавленням усіх прав стану; 3) у випадку безвісної відсутності одного з подружжя».

Якщо розлучене подружжя через деякий час, каючись, про­сило поновити їхній колишній шлюбний союз, Синод їм «не відмов­ляв у своєму на то зволенні».

Шлюборозлучними справами і в пореформений період відали церковні органи, керуючись при цьому відповідними правилами, які містилися у Статуті Духовних Консисторій, ст. 158 якого, зокре­ма, проголошувала, що єпархіальному суду підлягали люди світсь­кого звання «у справах про припинення та розірвання шлюбу». Цей Статут, що регламентував також і шлюборозлучний процес (ст. 229—260), узагальнював правові акти, що діяли до його прий­няття, і духовно-судову практику у шлюборозлучних справах. Статут був грунтовно переглянутий у 1883 р.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, визначені в ряді статей різнопланових законодавчих актів пореформеного періоду (Звід законів цивільних, Закони про стани, Ста­тут торговельного судочинства, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут вексельний, Уложення про покарання кримінальні і виправні). Так, чоловік сповіщав своїй дружині усі права і переваги свого стану, чину, звання. «Чоловік, — проголошувала ст. 5 Зводу законів про стани, — вищого стану спо­віщає право цього стану дружині, якщо тільки вона не з осіб, позба­влених за вироком суду усіх прав стану. Дружина не сповіщає сво­го стану ні чоловікові, ні дітям; вона сама зберігає повністю, або з деякими обмеженнями права вищого стану, якщо вони належали їй до заміжжя за походженням або набуті нею через шлюб».

Серед наслідків шлюбу закон виділяв права й обов'язки по­дружжя, поділяючи їх на особисті і майнові. Так, закон приписував дружині «коритися чоловікові своєму як главі сімейства; бути до нього в любові, повазі і необмеженій слухняності, йому всіляко до­годжати як господарка дому» (Т. X, ч. І, ст. 107). Одночасно і чоловік повинен був «кохати свою дружину як своє власне тіло, жити з нею у злагоді, поважати, захищати, пробачувати її вади і полегшувати її немощі» (Т. X, ч. І, ст. 106). Взаємним обов'язком подружжя був обов'язок жити разом, для чого суворо заборонялися будь-які акти, «що схиляли до самовільного розлучення подружжя», і в разі пере­селення, наймання на службу або зміни постійного місця прожи­вання чоловіка з іншої причини дружина повинна слідувати за ним» (Т. X, ч. І, ст. 103).

Шлюб породжував і ряд майнових відносин між подружжям. Насамперед чоловік повинен був забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю». Стаття 109 Зводу за­конів цивільних, що відкривала компактну групу статей під назвою «Про права на майно», встановлювала, що «шлюб не тягне спільно­го володіння майном подружжя; кожний з них може мати і знову набувати окрему свою власність». Цим майном кожен з подружжя міг розпоряджатися незалежно один від одного. Вони могли, напри­клад, взаємно його дарувати, купувати, заставляти. Подружжя мо­гло успадковувати майно один одного. При цьому законом дозволя­лося передавати у власність одного з подружжя, який пережив ін­шого, набуте майно. Родове ж майно — у довічне володіння.

Природним наслідком шлюбу було народження дітей. Між ни­ми і їхніми батьками виникали відносини, зміст яких визначався законом. Так, закон розрізняв дітей законних (передусім, народже­них у законному шлюбі) і незаконних (зокрема, народжених поза шлюбом, народжених від перелюбства). На законодавчому рівні ре­гулювалися особисті і майнові відносини між батьками і дітьми. На­самперед батькам належала батьківська влада над дітьми «обох статей й усякого віку» (Т. X, ч. І, ст. 164). Зміст цієї норми полягав у тому, що батьківська влада над дітьми припинялася тільки зі смертю останніх або позбавленням прав стану батьків. Для виправлення дітей норовистих і непокірних батьки могли застосовувати домашні виправні заходи. Якщо ж ці заходи були безуспішними, то батьки мали право просити у властей ув'язнення непокірних дітей у тюр­му. Згідно зі ст. 167 Зводу законів цивільних, у губерніях Чернігів­ській і Полтавській батькам надавалося право відмовитися від дітей за наявності доведених у суді обставин, зокрема, «якщо діти, забув­ши страх Божий, зважаться підняти на батьків руку або штовхну­ти їх у гніві» (Т. X, ч. І, ст. 167). Поряд з правами щодо особистості дітей, батьки мали щодо них і обов'язки, передусім обов'язок дати неповнолітнім дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, за своїм станом», а дочок — «віддати в заміжжя» (Т. X. ч. І, ст. 174).

Що стосується дітей, то їм законодавство передусім суворо приписувало коритися батьківській владі, виявляти до батьків щи­росерду повагу, слухняність, покірливість і любов, а також служи­ти їм, ставитися до них з повагою і «зносити батьківські умовляння і виправлення терпляче і без ремства» (Т. X, ч. І, ст. 177).

Регулюючи майнові відносини між батьками і дітьми, закон передбачав роздільність їхнього майна. Щодо окремого майна непо­внолітніх дітей батьки були лише законними представниками, а з досягненням повноліття діти могли управляти і розпоряджатися своїм майном незалежно від батьків. Батьки, за невеликим винят­ком, не успадковували після своїх дітей. Але, у свою чергу, і діти, ставши повнолітніми, не мали права вимагати від батьків виділення частини з батьківського майна. Однак діти вважалися найближчи­ми спадкоємцями за законом після своїх батьків.

У реальному житті траплялися випадки, коли особа, не досяг­нувши зрілого віку, втрачала батьків або ставала обмежено дієзда­тною через різні обставини (безумство, психічна хвороба тощо), от­же, її особистість і майно потребували опіки або піклування. У по-реформений період цим питанням законодавець приділяв достатню увагу. Питанням опіки і піклування був присвячений розділ третій першої книги Зводу законів цивільних, що містив 169 статей. Пере­дбачалося встановлення опіки: а) над особами малолітніми і непов­нолітніми, б) безумними і божевільними, в) над глухонімими і німи­ми, г) марнотратами, д) над майном безвісно відсутніх.

Закон передбачав різні випадки призначення опіки над мало­літніми. Якщо батьки були живі, то опіка мала місце тільки над власним майном малолітнього. При цьому опікуном вважався бать­ко малолітнього, а в разі його смерті опіка належала матері. Якщо в живих не було ні батька, ні матері малолітнього або вони обидва не

могли бути опікунами, тоді опікун призначався відповідною опікун­ською установою. Такими були, зокрема, сирітський суд, духовне начальство, сільський і волосний схід.

Закон покладав на опікуна такі обов'язки: турботу про особи­стість малолітнього й управління його майном (Т. X, ч. 1, ст. 262). За виконання обов'язків опікун одержував відповідне винагородження. Закон вимагав, щоб опікуну були властиві високі моральні якості. Тому марнотратці, неспроможні боржники, особи, які мали непри­язні стосунки з батьками опікуваного, особи, обмежені у правах, та інші порочні особи не могли бути опікунами (Т. X, ч. І, ст. 256).

Припинення опіки могло бути пов'язане зі смертю опікувано­го, відмовою опікуна тощо. Припинялася опіка над малолітнім по досягненні ним 17 років. У цьому разі опіка перетворювалася в пік­лування. Тепер неповнолітній міг сам просити призначити йому піклувальника або заміни його. Підопічний також міг приймати за описом своє майно, управляти ним. При цьому, однак, він повинен був мати виражену у письмовій формі згоду піклувальника на вчи­нення угод з приводу свого майна.

Законодавець детально регулював порядок здійснення опіки над безумними, божевільними, глухонімими, німими, марнотратця­ми. Так, перш ніж установити опіку над безумним чи божевільним (вона призначалася на прохання батьків), хворих оглядали у лікар­ському відділенні губернського правління (в присутності губернато­ра, віце-губернатора, голови окружного суду). У разі визнання осо­би хворою, справа направлялася до Сенату. І тільки з дозволу Сенату над особистістю і майном безумного чи божевільного вста­новлювалася опіка, яка покладалася на найближчих родичів. У разі повного виздоровлення опікуваний і його майно звільнялися з-під опіки.

Г. Спадкове право. У пореформений період спадковому праву законодавство приділяло велику увагу. Так, 330 статей тільки Зво­ду законів цивільних було присвячено цьому інституту цивільного права. Закон передбачав у<