Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Формування української національної держави у 1648—1654 pp.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав 9 власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої. Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин. Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організація і компетенція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади. Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів; генерального, полкового, сотенного. Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем («Tie усі полки були при гетману...»). Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельницький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіглих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав. Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя. Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмельницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідомо, що турецький султан називав його «славою монархів христиан-ських». А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель польской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских священников, преследователь язычников...». Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних володарів. Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада. Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана. Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали. Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками. Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення. За Україною, як за державою, визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисельність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650 р. Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацтвом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив- ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо. Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою. Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв військовий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору гетьману. У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі. Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького. Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави. Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі. 1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь. Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козацький реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте починаючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн населення. За Білоцерківським договором територія України обмежувалася лише Київським воєводством. На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важливим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, адміністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років). Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна. Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан». Щодо форми правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну республіку. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська національна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми. Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася. І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правління. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливостей українського народу створити таку державу. На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагайдачний, досвід якого було використано під час розбудови української козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 p., вже після смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію. У свідомості українців жила також ідея князівства (за зразком Київської Русі) з могутнім князем на чолі. Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці традиції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами. Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов'язують їх з особливостями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами. Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагнути сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич--ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки привласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні держави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичайні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги. Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 pp., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і можливості в організації управління державою, що будувалася. Тому він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій української держави 1648—1654 pp. був більше подібний до устрою теперішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних. Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «правитель», тобто як глава держави. Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це найважливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань одного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного положення України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключения 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію. У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією. Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки. За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї. Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 281; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.3.196 (0.013 с.) |