Розділ перший Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ перший Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)



Суспільний лад

Землі України у складі Росії. У першій половині XIX ст. майже всі українські землі возз'єдналися під владою Ро­сії. За її межами залишалися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася «Мало­россия». Але народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною, За південною (степовою) Україною закріп­люється назва «Новороссия».

Російський уряд для зручності управління Україною поділив п територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобереж­жі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново-російсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

У подальшому цей поділ практично не змінювався, але з руси­фікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську. Навіть назву «Малороссия» при­ховували за терміном «Юго-Западная Россия».

Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив у такий спосіб, що частину земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських губерній.

Господарство України в період, що досліджується, стало не­від'ємною частиною економіки Росії.

Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіта­лістичного укладу. Ці явища почали визначатися вже наприкінці XVIII ст., і в першій половині XIX ст. розвиваються інтенсивніше. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Провідне місце в економіці України, як і раніше, посідало сіль­ське господарство, передусім землеробство. Його основу становили поміщицькі латифундії. У 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі. Проте й у феодальних володіннях, які продовжували існувати лише за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики змушені були пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство дедалі більше набувало то­варного характеру. У середині XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Тваринництво також ставало то­варним. Товаризація проникала і в натуральне господарство селян.

Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то за 1825—1858 рр. їх кількість збільшилася у 4 рази. У 1854 р. тільки на території Слобідської України функціонували 243 промислові підприємства (у 1825 р. їх було лише 76), а в 1858 р. в усій Україні налічувалося 2473 підприємства.

Спочатку існували три форми підприємств — вотчинні, посе­сійні та капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства станови­ли 53,8%, а купецькі — 46,2 % їх загальної кількості. Але в середині XIX ст. у купців було вже 90% підприємств. Проте переважали все ж дрібні підприємства.

У 1824 р. в Україні запрацював перший цукровий завод (у Ка­нівському повіті). Незабаром було створено цукрову промисловість (228 цукрових заводів у 1859 p.), яка обслуговувала потреби усієї Російської імперії. Розвиваються нові, базові галузі: машинобу­дування, металургія, вугледобування. Однак головними галузями української промисловості на той час були харчова та сировинооб-робна. У загальноросійському масштабі промисловість України бу­ла насамперед обробною.

У ЗО—40-х роках XIX ст. на мануфактурах України у зв'язку зі світовим технічним переворотом дедалі більше застосовуються машини. Зростає кількість вільнонайманих робітників: у 1825 р. во­ни становили 25% усіх робітників, а в 1861 р. — вже 74%. Мануфак­турне виробництво в Україні поступово перетворюється у промис­лове, фабрично-заводське.

У досліджуваний період в Україні чітко визначилися три еко­номічні райони:

Лівобережжя — тут промисловий розвиток досяг найбільших успіхів;

Південь — цей район став не тільки в Україні, айв усій Ро­сійській імперії головним виробником товарної пшениці та продук­тів тваринництва. Водночас саме тут відбувається прискорений розвиток промисловості;

Правобережжя — було переважно сільськогосподарським ра­йоном, де збереглися застійні форми феодального виробництва та існували переважно обробні галузі промисловості, що було наслід­ком тривалої залежності Правобережжя та його господарства від феодальної Польщі.

Зростання хліборобства, тваринництва і промисловості обумо­вило розвиток торгівлі, насамперед українсько-російської. Тільки на Київські контракти приїздили 5 тис. купців.

На зовнішній торгівлі позитивно відбилося створення чорно­морсько-азовських портів, особливо в Одесі та Херсоні, які пере­творилися на важливі пункти всеросійської торгівлі. Через них ви­возився 81% усіх товарів, призначених для експорту, і ввозилася основна маса товарів. Одеса дістала статус порто-франко, тобто їй надавалося право безмитної торгівлі.

На жаль, розвитку торгівлі перешкоджав поганий стан шля­хів. Перший пароплав на Дніпрі з'явився у 1825 р. Тільки у 1850 р. було створено на Слобожанщині перше товариство для споруджен­ня залізничних шляхів.

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального харак­теру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спе­ціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дво­рянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, да­ющих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).

Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо во­ни доведуть своє дворянське походження. Вимагалися докумен­тальні докази і свідчення.

Цей «розбір» тривав кілька років. Спеціальна комісія не ви­знала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало ко­зацьких старшин. У 1835 р. такий же «розбір» було здійснено серед татарських мурз.

В українському суспільстві зростала кількість російських дво­рян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їхніх власників за участь у повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам.

Російське дворянство, яке проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили у
Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим. Про це, зокрема, свідчать прізвища його представ­ників: граф Браницький, князь Воронцов, граф Кочубей, барон Штігліц та ін.

У першій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дво­рянства процес дроблення земель.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємниць­кої — діяльності дворян.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спосте­рігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу час­тину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.

Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право пере­ходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за на­явності відповідних капіталів.

Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. це­ховий устрій регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місце­вої практики організації цехів для міст і містечок установлювався єдиний порядок регулювання цехового устрою.

У 1816—1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Україн­ські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записува­ли, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.

Купецтво поступово звільнялося від різних станових обме­жень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця про­живання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачува­ти державні податки та виконувати повинності і за старим, і за но­вим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для всіх купців, а тільки для тих, хто переїхав до Волинсь­кої, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські міста, одержували й інші пільги.

У 1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні гро­мадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почес­них громадян був близький до дворянського. Створення цієї стано­вої групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні грома­дяни користувалися деякими додатковими пільгами.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у ка­піталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін. Отже, немає жодних підстав говорити про безбуржуазність української нації. Немає також підстав називати М. Грушевського прибічником теорії безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої половини XVII ст. — початку XVIII ст..

На початку XIX ст. у містах України з'являється нова сус­пільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работные люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі'!. У 1828 р. вони становили 25% загальної кількості робітників, а в 1861 р. — 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому попов­нюється за рахунок державних селян. За законом до найманих ро­бітників зараховувалися ті державні селяни, які, переходячи з се­лянського стану, не дістали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства або не подали поручництва шести благонадійних хазяїв і не сплатили подушний податок. У такий спосіб вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми ста­новими групами та організаціями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників — кріпаки, відпущені на волю. Разом із найманими робітниками в Україні формується також надлишок ро­бочої сили, її ринок.

Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.

Слід наголосити, що поява позастанової групи в місті дезорганізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж поступово розмивали станову організацію. Наприклад, з'явилися селяни, які почали займатися торгівлею, або така група, як різно­чинці.

Селяни (сільські обивателі).

А. Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення се­лян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.). Кріпаки станови­ли 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 p.).

Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Ліво­бережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобереж­жя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових еконо­мічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.

Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на міся­чину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання. Не ма­ли надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні досягла 25% усіх кріпаків. Не слід забувати, що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки як піддані мали сплачувати податки Російській дер­жаві.

Розуміючи, що соціальний протест селян зростає, що кріпос­ництво стає для них непосильним тягарем, царський уряд почав шукати шляхи полегшення становища селян. Для цього в Право­бережній Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірнішим, з іні­ціативи малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова у 1847— 1848 pp. було проведено інвентарну реформу, змістом якої став опис поміщицьких маєтків (сподівалися також, що ця реформа відве­рне селян від підтримки польського національно-визвольного руху).

Складання інвентарів було обов'язковим. Було складено 8437 інвентарів. На їх основі царський уряд розробив правила, котрі ви­значали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали роз­міри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ нада­вався селянинові у довічне користування, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити.

Поміщики зустріли ці правила вороже, і в грудні 1848 р. за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки селянам, надані першою реформою. Можливості для сваволі поміщиків залишилися, наприклад дозволялося відда­вати селян у рекрути або засилати їх до Сибіру.

Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то роз­виток товарно-грошових відносин поглиблював їхнє майнове роз­шарування. Сформувалася замолена верхівка сільської буржуазії. Відомі українські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.

Б. Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбіль­ша частина державних селян проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та по­датки державі, розмір яких постійно зростав.

На Правобережжі широко застосовувалася така форма експ­луатації селян, як переведення їх на господарське становище: дер­жавні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуа­тував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.

Становище державних селян погіршилося з утворенням вій­ськових поселень. Вони засновувалися переважно в Україні. І це не випадково. Військові поселення мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити на­гляд за українським народом. 16 кавалерійських і 3 піхотні полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катери­нославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення перетворили 250 сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових поселенців жорстко регламен­тувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Військові поселення і поселенці передавалися в управління військовим командирам. Держава, командування втручались і в особисте, сімейне життя поселенців.

На становище державних селян вплинув і розвиток капіталіс­тичних відносин. У 1837—1841 pp. була проведена реформа управ­ління, відома як реформа графа Кисельова — царського міністра державних маєтностей. За цією реформою державні селяни дістали право обирати органи самоврядування — сільські та волосні, а та­кож сільські та волосні суди (розправи). Але це було досить обме­жене самоврядування, бо воно залежало від державних органів —

окружних начальників у повітах та губернських палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних маєтностей.

Реформа управління державними селянами дещо полегшила їхнє економічне становище; збільшилися їхні земельні наділи, а феодальні платежі у вигляді подушного податку замінялися позе­мельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому від­давати державні землі в оренду.

У першій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які набувають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців. З 1826 по 1847 р. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян. Достатньо згадати рух під прово­дом У. Кармелюка, що тривав майже 20 років.

В одному тільки 1848 р. на Правобережжі відбулося 330 ви­ступів селян. Вони протестували проти інвентаризації.

Протестували проти нестерпних умов свого життя й військові поселенці. Так, відоме їх повстання у 1819 р. у Чугуєві, що його під­тримали 250 військових поселень на півдні України. Повстання бу­ло жорстоко придушено.

Антикріпосницькі настрої, обурення самодержавним режи­мом охопили й армію, солдатська частина якої рекрутувалася із селян. Особливо гостро ці настрої виявлялись у солдатів частин, якими керували прогресивні офіцери, члени таємних антиурядових товариств.

У 1825 р., у ніч з 28 на 29 грудня, після того, як стало відомо про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, повстали 8 рот Чернігівського полку, які дислокувалися у Василькові (під Києвом). Це був армійський полк, але за своїм значенням у збройних силах він прирівнювався до гвардійських частин. Полк був примітний тим, що в ньому існувала традиція поважного ставлення офіцерів до солдатів.

Ініціаторами й організаторами повстання стали офіцери — члени Південного товариства декабристів брати Муравйови-Апостоли (нащадки родини гетьмана Д. Апостола). Повстання мало по­літичні цілі підняти інші військові частини, розташовані в Україні, і повести їх проти властей. Але повстанці не одержали підтримки і зазнали поразки.

Царський уряд використовував різні жорстокі засоби для придушення антикріпосницьких виступів. Для приборкування не­покірних українські поміщики дістали право засилати своїх селян до Сибіру без суду. Російські ж поміщики користувалися цим пра­вом ще з XVIII ст.

Стосовно багатьох військових поселенців, які повстали в 1819 р., було винесено вирок — биття шпіцрутенами до 12 000 уда­рів. Це покарання було нічим іншим, як прихованою смертною карою.

Чимало солдатів Чернігівського полку загинуло під вогнем урядових військ, а ті, хто уцілів, зазнали різноманітних покарань.

Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя породили капіталістичне гноблення, що викликало незадово­лення робітників. Поширеними проявами їхнього протесту стали страйки. Першими в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври. У міру посилення капіталістичного гноб­лення зростав й опір робітників, їхня організованість. Можна гово­рити, що вже з ЗО—40-х років XIX ст. в Україні існував робітничий рух. Саме він призвів до створення в 1875 р. першої в країні політичної організації робітників — Південно-російського Союзу робітничого класу.

Слід враховувати, що представники прогресивних сил україн­ського суспільства, хоча часто й належали до привілейованих ро­дин, не залишалися байдужими до страждань пригноблених мас, усього українського народу. Прагнучи ліквідувати кріпосництво, самодержавство, вони об'єднувалися в різні гуртки, антиурядові товариства (таємні, щоб уберегтися від переслідувань властей), які шукали шляхи зміни поліцейського режиму, що існував в Україні і Росії. Загальновідомо, що трагізм становища українського селян­ства, безпросвітність солдатчини вплинули на формування ідей, планів декабристів, наприклад на створення такого революційного документа, як програма Південного товариства «Руська правда».


Державний лад

XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського на­роду— його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно дістав назву без­державності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим орга­нам влади й управління Росії, які охопили Україну як гігантський спрут.

Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеже­ною владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сфор­мувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню влас­ного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над дер­жавою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшу­ку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення.

З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого уп­равління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпоряд­ковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імпера­тора.

Діяльність міністерств направляло і контролювало перше від­ділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний цар­ський служака В. Кочубей.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну ін­станцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпоряд­ковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.

Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.

У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судо­вим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магде­бурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градона­чальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширю­валася також на військові та морські органи.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чи­новники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тіль­ки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гу­манних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він був рідним братом декаб­риста С. Волконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допо­міг видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висуну­ти його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв'язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це за­вдання формувалося відверто — усіма можливими засобами з'єд­нати українські землі з корінними російськими губерніями. В Укра­їні здійснювалася тотальна русифікація, їй підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом цара­ту, була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Ро­сії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в то­му, щоб «...поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії».

Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокува­ла в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на міс­цеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Ро­сії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославсь­кій та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та По­дільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання кількості військових посе­ленців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин.

Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губер­наторства — перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудова­но могутню фортецю.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-на­глядові органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одесь­кий жандармський округ, а у великих містах збільшили чисель­ність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділяли­ся повіти, очолювали поліцейські пристави.

Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі на­магався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для бо­ротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чоти­ри полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобереж­ні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, ліво­бережні — розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Ма­лоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повс­тання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було орга­нізовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.

 

Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Заду­найській Січі. У 1828 р. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччи­ною. Після війни козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке здійснювало берегову охорону. У 1865 р. це військо ліквідували, а козаків переселили на Кубань. Задунайську Січ спалили.

 

Суд. У досліджуваний період судова система України перебу­довується на зразок судоустрою Росії. Ця перебудова почалася ще з 1782 р. коли в губерніях, створюваних в Україні, вводять суди, передбачені «Учреждениями о губерниях» 1775 p.. Проте вона здійснювалася повільно, непослідовно. Вже в 1796 р. Павло І розпо­рядився спростити судову організацію, створену згідно з «Учреж­дениями о губерниях». Була ліквідована очевидно зайва судова ін­станція — губернські станові суди. Але при цьому частково відтво­рювалися колишні, звичні для українців, суди.

Загалом у першій половині XIX ст. судова організація Украї­ни мала такий вигляд:

перша інстанція, де розглядалися справи по суті: для дво­рян — повітовий суд, для городян — міський магістрат, для вільних селян — нижня розправа;

друга інстанція — апеляційна та ревізійна. Для всіх станів у губернії створювались палата кримінального суду і палата цивіль­ного суду.

Крім того, в кожній губернії засновувався один совісний суд. Він повинен був розглядати цивільні справи у примирливому по­рядку, а також деякі кримінальні справи, наприклад про суспільно небезпечні діяння божевільних та малолітніх.

З 1808 р. і в Росії, і в Україні вводяться комерційні суди. Пер­ший такий суд було створено в Одесі.

Вищою судовою інстанцією для усієї Росії залишався Сенат.

До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджу­вали поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управлін­ня державними селянами для суду над ними в 1837 р. засновували­ся волосні та сільські розправи.

На Правобережжі, як і раніше, існували підкоморські і земсь­кі суди. Проте система польських судів, що зберігалася тут до придушення повстання 1830 p., була ліквідована указом Миколи І від ЗО жовтня 1830 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях».

У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв «грецький» суд, а в районах дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом і судо­вими прецедентами.

Важливою антидемократичною віхою у формуванні судової системи України було переведення судочинства на російську мову (1828—1829 pp.)- Завершальними були акції щодо припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України виключно на основі загальноросійських законів, «Сельского судебного устава» 1839 p. Відмінність полягала в тому, що в Україні судді признача­лися, а в Росії — обиралися.

У подальшому українська судова система розвивається разом з російською як її частина.

Управління судами здійснювало міністерство юстиції, що зміцнювало зв'язки суду та адміністрації.

Справжні патріоти і України, і Росії не залишали спроб демо­кратизувати й удосконалити організацію суду. Відомий знавець історії українського і російського права, систематизатор законів статс-секретар Балудянський (родом із Закарпаття) у 1826 р. вису­нув проект відокремлення суду від адміністрації і побудови судової системи з двох інстанцій.

Упродовж першої половини XIX ст. передова громадськість Російської імперії, її представники в різних регіонах невпинно шу­кали можливості ліквідувати кріпацтво, поліцейсько-казармений режим, що перешкоджали будь-якому прогресу. Боротьба україн­ського народу проти соціального гноблення, проти русифікації була складовою цього революційного руху.

У таємних революційних гуртках і товариствах, що існували в той період в Україні, брали участь і українці, і росіяни, і представ­ники інших національностей. Досить послатися на персональний склад Південного товариства декабристів або товариства З'єднаних Слов'ян. До речі, у 1825 р. ці організації об'єдналися.

Дворянські і різночинні революціонери будували плани ство­рення держави, яка прийде на зміну ненависній бюрократичній аб­солютистській машині. Гаряче люблячи свою матір-Україну, украї­нці — члени таємних товариств бачили в майбутньому або унітарну російську державу, до складу якої українські землі входитимуть як рівні області (див.: «Руська Правда») або як «держави» (див.: Про­ект конституції М. Муравйова), або федерацію слов'янських народів (див.: Правила З'єднаних Слов'ян). Тільки Малоросійське таємне товариство, або товариство звільнення України, яке в 1819 р. орга­нізував відомий масон В. А. Лукашевич, поставило на меті створити незалежну Україну.

Все це свідчить про те, що передові українські громадські й державні діячі реально оцінювали назрілі потреби країни і розу­міли, що ще відсутні об'єктивні умови для створення самостійної незалежної української держави.


Право

У першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація національної право­вої системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство при збереженні лише окремих норм права України, визнаних і закріплених у законах Російської імперії. Джерела права. Норми звичаєвого права, що зберігали на по­чатку XIX ст. роль джерел права, в 40-ві роки практично втрача­ють свою силу. Лише сільські громадські суди (копні суди на Волині і Поділлі, «судні ради» на Правобережжі), що розглядали незначні справи, як і колись, керувалися нормами звичаєвого права. Коза­цьке право теж втратило роль основного джерела права в житті козацьких громад, які ще існували. Тільки в місцях дислокації ук­раїнських козацьких військ (Бузьке (1803—1817), Азовське (1828— 1865), Дунайське (Новоросійське) (1828—1869) козацькі війська) воно зберігало своє значення локального джерела права.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.48.64 (0.018 с.)