Становлення права Української держави (1648—1654 pp.)

Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було * створено українську національну державу, визначила також процес становлення і розвитку національного права. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодаль-^ но-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних умовах народно-визволь­ної війни і створення української національної держави стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — ко­зацької старшини.

Джерела права. На визволеній території України, що контро­лювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, бу­ли скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівсь­кої влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магна­тів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «По­рядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали при­кріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».

Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольнос­тям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. Право молодої української держави, що формувалося, його своєрідність, закріплювалися в нормативних актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королях полских... подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належа­ла так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, прони­кали в усі сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в Запорізькій Січі.

Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого за­твердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів, так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне послушницт-во», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.

У процесі формування української державності значення най­важливіших джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою вирішу­валося питання про війну і мир, про укладання союзів з іншими державами (Переяславська Рада 1654 p.), обиралися вищі посадові особи, включаючи гетьмана.

Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти воєнно-адміністративної влади України, передусім акти гетьмана Б. Хмельницького. Головне місце серед них посідають універсали — офіційні акти вищої державної влади. Крім загальнообов'язкових універсалів, були й спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб. Інколи універсали видавали і пол­ковники (в разі, коли гетьман наділяв їх такими повноваженнями).

І в умовах війни багато українських міст зберігали право са­моврядування. Тому продовжували діяти багато положень Магде­бурзького права, головним джерелом яких був збірник «Саксонське зерцало». Березневі статті 1654 р. гарантували українським містам збереження Магдебурзького права, як і інших давнішних їх прав і привілеїв.

В адміністративній і судовій практиці періоду, що розгляда­ється, широко використовувалися адміністративні і судові преце­денти.

Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що регулювали міжнародне правове становище України: її договори з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою (Збо~ рівський 1649, Білоцерківський 1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце посідають договірні статті, підписані гетьма­ном Б. Хмельницьким, з одного боку, і Московським царем з бояр­ською думою — з іншого (Березневі статті 1654 p.). Вони визначали не тільки правові форми взаємовідносин України і Московії, а й за­фіксували найважливіші правові норми внутрішнього життя України.

Право власності Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його джерело — одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в ранг» — зале­жно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування маєтків, які давали на час несення служби на правах володіння та користування. їх володільці постійно намагалися перевести рангові землі у свою повну власність.

Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власни­ків на праві умовного володіння і користування «до ласки військо­вої» з правом передавання землі, але не на підставі спадкового пра­ва, а на основі «готовності до військової служби» або виконання спадкоємцями інших обов'язків.

У селянському середовищі на зміну «кріпаку-холопу» при­йшов відносно вільний селянин — «посполиті вільних військових сел».

Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства основним способом придбання землі стала займанщина — захоп­лення вільних земель (колишньої власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спе­ціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети, продати, дати, даровати и как лучшим своим пожитком обернути». Так в Україні з перших років визвольної війни закладалися со­ціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змі­нила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла та­ка категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти жит­тя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, українсь­кої адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, непо­дання допомоги під час бою тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, супе­речностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 p., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, JL Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652 рр.).

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Пошири­лося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і погра­бувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали коза­цькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, ви­несені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не під­лягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд спра­ви не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення на­була позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала ство­рюватися нова українська національно-правова система, якій суди­лося проіснувати близько двох століть.