Суспільно-політичний лад і право галичини, північної буковини і закарпаття (друга половина XIX ст. )

Перетворення Австрії в Австро-Угорську монархію. Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утвер­джується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку ав­стрійської бюрократії, польських, румунських та угорсь­ких поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 pp. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга — з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це поясню­валося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійсь­кий уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом'якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гно­блення інших народів, зокрема слов'янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорсь­ка. З 52 млн мешканців монархії близько ЗО млн становили слов'я­ни, причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у Транслейтанії — 45% загальної чисельності на­селення. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержа­вних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв'язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призво­дили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), вла­да якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спіль­ні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об'єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголо­шувався священним, недоторканним, самовільно призначав і змі­щував прем'єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні дого­вори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імпе­ратора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національ­ностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних орга­нів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщи­ні — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п'яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив за­кон про імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конститу­ційний закон про загальні права громадян для королівств і облас­тей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про засну­вання імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне ви­борче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників. До першої палати входили потомствені представники великих дворянських родів, які володіли знач­ним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї па­лати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх бу­ло більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, по­ляків — 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавали­ся. Так, прем'єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських міль­йонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон з ко­жного за призначення їх членами палати панства.

Друга палата австрійського парламенту — палата представ­ників — до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Ти-роля, Чехії та ін. Введена у 1873 р. куріальна система виборів усу­нула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського парла­менту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така ор­ганізація виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала біль­шість населення, у тому числі весь робітничий клас, трудове селян­ство і значну частину інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників, торговельно-промис­лових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р. була ство­рена п'ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшила­ся від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата, тоді як по п'ятій курії один депу­тат припадав на 69 697 виборців. Жінки і військовослужбовці взага­лі не користувалися виборчими правами.

Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, «говориль­ню», а не працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право видавати урядові акти у перерві між сесіями парламенту, яким широко користувався. Йому також нале­жало право розпуску парламенту з призначенням нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і тому проводив політику, бажану для нього.

Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управ­ління, в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або кра­йові міністри, які представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати, котрі вороже стави­лися до українського народу.

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особис­тості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщи­ків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини захо­дом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

Зміни у суспільному ладі. Колоніальна політика, яку прово­див австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західно­українських земель. Залишаючись і надалі ринком для виробів авс­трійської промисловості, західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і сільськогосподарської сировини. Фабрична промисловість тут тільки зароджувалася і була представлена голов­ним чином дрібними підприємствами. Вони становили у краї 96,5%. І все ж таки капіталістичні відносини прокладали собі шлях. 31858 р. почалося будівництво першої в Галичині залізниці. У листопаді 1861 р. на цій магістралі було відкрито рух. Львів був з'єднаний із столицею Австро-Угорщини — Віднем, а через Краків і Відень — з Централь­ною і Західною Європою. Пізніше, у 1866—1871 pp., були побудовані залізниці, що з'єднали Львів з Росією і Румунією.

Експлуатація природних багатств краю провадилася коло­нізаторами хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан ви­добування нафти. Вона видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт. її переробляли в центральних районах Австрії.

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітни­ків краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848 p., однак упродовж до­сить тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало поміщикам можливість зберегти протягом понад пів­століття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких господарствах не могла зберіга­тися довго. Все більшого розвитку набуває буржуазна система віль­ного найму, з'являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбува­лося подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були нерентабельними і не мали можливості прогоду­вати своїх власників. Зменшувалася група середняцьких господарів і виділялася заможна верхівка. Концентрації землі у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися, а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїн­ських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих.рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїз­дили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх не­рідко чекали ще суворіші випробування. За даними офіційної Авст­рійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з Га­личини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням на­ціональним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900 p., читати і писати українською мо­вою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків були спрямо­вані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і За­карпаття в темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, ру­мунізації і мад'яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для розвитку української культури.

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноук­раїнських землях залишалися поміщики, які продовжували посіда­ти ключові позиції у державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті виникла й українська буржуазія, хоча її частка в промисловості була порівняно невелика. Серед української буржуазії помітне міс­це посідали представники українського чиновництва, у тому числі керівники українських політичних партій. Але найчисленнішою в економічному відношенні групою української буржуазії було замо­жне селянство.

Унаслідок розвитку капіталізму на західноукраїнських зем­лях формувався новий суспільний клас — промисловий пролета­ріат. Основними джерелами його поповнення були безземельні се­ляни і розорені ремісники, які шукали засобів існування в містах. Великих фабричних підприємств було мало, це обумовило нечис­ленність фабричних робітників. Значна частина робітників була за­йнята у гірничій і нафтовій промисловості, але основну масу проле­таріату становили робітники дрібних і ремісничих підприємств, не­рідко пов'язані із землеробством. Поряд із зростанням багатства нечисленного гурту підприємців погіршувалося становище робітни­чого класу, міської бідноти.

З 70-х років у Галичині, Буковині та Закарпатті посилювався робітничий рух. Українські народні маси єдиним фронтом з польсь­кими, румунськими й угорськими робітниками та селянами висту­пали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр та угорських магнатів.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що свідчило про подальший розвиток капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство терпіло без­просвітну нужду, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало. Безземельні і малоземельні селяни були змушені орендувати зем­лю за дуже високу плату або за відробітки на поміщиків.

Для організації і об'єднання дрібного селянства у 1890 р. вели­кий українських мислитель Іван Франко та відомий громадський діяч Михайло Павлик заснували українську радикальну партію, що поширювала свою діяльність також на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквіда­ція феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод і рівно­сті всіх перед законом. «Основний закон, — казав І Франко на загальноміських зборах мешканців Львова, — обіцяє рівність усіх громадян перед законом. Але той же закон, перед яким вони повин­ні бути рівними, сам встановлює нерівність. Чинне цивільне і част­ково кримінальне право засновані на соціальному ладі, який особи­сте значення людини збільшує пропорційно капіталу, котрий вона має. Звідси, чим багатша людина, тим більше вона варта, а людина без капіталу є нуль».

Державний лад. Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, бу­ли ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райо­ни, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині бу­ло засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями поля­гала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальнос­ті. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були ви­значені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції наміс­ництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопо­рядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтри­манням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, -що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім — австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими маг­натами, які вороже ставилися до українського населення краю.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університе­ту Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовід­даний проступок вразив широкі маси населення, став відомим да­леко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова ди­рекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяль­ність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчаль­ного закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна укра­їнська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури пред­ставникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від револю­ційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний пре­дставник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті. В останньому не­рідко траплялися криваві зіткнення між польською націоналістич­ною молоддю і студентами-українцями.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісни­цтвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в ад­міністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очо­лювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту наміс­ництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службов­ців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, кло­потав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація гали­цького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чин­них і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті ав­стрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначали­ся із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійсню­вали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорсь-кої монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і націо­нальних принципів формувався і весь апарат намісництва.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визна­чалася розпорядженням 1853 p., яке було чинним майже до розпа­ду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різ­них господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою ін­станцією вищих державних установ, причому не тільки суто ад­міністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, по­вітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єд­наннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, ста­ростати були створені як місцеві органи управління, наділені вели­кою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і па­нування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старо­стам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся терито­рія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судо­вого апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їх автоно­мія здійснювалася через сільські представництва, постійними вико­навчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальни­ку комітатського управління, яке мало досить широкі повнова­ження.

Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. Антидемократичний принцип австрійського само­врядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми. Ви­бори до сейму мали чітко виражений класовий характер, були не­рівними. Положення про вибори забезпечувало в галицькому і бу­ковинському сеймах повну перевагу буржуазії і поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чоти­ри курії, з яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк б років.

До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-про­мислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія ве­ликих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін). Якщо перші три курії обирали своїх депу­татів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один упо­вноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої ку­рії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково дума­ти, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства.

Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можли­вості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.

У національному відношенні більшість членів галицького кра­йового сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.

Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його за­сіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновни­ка — крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як прави­ло, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинсь­кий сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму під­порядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніально­го апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали харак­тер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов'язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільсь­кими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і пред­ставники великої польської буржуазії, як «поступка» обирався один українець.

Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядало­ся як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р. було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самовряду­вання, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайо­вий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. заснову­валися повітові громади, які територіально збігалися з адміністра­тивними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затверджен­ня імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу оби­ралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сіль­ські управи (у великих містах — магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвале­ний окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з прези­дентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.

Зміни в системі державного апарату, викликані потребами ка­піталістичного розвитку і революцією 1848 p., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським Положенням 1849 р. судова влада відо­кремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася не­залежною. Колишні станові суди замінялися загальними судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було створено триступеневу систему загальних судів: одноособові по­вітові суди, колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині, на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських зем­лях, існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговель­ні та ін.), що, безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тю­ремного ув'язнення, при окружних судах створювалися суди присяжних. До їх складу входили три професійні судді і 12 присяжних засідателів. Списки останніх щорічно складалися адміністративни­ми органами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

У процесі проведення буржуазних судових реформ у 1850 р. була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув'язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному трибуналі, який підпоряд­ковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних судах — державного прокурора.

У 1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при су­дах усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру фінансів. Галицька фінансова прокуратура у Львові до 1867 р. поширювала свою дія­льність і на територію Буковини.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адво­катом необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семиріч­не стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що обиралася адвокатами (в Галичині — у Львові), здійснювала нагляд за їх діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром юс­тиції.

Право. Після скасування в Австрії кріпосного права помітно пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв'язку з цим був розроблений торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компе­тенцію суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув чинності з 1898 р. Цей ко­декс порівняно з попереднім проголошував усність і гласність ци­вільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії при­вів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазно-демократич­них норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15 листопада 1867 р. в Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 p., який поряд з арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений війсь­ковим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність вій­ськовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів. Серед них закон від 24 жовтня 1852 р. про зброю, 27 жовтня 1862 р. — про охорону особистої волі і 17 грудня 1862 р. — про друк, 25 липня 1867 р. — про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870 р. — про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. — про бродяг та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законо­давчих актів, які доповнювали кримінальний кодекс 1852 p., він ба­зувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи ви­магали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовіч­ним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх, висту­пали проти застосування статей кримінального кодексу за анало­гією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поши­рював свою дію на територію Закарпаття. Щоправда, до його при­йняття тут тимчасово застосовувався австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р.

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуаль­ний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до роз­паду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Аналіз суспільно-політичного ладу і права України у другій половині XIX ст. у період затвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний лад і право в Україні багато в чому визна­чалися загальними для Росії і Австро-Угорщини буржуазними ре­формами.

Селянська реформа 1861 p., незважаючи на збереження чис­ленних пережитків кріпосництва, на свою незавершеність, була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала тут монопольне пра­во дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селян від по­міщиків і надала широкі можливості для формування армії робочої сили, необхідної для розвитку капіталістичної економіки.

Скасування кріпосного права, затвердження приватної влас­ності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни в суспільному ладі. Особливо ці зміни зачіпали селянство, якому надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові. Дворянство, незважаючи на понесені втрати, залиша­ючись, як і раніше, «першим станом імперії», змогло зберегти за со­бою монополію політичних прав і колишній перелік корпоративних і особистих прав і привілеїв. Духовенство також зберегло свої пра­ва стану і привілеї. У місті руйнувалися станові перегородки, роз­кладалася категорія «міських обивателів». На перший план все чіт­кіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації со­ціально-класової структури міст виражалася у появі і зосереджен­ні буржуазії, з одного боку, і розвитку і зростанні найманих робіт­ників, пролетарів — з іншого.

Загалом державний устрій українських земель у складі Ро­сійської імперії у другій половині XIX ст. зазнав суттєвих змін. Консервація феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася уря­дом самодержавної Росії, призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного розвитку. Система органів дер­жавної адміністрації не була належним чином адаптована до бур­жуазних реформ 60—70-х років. І хоча самі вони були досить ради­кальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі виріз­нялися непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Незважаючи на відсутність власної державності, Україна спо­вна відчула наслідки всіх реформ. Тут (за винятком Правобереж­жя) встановилося земське самоврядування. Після проведення місь­кої реформи 1870 р. міста України вперше здобули реальне самоврядування. Користувалися ним передусім великі міста — Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. Крім розв'язання господарських і культурних завдань, органи самоврядування почали виходити на суспільно-політичну арену, демонструючи помірну ліберальну опо­зиційність самодержавству. Значний крок уперед був зроблений в організації судочинс