Культурно-освітні організації на Буковині

У 1884 р. засновано в Чернівцях товариство "Руский Народний Дім", першим головою якого був Єротей Пігуляк, а секретарем Оме­лян Попович. Рік пізніше почав виходити часопис "Буковина" за ре­дакцією Осипа Юрія Федьковича, спочатку два рази в місяць, пізні­ше частіше. Після Федьковича редакторами "Буковини" були Силь-вестер Дашкевич, Осип Маковей та ін. Часопис друкувався народ­ною мовою й фонетичним правописом і проіснував аж до 1918 p., тобто до окупації Буковини румунами. Буковина відіграла визначну роль в розвитку національної думки і свідомості буковинських українців.

Одночасно "Руська бесіда", що її перебрали від москвофілів на­родовці, почала видавати "Бібліотеку для молодежі, селян і міщан­ства", в якій визначну роль відіграв педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович (1856—1930). Пізніше назву "Бібліотеки" заміне­но на "Ластівку", а вкінці на "Читальню".

У 1887 р., за ініціативою Ом. Поповича, засновано товариство "Руська Школа", яке він очолював продовж перших чотирьох ро­ків. Від 1891 р. аж до 1914 р. головою товариства був мовознавець і педагог Степан Смаль-Стоцький (1859—1939). У 1910 р. товари­ство перейменовано на "Українська Школа". Воно в 1912 р. налі­чувало 12 філій по цілій Буковині, засновувало приватні школи, а також утримувало дівочу учитзльську семінарію в Чернівцях та ре­альну гімназію у Вашківцях. Крім того, товариство "Українська

Школа" дбало про українські потреби в державних школах, орга­нізувало курси для підвищення кваліфікацій учителів, видавало ук­раїнські шкільні підручники й серію книжок для дітей "Діточа Біб­ліотека".

Найбільшого розвитку у цьому періоді досягло власне укра-шське шкільництво на Буковині, яке стояло найкраще з усіх укра­їнських земель. У 1910—1911 шкільному році на Буковині працю­вало 216 народних шкіл з українською мовою навчання, в яких училося 39796 учнів і викладало 800 учителів-українців. Крім того, було ще 77 шкіл румунських, 82 німецьких та 32 інших шкіл. У 1911 р. з понад 122 тис. дітей шкільного віку тільки 4000 було неписьменних (3,03%)'. У цьому була велика заслуга Омеляна По­повича, інспектора українських народних шкіл у 1892—1912 pp.

Крім того* було ще й середнє шкільництво, одна чисто укра­їнська гімназія у Вижниці, крім згаданої вже приватної у Вашків­цях, а також школи, в яких деякі предмети викладалися українською мовою поруч румунської та німецької. У середніх школах Букови­ни навчалося тоді щорічно 1800 молодих українців та бл. 70 укра-шців, кандидатів на учителів.

У Чернівецькому Університеті від 1875 р. було три, а від 1884 р. п'ять кафедр з українською мовою викладання. Тут 1912 р. навча­лося майже 1200 студентів, серед них 313 українців та 312 румунів.

Згідно з декретом міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1860 p., українська мова була визнана офіційною мовою нарівні з німецькою та румунською в усіх урядових установах. Але, коли ук­раїнські посли запропонували, щоб українську мову вживати в соймі як офіційну, румунські запротестували, кажучи, що такої мови не­ма й румунська більшість схвалила, що в соймових дебатах можна вживати тільки німецьку й румунську мови.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідо­мості, поправлялася й політична ситуація для українців. Почавши від 1880 p., усі національно свідомі українці, а зокрема українська інтелігенція належали до народовського табору на Буковині. Спо­чатку вони не хотіли творити жодних політичних партій, щоб не роздрібнювати себе, аж до створення Української Радикальної Партії в 1906 р. на чолі з Теодотом Галіпом, Ільком й Остапом Поповичами та Наполеоном Бігарієм. їхніми органами були "На­родна Воля" й "Народна Справа", які з'являлися в 1905—1909 pp., та "Громадянин", що прийшов їм на зміну і виходив аж до вибуху війни в 1914 р. Радикальна Партія мала досить добре зорганізовані партійні кадри при допомозі товариства "Січ". Однак її вплив на Буковині був слабкий².

 

¹ Єфремов С. Історія українського письменства.—Вид. 4, з одмінами й додатками.— Київ-Ляйпціг, 1919.- Т. 2.- С 125.

¹ Буковина, її минуле й сучасне.—Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С 255—256. ^! Там жо.—С 257.

 

Того самого 1906 р. була заснована також Соціал-демократична партія, яка ставила собі за мету організувати українське робітниц­тво, її пресовим органом був часопис "Борба", що виходив з епіг­рафом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся". Головою цієї партії був Осип Безпалко, а провідними діячами Григорій Андріящук, Ми­кола Гаврищук та інші. Соціал-демократична партія була в опози­ції до Радикальної партії, як також і до народовців, які в 1908 р. створили свою власну "Національно-демократичну партію", на чолі якої стали проф. С. Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Оме­лян Попович, Єротей Пігуляк, священик Теофіл Драчинський та ін. Пресовими органами цієї партії були "Буковина", яка тоді ви­ходила тричі в тиждень, і тижневик "Народний Голос".

Жваву національно-освщомлюючу й одночасно спортову працю провадили руханкові й пожежні організації, об'єднані в "Союзі Сі­чей", який у 1904—1914 pp. поширив свою сітку на всю Буковину й начисляв 123 правних членів, 5 окружних союзів та 112 товариств "Січ" по селах Буковини.

Поруч із цими найважливішими культурно-освітніми, загально-громадськими та економічно-фінансовими товариствами в період національного відродження Буковини виникло багато організацій найрізноріцнішого характеру, студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, руханково-спорто-вих тощо. У 1914 р. на Буковині було 590 різних українських това­риств та установ¹.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв'язку із загальним українським відродженням. Від самого початку національно свідомі одиниці не без успіхів протистояли ру­мунізації та германізації, налагоджуючи зв'язки з українцями з інших земель, доказували історичні права українців на Буковину².

У 1909 р. націонал-демократи організували в Чернівцях з'їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти з заступ­никами, голови читалень "Просвіти" й товариства "Січ" тощо. На тому з'їзді створено "Руську Раду", відому також піц назвою "Се­лянська Партія", на чолі з проф. С. Смаль-Стоцьким.

У такому стані Буковину захопила перша світова війна й перша російська окупація в 1914 р.

ЗАКАРПАТТЯ

На південному схилі Карпатських гір знаходиться висунута най-далі на південний захід частина української землі, знаної протя­гом історії під різними назвами: Закарпаття, через своє географіч­не положення— українська земля за Карпатами; Угорська Русь, ос-

¹ Там же.—С. 284.

² Там же.—С 290.

кільки протягом століть тут панувала Угорщина; Підкарпатська Русь, у складі міжвоєнної Чехословаччини, тому що відносно чехів це Підкарпаття.

Закарпаття своєю площею обіймає бл. 15 000 кв. км і від півно­чі та сходу вздовж Карпат межує з Галичиною, на заході — зі Сло­ваччиною, на півдні з Угорщиною, а далі на схід — з Трансільва­нією. Головні міста Закарпаття—Ужгород і Мукачів. Мукачів є також осідком єпископа мукачівської єпархії та василіанського Свя-то-Миколаївського монастиря на Чернечій Горі. Мова закарпатських українців — це т. зв. карпатський діалект, яким говорять мешкан­ці південно-західної частини кол. Станіславівської єпархії, Ко-сівського, Надвірнянського і південних частин Стрийського, Сам-бірського, Сяноцького та Новосандецького повітів Галичини. От­же, творять вони одну мовну групу із галицько-буковинськими гуцулами, бойками і лемками.

Південні схили Карпат русини заселяли ще далеко до приходу угорців, що зрештою стверджує і анонім Бейли Іу: "Русини-укра-їнці заселяли не тільки гірські гребені Карпат, але сягали далеко вглиб Угорщини до місцевостей Токай, Дебрецин, Гайдудорог та інші, де ще перед першою світовою війною старші люди говорили руською мовою. Ці території, заселені греко-католиками, належа­ли колись до Мукачівської єпархії"¹.

Колись, за князя Володимира Великого, ця територія належала до великої Київської Держави, але по його смерті 1015 p., угорський король Стефан І використав княжі міжусобиці між синами Воло­димира і прилучив Закарпаття до Угорщини. З того часу аж до по­чатку XX ст. Закарпаття постійно перебувало в межах Угорщини. Правда, в XIII ст. тут правили українські князі, зяті угорського кня­зя Бели, князь Ростислав Чернігівський та князь Лев І Галицький. Але це все були тільки короткі проміжки часу. Від 1393 до 1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березного Комітату був князь Федір Коріятович, але він там володів з ласки угорського ко­роля. Коріятович залишив по собі на Закарпатті тривалу пам'ятку у вигляді монастиря св. Михаїла на Чернечій горі біля Мукачева. Незважаючи на те, Закарпаття ніколи не творило інтегральної ча­стини Угорщини й навіть у мадярських літописах про цю терито­рію згадують як про Маркію Рутенорум (область русинів)². Так са­мо в кордонах Мадярщини Закарпаття ніколи не творило суціль­ної адміністративної одиниці³.

¹ Шацдор В. Характеристика історичного розвитку русинів-українців у Мадярщині
(Угорщині) // Свобода.— 1984.— Ч. 48.—14 березня.

² Шандор В. Вказ праця // Там же.— Ч. 47.—13 березня.

' Пекар А.В. Нариси історії Церкви Закарпаття //Записки ЧСВВ.— Рим, 1967.—Т.22.— С 14.

п В. Верига

З половини XIII до кінця XV ст. на Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Сев-люш, Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночас­но припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій сло-вакізації західного Закарпаття¹.

Після довготривалих воєн з Туреччиною від кінця 14 ст., що за­кінчилися угорською поразкою під Могачем, в 1526 р. Угорщину по­ділили між собою Оттоманська Імперія, Семигород, який був під зверхністю турецьких султанів, та Австрія. Внаслідок того Закарпаття також було поділене — західна частина (Ужгородщини) разом з Пря-шівщиною належали до Австрії, східна — до Семигорода, а середню захопили турки. І оскільки Семигород і Австрія суперничали й по­стійно вели війни, Закарпаття власне було головним побоїщем для обидвох цих країн і його населення брало участь по обох боках. Особливо активну участь брали закарпатські русини у повстанні Франца II Ракоція (1703—1711), в якого вони творили прибічну гвар­дію і заслужили від нього почесну назву "найвірнішого народу"².

Боротьбу між Габсбургами і Семигородом використало населення Закарпаття для полегшення власної долі. Постійні війни, як також часті турецько-татарські напади на рівнинні частини Закарпаття спричинили адміністраційний занепад, і панщина тут була далеко легша, а в горах її взагалі не було. Це дозволило Закарпаттю від­родитися культурно і скріпитися економічно. Тому туди навіть га­личани тікали від панщизняного утиску.

У 1699 р. східна Угорщина, а разом з тим і східне Закарпаття, пе­рейшла з-під панування турецького султана під австрійських Габ-чібургів, що дало нагоду мадярським магнатам відновити над насе­ленням систему поневолення і податкового здирства. У 1767 р. ав­стрійська цісарева Марія Терезія видала закон, який зменшив пан­щину на половину, визначив панщизняні обов'язки і надав селянам право на переселювання. Цісар Йосиф II видав у 1785 р. закон про скасування підданства, але по його смерті підданство відновлено й повернено старі порядки. Посилена панщина викликала рух оприш­ків³, що виступали проти дідичів і державної адміністрації.

Раніше нащадки українських княжих родів служили при дворі угорських королів й часто займали високі державні посади. Але з часом вищі українські верстви перейшли в римо-католицьку віру

¹ Лнсяк-Рудницький І. Закарпаття //Енциклопедія українознавства (словникова ча­
стина).— Париж-Нью-Йорк, 1955-57.- Т. 2.- С 717.

² ШтефанА. За правду і волю; спомини і дещо з історії Карпатської України.— Торон­
то, 1973.-К.Н. 1.- С 126.

' Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1955—57.— Т.2.- С 718.

й помадярщилися. Однак у списках шляхти з XVII—XVIII ст. на Закарпатті було ще трохи й української: Бачинські, Балудянські, Фсрковичі, Ольшавські, Бренковичі, Анталовські та інші. Отримав­ши шляхетство разом із гербом, вони втішалися тими самими при­вілеями, що й мадярські шляхтичі-дідичі аж до скасування панщини в 1848 р.¹. Однак не стали мадярами, а зберегли свою національ­ність. Власне із цієї незначної кількості руської шляхти вийшли оборонці і просвітителі русько-української селянської маси на За­карпатті. Слід підкреслити, що автохтонне населення Закарпаття аж до кінця другої світової війни називало себе русинами, а мову свою руською, що походить від історичної назви України — Русь. Подібно називали себе мешканці Галичини й Буковини аж до пер­шої світової війни. Власне це українське, чи як воно звало себе в ті часи — руське селянство, яке в своїй масі залежало від мадярської шляхти-аристократії, залишилося на поталу мадярам протягом сто­літь, а під кінець XIX ст., також ще й жидам, які напливали в За­карпаття з Росії, втікаючи від погромів.

Церква і народ

Помимо того, що закарпатські українці були позбавлені полі­тичної самоуправи і провідної аристократичної верстви, вони збе­регли свою народність завдяки релігійній окремішності. Мадяри були католики, а русини-українці православні аж до половини XVII ст. Але українська Православна Церква й духовенство не мали рівних прав з римо-католиками мадярами, їх тільки толеру­вали, а тому не рідко й переслідували.

Щоб піднести престиж української церкви і здобути для неї права подібні, як мала римо-католицька церква, єпископи розпочали захо­ди, щоб зробити унію з Римом, подібну до Берестейської Унії 1596 р. 11і заходи закінчилися т.зв. Ужгородською Унією 1646 р. у західній ча­стині Закарпаття, згідно з якою Українська Церква мала гарантовані повні специфічні обрядові права. Крім того, церква і духовенство були зрівняні перед законом з римо-католицькою церквою. Першим уній-ним єпископом став василіанин Петро Партеній з осідком у Мукачеві.

Лис унійні заходи довели до затяжної боротьби у половині XVII ст. між прихильниками унії і православними, причому останні інаіішли заступництво в Семигородського князя Ракоція, завзято-іо кальвініста й великого ворога латинства. Завдяки йому правос-іі.ш'и на Мармарощині вдержалося аж до 1720 р. Головними осто-нмп православ'я виявилися монастирі, зокрема Свято-Миколаїв-

¹ Мелі.шікоїш И. Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Ученые записки Пи. пи via славяноведения.—Москва, 1949.—Т. 1.— С. 244.

 

ський у Мукачеві та Свято-Михайлівський у Грушові/на Мармаро-щині, який від 1391 р. користувався правами ставропігії¹.

Великою перепоною у свободному розвитку релігійно-національ­ного життя було узалежнення мукачівського єпископа від мадярсько­го архієпископства в місті Ягері. Насправді, від прийняття церковної Ужгородської унії 1646 р. мукачівські єпископи були зведені до ролі генеральних вікаріїв мадярських римо-католицьких архієпископів в Ягері. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (1743—1767) перший почав боротьбу за унезалежнення Мукачівської єпархії. Щоб вихова­ти свідоме духовенство, він заснував богословську школу 1750 р. у Мукачеві, де виклади відбувалися в тодішній книжній українській мові. Він також організував народне шкільництво, щоб ширити ос­віту серед населення Закарпаття. Ягерський архієпископ Карло Естергазі, щоб ослабити українське католицьке духовенство і підко­рити собі його, підбурював православних у боротьбі з уніатами. Це довело до відкритої боротьби за єпископа Івана Брадача й архіди­якон Андрей Бачинський звернувся в імені українського духовенства за поміччю до цісаревої Марії Терезії. На її домагання, незважаючи на протести мадярського єпископату, папа Климент XIV унезалеж-нив Мукачівську єпархію від Ягеру буллою від 19 вересня 1771 р. Ще того самого року Закарпаття виділено в окрему автономну єпархію з осідком в Мукачеві, а Іван Брадач був першим самостійним єписко­пом Мукачівської єпархії². Це була територіяльно величезна єпархія, з якої під тиском мадярів у 1818 р. виділено на заході другу греко-ка-толицьку єпархію з осідком у місті Пряшеві, яку підпорядкували острогомському архієпископові, як свому митрополитові³.

Найбільш заслуженим ієрархом Закарпаття був Андрей Ба­чинський (1732—1809), номінований мукачівським єпископом у 1772 р. Бачинський переніс осідок Мукачівської єпархії та богос­ловської семінарії до Ужгорода, а в парі з тим і богословську школу, це вона дістала характер духовної семінарії. Там же була відкрита та­кож і дяківська школа. Єпископ Бачинський намагався об'єднати Закарпаття з Галичиною в одну церковну провінцію — митрополію, але цьому противилися мадяри, які не хотіли допустити до об'єднан­ня Закарпаття з Галичиною, щоб не скріплювати русинства-україн-ства. Для піднесення освіти він організував бібліотеки, а при церков­них громадах закладав українські школи. У цей час Закарпаття мало найкраще зорганізоване шкільництво з усіх українських земель і в 1793 р. налічувало 300 шкіл. Одночасно єп. Бачинський закликав ду­ховенство, щоб воно держалося свого обряду та плекало рідну мову.

¹ Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 241.

² Лужницьшй Г. Українська церква між сходом і заходом: нарис історії української
церкви.—Филадельфія, 1954.—С. 512.

⁵ Пекар А. В. Вказ.праця.—С. 97.

Справа церковного об'єднання з Галичиною стала знов акту­альною 1843 p., коли папа Григорій XVI хотів греко-католикам на­дати, якщо не одного спільного примаса, то двох примасів, одно­го для Галичини, а другого для Закарпаття. Однак мадяри не по­годилися з тим, щоб греко-католицькі єпархії були вилучені з-під мадярської церковної влади. Тому вони не дозволили створити в межах Мадярщини греко-католицьку митрополію¹.

Незважаючи на політичне відокремлення Закарпаття від решти українських земель, духовні зв'язки далі існували; у церкві вжива­ли богослужебні книги київського чи львівського видання й роз­пиналася місцева реліїійна література, що за своїм характером бу­ла частиною української барокової літератури. Уніатська, чи пак Грско-Католицька Церква на Закарпатті, була опорою русинства, тобто українства. Мукачівська греко-католицька єпархія стала за да­них умов у проводі обнови й закріплення не тільки релігійного, але й народно-культурного життя². Саме з рядів греко-католиць-кого духовенства на Закарпатті вийшли провідники українського національного відродження.

Друга половина XVIII ст.— це доба інтелектуального піднесен­ня Закарпаття. Перед у цьому русі вели єпископи Михайло Ману­їл Ольшавський (єп. 1743—1767), Іван Брадач (єп. 1767—1772) та Андрій Бачинський (єп. 1772—1809). їх уважають за найкращих цер­ковних і культурних діячів Закарпаття.

Завдяки цим трудолюбним владикам половина XVIII ст. ви­явилася "золотою добою" в історії церкви Закарпаття. Зайво під­креслювати, що в цей час усе культурне і, очевидно, релігійне життя зосереджувалося коло церкви. З кінцем XVIII ст. Закарпат­тя дало цілу низку висококваліфікованих інтелектуальних сил, що позакінчували закордонні університети, одначе їх не використано годі для культурного розвитку своєї землі, й вони у пошуках за працею опинилися деякі в Галичині, як видатний фізик і матема-іик Іван Земанчик (помер після 1822 p.), професор, пізніше де­кан і ректор Львівського Університету; Петро Лодій (1764—1829), професор Львівського, Краківського, а також і Петербурзького університетів; Михайло Балудянський (1769—1847), економіст і 11 ра вник, професор університету в Будапешті, у 1803 р. заходами Івана Орлая запрошений до Росії і брав участь у законодавчій роботі графа Михайла Сперанського, а в 1819—1821 pp. був пер­тим ректором Петербурзького університету; Юрій Гуца—Венелін (1S02—1839), який відіграв чималу роль у культурному відроджен­ні нової Болгарії, поклавши початок болгарським етнографічним студіям, та інші.

' Тим жо.

' Шатер ///• Вказ. праця // Свобода.-1984.— Ч. 49.—18 березня.

 

Весна Народів на Закарпатті

Революційний рух 1848 p., знаний як Весна Народів, захопив також Угорщину, яка в межах свого королівства мала багато слов'ян. Крім русинів і словаків на півночі, знаходилися ще й землі пів­денних слов'ян, в тому числі Хорватія. Усі ці слов'янські народи Угорщина хотіла змадяризувати, насильно запроваджуючи в їх шко­лах й урядах мадярську мову. У справу втрутився центральний уряд у Відні, ставши на боці слов'янських народів. На тому тлі у верес­ні 1848 р. вибухло збройне повстання мадярів проти Габсбургів під проводом Лайоса Кошута, якого мадяри проголосили президентом незалежної Угорщини. Не маючи власних сил, щоб задушити ма­дярське повстання, молодий австрійський цісар Франц Иосиф І за­просив на допомогу Росію. Російський цар Микола І вислав до Угорщини понад стотисячну армію, під командою генерала Івана Паскевича, яка в серпні 1849 р. побувала на Закарпатті та задуши­ла повстання. Кошут мусів рятувати своє життя втечею до сусід­ньої Туреччини.

Під час революції періоду 1848 р. панщина була теоретично ска­сована законом угорського сойму, але насправді існувала аж до 1853 р. Це й було одною з причин, чому українське населення Закарпаття не підтримало мадярське повстання й залишилося ло­яльним Австрії. Закарпатська інтелігенція, що складалася головно з духовенства, домагалася автономії для своєї країни в межах Угор­щини. Однак, переконавшись, що уряд Кошута не думає задо­вольнити потреб слов'янських народів, на чолі з Адольфом Доб-рянським (1817—1891) і священиком Олександром Духновичем (1803—1865) висунула ідею автономної Угорської Руси й об'єднан­ня її з українською частиною Галичини.

З приходом на трон Франца Иосифа на початку 1849 р. А. Доб-рянський виїхав на чолі української депутації до Відня і вручив ці­сареві прохання — створити автономну Угорську Русь й об'єднати всі українські землі під Австрією в одну адміністративно-політич­ну цілість¹.

Після проголошення березневої конституції в 1849 р. Доб-рянський розвинув широку діяльність з метою об'єднання Закар­паття з Галичиною. Він опрацював окремий меморіал у тій справі і, зібравши під ним підписи на Закарпатті, відправився до Львова, де представив свій план Головній Руській Раді. Рада той план схва­лила й 20 квітня 1849 р. меморіал вручила губернаторові Галичини графові Агснору Голуховському, щоб він передав його цісареві.

Ідея такого об'єднання Закарпаття з Галичиною в одне "Руське воєводство" знайшла широкий відгомін по обох боках Карпат. Най-

¹ Мельникова И. Н. Вказ. праця.—С. 272.

краще обгрунтування тій ідеї дав Олександер Духнович у своїй статті в "Зорі Галицькій" "Состояние русинів в Угорщині". Згадуючи про те, як мадяри-азіяти прийшли в долину ріки Тиси, відірвали "забес-кидських русинів" від інших руських племен, що проживали на схід від Карпат, він ствердив, що вони свобідних 700 тисяч русинів пе­ретворили в рабів Угорщини. Обговоривши факти конечности тери-торіяльного об'єднання Закарпаття з Галичиною, Духнович закінчив свою статтю словами: "Русини угорські давніше з галицькими з'єд­нані були (а) в самій Угорщині, як самобутній нарід визнаний, бо в XIV ст. руським воєводою обдарований. Русь Угорська має історичні права на бажаний союз і для того вважала за потрібне про те до Го­ловної Ради Руської у Львові, як і до Його Імператорської Велично­сті просьбу подати в надії, що уряд просьбу ласкаво прийме і обіця­ну всім народам рівноправність і на угроруське племя ізволить"¹.

Однак об'єднання всіх українських земель під Австрією в одну адміністративну провінцію не вдалося зреалізувати через великі впливи польських аристократів у Відні, які хотіли зберегти у своїх руках усі галицькі землі й виступили проти поділу Галичини на ук­раїнську — на сході, та польську на заході. У цьому вони дістали повну підтримку від мадярів і румунів, які теж не хотіли втратити українських територій. За те австрійський уряд поставився прихиль­но до першого проекту закарпатських русинів і в 1850 р. створив т.зв. "Руський Дистрикт" із заселених українцями земель Угорщи­ни, зі столицею в Ужгороді. Вже в 1849 р. у Відні назначили Адоль­фа Добрянського, одного з найбільших борців за національно-по­літичні права Закарпаття, заступником наджупана цього "Руського Дистрикту" й на тому пості він був у 1850—51 pp.². "Руському Ди-стриктові" не визначено тоді герба, але сам А. Добрянський і його прибічники вважали синьо-жовті кольори національними барвами Закарпаття. У 1855 р. в Марамороській жупі введено також синьо-жовті кольори, тому що, як це записано в протоколі Мараморось-кої жупи, "добрі дві третини населення жупи є русини, а з уваги на те, що й на інших руських землях синя і жовта барви є прий­няті, хай так буде і в Марамороші."

Мукачівська греко-католицька єпархія більше як 150 літ ужива­ла синьо-жовтих барв як своїх кольорів. Коли в 1818 р. з Мука­чівської єпархії виділено Пряшівську єпархію, вона так само за­держала синьо-жовті барви³. Це свідчить, що населення Закарпат­тя завжди вважало себе складовою частиною русько-українського народу. З відновленням конституції в Австрії в 1860 р. мадяри до­моглися скасування Руського Дистрикту, який був їм не наруку.

¹ Там же.— С 273.

² ШкфшА. Вказ праця. — С. 97.
^! Там же.- С 103.

 

* ■ ■

А. Добрянський, обнявши нову посаду, заводив українську мо­ву в урядах і школах, планував заснувати в Ужгороді "руську ака­демію". Здавалось, що все було на добрій дорозі. На жаль, сам Доб­рянський попсував всю справу, бо, ставши намісником, він замість ширити національну свідомість та розбудовувати українську куль­туру, почав класти підвалини під москвофільство¹.

* * *

Москвофільство існувало на Закарпатті ще з кінця XVIII ст., а в 1848—1849 pp. було підсилене постоєм російської армії, яка приду­шувала мадярське повстання. Головними діячами москвофільства були згадуваний уже Адольф Добрянський, а також греко-католиць-кий священик Іван Раковський (1815—1885), що редагував "Церков­ный вестник для русинов Австрийской Державы" і прищеплював Ідеї московського месіянізму. Під впливом Адольфа Добрянського в 1850—60-тих pp. на Закарпатті цілковито запанувало москвофільство, так що крізь нього не могла пробитися українська національна ідея. "Коли опісля наступив державний дуалізм і мадяри почали змагати до асимілювання немадярських народів, москвофіли відразу піддали­ся сій течії й потрапили погодити москвофільство з мадярон-ством",— твердив В. Гнатюк². Так, завдяки москвофільству, з одного боку, а мадярам з другого, які поборювали українську народну мову, мова закарпатських українців московщилась й робилися намагання створити окремішню мову для Закарпаття, мішанину церковносло­в'янської і московської мови³. Але москвофільство на культурнім по­лі цілком провалилося, бо народові й інтелігенції на Закарпатті мос­ковська мова й література були цілком чужі. Зате москвофільський месіанізм пагубно вплинув на релігійне життя народу, підкопуючи авторитет Риму — Ватикану. Це давало мадярам нагоду щораз то більше знущатися над народом і втручатися в його релігійне життя. Таким способом москвофільство загострювало мадяризацію Закар­паття⁴.

Одною з найбільш видатних постатей Закарпаття у XIX ст. був священик Олександер Духнович (1803—1865), який дав початок на­ціональному відродженню на Закарпатті. Родом з Пряшівщини О. Духнович був громадським і культурним діячем, письменником і публіцистом, істориком, учителем і поетом, який у своїх патрі­отичних поезіях закликав зберігати традиції, культурні надбання й не цуратися свого народу. "Я русин був, єсьм і буду",— писав він

¹ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.—Т. 2. — С. 338.

² Гнатюк В. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).
Відень, 1916.— С 46.

³ Лужніщький Г. Вказ. праця. — С.514.

⁴ Пекар А.В. Вказ. праця.— Т. 1. — СІ 15.

в одній зі своїх поезій, а його вірш "Підкарпатськії Русини" слу­жив як гімн Закарпаття аж до 1939 р.

Духнович заснував товариство "Літературноє заведеніє Пряшівсь-коє", яке проводило культурно-освітню роботу й видавало попу­лярні книжки для народу. Це, очевидно, не подобалося мадярам і вони 27 квітня 1849 р. арештували Духновича в Пряшеві та під строгим конвоєм відправили до Кошицької тюрми. Однак 9 трав­ня мусіли його звільнити, бо він не робив нічого незаконного. Духнович ціле своє життя працював серед молоді Пряшшщини й обороняв свій народ перед мадяризацією.

Під кінець свого життя Духнович присвятив багато уваги органі­зації культурно-освітнього товариства "Общество св. Василія Вели­кого" з осідком в Ужгороді, яке мало працювати над освітою народу та боронити церковні й національні традиції перед мадяризацією. У цьому допомагали йому мукачівський єпископ Василь Попович (1796—1864) та пряшівський єпископ Иосиф Гаганець (1793—1875), який започаткував національно-релігійне відродження Пряшівщини. Першим головою товариства був священик Іван Раковський (1815— 1885), а почесним головою Адольф Добрянський. Воно згуртувало близько 500 священиків і світської інтелігенції й зайнялося видавни­чою діяльністю. На жаль, товариство не здійснило свого завдання, бо піц головуванням І. Раковського ширило москвофільство, а потім потрапило під впливи мадярофілів і в половині 1870 pp. занепало.

Шляхом Духновича та гуртка письменників, що працювали разом з ним, як поет Олександер Павлович (1819—1900), автор "Церков­ної історії" Андрій Балудянський, видатний проповідник Степан Мустянович, пішли й деякі інші діячі, зокрема молодшого поко­ління. Деякі, хоча й віддані патріоти, не могли зважитися, якою мовою писати. Наприклад, греко-католицький священик Олексан­дер Митрак був етнографом і лексикографом і як письменник еле­гійні й патріотичні вірші писав народною мовою, а нариси з жит­тя закарпатських селян — язичієм, хоча йому не можна закинути брак патріотизму. Навпаки, він уже як 30-літня людина, збагнув трагедію свого народу, на що вказує його допис в ужгородському часописі "Свет" у 1867 р. Там він помістив свої враження з Вер-, ховини, в яких висловив цікаві міркування: "Я стояв на самій ме­жі Галицької та Угорської Руси і звертав мій зір то на Галицьку, то на Угорську Русь. Бідна Русь. І тут і там мертва тишина серед гір, цих гробів нашого народу, в яких закопана і доля наша. А чи воскресне вона? Гори однакові, нарід один, мова одна, одна кров, а люди розлучили нас і назвали одного утром, другого поляком, так що кінець-кінців і ми самі в те повірили"¹.

¹ Митрак О. Путевые впечатления на Верховине // Свет.—1867.— Ч. 14.; Рудловчак О. Хрестоматія Закарпатської української літератури XIX ст.— Кошіце, 1985.— Ч. 2.— С 107.

 

Закарпатські літератори другої половини XIX ст. продовжували писати твори дивовижним жаргоном, мішаниною російської, цер­ковнослов'янської та народної мов, які мало хто розумів. Ці твори були далекі від громадських, соціальних і культурних інтересів наро­ду і ще більше поглиблювали ізоляцію Закарпаття від Галичини.

Мадяризаційна політика на Закарпатті знищила у зародку наці­ональне, культурне й господарське життя, а народові відбирала його інтелігенцію. І не дивно, що на Закарпаттю наставав зворот, по­дібно як і в Галичині, до москвофільства, що стало самообороною перед національним знищенням¹.

У другій половині ХГХ ст. на Закарпатті почали з'являтися також різні часописи, але їхній вік був короткий, бо, по-перше, не було до­сить читачів через неграмотність населення, а по-друге, мова тих ча­сописів не була зрозумілою для населення. У 1856—1858 pp. мадяр­ське "Общество св. Стефана" в Будапешті видавало для закарпатсь­ких русинів "Церковную Газету", за редакцією священика Івана Ра-ковського, відомого москвофіла, і тому з його газети, як це писав один історик, "віяло духом православія і благоросположенія ко Ро­сії"². Першим українським часописом на Закарпатті був тижневик "Світ" в Ужгороді, який видавало "Общество св. Василія" в 1867— 1871 pp., а від 1871—1872 р. "Новий Світ", що їх редагували профе­сори гімназії в Ужгороді Юрій Ігнатко, Кирило Сабов та Віктор Ки-мак. У 1873—1886 pp. виходив тижневик "Карпати" за редакцією М. Гомичкова, в якому від 1882 р. більшість статтей була мадяр­ською мовою. Від 1885 до 1903 р. з'являвся півмісячник "Листокь", за редакцією греко-католицького священика Євгена Фенцика (1844—1903), письменника русофільського напрямку. Мова тих часо­писів була мертвою мішаниною церковнослов'янської, російської з домішкою народної, і такий самий мертвий був їхній зміст. Отже, нічого дивного, що вони з'являлися й заникали, не знайшовши до­ступу до широкого загалу читачів.

Конституція та мадяризація

У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізо­вано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій Угорщина стала окремим королівством із власним парламентом й урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Ко­ролівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярсько­го повстання, як і тому, що російські війська задушили його, ма-

¹ Лужтщький Г. Вказ. праця.— С 514.

² Волошин А. Спомини.— Ужгород, 1923. — С 41—42.

дяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за по­гром у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зроби­лося немов патріотичним обов'язком мадярським"¹. Українські здо­бутки з 1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на службу запланованої мадяризації українського, чи пак, русь­кого населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгоро­ді, де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й мадярську. Те саме сталося в Пряшівській семінарії—укра­їнську мову усунено зовсім². Папа 1866 р. під впливом угорського уряду іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через сім років свого єпископства виявився ренсгатом-мадяроном. Після нього єпископами були іменовані тільки надійні для Буда­пешту особи.

У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації. "Але Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запро­вадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті залишилася старослов'янська мова"³. Наступ мадярів на церкву пе­реконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, ство­рення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у назначуванні церковних провідників, перебрання владою контро­лю над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим не був у силі спинити мадярщення Церкви⁴. Реакцією проти мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний по­ворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину насе­лення Закарпаття⁵.

На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чо-пей (1856—1935), упорядник підручників д