Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Академії Наук.- Київ, 1927.- Кн. 2.- С 36.↑ Стр 1 из 11Следующая ⇒ Содержание книги
Поиск на нашем сайте
(; В. Верига 129 ка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав російською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які були одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". Народ і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усунути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше дістав назву "народництво"1. Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикршосницької боротьби і значною мірою визначили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією московського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасовуватися знизу"2. Це вперше цар Олександер II висловився про плани селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської реформи. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для розгляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Комітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян"3. У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів. У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського журналу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський еміг- 1 Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 290. 2 Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького ' Дорошенко Д. Нарис історії України.- С 292. рант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров висловив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити се-лян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мовою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання"1. У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Ме-фодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злучилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожира-ючої татарсько-німецької Московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"2. Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно негативно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі ліберально настроєна інтелігенція вважала, що кршацтво — то пережиток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабриканти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріплення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя кріпаків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої української письменниці Марко Вовчок. Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступала проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чотирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській губерніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вбили 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Хер- 1 Там же.- С. 294. 1 Там же.- С 294-295.
сонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість кривавих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впало шість убитих і сорок поранених селян1. Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони батьківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах російською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю2. У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Київської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місцевостях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід У Таврію за волею", де також, за непереві-реними вістками, було багато вільної землі. Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторено до тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на каторгу до Сибіру. Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху"3, за наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які розробляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Петербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губерніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Україні, де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12 років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадибні землі. Подібно поставилися до питання звільнення селян і поміщики Подільської губернії. Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олексій Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проекті, поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній країна втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звільнення селян без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити селянам лише незначний мшімум землі. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким не вистачатиме землі, і помнциками, заінтересованими у дешевій робочш силі1. Взагалі проекти від поодиноких губернш різнилися між собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задовольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заштересованих, було не легко. Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комітет віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи. 1 Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Том перший.- С. 425. ■ *' 1 Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.- Киев, 2 Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 286. ' Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту...- С 144. Розділ III УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД АВСТРІЄЮ ГАЛИЧИНА Галичина — це історична область, що обіймає південно-західну окраїну басейну рік — горішнього і середнього Дністра, горішнього Прута, горішнього Буга, більшу частину басейну Сяну. Тут у XI ст. розвинулося могутнє Галицьке князівство зі столицею у місті Галичі над Дністром, а пізніше Галицько-Волинська Держава зі столицею у Львові. Межі Галичини були різні, залежно від часу та могутності її володарів. На півдні межа із Закарпаттям проходить хребтом гір Карпат, а на південному сході — з Буковиною. Межі змінялися, і в XII—XIII ст., зокрема за князів Ярослава Осмомисла і Романа, на півдні сягали берегів Чорного моря, а на заході від гір Карпат аж до гирла Дунаю, на сході губилися в українських степах, тобто охоплювали сучасну Молдавію, Буковину й Басарабію, яку згідно з літописами, колись замешкували українські племена уличів і тиверців. Наприкінці X ст. князь Володимир Великий приєднав до Руси-України міста Перемишль і Червень. Галицький князь Ярослав Ос-момисл (1153—1187) поширив свою владу далеко на південь аж по ріку Дунай. У 1199 р. князь Роман Галицький об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську Державу, в якій панували його нащадки — династія Романовичів (1199—1340 pp.). Найвидатнішим представником цієї династії був король Данило Галицький (1238— 1264), якому доля судила в 1240 р. воювати з татарськими ордами й обороняти цілу центральну Європу перед татаро-монгольською навалою. У боротьбі з татарами Данило шукав безуспішно союзників на Заході, включно з папою Інокентієм IV, від якого прийняв корону в 1253 р. Він збудував ряд міст та укріплень й одне з них назвав на честь свого сина Лева — Львів, а також місто Холм над Бугом та інші. Не маючи союзників, мусів помиритися з татарським ханом. Йому вдалося об'єднати під своїм володінням велику частину земель колись могутньої київської Руси—України, включно з Києвом. По смерті короля Юрія II у 1340 p., останнього з роду Романовичів, Галицько-Волинська Держава перестала існувати й Галичина з Холмщиною потрапила під панування польських королів, а Волинь — під панування литовських князів. У Галичині почалося переслідування опонентів польського панування й насаджування польської шляхти на місце старих українських боярських родів та римо-католицької віри. У цей час зросла важливість "руської", тобто православної церкви, яка під проводом київських митрополитів стала заборолом русько-української культури. При церквах організувалися т.зв. Братства, які ставили завдання дбати за свої храми та допомагати бідним і хворим. Із наступом польської римо-католицької церкви у XVI—XVII ст. Братства поширили свою діяльність, вони організували школи, друкарні тощо і стали в обороні своєї віри й обряду. На перше місце у тій боротьбі вийшло Львівське Братство при церкві Успення Богородиці, яке за свою культурну й релігійну діяльність в 1589 р. отримало від єрусалимського патріарха право ставропігії, згідно з якою воно підпорядковувалося не місцевому єпископові, але безпосередньо патріархові. Коли ж у 1596 р. дійшло до церковно-релігійного об'єднання Української Православної Митрополії з Римом у т.зв. Берестейській Унії, Братства виступили проти Унії, вважаючи її першим кроком до латинізації і полонізації української церкви. Завдяки братствам Галичина найдовше зберегла православ'я і щойно після того як Українська Православна Церква була повністю підпорядкована Московському патріархові (1686 p.), а Уніятська Церква виявилася гідним оборонцем прав українського народу, в 1692 р. Унію прийняла Перемиська єпархія, в 1700 р. — Львівська, а в 1709 р. і львівське Успенське Братство, яке було перетворене на Ставропігійський Інститут. У XVIII ст. колись могутня Польща, у складі якої знаходилися величезні простори Білорусі і Правобережної України, від Дніпра аж до Карпатських гір, хилилася вже до упадку. її роз'їдала внутрішня боротьба польської шляхти, магнати якої не визнавали жодної центральної влади. З другого боку, нелюдська поведінка панів-дідичів зі своїми підданими, які вперто не тільки зберігали, але й надуживали своїми феодальними правами, викликала численні повстання гноблених, які ще більше ослаблювали її потужність. З цього скори-стали її сусіди, на північному сході — Росія, на північному заході — Прусія, а на півдні — Австрія. На початку серпня 1772 р. з ініціативи пруського короля Фрідріха Великого, вони поділилися частиною територій Польщі. Австрія зайняла Галичину, покликуючись формально на те, що в XIII ст. Галицько-Волинська Держава була короткий час під пануванням угорських королів, які в тому часі титулували себе rex Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимири (від міста Володимир на Волині). Цісарсва Марія Терезія, захопивши Галичину, прийняла теж титул королеви Галичини й Володимири', і той титул австрійські цісарі носили аж до 1918 р. У 1792 р. відбувся другий, а в 1795 р. третій і останній переділ Польщі. Австрія захопила місто Краків з околицею й решту Сандомирсько-го воєводства та територію поміж ріками Віслою й Бугом, де знаходи-
к ■ І лися заселені українцями Холмщина й південне Підляшшя. Всі ці великі простори одержали тоді спільну назву Галичина (GaUzien), незважаючи на те, що корінно польські землі ніколи не входили до Га-лицько-Волинської Держави. Але для відрізнення польських земель від українських надано першим назву Westgalizien (Західна Галичина), а українські землі названо Ostgalizien (Східна Галичина). Згідно з Шенбрунським договором поміж Австрією й Наполеоном від 14 жовтня 1809 p., Австрія також була змушена відступити йому всі землі, які вона захопила у третьому поділі Польщі, а також місто Краків, які Наполеон прилучив до Варшавського Князівства. Так само згідно з Шенбрунським договором Наполеон змусив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збруча аж до річки Серет з містами Тернопіль, Теребовля і Заліщики, яку названо Тернопільським краєм. Формальна передача Тернопільського краю Росії відбулася щойно 15 червня 1810 р. і тут створено нову російську адміністраційну й судову владу, в якій головні місця зайняла місцева польська шляхта і нижчі урядові інстанції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи — За-ліщицьку та Тернопільську, яка була вдвоє більша від Заліщиць-кої. Тому незабаром з неї виділено третю — Теребовельську округу. На чолі Тернопільського краю Олександер І назначив сенатора Ігната Тейльса, який усе своє урядування провадив виключно російською мовою. Окружні уряди очолювали старости, родовиті росіяни, що мали свого помічника "секретаря округи", яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови, стала мова російська, а побіч неї польська мова. Всі урядові документи друкувалися в польській мові. Це вказує на те, що цар повністю знехтував українське населення Тернопільського краю й не вважав за відповідне вводити українську мову навіть у найнижчих інстанціях для місцевого населення1. Після закінчення Наполеонівських війн, згідно з домовленням на Віденському Конгресі 3-го травня 1815 p., Австрія 6-го серпня 1815 р. знову перебрала під свою владу Тернопільський край. Так само в часі Віденського Конгресу 1815 р. більшість Варшавського Князівства перетворено в Польське Королівство, королями якого мали бути російські царі. У Польському Королівстві залишено й українські землі Підляшшя та Холмщину. Місто Краків проголошено вільним містом під протекторатом Австрії, Прусії й Росії. Власне після Наполеонських війн усталено кордони Галичини, бо в минулому вони значно різнилися від сучасних. * * * У XVIII ст. для інтелігентних верств українського народу була байдужа національна приналежність, за те сильніша була конфесійна. У Галичині й на Закарпатті ті верстви були уніатські, на Буковині православні. "Уніяти ідентифікували себе більше з римо-католиками, а що ті були поляками й мадярами, то уніяти не вважали зовсім ніяким злом приймати польську чи мадярську мову за свою рідну; православні робили те саме з румунською і тим способом відчужили себе одні й другі цілком від власного народу й перейшли по неволі в чужий табор"1. Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометрів, тобто бл. 5% усієї території замешкалої українським народом. На півдні вона межувала із Закарпаттям, а на південному сході сусідувала з Буковиною і межа між ними проходила у північному напрямку вздовж річки Черемош аж до її злиття з річкою Прут, а далі сушею до Дністра і на схід аж до впадання лівобічної притоки Збруч. Тут повертала на північ і пробігала річкою Збруч аж до її верхів'я, і там повертала на захід. На північному сході Галичина межувала з західною Волинню і тут лінія проходила сушею у північно-західному напрямку, на північ від міст Збаража, Бродів і Сокаля до ріки Буг. Це була границя, що відділяла Галичину від східної України, тобто кордон поміж Австрійською та Російською імперіями. На північному заході кордон проходив сушею до річки Сян коло міста Нісько, а далі на південь вздовж річки Сяну аж до княжого міста Сянока. Тут річка Сян становила західну межу Галичини з деякими відхиленнями на захід, зокрема коло Перемишля відділяла польські терени від українських. Коло Сянока починається українська Лемківщина, що вузьким клином вигинається на захід вздовж Карпат аж до річки Попрад. На півдні Лемківщина межує із українськими селами західного Закарпаття — Пряшівщини на південному схилі Карпат. Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг* без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським пануванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772—1780) та її сина Иосифа II (1780—1790), дещо справдилися. Для культурного й господарського піднесення проведено деякі реформи. Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запровадження замість нього панщини. Коли Австрія захопила Галичину, у Відні не орієнтувалися в національному складі населення новонабутого краю. Акт поділу Поль-
1 Leszczynski J. Rzijdy rosyjskie w Kiaju Tarnopolskim, 1809—1815.— Krak6w, Warszawa, 1903. - S. 83. 1 ГнатюкВ. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).— Відень, 1916.— С 3—4.
щі й підданства Австрії підписали самі польські шляхтичі-вельмо-жі, бо про українських вельмож і бояр й чути не було. Не було тоді ні маєтного українського міщанства, ні багатих купців; ремесло стояло низько і вся торгівля була у жидівських руках. Отже, в розумінню австрійського уряду Галичину заселяли поляки. Першим, хто звернув увагу австрійському урядові у Відні, що населення Галичини не є польським і не говорить польською мовою, був австрійський урядник чех Вацлав^Коранда. У 1774 р. Галичину відвідав син цісаревої Марії Терезії Йосиф, що був її співрегентом, який також переконався, що новонабуті землі — це не одностайний край з польським населенням, але живе там ще й інший нарід. Він власне ствердив, що населення Галичини українське, а польська тільки шляхта. Так само цісарський намісник у Львові граф Перген у своєму звіті до цісаря зазначив, що більшість населення Галицької землі — це не поляки, а русини (тобто українці). Він, між іншим, також ствердив, що між українським уніатським і польським римо-като-лицьким духовенством існує велика ворожнеча. Одночасно пропонував поліпшити економічне положення селян, які перебувають у крайній нужді, щоб таким чином вони могли в разі потреби стати пригожим знаряддям проти польської панівної верстви1. Львівський єпископ Лев Шептицький доводив перед віденським урядом, що русини-українці — це самостійний, окремий від поляків народ, та домагався справедливого трактування для свого народу. Першим посередником поміж цісарським двором у Відні та но-возайнятою українською Галичиною був священик Іван Гудз, що перебував у Відні як приватний учитель. У міжчасі монаший чин отців василіан, який намагався унезалежнитися від греко-католицького єпископату в Галичині, користаючи з нової політичної ситуації, звернувся з відповідним проханням до цісареви Марії Терезії. Це, очевидно, творило б шкідливе двоєвладдя в церковній адміністрації й тому єпископи виступили проти василіанського плану. Маючи у Відні греко-католицького священика Івана Гудза, львівський єпископ Лев Шептицький та його офіціал священик Антін Левинський написали листа до Марії Терезії в тій справі й передали Іваном Гуд-зом, який того листа доручив цісаревій у березні 1774 рА Незважаючи на те, що Польща як держава перестала існувати, Римо-като-лицька Церква, як і польська інтелігенція, різними способами навертали українських людей до латинського обряду, що рівнялося першому ступневі у переході до польської національности3. У зв'язку з тим ще в липні того самого року о. І. Гудз подав знову цісаревій від єпископа Шептицького дві скарги на польське духовенство, яке перетягало багатших і знатніших українців на латинський обряд. Марія Тєрезія полагодила ті справи згідно з просьбою єпископа й одночасно зацікавилася долею русинів. З початком 1775 р. цісарева Марія Тєрезія покликала до себе о. І. Гудза і, після довшої розмови з ним обіцяла заопікуватися галицькими русинами. У тому цісареву підтримав її син Йосиф1. Згідно з деякими даними, населення Галичини разом з Буковиною в 1820 р. налічувало 3 893 000 осіб. За переписом населення в 1846 р. у Східній Галичині залишилося 3 120 тис. населення, з того 70,7% становили українці, решту поляки, жиди, вірмени, німці тощо. За часів Иосифа II захоплені від Польщі території з офіційною назвою Галичина й Лодомерія поділено на 18 округ, на чолі яких стояли старости. Функції адміністративної й судової влади на місцях виконували дідичі — власники маєтків або їхні ставленики, затверджувані окружними старостами2. З того 12 округ становили Східню Галичину з більшістю українського населення, а саме: Белзь-кий, Брідський, Бережанський, Заліщицький, Коломийський, Лісь-кий, Львівський, Перемиський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Тернопільський. У цих дванадцяти округах у 1831 р. проживало 2 957 700 осіб, які становили 65,4% населення всього Королівства Галичини й Лодомерії. У 1849 р. кількість населення Східньої Галичини зросла до 3 113 320 осіб. З того українців було 2 210 460 осіб, або 71% населення, поляків 635 113, або 21%, жидів 245 950 (7,9%), німців 18 680 (0,6%), решта інші3. Тут слід підкреслити, що у деяких містах Галичини жиди становили найбільшу групу населення, наприклад, в 1842 р. в Тернополі — 54%, а в Станіславові — 53,5%4. Як.Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії у дуже занедбаному економічному й культурному стані. Основою економіки Східної Галичини було сільське господарство, причому величезні природні багатства краю були власністю польської шляхти, церкви й держави. Шляхта становила приблизно 3,6% населення, серед якої магнатські роди князів Радивилів, Яблоновських, Любомирських, графів Потоцьких, Дідушицьких, Лянцкоронських тощо володіли десятками й сотнями галицьких сіл і містечок. Чисельним був проша-
1 Лужиицьшій Г. Українська Церква між сходом і заходом: нарис історії української церкви.— Филадельфія, 1954. — С. 486—487. 1 Франко І. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині // Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — Т. 47: Історичні праці.— Київ, 1986. — С. 108—109. 3 Там же. 1 Там же.— с 109. ! Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849); документи і матеріали.— Київ, 1974.- С 4-5. 3 ГербільськийГ.Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-і — середина 40-х років 4 KozikJ. Ukrainski men narodowy w Galicji w latach 1830—1848.— Krakow, 1973.— S. 68.
рок дрібної української шляхти (кілька десятків тисяч осіб), що складалася з нащадків давніх збіднілих бояр, вільних поселенців. Всі інші селяни були зобов'язані відробляти безплатно для своїх панів-поляків на панських дворах і фільварках, так звану панщину. Панщина Панщина не була якимсь народним лихом тільки галицьких українців, бо вона існувала в Польщі, Чехії, Німеччині та інших країнах. Але для українців вона була подвійним лихом, громадським і національним, тому що тут панами дідичами були поляки, які поруч із економічним визиском селян проводили також і полоніза-ційну політику серед вищих верств суспільства. "Майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком,— писав Іван Франко.— При українській мові, при українській народності лишалися тільки темні селянські маси й малов-чені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або по-латині. Цікава річ, що в перших 50 роках австрійського панування польська мова серед галицького духовенства, навіть по менших містах і селах, була поширена далеко більше, ніж за часів Польської держави." Так само міщанські родини, що з початком австрійського панування ще розмовляли українською мовою, до 1820 р. майже зовсім спольщилися1. Завдяки тому в часі переходу Галичини під австрійську владу до українців, чи пак, як це тоді називалося, до русинів, зараховувалися тільки селяни та нижче духовенство й тому то поляки згірдливо казали, що український народ, це — "хлоп і поп", селянин і священик. Польські пани заставляли греко-католицьких священиків працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські роботи2. Основним принципом феодальної держави була визнана законом нерівність між людьми. Цісар мав необмежені права і ціла держава була його власністю, бо держава була для цісаря, а не цісар для держави. Всі жителі країни називалися не громадянами, але підданими цісаря. У Галичині тільки шляхта, пани-дідичі були повноправними людьми й виконували на місцях адміністраційні й судові чинності. Допоміжним, дорадчим чинником для цісаря були крайові шляхетські соймики, до яких булії допущені тільки повноправні піддані, тобто шляхта й вище духовенство3. Решта населення не мала повних прав. 1 Франко І. Вказ. праця.— С 108. 1 Возник М. Просвітні змагання галицьких українців у 19 віці.— Львів, 1912.— С 1. 1 Франко І. Вказ. праця.— С11. Міщани, купці й жиди доступу до сойму не мали, за винятком посадника міста Львова, якого на ту посаду іменував уряд. Міщани мали менші права від шляхти й хоч панщини не відробляли, але мусіли платити панам-дідичам, крім державного податку, ще й "домовий чинш". Ще більш обмежені права мали жиди, які панщини теж не відробляли, тільки платили чинш, як це писав Іван Франко, за те, що були жидами. Вони не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську. Проте жиди вміли обходити деякі закони і з відома й волі панів жили й по селах, де орендували корчми. Обходячи несправедливі, як і справедливі закони, вони займалися головно торгівлею, продажею горілки в корчмах та позиками грошей і при тому практикували шахрайство1. Але найбільш упослідженим був селянський стан. За польського панування селянин, чи хлоп, як його згірдливо називали пани, був легально прив'язаний до своєї землі й не мав права переходити з місця на місце. Він і його грунт були власністю пана й наза-гал права селянина були малощо більші від прав робочої худоби. Деякі дідичі, знаючи, що піддані нікому не можуть поскаржитися, заставляли їх працювати часто й по чотири-п'ять днів на тиждень, нераз і в найбільші свята2. Як свідчив перший австрійський губернатор Галичини граф Йо-ган Б. Антон Перген 1773 р., у більшості панських маєтків селяни працювали на панщині цілий тиждень. Лише на галицькому Поділлі селяни виконували панщину влітку три дні на тиждень, взимку два3. Без панського дозволу селянин не міг "своєї" землі продати, ані заміняти, ані ділити між дітей, збільшувати чи зменшувати, не міг женитися, ані давати дітей до школи до міста. Дідич мав право давати дітей своїх панщизняників навчатися ремесла, щоб мати з них своїх' власних ремісників. Навіть уряд не приймав до вищих шкіл селянських дітей, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини4. Крім праці на себе, пани стягали зі своїх селян державні податки та збирали для себе різні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші сільськогосподарські продукти. Деякі пани розділяли зі своїх ґуралень горілку для селян, розраховуючи, скільки кварт, чи гарців, мусів він випити на рік. Розуміється, що за ту горілку він мав заплатити. "Таким делікатним способом пани забезпечували собі з одного боку збут горілки, бо селянин від того не міг відмовитися, а з другого приучували селянина довгі часи до п'янства"5. ' Там же.— С 12 2 Коковський Ф. Провесна на Сяніччині //Життя і знання.— 1936.— Ч.5.— С. 137. 1 Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 6. • Там же.— С. 13. 5 Франко І. Вказ. праця.— С. 13.
Одним із перших розпоряджень австрійського уряду для адміністрації в Галичині, яке й далі виконували пани-дідичі, було посписувати всі грунти свої і своїх підданих, їхні повинності у роботах, чиншах, данинах, все що мало вплив на вимір податку. Це був т.зв. Інвентарій, який мав стати легальною базою стосунків між паном і селянами. Але в тому Інвентарії пани, використовуючи неграмотність селянських мас, багато чого подали неправдиво, собі на користь, а підданим на шкоду. Про це уряд довідався і 1774 р. видав нове розпорядження, щоб пани дали списки із правдивими зізнаннями про свої доходи. Хоча після того цісарева Марія Терезія упоминала панів, щоб вони не вимагали від селян більше, як записано в інвентаріях, але пани на те, за старим звичаєм, не звертали уваги1. Законом з 1775 р. уряд заборонив дідичам вимагати від селян більше як це записано в інвентарії, панщину в неділю і свята, примусову роботу за гроші без згоди селян та монополію корчмаря на горілку. Обмежено також застосування тілесних кар і т.п. УГ780 p. цісарева Марія Терезія померла й на престіл вступив її син Йосиф II, який уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тому що він своєю працею годує і збагачує всі інші стани. У листопаді 1781 р. цісар видав тимчасовий закон, що панщина не може виносити більше як три дні на тиждень, а у 1786 р. цей закон став постійним. Тоді ж встановлено робочий день — улітку 12 годин, взимку — 8. Закон 1782 р. формально скасував особисту залежність селян від панів-дідичів і надавав селянам елементарні громадянські права, а сільським громадам — самоврядування. Дозволено селянам женитися без згоди пана, посилати дітей до міської школи, скасовано примусову службу у панському дворі. Селянин перестав бути безправним кріпаком і став особисто свобщнішим під охороною державного права. Він був лише зобов'язаний точно означеною кількістю днів безплатної пішої або тяглої роботи на користь дідича. За те селянин міг користуватися безплатно дровами з лісу на опал та пасовиськом, що належали дідичеві. До селянина-панщизняка належало теж і посідання управ-люваного ним грунту і дохід з нього. Дідич не міг його з того грунту усунути, як це було із кріпаком, що був власністю дідича і прикований до землі2. Сталося це рік перед тим, як цариця Катерина II запровадила кріпацтво в Лівобережній Україні. У серпні 1786 р. відділено панські та державні (домінікальнї) землі від селянських т.зв. рустикальних і власникам маєтків заборонено розпоряджатися ними, замінювати, ділити, приєднувати до фільварків, а селяни одержали право спадкового користування своїми наділами тощо3. Йосиф II 10 лютого 1789 р. видав закон, яким зовсім скасував панщину, але чотири місяці пізніше він передчасно помер, а з ним померло й багато його законів1. Смерть Иосифа И була великим нещастям для Австрії, а зокрема для селянства. Його брат і на-слідник Леопольд II скасував закон про відміну панщини, але підтвердив усі інші. Однак він також помер передчасно в 1792 р. і на австрійський трон вступив його наступник цісар Франц І. У квітні 1792 р. революційна Франція виповіла Австрії вшну й від того часу віденський уряд більше уваги приділяв зовнппнім справам. З цього скористались пани-дідичі та почали присвоювати собі громадські рустикальні землі за "згодою" селян, буками змушуючи їх підписувати відповідні документи. На громадських землях будували корчми, заставляли працювати для себе в неділі й свята й вимагали більше днів праці на тиждень, чим це було приписано законом. Користаючи з закону, який дозволяв селянам вносити скарги на своїх панів, в одній з них зі Станіславівської округи сказано, що у вересні 1799 р. богородчанський управитель камерального маєтку "бере від громад досить важкі та дуже нестерпні податки понад ухвали урбарію і більші, як у інших камеральних маєтках" та що "на лан виганяють зі сходом сонця і тримають до заходу" і "так придушують роботою, що людські сили не витримують", а до того "ще й карають невинних людей"; що управитель "парубкам, які хочуть одружитися, не дає посвідчення до шлюбу, доки не заплатять йому грошей або пів кірця пшениці." Читаємо там також і скарги на жидів, які спільно з управителем "в усьому маєтку орендують шинкування напоями та орендують млини" і "все тримають у своїх руках корчмарі". Там є також скарги на інші надужиття, а при тому й те, що "беруть селянських синів-одинаків, які мають господарство, або зятів навіть від жінок і діте
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 155; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.117.104.53 (0.023 с.) |