Академії Наук.- Київ, 1927.- Кн. 2.- С 36.

_(; В. Верига 129

ка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав ро­сійською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які були одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". На­род і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелі­генції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усу­нути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше ді­став назву "народництво"¹.

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикршосницької боротьби і значною мірою визна­чили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випад­ково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією мос­ковського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасо­вуватися знизу"². Це вперше цар Олександер II висловився про пла­ни селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської ре­форми. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для роз­гляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Ко­мітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітета­ми. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян"³.

У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського жур­налу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський еміг-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 290.

² Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького
гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.).- Київ, 1958.- С 144.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.- С 292.

рант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров ви­словив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити се-лян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мо­вою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання"¹.

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Ме-фодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злу­чилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожира-ючої татарсько-німецької Московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми спо­діваємося, наша південна Русь повинна становити окрему держав­ну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мо­вою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій цен­тралізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"².

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно нега­тивно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі лібе­рально настроєна інтелігенція вважала, що кршацтво — то пережи­ток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабрикан­ти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріп­лення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя крі­паків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої укра­їнської письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступа­ла проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чо­тирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській гу­берніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вби­ли 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Хер-

¹ Там же.- С. 294. ¹ Там же.- С 294-295.

 

сонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість крива­вих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впа­ло шість убитих і сорок поранених селян¹.

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони бать­ківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах ро­сійською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю².

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Ки­ївської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місце­востях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід У Таврію за волею", де також, за непереві-реними вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторе­но до тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на каторгу до Сибіру.

Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху"³, за наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які роз­робляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Пе­тербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губер­ніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити

селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Ук­раїні, де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12 років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобереж­жі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадиб­ні землі. Подібно поставилися до питання звільнення селян і по­міщики Подільської губернії.

Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олек­сій Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проек­ті, поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній кра­їна втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звіль­нення селян без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити се­лянам лише незначний мшімум землі. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким не вистачатиме землі, і помнциками, заінтересованими у деше­вій робочш силі¹. Взагалі проекти від поодиноких губернш різнилися між собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задо­вольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заштересованих, було не легко.

Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комі­тет віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи.

¹ Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Том перший.- С. 425.

■ *'

¹ Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.- Киев,
1961.- С.12.

² Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 286.

' Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту...- С 144.

Розділ III

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД АВСТРІЄЮ

ГАЛИЧИНА

Галичина — це історична область, що обіймає південно-західну окраїну басейну рік — горішнього і середнього Дністра, горіш­нього Прута, горішнього Буга, більшу частину басейну Сяну. Тут у XI ст. розвинулося могутнє Галицьке князівство зі столицею у мі­сті Галичі над Дністром, а пізніше Галицько-Волинська Держава зі столицею у Львові.

Межі Галичини були різні, залежно від часу та могутності її воло­дарів. На півдні межа із Закарпаттям проходить хребтом гір Карпат, а на південному сході — з Буковиною. Межі змінялися, і в XII—XIII ст., зокрема за князів Ярослава Осмомисла і Романа, на півдні сяга­ли берегів Чорного моря, а на заході від гір Карпат аж до гирла Ду­наю, на сході губилися в українських степах, тобто охоплювали су­часну Молдавію, Буковину й Басарабію, яку згідно з літописами, ко­лись замешкували українські племена уличів і тиверців.

Наприкінці X ст. князь Володимир Великий приєднав до Руси-України міста Перемишль і Червень. Галицький князь Ярослав Ос-момисл (1153—1187) поширив свою владу далеко на південь аж по рі­ку Дунай. У 1199 р. князь Роман Галицький об'єднав Галичину з Во­линню і створив Галицько-Волинську Державу, в якій панували його нащадки — династія Романовичів (1199—1340 pp.). Найвидатнішим представником цієї династії був король Данило Галицький (1238— 1264), якому доля судила в 1240 р. воювати з татарськими ордами й обороняти цілу центральну Європу перед татаро-монгольською нава­лою. У боротьбі з татарами Данило шукав безуспішно союзників на Заході, включно з папою Інокентієм IV, від якого прийняв корону в 1253 р. Він збудував ряд міст та укріплень й одне з них назвав на честь свого сина Лева — Львів, а також місто Холм над Бугом та ін­ші. Не маючи союзників, мусів помиритися з татарським ханом. Йо­му вдалося об'єднати під своїм володінням велику частину земель колись могутньої київської Руси—України, включно з Києвом.

По смерті короля Юрія II у 1340 p., останнього з роду Романови­чів, Галицько-Волинська Держава перестала існувати й Галичина з Холмщиною потрапила під панування польських королів, а Волинь — під панування литовських князів. У Галичині почалося переслідування опонентів польського панування й насаджування польської шляхти на

місце старих українських боярських родів та римо-католицької віри. У цей час зросла важливість "руської", тобто православної церкви, яка під проводом київських митрополитів стала заборолом русько-укра­їнської культури. При церквах організувалися т.зв. Братства, які ста­вили завдання дбати за свої храми та допомагати бідним і хворим. Із наступом польської римо-католицької церкви у XVI—XVII ст. Брат­ства поширили свою діяльність, вони організували школи, друкарні тощо і стали в обороні своєї віри й обряду. На перше місце у тій бо­ротьбі вийшло Львівське Братство при церкві Успення Богородиці, яке за свою культурну й релігійну діяльність в 1589 р. отримало від єру­салимського патріарха право ставропігії, згідно з якою воно підпоряд­ковувалося не місцевому єпископові, але безпосередньо патріархові. Коли ж у 1596 р. дійшло до церковно-релігійного об'єднання Україн­ської Православної Митрополії з Римом у т.зв. Берестейській Унії, Братства виступили проти Унії, вважаючи її першим кроком до лати­нізації і полонізації української церкви. Завдяки братствам Галичина найдовше зберегла православ'я і щойно після того як Українська Пра­вославна Церква була повністю підпорядкована Московському патрі­архові (1686 p.), а Уніятська Церква виявилася гідним оборонцем прав українського народу, в 1692 р. Унію прийняла Перемиська єпархія, в 1700 р. — Львівська, а в 1709 р. і львівське Успенське Братство, яке бу­ло перетворене на Ставропігійський Інститут.

У XVIII ст. колись могутня Польща, у складі якої знаходилися величезні простори Білорусі і Правобережної України, від Дніпра аж до Карпатських гір, хилилася вже до упадку. її роз'їдала внутрішня боротьба польської шляхти, магнати якої не визнавали жодної цен­тральної влади. З другого боку, нелюдська поведінка панів-дідичів зі своїми підданими, які вперто не тільки зберігали, але й надужива­ли своїми феодальними правами, викликала численні повстання гноблених, які ще більше ослаблювали її потужність. З цього скори-стали її сусіди, на північному сході — Росія, на північному заході — Прусія, а на півдні — Австрія. На початку серпня 1772 р. з ініціати­ви пруського короля Фрідріха Великого, вони поділилися частиною територій Польщі.

Австрія зайняла Галичину, покликуючись формально на те, що в XIII ст. Галицько-Волинська Держава була короткий час під па­нуванням угорських королів, які в тому часі титулували себе rex Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимири (від міста Володимир на Волині). Цісарсва Марія Терезія, захопивши Гали­чину, прийняла теж титул королеви Галичини й Володимири', і той титул австрійські цісарі носили аж до 1918 р.

У 1792 р. відбувся другий, а в 1795 р. третій і останній переділ Польщі.

Австрія захопила місто Краків з околицею й решту Сандомирсько-го воєводства та територію поміж ріками Віслою й Бугом, де знаходи-

 

к ■ І

лися заселені українцями Холмщина й південне Підляшшя. Всі ці ве­ликі простори одержали тоді спільну назву Галичина (GaUzien), не­зважаючи на те, що корінно польські землі ніколи не входили до Га-лицько-Волинської Держави. Але для відрізнення польських земель від українських надано першим назву Westgalizien (Західна Галичина), а українські землі названо Ostgalizien (Східна Галичина).

Згідно з Шенбрунським договором поміж Австрією й Наполе­оном від 14 жовтня 1809 p., Австрія також була змушена відступи­ти йому всі землі, які вона захопила у третьому поділі Польщі, а також місто Краків, які Наполеон прилучив до Варшавського Кня­зівства. Так само згідно з Шенбрунським договором Наполеон зму­сив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збру­ча аж до річки Серет з містами Тернопіль, Теребовля і Заліщики, яку названо Тернопільським краєм.

Формальна передача Тернопільського краю Росії відбулася щой­но 15 червня 1810 р. і тут створено нову російську адміністраційну й судову владу, в якій головні місця зайняла місцева польська шлях­та і нижчі урядові інстанції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи — За-ліщицьку та Тернопільську, яка була вдвоє більша від Заліщиць-кої. Тому незабаром з неї виділено третю — Теребовельську окру­гу. На чолі Тернопільського краю Олександер І назначив сенатора Ігната Тейльса, який усе своє урядування провадив виключно ро­сійською мовою. Окружні уряди очолювали старости, родовиті ро­сіяни, що мали свого помічника "секретаря округи", яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови, стала мова російська, а побіч неї польська мова. Всі урядові документи друкувалися в польській мові. Це вказує на те, що цар повністю знехтував українське населення Тернопільського краю й не вважав за відповідне вводити українську мову навіть у найниж­чих інстанціях для місцевого населення¹.

Після закінчення Наполеонівських війн, згідно з домовленням на Віденському Конгресі 3-го травня 1815 p., Австрія 6-го серпня 1815 р. знову перебрала під свою владу Тернопільський край. Так са­мо в часі Віденського Конгресу 1815 р. більшість Варшавського Кня­зівства перетворено в Польське Королівство, королями якого мали бути російські царі. У Польському Королівстві залишено й українсь­кі землі Підляшшя та Холмщину. Місто Краків проголошено віль­ним містом під протекторатом Австрії, Прусії й Росії. Власне після Наполеонських війн усталено кордони Галичини, бо в минулому во­ни значно різнилися від сучасних.

* * *

У XVIII ст. для інтелігентних верств українського народу була байдужа національна приналежність, за те сильніша була конфе­сійна. У Галичині й на Закарпатті ті верстви були уніатські, на Бу­ковині православні. "Уніяти ідентифікували себе більше з римо-католиками, а що ті були поляками й мадярами, то уніяти не вва­жали зовсім ніяким злом приймати польську чи мадярську мову за свою рідну; православні робили те саме з румунською і тим спо­собом відчужили себе одні й другі цілком від власного народу й перейшли по неволі в чужий табор"¹.

Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометрів, тобто бл. 5% усієї території замешкалої українським народом. На півдні вона межувала із Закарпаттям, а на південному сході сусідувала з Буковиною і межа між ними проходила у північному напрямку вздовж річки Черемош аж до її злиття з річкою Прут, а далі су­шею до Дністра і на схід аж до впадання лівобічної притоки Збруч. Тут повертала на північ і пробігала річкою Збруч аж до її верхів'я, і там повертала на захід. На північному сході Галичина межувала з західною Волинню і тут лінія проходила сушею у північно-захід­ному напрямку, на північ від міст Збаража, Бродів і Сокаля до рі­ки Буг. Це була границя, що відділяла Галичину від східної Укра­їни, тобто кордон поміж Австрійською та Російською імперіями. На північному заході кордон проходив сушею до річки Сян коло міста Нісько, а далі на південь вздовж річки Сяну аж до княжого міста Сянока. Тут річка Сян становила західну межу Галичини з деякими відхиленнями на захід, зокрема коло Перемишля відділя­ла польські терени від українських. Коло Сянока починається ук­раїнська Лемківщина, що вузьким клином вигинається на захід вздовж Карпат аж до річки Попрад. На півдні Лемківщина межує із українськими селами західного Закарпаття — Пряшівщини на південному схилі Карпат.

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг* без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським па­нуванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772—1780) та її сина Иосифа II (1780—1790), дещо справдилися. Для культурного й господарського піднесення проведено деякі ре­форми. Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запро­вадження замість нього панщини.

Коли Австрія захопила Галичину, у Відні не орієнтувалися в на­ціональному складі населення новонабутого краю. Акт поділу Поль-

 

¹ Leszczynski J. Rzijdy rosyjskie w Kiaju Tarnopolskim, 1809—1815.— Krak6w, Warszawa, 1903. - S. 83.

¹ ГнатюкВ. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).— Відень, 1916.— С 3—4.

 

щі й підданства Австрії підписали самі польські шляхтичі-вельмо-жі, бо про українських вельмож і бояр й чути не було. Не було тоді ні маєтного українського міщанства, ні багатих купців; ремес­ло стояло низько і вся торгівля була у жидівських руках. Отже, в розумінню австрійського уряду Галичину заселяли поляки. Першим, хто звернув увагу австрійському урядові у Відні, що населення Га­личини не є польським і не говорить польською мовою, був ав­стрійський урядник чех Вацлав^Коранда. У 1774 р. Галичину відві­дав син цісаревої Марії Терезії Йосиф, що був її співрегентом, який також переконався, що новонабуті землі — це не одностайний край з польським населенням, але живе там ще й інший нарід. Він власне ствердив, що населення Галичини українське, а польська тільки шляхта. Так само цісарський намісник у Львові граф Перген у сво­єму звіті до цісаря зазначив, що більшість населення Галицької землі — це не поляки, а русини (тобто українці). Він, між іншим, також ствердив, що між українським уніатським і польським римо-като-лицьким духовенством існує велика ворожнеча. Одночасно пропо­нував поліпшити економічне положення селян, які перебувають у крайній нужді, щоб таким чином вони могли в разі потреби стати пригожим знаряддям проти польської панівної верстви¹.

Львівський єпископ Лев Шептицький доводив перед віденським урядом, що русини-українці — це самостійний, окремий від поляків народ, та домагався справедливого трактування для свого народу.

Першим посередником поміж цісарським двором у Відні та но-возайнятою українською Галичиною був священик Іван Гудз, що перебував у Відні як приватний учитель. У міжчасі монаший чин от­ців василіан, який намагався унезалежнитися від греко-католицького єпископату в Галичині, користаючи з нової політичної ситуації, звернувся з відповідним проханням до цісареви Марії Терезії. Це, очевидно, творило б шкідливе двоєвладдя в церковній адміністрації й тому єпископи виступили проти василіанського плану. Маючи у Відні греко-католицького священика Івана Гудза, львівський єпис­коп Лев Шептицький та його офіціал священик Антін Левинський написали листа до Марії Терезії в тій справі й передали Іваном Гуд-зом, який того листа доручив цісаревій у березні 1774 рА Незважа­ючи на те, що Польща як держава перестала існувати, Римо-като-лицька Церква, як і польська інтелігенція, різними способами на­вертали українських людей до латинського обряду, що рівнялося першому ступневі у переході до польської національности³. У зв'язку

з тим ще в липні того самого року о. І. Гудз подав знову цісаревій від єпископа Шептицького дві скарги на польське духовенство, яке перетягало багатших і знатніших українців на латинський обряд. Марія Тєрезія полагодила ті справи згідно з просьбою єпископа й одночасно зацікавилася долею русинів.

З початком 1775 р. цісарева Марія Тєрезія покликала до себе о. І. Гудза і, після довшої розмови з ним обіцяла заопікуватися га­лицькими русинами. У тому цісареву підтримав її син Йосиф¹.

Згідно з деякими даними, населення Галичини разом з Букови­ною в 1820 р. налічувало 3 893 000 осіб. За переписом населення в 1846 р. у Східній Галичині залишилося 3 120 тис. населення, з то­го 70,7% становили українці, решту поляки, жиди, вірмени, німці тощо.

За часів Иосифа II захоплені від Польщі території з офіційною назвою Галичина й Лодомерія поділено на 18 округ, на чолі яких стояли старости. Функції адміністративної й судової влади на міс­цях виконували дідичі — власники маєтків або їхні ставленики, за­тверджувані окружними старостами². З того 12 округ становили Східню Галичину з більшістю українського населення, а саме: Белзь-кий, Брідський, Бережанський, Заліщицький, Коломийський, Лісь-кий, Львівський, Перемиський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Тернопільський. У цих дванадцяти округах у 1831 р. проживало 2 957 700 осіб, які становили 65,4% населення всього Королівства Галичини й Лодомерії. У 1849 р. кількість населення Східньої Галичини зросла до 3 113 320 осіб. З того українців було 2 210 460 осіб, або 71% населення, поляків 635 113, або 21%, жи­дів 245 950 (7,9%), німців 18 680 (0,6%), решта інші³. Тут слід під­креслити, що у деяких містах Галичини жиди становили найбіль­шу групу населення, наприклад, в 1842 р. в Тернополі — 54%, а в Станіславові — 53,5%⁴.

Як.Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії у дуже занедбаному економічному й культурному стані. Основою економіки Східної Галичини було сільське господарство, причому величезні природні багатства краю були власністю польської шляхти, церкви й держави. Шляхта становила приблизно 3,6% населення, серед якої магнатські роди князів Радивилів, Яблоновських, Любомирських, графів Потоцьких, Дідушицьких, Лянцкоронських тощо володіли де­сятками й сотнями галицьких сіл і містечок. Чисельним був проша-

 

¹ Лужиицьшій Г. Українська Церква між сходом і заходом: нарис історії української

церкви.— Филадельфія, 1954. — С. 486—487. ¹ Франко І. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині // Зібрання творів у

п'ятдесяти томах. — Т. 47: Історичні праці.— Київ, 1986. — С. 108—109. ³ Там же.

¹ Там же.— с 109.

^! Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849); документи і матеріали.— Київ, 1974.- С 4-5.

³ ГербільськийГ.Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-і — середина 40-х років
XIX століття).— Львів, 1959.— С 15

⁴ KozikJ. Ukrainski men narodowy w Galicji w latach 1830—1848.— Krakow, 1973.— S. 68.

 

 

рок дрібної української шляхти (кілька десятків тисяч осіб), що складалася з нащадків давніх збіднілих бояр, вільних поселенців. Всі інші селяни були зобов'язані відробляти безплатно для своїх панів-поляків на панських дворах і фільварках, так звану панщину.

Панщина

Панщина не була якимсь народним лихом тільки галицьких ук­раїнців, бо вона існувала в Польщі, Чехії, Німеччині та інших кра­їнах. Але для українців вона була подвійним лихом, громадським і національним, тому що тут панами дідичами були поляки, які по­руч із економічним визиском селян проводили також і полоніза-ційну політику серед вищих верств суспільства. "Майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польсь­ких часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком,— писав Іван Франко.— При українській мові, при укра­їнській народності лишалися тільки темні селянські маси й малов-чені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки го­ворили й писали по-польськи або по-латині. Цікава річ, що в пер­ших 50 роках австрійського панування польська мова серед галиць­кого духовенства, навіть по менших містах і селах, була поширена далеко більше, ніж за часів Польської держави." Так само міщансь­кі родини, що з початком австрійського панування ще розмовля­ли українською мовою, до 1820 р. майже зовсім спольщилися¹. За­вдяки тому в часі переходу Галичини під австрійську владу до ук­раїнців, чи пак, як це тоді називалося, до русинів, зараховувалися тільки селяни та нижче духовенство й тому то поляки згірдливо казали, що український народ, це — "хлоп і поп", селянин і свя­щеник. Польські пани заставляли греко-католицьких священиків працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські ро­боти².

Основним принципом феодальної держави була визнана зако­ном нерівність між людьми. Цісар мав необмежені права і ціла дер­жава була його власністю, бо держава була для цісаря, а не цісар для держави. Всі жителі країни називалися не громадянами, але підданими цісаря. У Галичині тільки шляхта, пани-дідичі були по­вноправними людьми й виконували на місцях адміністраційні й су­дові чинності. Допоміжним, дорадчим чинником для цісаря були крайові шляхетські соймики, до яких булії допущені тільки повно­правні піддані, тобто шляхта й вище духовенство³. Решта населен­ня не мала повних прав.

¹ Франко І. Вказ. праця.— С 108.

¹ Возник М. Просвітні змагання галицьких українців у 19 віці.— Львів, 1912.— С 1.

¹ Франко І. Вказ. праця.— С11.

Міщани, купці й жиди доступу до сойму не мали, за винятком посадника міста Львова, якого на ту посаду іменував уряд. Міща­ни мали менші права від шляхти й хоч панщини не відробляли, але мусіли платити панам-дідичам, крім державного податку, ще й "домовий чинш". Ще більш обмежені права мали жиди, які пан­щини теж не відробляли, тільки платили чинш, як це писав Іван Франко, за те, що були жидами. Вони не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську. Проте жиди вміли обходити деякі закони і з відома й волі панів жили й по селах, де орендували корчми. Обходячи неспра­ведливі, як і справедливі закони, вони займалися головно торгів­лею, продажею горілки в корчмах та позиками грошей і при тому практикували шахрайство¹.

Але найбільш упослідженим був селянський стан. За польсько­го панування селянин, чи хлоп, як його згірдливо називали пани, був легально прив'язаний до своєї землі й не мав права переходи­ти з місця на місце. Він і його грунт були власністю пана й наза-гал права селянина були малощо більші від прав робочої худоби. Деякі дідичі, знаючи, що піддані нікому не можуть поскаржитися, заставляли їх працювати часто й по чотири-п'ять днів на тиждень, нераз і в найбільші свята².

Як свідчив перший австрійський губернатор Галичини граф Йо-ган Б. Антон Перген 1773 р., у більшості панських маєтків селяни працювали на панщині цілий тиждень. Лише на галицькому Поділлі селяни виконували панщину влітку три дні на тиждень, взимку два³.

Без панського дозволу селянин не міг "своєї" землі продати, ані заміняти, ані ділити між дітей, збільшувати чи зменшувати, не міг женитися, ані давати дітей до школи до міста. Дідич мав право да­вати дітей своїх панщизняників навчатися ремесла, щоб мати з них своїх' власних ремісників. Навіть уряд не приймав до вищих шкіл селянських дітей, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини⁴.

Крім праці на себе, пани стягали зі своїх селян державні по­датки та збирали для себе різні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші сільськогосподарські продукти. Деякі пани розділяли зі своїх ґуралень горілку для селян, розраховуючи, скільки кварт, чи гарців, мусів він випити на рік. Розуміється, що за ту горілку він мав заплатити. "Таким делікатним способом пани забезпечува­ли собі з одного боку збут горілки, бо селянин від того не міг від­мовитися, а з другого приучували селянина довгі часи до п'янства"⁵.

' Там же.— С 12

² Коковський Ф. Провесна на Сяніччині //Життя і знання.— 1936.— Ч.5.— С. 137.

¹ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 6.

• Там же.— С. 13.

⁵ Франко І. Вказ. праця.— С. 13.

 

Одним із перших розпоряджень австрійського уряду для адміні­страції в Галичині, яке й далі виконували пани-дідичі, було поспи­сувати всі грунти свої і своїх підданих, їхні повинності у роботах, чиншах, данинах, все що мало вплив на вимір податку. Це був т.зв. Інвентарій, який мав стати легальною базою стосунків між паном і селянами. Але в тому Інвентарії пани, використовуючи неграмот­ність селянських мас, багато чого подали неправдиво, собі на ко­ристь, а підданим на шкоду. Про це уряд довідався і 1774 р. видав нове розпорядження, щоб пани дали списки із правдивими зізнан­нями про свої доходи. Хоча після того цісарева Марія Терезія упо­минала панів, щоб вони не вимагали від селян більше, як записа­но в інвентаріях, але пани на те, за старим звичаєм, не звертали уваги¹. Законом з 1775 р. уряд заборонив дідичам вимагати від се­лян більше як це записано в інвентарії, панщину в неділю і свята, примусову роботу за гроші без згоди селян та монополію корчма­ря на горілку. Обмежено також застосування тілесних кар і т.п.

УГ780 p. цісарева Марія Терезія померла й на престіл вступив її син Йосиф II, який уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тому що він своєю працею годує і збагачує всі інші стани. У листопаді 1781 р. цісар видав тим­часовий закон, що панщина не може виносити більше як три дні на тиждень, а у 1786 р. цей закон став постійним. Тоді ж встановлено робочий день — улітку 12 годин, взимку — 8. Закон 1782 р. фор­мально скасував особисту залежність селян від панів-дідичів і нада­вав селянам елементарні громадянські права, а сільським громадам — самоврядування. Дозволено селянам женитися без згоди пана, по­силати дітей до міської школи, скасовано примусову службу у панському дворі. Селянин перестав бути безправним кріпаком і став особисто свобщнішим під охороною державного права. Він був лише зобов'язаний точно означеною кількістю днів безплатної пішої або тяглої роботи на користь дідича. За те селянин міг користуватися безплатно дровами з лісу на опал та пасовиськом, що належали ді­дичеві. До селянина-панщизняка належало теж і посідання управ-люваного ним грунту і дохід з нього. Дідич не міг його з того грунту усунути, як це було із кріпаком, що був власністю дідича і прикова­ний до землі². Сталося це рік перед тим, як цариця Катерина II за­провадила кріпацтво в Лівобережній Україні.

У серпні 1786 р. відділено панські та державні (домінікальнї) зем­лі від селянських т.зв. рустикальних і власникам маєтків заборонено розпоряджатися ними, замінювати, ділити, приєднувати до фільвар­ків, а селяни одержали право спадкового користування своїми наді­лами тощо³.

Йосиф II 10 лютого 1789 р. видав закон, яким зовсім скасував панщину, але чотири місяці пізніше він передчасно помер, а з ним померло й багато його законів¹. Смерть Иосифа И була великим нещастям для Австрії, а зокрема для селянства. Його брат і на-слідник Леопольд II скасував закон про відміну панщини, але під­твердив усі інші. Однак він також помер передчасно в 1792 р. і на австрійський трон вступив його наступник цісар Франц І.

У квітні 1792 р. революційна Франція виповіла Австрії вшну й від того часу віденський уряд більше уваги приділяв зовнппнім справам. З цього скористались пани-дідичі та почали присвоювати собі гро­мадські рустикальні землі за "згодою" селян, буками змушуючи їх підписувати відповідні документи. На громадських землях будували корчми, заставляли працювати для себе в неділі й свята й вимагали більше днів праці на тиждень, чим це було приписано законом.

Користаючи з закону, який дозволяв селянам вносити скарги на своїх панів, в одній з них зі Станіславівської округи сказано, що у вересні 1799 р. богородчанський управитель камерального ма­єтку "бере від громад досить важкі та дуже нестерпні податки по­над ухвали урбарію і більші, як у інших камеральних маєтках" та що "на лан виганяють зі сходом сонця і тримають до заходу" і "так придушують роботою, що людські сили не витримують", а до того "ще й карають невинних людей"; що управитель "парубкам, які хочуть одружитися, не дає посвідчення до шлюбу, доки не запла­тять йому грошей або пів кірця пшениці." Читаємо там також і скарги на жидів, які спільно з управителем "в усьому маєтку орен­дують шинкування напоями та орендують млини" і "все тримають у своїх руках корчмарі". Там є також скарги на інші надужиття, а при тому й те, що "беруть селянських синів-одинаків, які мають господарство, або зятів навіть від жінок і діте