Під російською займашщшою (1861-1914 PP. )

Доба великих реформ

Остаточно Державна Рада прийняла проект реформи, на під­ставі якого Редакційна Комісія підготувала відповідне "Положен­ня", що його цар Олександр II підписав 19 лютого (3 березня за н. ст.) 1861 р. Водночас був проголошений офіційний маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селянства мало настати щойно через два роки. Вони діставали персональну свободу і двір із при­садибною землею, але орну землю мали отримати тільки через 20 років, тобто 1881 р. після викупу її від дідичів.

Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особи­сту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адмі­ністративному відношенні селяни організують сільські громади, які вибиратимуть органи громадського правління; 4) поміщик догово­рюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) помимо забез­печення селянина земельним наділом у вічне користування, конеч­но надати йому можливість викупити той наділ на власність. З тією метою уряд допомагатиме селянам шляхом організації кредитів; 5) необхідно регламентувати терміново зобов'язане положення¹.

Українські губернії були поділені на три окремі групи: Лівобе­режні, Правобережні та Південні, в яких розподіл землі відбувався за трьома "Місцевими Положеннями", що відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами.

Частково у Південній Україні, і в деяких повітах Харківської та Чернігівської губерній, переважало т.зв. "общинне землеробство"*, зокрема у місцевостях з російськими поселенцями. Звільнення се­лян з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів. Але на ділі так воно не сталося, бо на Лівобережній і Пів­денній Україні пани затримували в себе у середньому 27,6% се-

¹ Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.—Киев, 1961.- С. 17.

* Община — форма громадського землеволодіння і землекористування в Росії, в якій землею розпоряджалась громада і періодично розподіляла поодиноким дворам-ро­динам для користування. По якомусь часі перерозподілювано землю знову поміж усі двори пропорційно до кількості т.зв. "ревізійних душ", тобто до розміру родини та інших обставин. Іншими словами, ніхто не мав власної землі.

лянської землі. Цей відсоток різнився не тільки між окремими гу­берніями, але навіть між повітами, залежно від якості землі та ха­рактеру господарства. У середньому по цілій Україні наділ землі на особу чоловічої статі становив 4,5 десятини й цю землю оціне­но на 45% більше її справжньої вартості¹. Поміщики отримали за ту землю повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а се­ляни мали ті гроші повернути державі протягом 20 років. Крім то­го, селяни мали платити "оброк" — податок поміщикові замість колишньої панщини, на Ліво- і Правобережжі — по 5 рублів і 10 коп. від садиби щорічно, а в Південній Україні — по 9 рублів від наділу землі, якщо він був вищий, ніж передбачала земельна реформа. За одиницю робочої повинності було обрано робочий день чоловіка на десятину земельного наділу селянина, яка також не була всюди однакова. Наприклад, у Чернігівській губернії за кожну де­сятину землі селянин мусів відробити від 12 до 21 днів, у Пол­тавській — від 16 до 21, ав Харківській — від 12 до 19 робочих днів. У правобережних губерніях селяни мали відробляти в літні місяці три п'ятих панщизняних днів та дві п'ятих — у зимові².

Селяни могли викупляти свої садиби, коли їм хотілося, але ко­ли йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупляти тільки за згодою поміщика, який при тому тратив робітника. І коли по­міщик згодився на те, то в основу розміру викупу бралася до ува­ги не ринкова ціна землі, і не прибутки з сільського господарства, а розмір тогочасних повинностей селянина супроти поміщика. Ін­шими словами, селяни мали викупляти не так землю, як вартість їхньої робочої сили, яку вони були зобов'язані віддати землевлас­никові³. Крім того, були ще й інші зобов'язання супроти панів і держави, так що селянин був вільним тільки номінально, а насправ­ді й далі залежав від пана.

Становище селян в Україні у цілому було гірше ніж у Росії, бо в Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, якідаодила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 37% свого попереднього на­ділу, а в Харківській — 31%. На Лівобережній Україні в Коно­топському, Ніжинському, Остерському і Зміївському повітах вони перевищували 40% надільного землекористування. За даними офі­ціальної статистики, відрізки з селянських наділів на користь по­міщиків становили понад 2365 тис. десятин, або 48,8%, так що поміщики збільшили свою посілість землі на 18%⁴. Наприклад, у правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали "Бі-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 292. ¹ Отмена крепостного права на Украине.—С. 22—24. ⁵ Там же.— С 25. ⁴ Там же.- С 21-22.

біковські інвентарі" 1848 p. Нас лідком пр.фпрми буцп катастрофіч­не збільшення числа малоземельних селянських господарств, які мали до трьох десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, а в Південній Україні 27,6%.

У додатку до того, селяни, які на землі не працювали, але з во­лі панів працювали на їх дворах і тому звані "дворовими", або "дво­раками", землі зовсім не одержали¹. Унаслідок того понад 200 000 селян України чоловічої статі залишилися безземельними, а близько 100 тис. отримали мізерні наділи до однієї десятини на особу; 1600 тис. — від 1 до 3 десятин і заледве 742 649 — дістали наділи біль­ше трьох десятин землі на особу².

Після реформи селяни, хоча і ставали особисто вільними, не
діставали усіх громадських прав, з яких користали інші верстви ро­
сійського суспільства. Вони були поставлені під опіку провінціаль-
ної адміністрації, зв'язані волею тієї сільської громади, до якої кож­
ний був приписаний; нижчий сільський суд мав право карати се­
лян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була
скасована³. *■

Крім того, на селянські маси покладено тягар всіх прямих і по­середніх податків. У 1862 р. з загальної суми 292 млн. рублів податку в Росії, 223 млн. припадало на селян і ремісників. У 1872 р. на де­сятину поміщицьких земель всіх повинностей і зборів припадало від 10 до ЗО копійок, тоді як селяни платили за десятину гіршої землі від 2 до 5 рублів. Наприклад, у Катеринославській губернії плате­жі з приватновласницьких земель становили лише 1,5 — 2% їх при­бутковості, а з наділів колишніх державних селян — 27—39%, з на­ділів колишніх поміщицьких селян з вищим наділом — 80—109% і з нижчим наділом — 157—229%⁴.

Дещо інакше виглядала реформа на Правобережній Україні, чи як це офіційно називалося, у Південно-Західному краю, куди на­лежало три губернії: Київська, Волинська й Подільська, в яких іс­нували особливі умови. їх Росія приєднала після третього розподі­лу Польщі й тут у селі населення було здебільшого українським, з них 3 070 000 звільнених з кріпацтва, з невеликою домішкою ка­толиків т.зв. ходачкової шляхти, які за мовою і звичаями були ближ­чі до українського селянства, як до поляків. Вищу верству стано­вила польська шляхта-дворянство, якої налічувано 67 000 осіб. Хоча порівняно дворян було не багато, їм належало більше половини всіх земель і з кожнорічного доходу в кишенях цієї невеликої гру-

¹ Дорошенко Д. Вказ. праця.—Т. 2.— С 292.

² Отмена крепостного права на Украине.— С. 22.
⁵ Дорошенко Д. Вказ. праця.— С. 292.

⁴ ТеплицькийВ. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні 60—90-ті роки XIX ст.-Київ, 1959.- С 267-268.

пи осідало до ЗО млн. рублів. У середньому це становило для кож­ного поміщика близько 5000 рублів річного доходу. Було тут і ук­раїнське та російське дворянство, але воно володіло заледве од­нією п'ятою дворянських земель¹.

Уряд мав на меті обмежити значення польського поміщицького елементу та поліпшити стан українського селянства, яке вороже поставилося до польського повстання. Указ від ЗО липня 1863 р. припиняв дотеперішні обов'язкові приписи селян до поміщиків. При генерал-губернаторстві у Києві засновано комісію під голову­ванням поміщика з Чернігівської губернії Григорія Галагана для проведення реформи. Г. Галаган був назначений разом зі своїм при­ятелем Василем Тарновським до Комітету поліпшення життя по­міщицьких селян, де він гаряче відстоював звільнення селян з крі­пацького стану.

• Комісія працювала більше року (від 8 січня 1864 р. до 26 лютого 1865 р.) й випрацювала низку важливих постанов на користь селян­ства, які цар затвердив. Для проведення в життя цих постанов покли­кано нових виконавців. Мирові посередники, що раніш ррацювали у краю, набиралися з поміщиків та захищали свої інтереси. Після ре­форми нові посередники набиралися з людей, які відстоювали інте­реси селянства. Серед них були такі відомі громадські діячі, як Олек-сандер Русов, Митрофан Ковалевський, Микола Зібер та ін².

Реформи Олександра II ввели деякі зміни в адміністрації дер­жави. Цар 1 січня 1864 р. підписав "Положення про губернські та повітові земські установи", згідно з яким утворювалися губерніальні й повітові земські зібрання — розпорядчі органи та земські упра­ви, виконавчі управи. Вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу та куріальної системи. Головою земського зібрання обирався для губернії — губерніальний голова дворянства, а для повіту — повітовий. Земства займалися будівництвом і ре­монтом шкіл та лікарень, наглядали за розвитком місцевої промис­ловості ^а станом ґрунтових доріг.

У 1864 р. реформовано судівництво. Суд став триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні та карні. Вину підсудного вста­новлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирі­шувати судові справи згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті й у них брали участь зацікавлені сторони, прокура­тор та оборонці.

Реформи Олександра II передбачали створення земств. Земства були органами місцевої самоуправи й поділялися на губерніальні

¹ Труды этногр.— статистической экспедиции, снаряженной Ими. русск. геогр. обще­
ством. Юго-Западный отдел.— Киев, 1878.— Т. 7.—Вып. 1.— С." 291.

² Щербина В. І. Нариси з історії Київа, 1654—1914,— Київ, 1926.—С. 26.

та повітові. Вони утримувалися з оподаткування населення від кож­ної десятини землі й доглядали та будували місцеві дороги, опіку­валися хліборобством, торгівлею, промисловістю, медично-суспіль­ними справами, частково й освітою. Земства організували різного типу школи, початкові, чотирирічні, професійні та технічні гімна­зії, курси українознавства та підвищення освіти учителів. Фінансову допомогу в цьому надавало міністерство освіти, яке передало все адміністрування шкільництва на селі в завідування земства, але на­гляд над програмою навчання тримало під своїм контролем. Міні­стерство освіти покривало 14% коштів утримання школи, 2% да­вало духовенство, а 86% — земства¹. Медичну допомогу населення діставало безплатно, незалежно від того, чи пацієнт платив земський податок.

У той час земства були введені тільки у Лівобережній та Пів­денній Україні, а на Правобережжі — щойно 1911 р. У земствах були представлені три суспільні стани: дворяни, міщани й селяни. Вони представляли не кількість людей, а майно, яким ті стани во­лоділи, тобто дворянство, як найбагатший стан, було найчисельні-шим. Селяни мали тільки половину тих голосів, що дворяни, а мі­щани і всі інші — тільки одну третину порівняно з дворянами. З часом це співвідношення ще більше змінилося на користь дворян і в 1903 р. в українських повітових земствах вони становили 83%, селяни — 9,3%, інші — 7,7%, а в Херсонській губернії в повітових земствах були тільки дворяни.

Земства вибирали на три роки, збори земств відбувалися звичай­но раз на рік, під головуванням дворянина. Отже, селяни не могли очікувати справедливості від земств, де верховодили дворяни.

Видатними діячами Земства були історик Іван Лучицький (1845— 1918), довголітнш професор Київського університету, Василь Тар-новський, Олександер Русов, Ілля Шраг, Борис Грінченко, Воло­димир Самійленко, Михайло Коцюбинський, родина Дорошенків, Олександер Лашкевич (1842—1889) та багато інших. Земську роботу в Україні провадили головно середньозаможні землевлас-ники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато рево­люційно настроєних свідомих українців. Крім того, великі зем­левласники давали найбільший фінансовий вклад у земства, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники².

Дворянство — шляхетство в Україні, зокрема на півдні й сході України, було чужонаціональне, здебільшого російське (а на Пра­вобережжі — польське), яке було не тільки ворожим українському селянству, але ще більше українському національному відроджен-

ню. Отже, це була не лише соціальна, але й національна неспра­ведливість, в імені українського народу, позбавленого своєї влас­ної аристократії, шляхти-дворянства, виступала завжди чужонаці­ональна, польська або московська аристократія, яка виражала ш-тереси Росіїіської імперії, чи польського національного відродження. Тому що в овновному тільки аристократія могла здобувати високу освіту і подорожувати по світі, вона всюди популяризувала свої влас­ні національні інтереси коштом українського народу.

У 1870 р. уряд провш реформу міського самоврядування і в кож­ному місті діяла міська рада, членш до якої обирало все населен­ня, що платило податки (власники будинків, крамниць, підприємств тощо). Але тому що в містах України населення було переважно неукраїнське, а головно росіяни й жиди, то роль міста в українсько­му національному русі була незамітною¹. У 1874 р. заведено загальну вШськову службу, час якої обмежено від 4 до 5 рокш, замість до-теперіїїшьої практики — 25 років.

Польське повстання 1863 р.

У січні 1863 р. вибухло нове повстання поляків, спровоковане брутальною поведінкою росшського окупаційного режиму. Повстан­ня засягнуло і Правобережну Україну з її поміщиками-поляками. Поляки створили тимчасовий Національний Уряд, який намагався приєднати до повстання й українцш і тому видав спеціальну ві­дозву "до братів-русинів", закликаючи їх до спільної боротьби "за свободу і незалежність Польщі, Литви і Руси." У квітні той уряд видав т.зв. "Золоту Грамоту до сільського народу", в якщ запевняв селян Волині, Поділля й України, що дасть їм свободу, рівність і наділить землею без викупу та всіма громадянськими правами, включно зі свободою віровизнання, як також уживанням рідної мо­ви в шкалах і судах. Полякам пилося головно про відбудову Польсь­кої Речі Посполитої у колишніх її кордонах.

Помимо всіх привабливих обіцянок, тільки деяка кількість ук­раїнських селян і представники! української штеліїтенції стали в лави повстанців, або активно допомагали їм. Назагал, українські селя­ни не підтримали повстання, знаючи вже з досвіду, що польські обіцянки не мають жодної вартості.

У квітні 1863 р. польське повстання було придушене й кошту­вало полякам до ЗО 000 вбитими повстанців і масових екзекуцій. Зліквідувавши збройною силою польські повстанчі загони, ро-сшський уряд знищив дощенту автономну адмшістрацію Конгре-сівки, яка ще залишилася після повстання в 1830 р., та замінив її

 

¹ Полонська-Василеико Н. Історія України.— Т. 2.— С. 313—314.

² Там же.— С 314.

•Там же.-С. 315.

російською адміністрацією всеімперського зразка. Польську інте­лігентську верству москалі здушили залізною рукою, застосувавши до неї за участь у повстанні кару смерті, ув'язнення та заслання в Сибір на каторгу.

На Правобережній Україні російський уряд застосував супроти польських панів-поміщиків, які брали участь у повстанні, карні ад­міністративні й законодавчі розпорядження, як конфіскація маєт­ків, а вслід за тим обмеження їхніх культурних і політичних впли­вів. З'явився ряд урядових розпоряджень, спрямованих на знищення польського землевласництва та заміну його російським, що мало на меті русифікацію Правобережної України (чи як це офіційно називалося — "обрусение края"). Надбавку 50% давали урядовцям, які народилися поза межами "Південно-Західного краю" й мали русифікувати край. Уряд обкладав польських поміщиків 10% збо­ром, з якого на 50% збільшувалося утримання урядовців російського походження¹.

Конфісковані у поляків маєтки уряд роздавав російським офі­церам та урядникам, або продавав обов'язково особам російського походження, яким видавалися позики з особливого фонду у 5 млн. рублів, передані до петербурзького Товариства Взаємного Креди­ту. Застосовано пільговий продаж, ба навіть безплатну роздачу кон­фіскованих маєтків службовцям російського походження. Однак, як виявила практика, пільговий продаж, чи роздача маєтків вищим і нижчим урядовцям у багатьох випадках не виправдали урядових сподівань, бо місцеві, як і столичні урядовці не спішили йти на села й давали новонабуті маєтки в оренду полякам чи жидам. Для зменшення польських і скріплення російських впливів у Києві й Житомирі засновано російські бібліотеки. Заборонено вживати польську мову в офіційних установах, в аптеках, ба навіть у при­ватному листуванні чи в прилюдних розмовах².

У Києві 1864 р. засновано офіційний російський часопис що­денник "Киевлянин". Редактором став Віталій Шульгін, родом з Калуги. Уряд давав значні субсидії журналу, девізом якого було: Правобережжя — це "край русекій, русекій". За своїм змістом "Ки­евлянин" спершу був антипольським, але згодом повів боротьбу з "українським сепаратизмом"³.

Помимо того, що українці не підтримали польського повстан­ня, російська влада, розгромивши поляків, поставилася вороже й до українського національного руху та використала цю нагоду для придушення його. Михаїл Катков, редактор часопису "Московские Ведомости" та журналу "Русекій Вестник", один з ідеологів російсь-

¹ Щербина В. І. Нові студії з історії Києва.— Київ, 1926.— С. 25.

² Там же.

■ Там же.—С 25—26.

кого імперіалізму, доводив, що Україна "ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цьо­го часу не існує". Пізніше він твердив, що коли уряд не зупинить український рух, поки ще не пізно, то вибухне колись й українське повстання, що буде гірше за польське. Катков, зрештою, не був одиноким у своїх судженнях. З'явилися також твердження, нібито український рух — це "польська інтрига", що "польська револю­ція" — ніщо в порівнянні з національним і літературним рухом в Україні. Якби вибухла польська революція, то Росія, в найгіршому випадку, втратила б одну провінцію. Але, якби вдався національ­ний і літературний рух в Україні, то це було б ударом у саме серце Росії¹.

Селянство України

Після реформи 1861 р. площа землі дев'ятьох губерній Укра­їни, тобто без Холмщини, Полісся, Подоння й Кубані, становила 47 760 тис. десятин, або понад 11% всієї площі європейської Росії; з того під посівами було 19 727 тис. десятин. У 1884 р. площа ор­ної землі в Україні зросла до 23 463 тис. десятин, що становило 22% посівної площі європейської Росії², на яких вирощувано у се­редньому 66 млн. тонн зерна в 1880 pp. до 123 мільйони в 1900 p., або 24% загального збору європейської Росії³. Більшість цієї землі на півдні України опинилася в руках російських поміщиків⁴.

Україна вирощувала десятки мільйонів тонн збіжжя і завдяки -розширенню орних земель, зокрема в степових провінціях, кількість його постійно зростала, що робило її основним районом вирощуван­ня пшениці в цілій Російській імперії. У кінці XIX ст. Україна була одним з головних районів капіталістичного землеробства, даючи (1904 р.) 75,1% озимої і 38,5% ярої пшениці європейської Росії⁵. Разом з Кубанню вона постачала на експорт найбільше пшениці та ячменю в цілій Європі, спершу до Англії, а пізніше до Німеччини. Під кінець XIX ст. тільки через чорноморсько-азовські порти щоріч­но вивозилося близько 5 млн. тонн зерна, що становило майже по­ловину експортованого зерна цілої імперії. Крім того, частина зерна вивозилася з України через балтійські порти й сухопутні митниці.

¹ Онацький Є. Українська мала енциклопедія.— Буенос-Айрес, 1959.— С. 613.

² Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. — Київ,
1968.- С 51.

³ Там же.— С. 52.

⁴ Лугова О. І. Про становище України в період капіталізму //Український історичний
журнал.— 1967.— № 3.- С. 18.

⁵ Там же.— С 19.

 

Коли до цього додати ще й експорт цукру, тоді стане зрозумілим, чому Україну на Заході називали "шпихлірем Європи"¹.

Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими гру­пами населення: вони залишалися під особливим доглядом адмі­ністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, по­силати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувано тілесні кари, які щоправда пізніше були скасовані.

Так само селяни спочатку не мали права. Економічний стан се­лянства через великі борговості на землю, як також непосильні гро­мадські, земські й державні податки, був важкий.

У 1860 pp. селянство Київської, Чернігівської, Полтавської і Хар­ківської губерній відчувало великий брак землі, тоді як родючі землі Півдня України російський уряд заселював переселенцями з ро­сійських губерній, або німецькими колоністами². В одній лише Хер­сонській губернії відведено для переселенців 26 533 десятини дер­жавної землі, а з 1881 р. по 1893 р. в усіх трьох південних україн­ських губерніях 157 946 десятин³. Отже, нічого дивного, що під кі­нець XIX ст. Україна мала найбільше малоземельних селянських господарств з цілої Російської імперії.

На Правобережній Україні, де землевласниками була польська шляхта, дворянське землеволодіння скорочувалося дуже повільно. У 1905 р. воно становило 75% усіх приватновласницьких земель. До польського повстання в 1863 р. панам-поміщикам належало 90% усіх земель. Після повстання російський уряд конфіскував маєтки у причетних до повстання поляків і в 1901 р. польські поміщики мали вже тільки 47% або 3 030 200 десятин приватновласницької землі⁴.

Селяни, які дістали менші наділи землі, або поділили їх поміж своїх дітей, мали малі й неекономічні господарства. Вони не мог­ли вив'язатися з наложених на них зобов'язань за сплату землі, податків тощо, продавали свою землю і перетворювалися на ро­бітників у багатших господарів, чи у фабриках і заводах. Завдяки цим процесам в Україні почалося розшарування сільського насе­лення на бідне та багате. В останніх роках перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих середньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри), було бл. 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів), було заледве 5%. Ті багатші, зі середньої групи, українські селяни, як і та найбагатша група, мали

у своїх руках 60% всієї української землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортних сільськогосподарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворення колишніх пасовиськ та землі гір­шої якості — на орні поля. У 1850—1870 pp. багато селян виїхало з Лівобережної України на Кубань і Південну Україну. Наприклад, з Полтавської губернії протягом 1861—1876 pp. виселилося у по­шуках землі 6340 сімей, з них 34,7% виїхали в Південну Україну, 50,2% — на Кавказ і 7 родин — до Сибіру й на Далекий Схід¹. При переписі населення в 1910 р. у Полтавщині було 24000 се­лянських родин без землі, 86300 — посідало менше ніж одну третину десятини, а 55 300 родин — понижче півтори десятини, так що разом нараховувано 166 тис. безземельних або малоземель­них родин, що становило 36% всієї людності Полтавщини².

Все це робилося планово згідно з великодержавною політикою "русифікації окраїн". Унаслідок того, "починаючи з 1795 по 1897 p., питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. У Катеринославській та Херсонській губерніях, які були районами посиленої колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83—90% українського населення, але за 100 ро­ків цей відсоток змалів.

На початку XX ст. найбільш численну групу селянства Укра­їни становили бідні селяни, бо з 3100 тис. господарств — 1550 тис. мали менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньо заможні і приблизно одна шоста (558 тис. господарств) належала заможним господарям. З-посеред малоземельних селян багато йшло працювати в промисловість. Але зі зростанням числа робітників, зокрема у зв'язку з існуючою економічною кризою в останньому десятилітті XIX ст., як і тому, що у великих сільсь­ких господарствах почали пристосовувати машини, безробіття зро­стало. \

У кінці XIX ст. надлишок робочої сили у селах на Правобереж­ній і Лівобережній Україні становив приблизно 2183 тис. доросло­го чоловічого населення, яке безуспішно шукало праці³. Почалося переселення поза межі Україгіи, за Дон і на Кубань. Частина ук­раїнського населення посунулася ще далі на схід, над Волгу і за Урал, до Середньої Азії, а навіть аж до берегів Тихого Океану, на т.зв. Зелений Клин, де кожна переселена родина отримувала без­платно 100 десятин землі. Тільки за п'ять років (1896—1900) на Зе-

 

¹ Гуржій І. Вказ. праця.—С 177.

² Там же.

³ Лугова О. І. Вказ. праця.—С. 18—19.

⁴ Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: дожовтневий період—Київ,
1970.- С 225.

¹ Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний Край в 1850—1916 pp. //
Український історичний журнал.— 1971.— №2.— С.66.

² Залозецький Р. Земельна реформа на Україні.—Відень—Київ, 1918.—С. 12—13.

³ ГолобуцькийВ.О. Вказ. праця.— С. 228.

 

лений Клин емігрувало майже чверть мільйона людей, а за час від 1896 до 1914 pp. число емігрантів з України "За Урал" нараховува­ло 1 600 000 осіб¹.

Важливим явищем еміграції було те, що емігрували не найбід-ніші верстви селянства, які не мали засобів прожитку, а середньо-заможні, які, продавши свою землю, мали початковий капітал на розбудову нового господарства. Найбідніші селянські маси залиша­лися на місцях і збільшували ряди безробітних. Отже, та еміграція не розв'язувала питання надлишку селянського населення, яке за­здрісно дивилося на великі землеволодіння й вимагало від уряду розподілу великих маєтків поміж безземельних. Тяжкі умови жит­тя селянства сприяли зростанню революційних настроїв, який під­силювали ті селяни, що поверталися звільнені з фабрик чи копа­лень. Становище погіршало в 1901 р. внаслідок поганого врожаю, почалися селянські страйки, які охопили Київську, Полтавську і Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі садиби, цукровар­ні, млини, рубали ліси й забирали сільськогосподарський реманент та орали поміщицькі землі. Поміщики тікали, залишаючи свої ма­єтки напризволяще. У 1901—1902 pp. зареєстровано 670 селянських виступів, зруйновано 40 поміщицьких маєтків в одній тільки По­лтавській губернії. У Харківській губернії проти повстанців влада вислала військо й до суду притягнено 960 осіб. Багато селян пока­рано шомполами без суду².

Розвиток промисловості

У сільському господарстві велике значення мало вирощування цукрових буряків, яких Україна постачала 82% збору в цілій Ро­сійській імперії. Жиди — власники цукроварень в Україні з ініці­ативи видатного жидівського промисловця цукровара Бродського, почали організувати цукроварні синдикати. Але повністю думку Бродського зреалізував у 1887 р. граф Бобринський³. У висліді концентрації виробництва в 1895 р. кількість цукроварень змен­шилася до 153 (а в цілій імперії було їх 185), які в 1913 р. вироби­ли 1 106 900 тонн цукру. В останній передвоєнний рік Україна засівала цукровими буряками 533 600 га, або 82,3% до всієї площі цукрових буряків в Росії⁴.

¹ Якименко М.Л. Організація переселення селян з України в роки столипінської ре­
форми (1906—1913) // Український історичний журнал. — 1974.— № 7.— С 36.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С. 411.

' Міщюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова нації.—

1932.-Ч. 3-4.- С 84. ⁴ КуліничІ.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму 1900—1914.—

Київ, 1963.- С 156.

Поруч з виробництвом цукру розвинулися й інші ділянки сільсь­когосподарської промисловості, зокрема в Київській, Подільській та Харківській губерніях, де вироблялися алкогольні напитки. У 1907 р. в Україні налічувалося 569 винокурних заводів, 203 бро­варні та 154 медоварні. До 1914 р. на винокурних заводах пере­роблялося 15% усього урожаю картоплі. У Подільській і Волинській губерніях переробка картоплі на спирт становила 25—40% урожаю. Крім того, в Україні вирощували тютюн, який переробляли 109 фабрик, по 20 у Київській, Подільській, Полтавській і 10 у Тав­рійській губерніях. Інші галузі промисловості — олійна, обробки волокна і вовни — були мало розвинуті¹. Хоч Україна мала всі дані для розвитку текстильної промисловості, колоніальна політи­ка Росії була спрямована на збереження України як ринку збуту для своїх текстильних продуктів і тому перед першою світовою війною тут було заледве шість більших текстильних підприємств.

Друга половина XIX ст. — це також період великого промисло­вого розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притя­гали до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які поча­ли розбудовувати головно видобуткову промисловість. І тут, так само як і серед дворянства України, де українці становили заледве 5%, так і серед капіталістів-фабрикантів кількість українців була дуже незначна. Серед них вирізнялися Терещенко, Харитоненко, Симиренко та ще декілька інших. Згідно з переписом населення в 1897 p., власниками фабрик були 44,6% — росіяни, 28,7 — україн­ці, 17,4% — жиди, 3,6% — чужинці та 5,7% — інші².

На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для ви­добування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький ба­сейн — Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Ро­гу, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Ніко­поля 1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, потрібний у різних галузях промисловості. Україна відігравала важ­ливу ролю у видобутку марганцевої руди, яка застосовувалася у ме­талургійній (95%), хімічній, керамічній та скляній промисловості, її видобуток під кінець XIX ст. становив уже понад півтора міль­йона тонн, або майже 45% всеросійського видобутку³.

Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кря­жі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток мсталургій-

¹ Голобуцький В.О. Вказ. праця.—С. 268.

² Винар Б. Економічний колоніалізм в Україні.—Париж, 1958.—С. 23.
⁵ Там же.-С. 27.

 

ної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16 жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем народження української металургії. У XIX ст. на державні кошти збудовано домни Луганського, Керченського, Бахмутського й Лиси-чанського заводів. Але всі вони погасли, бо кріпосницька система гальмувала опанування нової техніки й технології виробництва.

Серед донецьких заводів пореформного періоду Бахмутський завод виробляв якісний метал уже в 1860 pp., а Лисичанський у 1870 pp. Однак обидва ці заводи з економічних причин були за­криті¹.

У 1869 р. уряд затвердив статут акціонерного "Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва" валійця Джона Юза, який заложив гірниче поселення "Юзівка". Дж. Юз 1870 р. збудував першу домну, а на кінець 1890 pp. на за­воді було сім доменних печей, що виплавляли близько 15 млн. пу­дів чавуну на рік².

В Україні 1913 р. вже було 50 доменних печей, на Уралі — 73, у Центральній Росії — 17, у Польщі — 11. Але якщо за кількістю доменних печей Урал і йшов попереду, то за середньою продук­тивністю на одну домну Україна залишила далеко позаду всі інші промислові райони³.

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське зна­чення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольсь­кий басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Хер­сон, Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя.

У Донбасі та Придніпров'ї збудовано 17 заводів з повним мета­лургійним циклом (чавун, сталь, прокат) та сім заводів з марте­нівськими печами. Перші два заводи (Юзівський і Сулівський у До­нбасі) виникли поруч із покладами вугілля, руди, флюсів і буді­вельних матеріалів. Після побудови Катеринославської залізниці у 1880 pp. стало вигідно транспортувати донецьке вугілля до Дніпра, де видобували високоякісну криворізьку залізну руду⁴.

Залізничне будівництво мало велике значення для народного господарства взагалі, а для промисловості зокрема. Будова заліз­ничних шляхів в Україні, та й у цілій імперії, викликала потребу в залізничних рейках, виробництво яких у 1900 р. становило 377000 тонн, або 76%, а в 1912 р. — 79% загального виробництва імперії. Якщо брати до уваги продукцію чавуну взагалі, то в 1913 р. вона

' Корчмар Я.І. Виникнення металургійних заводів на Україні в XIX ст. // Український

історичний журнал.— I960.— №.6.— С. 114. ² Там же.— С 115. ⁵ Кулінич І.М. Вказ. праця.— С 97. ⁴ Корчмар ЛІ. Вказ. праця.— С. 115—116.

становила 3 млн. тонн, або понад 70% загальної продукції чавуну в Росії.

Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яно­вугільну і металургійну базу Росії. Вона відіграла велику роль у сільськогосподарському, а з кінцем XIX ст.— і в транспортному ма­шинобудуванні. Чільне місце належало Україні і в харчовій про­мисловості Росії, зокрема у виробництві цукру, борошна, круп, солі, горілки, спирту й тютюну¹. Поряд з продуктами хліборобства з Ук­раїни відправлялася на експорт велика кількість продуктш тварин­ництва. Вивозилися коні, велика рогата худоба, вівці, свині, во­вна, шкіра, масло, тощо². Одночасно в Московщину відправляли цукор, вовну, необроблену шкіру, тютюн, сало, хліб, вино, залізо, тобто в основному сировину та продукти харчування. Натомість з Росії надходили різні тканини, оброблені шкіри, взуття, залізо й залізні вироби. З того видно, що Україна доставляла сировину до російських фабрик й стала сировинним придатком Росії, колоні­єю, в якій провадилося хижацьке використання природних ресур­сів. Зокрема, виключно зерновий напрям сільського господарства при низькому рівні агрокультури приводив до виснаження родю­чих земель³.

Особливо швидко розвивалася вугільна промисловість, а з 1880 р. — металургійна та металообробна. У 1914 р. в Донбасі видобуто 26 941 999 тонн вугілля, що становило 74,5% видобутку Російської імперії. На Донбас припадало майже все виробництво коксу, основного фабричного палива. У 1900 р. виробництво коксу в цілій імперії становило 2 145 000 тонн, з того в Україні видобуто 2 232 000 тон, а в 1913 році — 4 440 000 тон⁴.

Розглядаючи розвиток української промисловості, доводиться ствердити, що він в основному обмежувався тільки гірничо-заводсь­кою ділянкою, яка концентрувала свої підприємства на півдні Ліво-бережэкя. Інші ділянки промисловості, в першу чергу легка фабрич­на та кустарна промисл