Українці поза межами України

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. укра­їнський народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас оку­паційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі коло­нізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь зем­лі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відо­мі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини амери­канського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до най­дальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Неґро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли при­стосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і куль­турних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населен­ня. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були по­середнім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії¹.

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний ук­раїнським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української на-

ціональності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усьо­го населення. Так само більшість українців проживало в Грайво-ронському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії¹.

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст.,— на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колоніза­ція українцями, в основному азовськими козаками, що поверну­лися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від крі­паччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зрос­ла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зро­стати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невій­ськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців².

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імпе­рії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо де­які з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцько-му повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міг­рація українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвит­ком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Ос­кільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також ба­гато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців пе­реселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало май­же 380 тис, що становило 19,6% всього населення.

 

¹ Енциклопедія українознавства —Мюнхен, 1949.—Т. 1.—С 147.

¹ Атлас. Українці — східна діаспора.—Київ, 1993.— С 7.

² Там же.— С. 5.

У степу за Уралом

Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піоне­рами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди напри­кінці 1650-х pp. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670—1680 pp. — гетьман Дам'ян Много­грішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, ін­ших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм"¹.

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степо­вого генерал-губернаторства і частково до Туркестанського гене­рал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвер­тину всього населення². Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці³. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885—1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб⁴.

Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чор­ноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної ук­раїнської хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радинському райо­ні, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю ряс­но всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка,

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1973.—
Т. 7.- С 2789.

² Атлас. Українці — східна діаспора.— С. 7.

³ Поселення в Сибірі // Свобода (Джерзі Сіті).—1980.— Ч. 180.—19 серпня.

⁴ Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипінської ре­
форми // Український історичний журнал.— 1973.— № 6.—С. 99.

Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі ук­раїнці становили майже половину населення¹. Простори, де укра­їнці жили майже компактними оселями, назвали Сірим Клином.

Далекий Схід — Зелений Клин

У другій половині XIX ст. Росія поширила свої володіння в Азії й захопила від Китаю мало залюднені простори Далекого Сходу, прагнучи закріпити їх своїми поселенцями. Так відкрилися нові можливості переселення до Азії.

Колонізація Амурської та Приморської областей Далекого Сходу, яку українці назвали Зеленим Клином, відбувалася дуже повільно. Це велика територія у басейні ріки Амуру і над Тихим океаном, які відійшли до Росії від Китаю, Амурщина — згідно з Айгунським до­говором від 1858 р., а Приморщина у 1860 р. — згідно з Пекінським договором. У той час тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Росія, включивши цю велику територію (бл. 1 млн. кв. км) у свої володіння, заснувала у 1850 р. міста-порти Ніколаєвськ над гирлом Амура та Хабаровськ, Благовіщенськ у 1856 р. У 1860 р. засновано місто і порт Владивосток — центр Амурського краю.

Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської области ген. П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевіз поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великою заохотою для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років².

Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX— на по­чатку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено пи­тання про національний склад переселенців, які прибули до Амурсь­кого і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких во­ни вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.

Оскільки заселення азійських просторів було в інтересі держави, то до 1895 р. цією справою займалися три органи: Відділ земельного

¹ Клинченко Т. В степу безкраїм, за Уралом... //Український кур'єр (Москва).—1992.—
№8-9.

² Кябузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850—1916 pp. // Укра­
їнський історичний журнал.— 1971.— № 2.—С. 67.

поліпшення, Департамент земельних справ і Переселенське управ­ління, яке відало лише перевезенням і розподілом районів пересе­лення між губерніями, звідки прибували селяни. Переселенське уп­равління було підпорядковане безпосередньо Міністерству внутріш­ніх справ. У зв'язку з дальшим розвитком переселенського руху 19 вересня 1895 р. управлінню були передані всі функції, пов'язані з питанням переселення. У 1905 р. воно ввійшло до складу Головного управління земельних справ і землевпорядження¹. Організація пере­селенських рухів перебувала в руках московського Переселенського управління, і в перші роки була надзвичайно погано наладнана й поправилася щойно з початку 1900-х pp.

У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Швденно-Усурійського краю При­морської області в 1883—1893 pp. відбувалося переважно з Лівобе­режної України, в першу чергу з Чернігівської губернії².

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також ско­рочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приро­стом населення, збільшилося число малоземельних селян і поси­лилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їж­джали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, що­річно мало переселятися 250 селянських родин.

У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусіла привезти зі собою не мен­ше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої вер­стви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883—1905 pp. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що стано­вило 65,82% усіх переселенців у тому часі. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, пе­реважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи³.

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато їхало цією залізницею і через Ман-джурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь

час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 p., себто до початку російсько-японської війни, на Дале­кий Схід приїхало з України 42 500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї, вер­шини у 1907 p., коли прибуло 76 637 осіб. Перед самою першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року¹. За 20 передвоєнних років з корінної України висе­лилося понад 2 млн. людей. У 1906—1910 pp. переселялося щоріч­но пересічно 202 тис, а в 1909 р. — 290 тис.

У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для ут­ворення переселенських дільниць в Амурській та Приморській об­ластях". На їх основі з 1 січня 1901 р. норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічого роду. Але це було загальним правилом для Да­лекого Сходу (тобто для Зеленого Клина), бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на чоловічу душу. Незважаючи на те, з уведенням відомої Столи­пінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв пере­селенській акції, і право на переселення одержували вже й неза­можні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 p., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні ко­місії, які дозволяли селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для переселенців, заки вони рішаться на пере­селення.

Протягом 1906—1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України², які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 p.", що заохочувала селян до переселення й уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував зе­мельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складо­вою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове пе­реселення селян, головно мало- і безземельних, на "нові землі"³.

 

¹ Якименко МЛ. Організація переселення селян з України в роки Столипінської аг­
рарної реформи (1906—1913 pp.) // Український історичний журнал.—1974.— № 7.—
С 33.

² Кабузан В.М. Вказ. праця.— С. 65—67.
» Там же.- С 67.

¹ Світ І. Зелена Україна; короткий історичний нарис українського політичного і гро­
мадського життя.—Нью-Йорк, 1949.— С 7.

² Кабузан В.М. Вказ. праця.—С 68-69.

³ Проскура Н.Л. Вказ. праця.—С 100.

Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне про­живання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх міс­цевостей в Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911—1912 pp., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами по­селення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.

На жаль, на нових поселеннях для українців-емігрантів далі діяли укази Валуєва з 1863 р. та Емський указ з 1876 p., які забороняли ук­раїнську мову й українці не мали права організувати ані своїх наці­ональних шкіл, ані товариств чи організацій. Переселенці залишили­ся також і без української церкви, бо Російська Православна Церква була одним із найважливіших засобів русифікації. Унаслідок того на­ціонального життя на поселеннях до революції 1905 р. взагалі не іс­нувало, а опісля аж до революції 1917 р. воно розвивалося дуже по­вільно,— вдалося створити український театр та освітні гуртки. У 1907 р. організовано Український клуб у китайському місті Харбіні, де знаходилися українці поміж службовцями схіцнокитайської заліз­ниці, які тримали зв'язок з українцями Зеленого Клину. Щойно в 1910 р. такий український клуб засновано в Благовіщенську.

У Владивостоці 1907 р. при Орієнтальному інституті був заснова­ний студентський гурток — громада, а в 1909 р. постав театральний гурток. Спроба відкрити "Просвіту" в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції. Оскільки легально заборонялося ве­сти культурно-освітню працю, то стараннями Д. Боровика створено таємні українські політичні гуртки в Імані та Владивостоці.

Українці на захід від української території

Далеко від суцільної української території знаходяться українські колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у пів-денно-захіцній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основ­ному лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими на­їздами країні. Австрійський уряд намагався заселити ці землі сер­бами, які втікали від турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730—1750 pp., масово емігрували з Бачки й тоді ав­стрійський уряд спроваджував на державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців з Південно-Східної Пряшів-щини. Головним центром українців Бачки є село Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські українці нази­вали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті, і їх там налічувалося до 12 тис. осіб.

Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було мі­сто Вуковар на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося

декілька сіл із поважною кількістю русинів-українцш як ІЩц, Мит-ровиці, Петрівці, Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об'єднуючим чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинш-українців була їхня Греко-Католиць-ка Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру і звичаї. Церква утримувала парохіяльні народні школи, до яких спроваджу­вали учителів з Закарпаття. Заходами цісаревої Марії Терезії папа Пій VI своєю буллою "Charitas ilia" від 17-го червня 1777 р. встано­вив для всіх греко-католиків, серед яких було, крім українцш, також дещо сербів, хорватів і мадярш, першу поза межами України Греко-католицьку єпархію з осідком у місті Крижевці у Хорватії. Цю єпар­хію папа передав під юрисдикцію Київсько-Галицької митрополії.

Київський митрополит Иосиф Велямин Рутський допомагав по­селенцям у Бачці і посилав їм місіонерів — отців Василіян, як також духовні та літературні книги. Коли ж Москва у 1807 р. ска­сувала Київську уніятську митрополію, то Рим у 1808 р. визнав за Галицькою митрополією всі права Київського митрополита, з того часу галицькі митрополити постійно опікувалися Крижевецькою єпархією¹.

Окрема група українських емігрантш-поселенців знаходилася та­кож і в Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із За­хідного Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці організували тут свої поселення і своє суспільно-громадсь­ке життя у районі міста Лугож вії селах, з яких два цілком укра­їнські. У 1785 р. сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське підданство й мали виконувати службу погра-ничної охорони в південно-східному кінці Австршської імперії. Од­нак вони тут довго не втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність турецького султана. За віровизнан­ням частина банатських русинів-українцш греко-католики, а частина православні. Будучи в межах Угорщини, частина цих українців під­лягла мадяризації, яку угорський уряд дуже форсував у межах сво­го королівства. Перед першою світовою війною тут налічувалося до 10 000 українців.

* * *

Захопивши Галичину в часі першого розподілу Польщі напри­кінці XVII ст., Австрія почала спроваджувати до Галичини німців й організувала там німецькі сільськогосподарські колонії. На по­чатку XX ст. у Галичині й Буковині було бл. 250 німецьких коло-

¹ Качмар В. Документ Крижевецької єпархії // Наша Мета.—1979.— Ч. 46—47.— 27 листопада.

 

\

ній. Цілком певно, ці колонії відбивали германізаторські тенденції австрійських цісарів, але германізаторів з цих колоністів не вий­шло, бо скоро наладналося гармонійне українсько-німецьке спів­життя. Німці принесли в Україну високу хліборобську культуру і культуру буденного побуту, що мало позитивний вплив на укра­їнське оточення. Деякі нащадки тих переселенців з часом цілком інтегрувалися з сусідами — українцями й самі стали українськими патріотами¹. У XVIII ст. виникли також німецькі колонії й на Во­лині, де у 1870 pp. було їх уже близько 140. Але там так само як і в Галичині й Буковині, відносини між німцями й українцями були добросусідські.

Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890—1913 pp. Найбільше українців поселилося у повітах Прня-вор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й культурні товариства. Заходом митрополита А. Шептицького в 1907 р. Рим заснував для укра­їнських поселенців у Боснії окремий генеральний вікаріят і пер­шим генеральним вікарієм папа Пій X іменував Йосипа Жука, але залежного від римо-католицької єпархії у Сараєві. Щойно в 1909 р. цей греко-католицький вікаріят для Боснії папа передав під юрисдикцію галицького митрополита. У 1914 р. митрат Олекса Ба-зюк став апостольським адміністратором для українців греко-ка­толиків з осідком у Баня Луці, а в 1915 р. для всіх греко-католиків у Бачці, Славонії, Банаті й Боснії висвячено єпископом Дионісія Няраді, бачванського церковного письменника українського роду².

При церквах, як звичайно, організувалися також і українські школи. У 1908 р. митрополит Андрей Шептицький відкрив у Ка-мениці монастир Студитів, отже релігійне життя йшло нормаль­ним трибом аж поки не вибухла війна 1914 р.

Всі ці процеси відбувалися в межах Австро-Угорської імперії й були внутрішньою міграцією населення.

Сполучені Штати Америки

Але крім внутрішньої міграції, відбувалася еміграція й до інших країн, де були вільні землі. До таких належали в першу чергу Спо­лучені Штати Америки та Канада. У цей час Сполучені Штати Аме­рики були вже самостійною державою, а Канада — домінією Бри­танської імперії. Північна Америка з її демократичними законами

для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, ре­лігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Історичні джерела свідчать, що до Сполучених Штатів Амери­ки перші українці приїхали ще за колоніяльних часів, коли велика частина північно-західного побережжя Атлантійського океану була англійською колонією. Коли ж 13 колоній під проводом Джорджа Вашінгтона розпочали революцію проти англійського панування в 1763 p., багато українців брало активну участь у боротьбі за неза­лежність, про що свідчать українські прізвища у списках борців.

Згідно з доступними нам документами, до Нью-Йорку 1865 р. прибув священик і революціонер Агапій Гончаренко (1832—1916), родом з Сквирського повіту на Київщині. Справжнє його прізви­ще Андрій Гумницький, син священика Онуфрія Гумницького. У 1853 р. він закінчив Київську духовну семінарію вищого відділен­ня і вступив до монастиря Києво-Печерської лаври, прийняв ім'я Агапія і став на працю в Київського митрополита Філярета. В кін­ці 1857 р. був переведений на службу до церкви російської амба-сади в Атенах, де незабаром зв'язався з російськими революціоне­рами і став дописувати до революційного часопису "Колокол", що його видавав Олександер Герцен у Лондоні. У своїх дописах він вимагав, щоб принаймні монастирі звільнили своїх селян кріпаків. Це, очевидно, були вже революційні погляди і за те його незаба­ром стала переслідувати російська розвідка, яка схопила Агапія і намагалася доставити до Росії. Але йому вдалося втекти з корабля і він кілька наступних років мандрував по Англії, Греції, Туреччи­ні та Єгипті. Від 1861 р. ієродиякон Агапій Гумницький виступає під прізвищем Агапій Гончаренко. Є підстави вважати, що псев­донім, який згодом став прізвищем, взято з політичних мотивів, бо на Київщині в Андрія-Агапія Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які могли б зазнати переслідувань¹.

Під кінець 1864 p., щоб уникнути подальших переслідувань ро­сійських шпигунів, Гончаренко виїхав до Америки. На Новий 1865 рік він прибув до Нью-Йорка, де спершу вчив грецької мови, від­правляв богослужения по-грецьки і старослов'янськи для малих ще тоді колоній греків і росіян, та дописував до часописів.

Саме тоді уряд США відкупив від Росії Аляску і йому були по­трібні люди, що могли б роз'яснити населенню нової території про нову владу і нові закони. Уряд домовився з Гончаренком, щоб він організував російське видавництво для людності Аляски. Гончаренко переїздить до Каліфорнії у Сан-Франціско. Згідно з його тверджен­нями, він там застав українців (політичних емігрантів з Росії) і з

 

¹ Дашкевич Я. Україна вчора і нині; нариси, виступи, есе.—Київ, 1993.—С. 147. ^г Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 319.

¹ Варварцев М.М. Агапій Гончаренко — піонер української еміграції в США //Укра­їнський історичний журнал.— 1969. — № 6.— С. 116.

 

/

/

них організував т.зв. Клуб декабристів. Це, мабуть, була перша слов'янська політична організація на терені США. Гончаренко ви­давав протягом п'яти років газету двотижневик "Alaska Herald — Свобода" англійською та російською мовами, призначений для ко­лишніх громадян Російської імперії, які залишилися на Алясці. Ді­яльність Гончаренка не подобалася російському урядові, і він че­рез своїх шпигунів намагався знищити цю організацію, що частково вдалося осягнути¹.

Першим іммігрантом із Західної України в США вважають Іва­на Макогона з Заліщик, що в Галичині, який прибув у 1860-х pp. і поселився в Колорадо. Українська еміграція до США почалася щой­но в 1870-х pp. і то головно із західного Закарпаття та галицької Лемківщини. Емігранти працювали як робітники на фермах, а піз­ніше й самі закладали власні господарства у штатах Массашусетс, Вермонт, Коннектикат і Нью-Йорк. З кінцем 1870-х pp. українці пе-реселювалися до штату Пенсильванія. У 1871—1880 pp. головна маса імміграції до США приходила з Англії, Ірляндії і Німеччини, разом бл. 2 млн. іммігрантів, а з Центральної і Східної Європи лише 181 тис, у тому числі ще дуже мало українців. Щойно в 1890-х pp. до Америки почали прибувати більшими групами також й українці з Галичини та Буковини.

Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русина­ми, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійця­ми, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "ру­син" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки².

З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян україн­ського роду навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки засе­лювали цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товари­ства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860—1920 pp., але там про україн­ців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х pp. у містах Міннеаполісі, Чісгольмі та Сейнт Пол жило не менше 5000 українців³.

Починаючи з 1899 p., американці запровадили докладну реєстра­цію іммігрантів, їхньої раси й національності. І з того часу україн­ців стали записувати як русинів чи руснаків, як це вживалося в Австрії⁴. Новий імміграційний закон від 3 березня 1903 р. пожва-

¹ Halich W. Ukrainians in the United States.-Chicago, 1937.— P. 21. ^г Козак M. З історії українського поселення в Міннесоті //Свобода (Джерзі Сіті).— 1979.-Ч. 190.-22 серпня.

³ Там же.

⁴ Halich W. Op. cit.-P. 22.

\

вив хвилю імміїрації. Якщо із Західної Європи 1901—1910 pp. при­було 2 млн. осіб, то з Центральної, Південної і Східної 6 100 999 іммігрантів, в тому числі певна кількість українців. Але докладно­го числа не можна виявити.

Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського у його праці "Укра­їнська імміграція у Злучених Державах", яка з'явилася в 1914 p., до 1898 р. до США прибуло 108 тис. емігрантів українців, а за 1899—

1909 pp. — понад 280 тис, тобто з природним приростом в

1910 р. українців, галичан і закарпатців було бл. 470 000. Від за­гальної кількості населення США українці становили 0,5%. Однак церковні джерела налічували на 1914 р. самих греко-католиків бл. 500 000. Найбільші українські скупчення були тоді в східних шта­тах, приблизно дві третини жило в Пенсильванії, Нью-Йорку й Нью-Джерзі. У 1914 р. на території цих трьох штатів розміщалося 76% усіх греко-католицьких парафій¹.

Церква була першою інституцією, до якої горнулися українські переселенці. За віровизнанням основна частина емігрантів з Укра­їни в 1870—1900 pp. належала до Греко-католицької Церкви. При­їхавши до Америки, де Греко-католицької Церкви не було, українсь­кі поселенці належали до місцевих латинських костелів, польських чи словацьких, і багато з них там і залишилися, засимілювавшись з тими національними групами. Це свідчить про те, яку велику роль відіграла церква у збереженні українських традицій, культури та вза­галі національної свідомості.

З часом більші українські скупчення почали організувати свої власні парохії. Цей рух зміцнів, коли в 1884 р. львівський митро­полит Сильвестер Сембратович призначив до Америки першого гре-ко-католицького священика Івана Волянського (1857—1926), який став душпастирем у Шенандоа, штат Пенсилванія. Там він збуду­вав першу в США греко-католицьку церкву та заснував допомого-ве Братство св. Миколая. У 1887 р. Волянський почав видавати ук­раїнський часопис "Америка", спочатку нерегулярний двотижне­вик, а потім тижневик, який виходив аж до 1890 р.

У 1889 р. на посаду пароха церкви в Шенандоа приїхав з Галичи­ни священик Григорій Грушка (1860—1913). Він заснував часопис "Свобода", перше число якого з'явилося 15 листопада 1893 р. На йо­го сторінках о. Грушка пропагував створення в інтересах українських емігрантів братського запомогового товариства. Цю ідею здійснено 22 лютого 1894 p., коли у'містечку Шамокін (Пенсильванія) заснова­но Руський Народний Союз, завданням якого "було дбати про згур­тування, освіту й допомогу українцям в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення". Першими урядниками були обрані Михайло

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1959.— Т. 3.- С 810.

 

Євчак, його заступником о. Іван Констакевич, секретарем Іван Гло-ва, 10 радних і контрольна комісія, до якої ввійшло три священики¹. Раніше засноване Братство ім. св. Миколая стало ядром для створен­ня Руського Народного Союзу. У скорому часі "Свобода" стала офі­ційним органом Руського Народного Союзу, який переніс своє го­ловне бюро і видавництво до Джерзі Сіті у штаті Нью-Джерзі. Керів­ними органами Союзу були збори, які спершу відбувалися щороку, а від 1898 р. — щодва роки, і обирали свій "головний уряд".

Руський Народний Союз, як також і його відділи, не були тіль­ки братською допомоговою організацією, а стали культурно-освіт­німи осередками української еміграції в СІЛА. Не можна забува­ти, що кінець XIX і початок XX ст. був періодом інтенсивного ук­раїнського національного усвідомлення. Це був час, коли в Укра­їні як під російською, так і під австро-угорською займанщинами русини, малороси і хохли перетворювалися в національно свідо­мих членів української нації. Цей процес захопив також і україн­ців поза Україною. Внаслідок того Руський Народний Союз на своїй XIII конвенції у Баффало 1914 р. замінив назву на Український Народний Союз.

Про ідейно-програмові напрямні Руського Народного Союзу чи не найкраще свідчить його заклик до американських українців у "Свободі" від 17 жовтня 1900 р. п.н. "До діла, браття". У цьому заклику стверджено, що єдиний вихід із трудного положення ук­раїнського народу є — З'єднання всіх українців в одну самостійну державу, з порядками наскрізь демократичними (виділення з ори­гіналу). А закінчується цей заклик оптимістично, що при добрих зусиллях і співпраці всіх українців успіх буде забезпечений.

"Лише до діла, браття, не спіть, просніться та пізнайте, що ми не найгірші й що нас не мала горстка, а понад 30 мільйонів, отже майже половина стільки людей, скільки живе в цілих З'єдинених Державах,— стверджує заклик.— Ми можемо, ми повинні, ми му­симо мати свою власну українську країну, в якій не німець, не мос­каль, не поляк і мадяр, але українець буде панувати. А коли здви­гнемо велику і вільну українську державу, без холопа і без пана, тоді не будемо тинятись по заморських країнах, мов ті сироти без­домні, але вернемо назад до нашого українського краю, до нашої української хати, бо в своїй хаті своя правда і сила і воля! Лише до діла, браття"². Слова справді гідні уваги, висловлені далеко від України на самому початку XX ст., ще й досі не втратили своєї вартості та мають неабияке значення.

¹ Драгая А. Український Народний Союз в минулому і сучасному //Українці у вільно­
му світі; ювілейна книга "Українського Народного Союзу", 1894—1954 (Зредагували
Л. Мишуга й А. Драган/.— Джерзі Сіті, Н.Дж., 1954.—С 49—50.

² Гец М. Українська імміграція в Бразилії // Там же.— С. 56.

\

На X конференції Руського Народного Союзу 1910 р. у місті Клівленді штату Огайо, під впливом єпископа С. Ортинського, що був головою Статутової комісії, винесено ухвалу, щоб змінити на­зву Руського Народного Союзу на Греко-католицький Руський Со­юз. Крім того, єп. Ортинський настоював, щоб Союз був підпо­рядкований кожночасному єпископові, та що тільки греко-католики могли бути його членами.

Ухвала зі зміною назви організації наробила великих заколотів і роздорів вже на самій конференції, але ще більше після неї. Навіть самі делегати, які на конференції голосували за зміну назви, почали виступати проти неї, повернулись додому. Деякі відділи та й пооди­нокі члени на знак протесту виступили з членства Руського Народ­ного Союзу й заснували Новий Руський Народний Союз, який піз­ніше (1918 р.) переназвали на Український Робітничий Союз. Була це так само, як і Руський Народний Союз, братська забезпеченева й культурно-освітня інституція, яка від самих початків виявила себе як демократична загальноукраїнська і неконфесійна. Український Ро­бітничий Союз був толерантний до всіх релігійних віровизнань і спершу мав антиклерикальне спрямуванк". Політично він орієнту­вався на демократично-радикальні групи в Галичині. З 1911 р. Український Робітничий Союз став видавати свій власний пресовий орган тижневик "Народна Воля". Остаточно головна кан­целярія Украї