Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Українці поза межами України↑ ⇐ ПредыдущаяСтр 11 из 11 Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися. Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі колонізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь землі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини. У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до найдальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Неґро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли пристосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і культурних умов. У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населення. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були посереднім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії1. Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний українським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української на- ціональності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усього населення. Так само більшість українців проживало в Грайво-ронському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії1. У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст.,— на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колонізація українцями, в основному азовськими козаками, що повернулися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від кріпаччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зросла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зростати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невійськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців2. У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імперії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо деякі з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцько-му повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію. Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис, що становило 19,6% всього населення.
1 Енциклопедія українознавства —Мюнхен, 1949.—Т. 1.—С 147. 1 Атлас. Українці — східна діаспора.—Київ, 1993.— С 7. 2 Там же.— С. 5. У степу за Уралом Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х pp. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670—1680 pp. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм"1. У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвертину всього населення2. Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці3. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885—1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб4. Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радинському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, 1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1973.— 2 Атлас. Українці — східна діаспора.— С. 7. 3 Поселення в Сибірі // Свобода (Джерзі Сіті).—1980.— Ч. 180.—19 серпня. 4 Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипінської ре Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення1. Простори, де українці жили майже компактними оселями, назвали Сірим Клином. Далекий Схід — Зелений Клин У другій половині XIX ст. Росія поширила свої володіння в Азії й захопила від Китаю мало залюднені простори Далекого Сходу, прагнучи закріпити їх своїми поселенцями. Так відкрилися нові можливості переселення до Азії. Колонізація Амурської та Приморської областей Далекого Сходу, яку українці назвали Зеленим Клином, відбувалася дуже повільно. Це велика територія у басейні ріки Амуру і над Тихим океаном, які відійшли до Росії від Китаю, Амурщина — згідно з Айгунським договором від 1858 р., а Приморщина у 1860 р. — згідно з Пекінським договором. У той час тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Росія, включивши цю велику територію (бл. 1 млн. кв. км) у свої володіння, заснувала у 1850 р. міста-порти Ніколаєвськ над гирлом Амура та Хабаровськ, Благовіщенськ у 1856 р. У 1860 р. засновано місто і порт Владивосток — центр Амурського краю. Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської области ген. П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевіз поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великою заохотою для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років2. Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX— на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему. Оскільки заселення азійських просторів було в інтересі держави, то до 1895 р. цією справою займалися три органи: Відділ земельного 1 Клинченко Т. В степу безкраїм, за Уралом... //Український кур'єр (Москва).—1992.— 2 Кябузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850—1916 pp. // Укра поліпшення, Департамент земельних справ і Переселенське управління, яке відало лише перевезенням і розподілом районів переселення між губерніями, звідки прибували селяни. Переселенське управління було підпорядковане безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. У зв'язку з дальшим розвитком переселенського руху 19 вересня 1895 р. управлінню були передані всі функції, пов'язані з питанням переселення. У 1905 р. воно ввійшло до складу Головного управління земельних справ і землевпорядження1. Організація переселенських рухів перебувала в руках московського Переселенського управління, і в перші роки була надзвичайно погано наладнана й поправилася щойно з початку 1900-х pp. У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Швденно-Усурійського краю Приморської області в 1883—1893 pp. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії2. Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин. У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусіла привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883—1905 pp. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців у тому часі. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи3. Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато їхало цією залізницею і через Ман-джурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 p., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї, вершини у 1907 p., коли прибуло 76 637 осіб. Перед самою першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року1. За 20 передвоєнних років з корінної України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906—1910 pp. переселялося щорічно пересічно 202 тис, а в 1909 р. — 290 тис. У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських дільниць в Амурській та Приморській областях". На їх основі з 1 січня 1901 р. норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічого роду. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу (тобто для Зеленого Клина), бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на чоловічу душу. Незважаючи на те, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли. Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 p., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для переселенців, заки вони рішаться на переселення. Протягом 1906—1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України2, які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців. У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 p.", що заохочувала селян до переселення й уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головно мало- і безземельних, на "нові землі"3.
1 Якименко МЛ. Організація переселення селян з України в роки Столипінської аг 2 Кабузан В.М. Вказ. праця.— С. 65—67. 1 Світ І. Зелена Україна; короткий історичний нарис українського політичного і гро 2 Кабузан В.М. Вказ. праця.—С 68-69. 3 Проскура Н.Л. Вказ. праця.—С 100. Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх місцевостей в Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911—1912 pp., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців. На жаль, на нових поселеннях для українців-емігрантів далі діяли укази Валуєва з 1863 р. та Емський указ з 1876 p., які забороняли українську мову й українці не мали права організувати ані своїх національних шкіл, ані товариств чи організацій. Переселенці залишилися також і без української церкви, бо Російська Православна Церква була одним із найважливіших засобів русифікації. Унаслідок того національного життя на поселеннях до революції 1905 р. взагалі не існувало, а опісля аж до революції 1917 р. воно розвивалося дуже повільно,— вдалося створити український театр та освітні гуртки. У 1907 р. організовано Український клуб у китайському місті Харбіні, де знаходилися українці поміж службовцями схіцнокитайської залізниці, які тримали зв'язок з українцями Зеленого Клину. Щойно в 1910 р. такий український клуб засновано в Благовіщенську. У Владивостоці 1907 р. при Орієнтальному інституті був заснований студентський гурток — громада, а в 1909 р. постав театральний гурток. Спроба відкрити "Просвіту" в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції. Оскільки легально заборонялося вести культурно-освітню працю, то стараннями Д. Боровика створено таємні українські політичні гуртки в Імані та Владивостоці. Українці на захід від української території Далеко від суцільної української території знаходяться українські колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у пів-денно-захіцній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основному лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими наїздами країні. Австрійський уряд намагався заселити ці землі сербами, які втікали від турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730—1750 pp., масово емігрували з Бачки й тоді австрійський уряд спроваджував на державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців з Південно-Східної Пряшів-щини. Головним центром українців Бачки є село Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські українці називали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті, і їх там налічувалося до 12 тис. осіб. Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було місто Вуковар на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося декілька сіл із поважною кількістю русинів-українцш як ІЩц, Мит-ровиці, Петрівці, Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об'єднуючим чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинш-українців була їхня Греко-Католиць-ка Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру і звичаї. Церква утримувала парохіяльні народні школи, до яких спроваджували учителів з Закарпаття. Заходами цісаревої Марії Терезії папа Пій VI своєю буллою "Charitas ilia" від 17-го червня 1777 р. встановив для всіх греко-католиків, серед яких було, крім українцш, також дещо сербів, хорватів і мадярш, першу поза межами України Греко-католицьку єпархію з осідком у місті Крижевці у Хорватії. Цю єпархію папа передав під юрисдикцію Київсько-Галицької митрополії. Київський митрополит Иосиф Велямин Рутський допомагав поселенцям у Бачці і посилав їм місіонерів — отців Василіян, як також духовні та літературні книги. Коли ж Москва у 1807 р. скасувала Київську уніятську митрополію, то Рим у 1808 р. визнав за Галицькою митрополією всі права Київського митрополита, з того часу галицькі митрополити постійно опікувалися Крижевецькою єпархією1. Окрема група українських емігрантш-поселенців знаходилася також і в Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із Західного Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці організували тут свої поселення і своє суспільно-громадське життя у районі міста Лугож вії селах, з яких два цілком українські. У 1785 р. сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське підданство й мали виконувати службу погра-ничної охорони в південно-східному кінці Австршської імперії. Однак вони тут довго не втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність турецького султана. За віровизнанням частина банатських русинів-українцш греко-католики, а частина православні. Будучи в межах Угорщини, частина цих українців підлягла мадяризації, яку угорський уряд дуже форсував у межах свого королівства. Перед першою світовою війною тут налічувалося до 10 000 українців. * * * Захопивши Галичину в часі першого розподілу Польщі наприкінці XVII ст., Австрія почала спроваджувати до Галичини німців й організувала там німецькі сільськогосподарські колонії. На початку XX ст. у Галичині й Буковині було бл. 250 німецьких коло- 1 Качмар В. Документ Крижевецької єпархії // Наша Мета.—1979.— Ч. 46—47.— 27 листопада.
\ ній. Цілком певно, ці колонії відбивали германізаторські тенденції австрійських цісарів, але германізаторів з цих колоністів не вийшло, бо скоро наладналося гармонійне українсько-німецьке співжиття. Німці принесли в Україну високу хліборобську культуру і культуру буденного побуту, що мало позитивний вплив на українське оточення. Деякі нащадки тих переселенців з часом цілком інтегрувалися з сусідами — українцями й самі стали українськими патріотами1. У XVIII ст. виникли також німецькі колонії й на Волині, де у 1870 pp. було їх уже близько 140. Але там так само як і в Галичині й Буковині, відносини між німцями й українцями були добросусідські. Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890—1913 pp. Найбільше українців поселилося у повітах Прня-вор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й культурні товариства. Заходом митрополита А. Шептицького в 1907 р. Рим заснував для українських поселенців у Боснії окремий генеральний вікаріят і першим генеральним вікарієм папа Пій X іменував Йосипа Жука, але залежного від римо-католицької єпархії у Сараєві. Щойно в 1909 р. цей греко-католицький вікаріят для Боснії папа передав під юрисдикцію галицького митрополита. У 1914 р. митрат Олекса Ба-зюк став апостольським адміністратором для українців греко-католиків з осідком у Баня Луці, а в 1915 р. для всіх греко-католиків у Бачці, Славонії, Банаті й Боснії висвячено єпископом Дионісія Няраді, бачванського церковного письменника українського роду2. При церквах, як звичайно, організувалися також і українські школи. У 1908 р. митрополит Андрей Шептицький відкрив у Ка-мениці монастир Студитів, отже релігійне життя йшло нормальним трибом аж поки не вибухла війна 1914 р. Всі ці процеси відбувалися в межах Австро-Угорської імперії й були внутрішньою міграцією населення. Сполучені Штати Америки Але крім внутрішньої міграції, відбувалася еміграція й до інших країн, де були вільні землі. До таких належали в першу чергу Сполучені Штати Америки та Канада. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою. Історичні джерела свідчать, що до Сполучених Штатів Америки перші українці приїхали ще за колоніяльних часів, коли велика частина північно-західного побережжя Атлантійського океану була англійською колонією. Коли ж 13 колоній під проводом Джорджа Вашінгтона розпочали революцію проти англійського панування в 1763 p., багато українців брало активну участь у боротьбі за незалежність, про що свідчать українські прізвища у списках борців. Згідно з доступними нам документами, до Нью-Йорку 1865 р. прибув священик і революціонер Агапій Гончаренко (1832—1916), родом з Сквирського повіту на Київщині. Справжнє його прізвище Андрій Гумницький, син священика Онуфрія Гумницького. У 1853 р. він закінчив Київську духовну семінарію вищого відділення і вступив до монастиря Києво-Печерської лаври, прийняв ім'я Агапія і став на працю в Київського митрополита Філярета. В кінці 1857 р. був переведений на службу до церкви російської амба-сади в Атенах, де незабаром зв'язався з російськими революціонерами і став дописувати до революційного часопису "Колокол", що його видавав Олександер Герцен у Лондоні. У своїх дописах він вимагав, щоб принаймні монастирі звільнили своїх селян кріпаків. Це, очевидно, були вже революційні погляди і за те його незабаром стала переслідувати російська розвідка, яка схопила Агапія і намагалася доставити до Росії. Але йому вдалося втекти з корабля і він кілька наступних років мандрував по Англії, Греції, Туреччині та Єгипті. Від 1861 р. ієродиякон Агапій Гумницький виступає під прізвищем Агапій Гончаренко. Є підстави вважати, що псевдонім, який згодом став прізвищем, взято з політичних мотивів, бо на Київщині в Андрія-Агапія Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які могли б зазнати переслідувань1. Під кінець 1864 p., щоб уникнути подальших переслідувань російських шпигунів, Гончаренко виїхав до Америки. На Новий 1865 рік він прибув до Нью-Йорка, де спершу вчив грецької мови, відправляв богослужения по-грецьки і старослов'янськи для малих ще тоді колоній греків і росіян, та дописував до часописів. Саме тоді уряд США відкупив від Росії Аляску і йому були потрібні люди, що могли б роз'яснити населенню нової території про нову владу і нові закони. Уряд домовився з Гончаренком, щоб він організував російське видавництво для людності Аляски. Гончаренко переїздить до Каліфорнії у Сан-Франціско. Згідно з його твердженнями, він там застав українців (політичних емігрантів з Росії) і з
1 Дашкевич Я. Україна вчора і нині; нариси, виступи, есе.—Київ, 1993.—С. 147. г Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 319. 1 Варварцев М.М. Агапій Гончаренко — піонер української еміграції в США //Український історичний журнал.— 1969. — № 6.— С. 116.
/ / них організував т.зв. Клуб декабристів. Це, мабуть, була перша слов'янська політична організація на терені США. Гончаренко видавав протягом п'яти років газету двотижневик "Alaska Herald — Свобода" англійською та російською мовами, призначений для колишніх громадян Російської імперії, які залишилися на Алясці. Діяльність Гончаренка не подобалася російському урядові, і він через своїх шпигунів намагався знищити цю організацію, що частково вдалося осягнути1. Першим іммігрантом із Західної України в США вважають Івана Макогона з Заліщик, що в Галичині, який прибув у 1860-х pp. і поселився в Колорадо. Українська еміграція до США почалася щойно в 1870-х pp. і то головно із західного Закарпаття та галицької Лемківщини. Емігранти працювали як робітники на фермах, а пізніше й самі закладали власні господарства у штатах Массашусетс, Вермонт, Коннектикат і Нью-Йорк. З кінцем 1870-х pp. українці пе-реселювалися до штату Пенсильванія. У 1871—1880 pp. головна маса імміграції до США приходила з Англії, Ірляндії і Німеччини, разом бл. 2 млн. іммігрантів, а з Центральної і Східної Європи лише 181 тис, у тому числі ще дуже мало українців. Щойно в 1890-х pp. до Америки почали прибувати більшими групами також й українці з Галичини та Буковини. Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "русин" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки2. З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського роду навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки заселювали цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товариства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860—1920 pp., але там про українців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х pp. у містах Міннеаполісі, Чісгольмі та Сейнт Пол жило не менше 5000 українців3. Починаючи з 1899 p., американці запровадили докладну реєстрацію іммігрантів, їхньої раси й національності. І з того часу українців стали записувати як русинів чи руснаків, як це вживалося в Австрії4. Новий імміграційний закон від 3 березня 1903 р. пожва- 1 Halich W. Ukrainians in the United States.-Chicago, 1937.— P. 21. г Козак M. З історії українського поселення в Міннесоті //Свобода (Джерзі Сіті).— 1979.-Ч. 190.-22 серпня. 3 Там же. 4 Halich W. Op. cit.-P. 22. \ вив хвилю імміїрації. Якщо із Західної Європи 1901—1910 pp. прибуло 2 млн. осіб, то з Центральної, Південної і Східної 6 100 999 іммігрантів, в тому числі певна кількість українців. Але докладного числа не можна виявити. Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського у його праці "Українська імміграція у Злучених Державах", яка з'явилася в 1914 p., до 1898 р. до США прибуло 108 тис. емігрантів українців, а за 1899— 1909 pp. — понад 280 тис, тобто з природним приростом в 1910 р. українців, галичан і закарпатців було бл. 470 000. Від загальної кількості населення США українці становили 0,5%. Однак церковні джерела налічували на 1914 р. самих греко-католиків бл. 500 000. Найбільші українські скупчення були тоді в східних штатах, приблизно дві третини жило в Пенсильванії, Нью-Йорку й Нью-Джерзі. У 1914 р. на території цих трьох штатів розміщалося 76% усіх греко-католицьких парафій1. Церква була першою інституцією, до якої горнулися українські переселенці. За віровизнанням основна частина емігрантів з України в 1870—1900 pp. належала до Греко-католицької Церкви. Приїхавши до Америки, де Греко-католицької Церкви не було, українські поселенці належали до місцевих латинських костелів, польських чи словацьких, і багато з них там і залишилися, засимілювавшись з тими національними групами. Це свідчить про те, яку велику роль відіграла церква у збереженні українських традицій, культури та взагалі національної свідомості. З часом більші українські скупчення почали організувати свої власні парохії. Цей рух зміцнів, коли в 1884 р. львівський митрополит Сильвестер Сембратович призначив до Америки першого гре-ко-католицького священика Івана Волянського (1857—1926), який став душпастирем у Шенандоа, штат Пенсилванія. Там він збудував першу в США греко-католицьку церкву та заснував допомого-ве Братство св. Миколая. У 1887 р. Волянський почав видавати український часопис "Америка", спочатку нерегулярний двотижневик, а потім тижневик, який виходив аж до 1890 р. У 1889 р. на посаду пароха церкви в Шенандоа приїхав з Галичини священик Григорій Грушка (1860—1913). Він заснував часопис "Свобода", перше число якого з'явилося 15 листопада 1893 р. На його сторінках о. Грушка пропагував створення в інтересах українських емігрантів братського запомогового товариства. Цю ідею здійснено 22 лютого 1894 p., коли у'містечку Шамокін (Пенсильванія) засновано Руський Народний Союз, завданням якого "було дбати про згуртування, освіту й допомогу українцям в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення". Першими урядниками були обрані Михайло 1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1959.— Т. 3.- С 810.
Євчак, його заступником о. Іван Констакевич, секретарем Іван Гло-ва, 10 радних і контрольна комісія, до якої ввійшло три священики1. Раніше засноване Братство ім. св. Миколая стало ядром для створення Руського Народного Союзу. У скорому часі "Свобода" стала офіційним органом Руського Народного Союзу, який переніс своє головне бюро і видавництво до Джерзі Сіті у штаті Нью-Джерзі. Керівними органами Союзу були збори, які спершу відбувалися щороку, а від 1898 р. — щодва роки, і обирали свій "головний уряд". Руський Народний Союз, як також і його відділи, не були тільки братською допомоговою організацією, а стали культурно-освітніми осередками української еміграції в СІЛА. Не можна забувати, що кінець XIX і початок XX ст. був періодом інтенсивного українського національного усвідомлення. Це був час, коли в Україні як під російською, так і під австро-угорською займанщинами русини, малороси і хохли перетворювалися в національно свідомих членів української нації. Цей процес захопив також і українців поза Україною. Внаслідок того Руський Народний Союз на своїй XIII конвенції у Баффало 1914 р. замінив назву на Український Народний Союз. Про ідейно-програмові напрямні Руського Народного Союзу чи не найкраще свідчить його заклик до американських українців у "Свободі" від 17 жовтня 1900 р. п.н. "До діла, браття". У цьому заклику стверджено, що єдиний вихід із трудного положення українського народу є — З'єднання всіх українців в одну самостійну державу, з порядками наскрізь демократичними (виділення з оригіналу). А закінчується цей заклик оптимістично, що при добрих зусиллях і співпраці всіх українців успіх буде забезпечений. "Лише до діла, браття, не спіть, просніться та пізнайте, що ми не найгірші й що нас не мала горстка, а понад 30 мільйонів, отже майже половина стільки людей, скільки живе в цілих З'єдинених Державах,— стверджує заклик.— Ми можемо, ми повинні, ми мусимо мати свою власну українську країну, в якій не німець, не москаль, не поляк і мадяр, але українець буде панувати. А коли здвигнемо велику і вільну українську державу, без холопа і без пана, тоді не будемо тинятись по заморських країнах, мов ті сироти бездомні, але вернемо назад до нашого українського краю, до нашої української хати, бо в своїй хаті своя правда і сила і воля! Лише до діла, браття"2. Слова справді гідні уваги, висловлені далеко від України на самому початку XX ст., ще й досі не втратили своєї вартості та мають неабияке значення. 1 Драгая А. Український Народний Союз в минулому і сучасному //Українці у вільно 2 Гец М. Українська імміграція в Бразилії // Там же.— С. 56. \ На X конференції Руського Народного Союзу 1910 р. у місті Клівленді штату Огайо, під впливом єпископа С. Ортинського, що був головою Статутової комісії, винесено ухвалу, щоб змінити назву Руського Народного Союзу на Греко-католицький Руський Союз. Крім того, єп. Ортинський настоював, щоб Союз був підпорядкований кожночасному єпископові, та що тільки греко-католики могли бути його членами. Ухвала зі зміною назви організації наробила великих заколотів і роздорів вже на самій конференції, але ще більше після неї. Навіть самі делегати, які на конференції голосували за зміну назви, почали виступати проти неї, повернулись додому. Деякі відділи та й поодинокі члени на знак протесту виступили з членства Руського Народного Союзу й заснували Новий Руський Народний Союз, який пізніше (1918 р.) переназвали на Український Робітничий Союз. Була це так само, як і Руський Народний Союз, братська забезпеченева й культурно-освітня інституція, яка від самих початків виявила себе як демократична загальноукраїнська і неконфесійна. Український Робітничий Союз був толерантний до всіх релігійних віровизнань і спершу мав антиклерикальне спрямуванк". Політично він орієнтувався на демократично-радикальні групи в Галичині. З 1911 р. Український Робітничий Союз став видавати свій власний пресовий орган тижневик "Народна Воля". Остаточно головна канцелярія Украї
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 378; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.23.102.165 (0.022 с.) |