Національний рух 1870—1914 pp.

Із введенням нових реформ у Російській імперії, хоча й не зов­сім задовільних, почало розвиватися культурне життя, яке захоп­лювало чимраз ширші кола населення. Почалася організація шкіл для молоді, а для дорослих окремі недільні курси. В цьому русі чи­малу роль відіграло й українське студентство, яке пішло на працю "в народ" на різні посади — сільськими писарями, вчителями то­що, намагаючись бути ближче до народу та піднести його на ви­щий культурний рівень. Вони розповсюджували популярні укра­їнські брошури та шкільні підручники. Спочатку ніхто цьому не перешкоджав, і навіть російська преса друкувала твори українських письменників. Московська влада також не звертала уваги на зро­стання українського національного руху, який вона трактувала як культурно-освітню діяльність. Навпаки, вона видавала українською мовою відозви до українського селянства й дозволила видавати в Києві коштом Шкільної округи кілька українських книжок для на­родних шкіл. Але в короткому часі урядові чинники, ба навіть ши­рокі кола російської інтелігенції, побачивши, що український рух набирає сили — затривожилися. Зокрема, т.зв. слов'янофіли, які проповідували ідею об'єднання слов'ян під проводом Москви.

Росіяни, заборонивши назву "українець", "українка", називали український народ "малоросами", а себе "великоросами", які разом із білорусами творили ніби то один великий "російський народ". Тому вони поборювали й нищили те все, що вказувало на відруб­ність українського чи білоруського народів від роешського. Укра­їнську мову вважали діалектом роешської. Крім росіян, проти ук­раїнського національного руху виступили й поляки, зокрема на Пра­вобережжі. Ба, навіть і жиди приєдналися до ворогів украшського відродження, вбачаючи в тому русі сепаратистичні тенденції. Так між "добрими сусідами" для українського народу не було місця.

Взаємовідносини поміж росіянами, поляками й українцями ду­же правильно визначив чеський поет і публіцист Карел Гавлічек-Боровський (1821—1856), який писав, що більша частина Європи не правильно розцінює панславізм і взаємовідносини між росіяна­ми й поляками. "Ми не повинні думати про невинне ягня і про вовка, але зрозуміти, що то вовк зустрів вовка, а між ними ягня, яким є українці. Поляки самі пробували раніше знищити Росію, а тепер Росіяни пробують знищити Польщу... Україна — постійне прокляття, яке самі над собою виголосили поляки, це — яблуко незгоди, кинене долею між ці два народи, що збуджує між ними вічну ненависть, аж поки один із них не буде цілковито поневоле­ний, є джерелом незгоди. Придушення українських вольностей метиться на Польщі і на Росії... Духа українського народу похова­ли його сусіди, які почали ділитися його тілом і, як звичайно бу-

ває в таких випадках, зачали сваритися та ще й досі не поро­зумілися"¹.

Звільнення селян з кріпацького стану дозволило українській ін­телігенції зовсім відірватися від російських слов'янофілів і набли­зитися до свого народу. Приводом до цього послужив польський з'їзд у Гродні, на якому поляки висунули свої претензії до право­бережних губерній, що ніби з давніх-давен належали Польщі. Слов'янофіли всупереч цьому об'явили правобережні землі "иско­ни русскими". І тут українська інтелігенція з'ясовувала обом, що самі українці мають думати про себе і так як хотять, не питаючи нікого, отже не потребують опіки ні росіян, ні поляків².

Великодержавні претензії поляків і росіян не терпіли українських народовців і тому обидва табори накинулися на "сепаратистів", в числі яких поміщики визнавали найстрашнішим ліберального Ґа­лаґана, в якого бували відомі тоді "українофіли" Дорошенко та Глі-бов. Вони обвинувачували Григорія Галагана в тому, що він разом з іншими капіталістами, також "хохломанами" добивався, щоб ма­єтки у цьому краю купували виключно уродженці малоросійських губерній. Він вивів з Лівобережжя багато українців на посади по мирових установах, щоб через них мати можливість керувати спра­вами по своїх ідеях³.

Українські громади

Незважаючи на те, український рух зростав по різних містах Ук­раїни і поза нею. Де були більші скупчення українців, почали осно­вуватися т.зв. Громади, які гуртували у своїх рядах свідомих україн­ців, переважно студентів. Громади провадили національно-культурну та громадсько-політичну працю в межах Російської імперії. Перша така громада виникла в Петербурзі, де було багато української інте­лігенції, яка цікавилася українськими справами. До неї належали іс­торик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, поет Тарас Шевченко, колишній організатор Кирило-Методіївського Братства Василь Білозерський та ін. Білозерський за фінансовою підтримкою українських поміщиків Василя Тарновського та Григорія Галагана видавав літературно-науковий журнал "Основа", що в 1861—1862 pp. і був осередком українського національного руху.

Журнал виходив українською та російською мовами й коло нього гуртувалися найкращі уми України. Утверджуючи самобутність ук­раїнської національності, її риси, "Основа" стверджувала право ши-

рокого розвитку української національної культури в усіх її сферах і проявах¹. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського національного руху. Він мав великий вплив на культурний і літературний процеси і через те посідає важливе місце в історії української культури. На жаль, доноси, переслідування цензури, а за тим і фінансові труднощі, при­мусили видавців припинити видання журналу у листопаді 1862 р.

Особливо пам'ятно записав своє ім'я в історії українського ру­ху в ділянці культури, а зокрема в релігійному русі Пантелеймон Куліш, який переклав українською мовою Св. Письмо. Почав він цю працю в 1860 р. і, незважаючи на досить несприятливі умови, не тільки довів її до кінця разом із професором Віденського уні­верситету Іваном Пулюєм, визначним фізиком і винахідником, ро­дом з Галичини, але здійснив це видання. "Новий Заповіт" вий­шов 1880 p., а згодом коштом Британського Біблшного Товариства побачила світ і ціла українська Біблія. "Тим була сповнена давня мрія прихильників української культури і поступу народу",—писав Михайло Грушевський².

Український національний рух захопив не тільки українців, але навіть і частину молоді зі спольщених уже шляхетських родів Пра­вобережжя, яка почала вивчати історію України, її народний фоль­клор і мову. На чолі цього руху стали Володимир Антонович, Тадей Рильський та Борис Познанський. І якраз ці люди почали запере­чувати польські твердження, що мовляв, Правобережжя це части­на Польщі, що український народ є віткою польського народу, а йо­го мова — діалектом польської мови. Цей рух відомий в історії під назвою "українофільство".

Полякам не легко було з тим погодитися й вони згірдливо на­звали ту групу "хлопоманами" й закидали їй зраду польських ін­тересів і ренегатство. У відповідь на те Володимир Антонович опуб­лікував на сторінках журналу "Основа" свою статтю під заголов­ком "Сповідь", в якій заявив, що шляхтичі-поляки, які живуть в Україні й хочуть бути чесними зі собою, мають тільки два можли­ві шляхи: перший, повернутися до українського народу, якого ко­лись зреклися їхні предки. Працею і любов'ю вони повинні спо­кутувати за кривди, заподіяні тому народові, який виховав багато поколінь шляхетських колоністів, які визискували його працю і в заміну за те відплачувалися тому народові презирством та знева­гою. Вони знущалися над ним, зневажали його релігію, звичаї, мораль.

 

¹ The mind of modern Russia, edited by Hans Kohn.— New Brunswick, 1955.— P. 298.

² Слабчеико M. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX ст.— Харків,
1927.- Т. 2.- С. 309-310.

¹ Там же.- С. 310.

' Бернштейн М.Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50-х — 60-х років XIX ст. - Київ, 1959.- С 209.

² Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е удосконалене вид.— Він­ніпег, 1962.— С 132.

Другий шлях — це залишитися зайдами-паразитами, визиску­вачами українського народу й ворогами його національного роз­витку. Отже, маючи до вибору цих два шляхи, Антонович вибрав перший шлях — повернувся до віри предків і працював для добра свого народу.

У другій половині XIX ст. осередком українського національ­ного руху знову став Київ, де було багато видатних українських уче­них і студентів університету. Вони часто зустрічалися і в 1861 р. з тих зустрічей постала "Громада", яка на початку не мала жодних організаційних форм, ані якоїсь політичної програми. У 1862 р. ки­ївська "Громада" нараховувала понад 200 осіб і заявила, що єди­ний обов'язок її членів, як людей, що встигли дістати вищу осві­ту, полягає в тому, щоб ужити всіляких заходів до надання народу можливостей придбати освіту, усвідомити себе, свої потреби, умі­ти заявити їх, словом, внутрішнім своїм розвитком стати на той ступінь, на який він поставлений законом¹. Отже, в засаді київська, як і всі інші громади, присвячувала всю свою увагу культурній ро­боті, організації недільних шкіл з навчанням української мови, ук­раїнських концертів, видаванню підручників і творів красного пись­менства тощо.

Основним завданням громади було ширити освіту серед укра­їнського народу та ставати в обороні його гідності і прав. До полі­тики Громада і не вмішувалася, зате старалася впливати на зем­ства, щоб вони закладали школи, а також приділяли більше уваги розвиткові науки та письменства. Серед членів громади була низ­ка визначних науковців, які досліджували різні ділянки українського життя. Щойно з часом громади поставили собі за завдання, ши­рити українські національні ідеї серед українського населення².

Першим головою київської "Громади" був історик професор Во­лодимир Антонович (1834—1908). До неї належали такі визначні науковці, як мовознавець Кость Михальчук (1841—1914), філолог Павло Житецький (1837—1911), етнограф Павло Чубинський (1839— 1884), етнограф Борис Познанський (1841—1906), фольклорист Та-цей Рильський (1841—1902), статистик Олександер Русов (1847— 1915), етнограф Олександер Стоянов та інші. Київська "Громада" готувала до видання популярні книжечки для народу. В Києві вий­шла книжка "Дещо про світ божий", а в Петербурзі заходами пра­цівників журналу "Основа" появилося дві книжечки українською мовою "Оповідання зі святого Письма", яку опрацював священик Степан Опатович, та "Аритметика" Олександра Кониського.

Вслід за київською організувалися громади в Черніїхші, Вінни­ці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Хар­кові, а також в Москві.

Київська "Громада" підтримувала українське письменство, те­атр, музику тощо. У 1875 р. вона закупила російську газету "Кіев-скій Телеграф" і через цілий рік утримувала її, як свій орган, і на його сторінках висловлювалась на актуальні громадські справи.

Після проголошення Емського Указу київська "Громада" ого­лосила себе розпущеною, але насправді продовжувала існувати в зменшеному числі членів, потаємно під назвою "Стара Громада". Це був єдиний організований гурт в Україні свідомих українців аж до заснування Загальної Української Організації¹. "Стара Грома­да" складалася з людей різних політичних переконань, переважно правих, але були й соціалісти та революціонери. У "Громаді" твердо вимагалося, щоб в доборі членів мусіла бути одноголосність. Коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка у члени не прийма­ли. Завдяки тому не було між її членами злодіїв, хабарників, чор­носотенців і ніколи не було зрадника чи провокатора, як це часто траплялося в інших організаціях².

Власне київська "Стара Громада" придбала могилу Шевченка в Каневі, яку за матеріальною допомогою Золотоноського земства від­ремонтовано й поставлено залізного хреста. Довкруги могили роз­вела великий парк і побудовано сходи для виходу на гору³.

Налагоджувалися зв'язки не тільки з іншими громадами щц мос­ковською окупацією, але також і з Галичиною та Буковиною. Однак у політичному відношенні "Стара Громада" не спромоглася витво­рити окремої політичної думки чи ідеї, яка брала б до уваги перш за все інтереси украшського народу. Вона обстоювала перебудову Ро­сійської імперії на федерацію народностей з демократичним устро­єм, в якій Україна мала б широку земську, громадську та міську са­моуправу, тобто автономію. У своїх суспільних поглядах стояла на досить радикальному становищі, а деякі її члени схилялися до соці­алізму й мали зносини з російськими революційними партіями⁴.

У 1897 р. В. Антонович й О. Кониський зорганізували з'їзд пред­ставників громад, на якому створено Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, яка мала координувати працю всіх громад. Ця організація 1904 р. перетворилася на Українську Демократичну Партію, а згодом на Українську Демократично-Радикальну Партію.

Відділ Російського Географічного Товариства. Київська "Грома­да", до якої входили відомі професори й доценти університету, ви-

 

¹ Історія Української РСР: у двох томах,— Київ, 1967.— Т. 1.— С. 457. ^г Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х— на початку 80-х років XIX ст.— Київ, 1974.— С. 114.

¹ Чикаленко Є. Спогади, 1861—1907.— Нью-Йорк, 1955.— С 292.

² Там же.- С 293.

³ Там же.- С 295-296.

⁴ Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С 315.

 

кладачі київських гімназій, які прагнули повністю розгорнути й ле­галізувати свою діяльність і наукову роботу. У лютому 1873 р. захо­дом членів "Громади" В. Антоновича, В. Беренштама, Ф. Вовка, П. Житецького та інших у Києві був відкритий "Південно-Західній Від­діл Імператорського Російського Географічного Товариства" ("Юго-Западный отдел Императорского Русского Географического Обще­ства"), яке насправді було самостійним товариством. Його першим головою став власник великих земельних посілостей Чернігівщини й Полтавщини громадський діяч Григорій Галаган, діловим керівни­ком — відомий етнограф та громадський діяч Павло Чубинський. Членами Товариства стали лише українці, працівники на науковій ниві: історик Володимир Антонович, видатний економіст і соціолог з швейцарсько-українського роду Микола Зібер, історик і публіцист Михайло Драгоманов, основоположник української статистичної на­уки Олександер Русов та багато інших. Всі вони присвятили себе до­слідам української культури, історії та етнографії. Студії членів То­вариства визначали два основні моменти: а) інтерес до історії укра­їнського господарства в його окремих галузях, б) пильна увага до питань тогочасної української економіки.

У першій половині 70-х pp. відділ розвинув успішну дослідну роботу, до якої залучив широкі кола міської та сільської інтеліген­ції. Вони збирали етнографічні, фольклорні, історичні й економіч­ні матеріали з багатьох міст і сіл України. Відділ Географічного То­вариства 2 березня 1874 р. провів одноденний перепис населення міста Києва, статистично його опрацювавши. Виявилося, що мі­сто здебільшого заселене українцями. У 1875—1876 pp. появилося два томи "Записок" із багатим і цінним матеріалом з народної твор­чості: пісні, казки, легенди, давні акти і літописи та аналіз зробле­ного перепису населення Києва.

Крім того, Географічне Товариство допомогло влаштувати 1875 р. Міжнародний Археологічний Конгрес у Києві, на якому розгорнуто синтетичну картину України, як окремо своєрідно сформованого організму¹. У часі конгресу проф. В. Антонович організував виставку української археології, а також українських карт і грав'юр, яка здо­була загальносвітове визнання. В остаточному висліді Третій Архе­ологічний Конгрес був святом української археології².

На жаль, Географічне Товариство проіснувало не повних чоти­ри роки й було закрите внаслідок Емського Указу. Однак воно встигло організувати систематичне вивчення минулої і сучасної Ук­раїни, а також видати декілька популярно-наукових творів.

Емський Указ

Діяльність київської, як і інших громад в Україні, а також Відділу Географічного Товариства звернула на себе увагу московських шові­ністів, які знову засипали Петербург доносами про зростання укра­їнського сепаратизму. Олександер II створив у серпні 1875 р. спеці­альну комісію "для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю." І на підставі пропозицій тієї комісії цар, який саме тоді перебував на відпочинку в Німеччині, місті Емс, підписав закон про абсолютну заборону українського письменства. Закон отримав назву "Емський Указ" 1876 р. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими пісня­ми. Якщо хотіли організувати концерт, то всі пісні треба було пере­кладати російською мовою. Але тоді українці, не бажаючи співати по-російськи, перекладали пісні французькою мовою і спдвали по-французьки¹. Правда, в 1881 р. скасовано заборону влаштовувати те­атральні вистави українською мовою, але видано інші застереження й обмеження. Крім того, Указ суворо забороняв ввозити в межі ім­перії, без спеціального дозволу, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою².

Великою шкодою для української науки й культури було закриття Південно-Західного Відділу Географічного Товариства, а його ке­рівника етнографа Павла Чубинського звільнено з праці. Це було додаткове розпорядження до Емського Указу, яке підписав сам Олександер II. На пропозицію згаданої Комісії, заборонено було видавати "Кіевскій Телеграф" й усунено ряд професорів з Київсько­го Університету, в тому числі й Драгоманова, якого вислали з Ук­раїни. Відомий уже тоді письменник П. Куліш зрікся російського громадянства. Вслід за тим почалися репресії супроти окремих ді­ячів українського руху. Рівночасно комісія вирішила підтримувати матеріально москвофільський рух у Галичині, видаючи таємні суб­сидії на його видання, які особливо завзято боролиоя з українським рухом³.

Це був великий удар по українському рухові, але він не зумів припинити праць українських науковців. Не маючи змоги видава­ти свої твори в межах Російської імперії, вони видавали їх у Гали­чині під австрійською окупацією і звідти нелегально перевозили в Україну.

Провідні кола України не могли погодитися з Емським Указом. Низка організацій та поодиноких впливових людей, інтервенюва-

 

¹ Лаврінєнко Ю. Від Емського Указу до нової програми Хрущова // Листи до Прияте­
лів.— Нью-Арк., 1962.— Кн. 1—2.— С 3.

² Курінний П. Нариси з історії української археології //Університетські виклади.—
Авгсбург, 1947,- С 34.

¹ Чикаленко Є. Спогади.— С 86.

¹ Історія Української РСР.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 455.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 316.

 

ли, щоб уряд дозволив принаймні дітвору в школах навчати укра­їнською мовою. Київський адвокат і відомий письменник Конись-кий в 1890 р. подав прохання міністрові внутрішніх справ кн. І.М. Дурново, щоб взагалі скасувати Емський Указ. Олекса Кова­ленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську, про­сив міністерство дозволу видавати українською мовою тижневик "Україна". Два роки пізніше, 1892 р. Харківське Товариство Гра­мотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномовні ви­дання від обмежень¹. Але все це залишалося або без відповіді, або закінчувалося відмовою.

Зокрема, актуальною стала справа української мови в 1903 p., коли в Полтаві відкривався пам'ятник Іванові Котляревському. На саме відкриття з'їхалися представники з цілої України, включно із земель під австрійським пануванням, щоб вшанувати пам'ять батька модерної української літератури. Організатори зверталися до уряду за дозволом провести свято українською мовою, на честь батька української літературної мови, але уряд дозволу не дав. Одинокий виняток був зроблений для галицьких і буковинських делегатів, які могли промовляти по-українськи, бо не знали російської мови.

Щойно в січні 1905 p., завдяки заходам Олександра Лотоцького, високого урядовця імперського уряду, при співпраці Петра Садилова й Петра Стебницького та відомого письменника Данила Мордовия, який писав українською і російською мовами, вдалося досягнути то­го, що цар Микола II підписав документ про скасування заборони вживання української мови. У додатку до того заходами П. Сади­лова та О. Лотоцького Славістичний відділ імператорської Академії Наук на чолі із російським вченим і провідним славістом Олексієм Шахматовим заперечив шовіністичні російські твердження, що ук­раїнська мова — це тільки діалект російської, ствердивши, що це є цілком самостійна мова. Академія Наук також видала записку "Про знесення заборони малоросійського друкованого слова" при кінці березня 1905 р. і від себе додала побажання, щоб "малоруське насе­лення мало таке саме право, як і великороси, говорити публічно і друкуватися рідною мовою"².

Михайло Драгоманов

Одним із викладачів, звільнених з посад Київського універси­тету, був молодий професор Михайло Драгоманов, що звернув на себе увагу працями, які друкувалися в журналі "Вестник Европы". У цих статтях він обговорював ставлення української громадсько-

¹ Пріцак О. Роля О. Лотоцького в уневажненні Указу заборони українського слова з
1876 року // Свобода.- 1981.— Ч. 4.-8 січня.

² Пріцак О. Вказ. праця // Там же.—Ч. 5.-9 січня.

 

 

сті до внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії. За те його усунено з праці згідно з наказом самого царя ще 1875 p., перед проголошенням Емського Указу. Драгоманову дава­ли замість професорства у Київському університеті посаду в одно­му із університетів Росії, але він відмовився.

Київська "Громада" вислала Драгоманова за кордон, щоб він у Відні, який тоді був важливим політичним центром, розбудував ук­раїнський осередок для інформування Західної Європи про укра­їнські справи. Однак у Відні Драгоманов не затримався, а 1878 р. переїхав до Женеви, яка тоді вже була осередком московських ре­волюціонерів. Там почав видавати перший модерний український політичний журнал "Громада" та різні інші брошури західноєвро­пейськими мовами з інформаціями про українські проблеми вза­галі, а під московською окупацією зокрема. Оскільки Драгоманов почав переходити на соціалістичні позиції, київська "Громада" у 1886 р. відмовилася далі фінансувати його діяльність. Переїхавши 1889 р. до Болгарії, він працював професором загальної історії в Софійському університеті. В Софії передчасно М.Драгоманов по­мер 1895 р.

Як політичний мислитель Драгоманов проповідував федерацію України з Москвою, бо не бачив реальних сил, на які міг би опер­тися український сепаратизм¹. У батьківському домі він виховувався під впливом московських ідей, якими захоплювався не тільки його батько, але й дід. Через те він не мав ідеї української державності, навпаки, він ту ідею завзято поборював, будучи ворогом усякої дер­жавності взагалі, а української спеціально².

"Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київському періоді було переконання про конечність міститися українству, і політично і літературно, під одним дахом з росій-ством,— писав Іван Франко. — Українська література — популяр­на, для домашнього вжитку; все що понад те, повинні українці, за прикладом Гоголя й Костомарова, писати по-російськи, наповня­ючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю. Ті са­мі думки пробував Драгоманов ширити і в Галичині, та тут вони зу­стріли рішучий опір навіть з боку прихильників Драгоманова, як В. Новицький. Не багато змодифікував він ті думки й тоді, коли ро­сійські порядки змусили його шукати захисту для вільного українсь­кого слова за границею"³.

¹ Дорошенко В. Михайло Драгоманів (1841—1895) // Життя і знання. 1935.— Ч. 6.—
С 163.

² Будзнновський В. Історія національної думки на тлі моїх споминів // Новий Час
(Львів).—1934.— Число 101.— 9 травня.— С. 2.

^J Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50 томах.— Т. 45,— Київ, 1986.- С 2S2.

27!

Будучи демократом, Драгоманов вірив, що Україна з демокра­тичною Росією буде мати власну автономію, а тим самим змогу всебічно розвивати свою мову й культуру. Він заперечував будь-який державний централізм, вважаючи його породженням ро­сійського державного централізму. Драгоманов виступав за повну децентралізацію Росії, за демократичну перебудову її на принци­пах федерації. Росію він уявляв у вигляді союзних вільних соціалі­стичних громад, які в свою чергу мали б входити до федеративно­го союзу всіх слов'янських народів¹.

У своїх політичних працях Драгоманов називав українців не інакше, як тільки південними росіянами і, на його думку, такими вони повинні бути. "Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами бо­ротьбою зі спільним ворогом абсолютизмом, а в своїх програмових на­рисах, особливо у "Вільній Спілці", дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу територіальний поділ"².

Федералізм Драгоманов поширював у своїх теоріях на сферу по­літичної боротьби і на культуру. Проте, вимагаючи визнання пра­ва на організацію політичних партій за національним принципом для різних національностей, він різко виступив проти марксистів, закидаючи їм відірваність від дійсності. Думки з цього приводу він детально розвинув у проекті Всеросійської конституції "Вільна Спіл­ка" ("Вольный Союз"), тому деякі російські ліберали вважали Дра-гоманова за основника першої російської конституційної теорії'.

Драгоманов мав великий вплив на своїх сучасників — україн­ців як на Наддніпрянщині, так і в Галичині й Буковині, зокрема серед молоді. Користаючи з більш ліберальних обставин Австро-Угорщини, в 1870 pp. Драгоманов друкував у Галичині свої анти­релігійні твори, якими підкопував авторитет української греко-ка-толицької ієрархії й духовенства, головного авангарда українсько­го національного відродження на українських землях під Австрі­єю. У розпалі своєї боротьби з клерикалізмом Драгоманов не зу­мів правильно оцінити, яку важливу роль відогравала Греко-Като-лицька Церква для українського народу в Галичині.

Драгоманов закликав українську інтелігенцію до більшої рухли­вості, щоб поширити організацію, здобуваючи вплив на широкі на­родні маси, а особливо на міста. Перебуваючи довгі роки поза Ук­раїною, Драгоманов з власного досвіду радив щадити українські на­ціональні сили. "Кожний українець, що покидає Україну, кожна копійка потрачена не на українську справу, кожне слово сказане не по-українському,— остерігав Драгоманов,— це видаток з укра­їнської мужицької скарбниці, який до неї ніколи не повернеться".

¹ Лукеренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова.— Київ, 1965.— С. 32,

² Франко І. Вказ. праця.— С. 282—283.
' Лукеренко В.Л. Вказ. праця.— С. 32.

Драгоманов був контроверсійною особою за життя й такою за­лишився в історії. Деякі прибічники його теорій вважають, що хоча Драгоманов не був на словах прихильником відірвання Укра­їни від Росії, однак своєю працею зробив для цього відірвання куди більше, ніж хто інший¹. Незважаючи на це слід твердити, що власне М. Драгоманов був першим, хто виніс проблему україн­ства, а зокрема переслідування української мови, на ширшу між­народну арену.

Помимо великого відчуття реалізму в політичнш тактиці бороть­би за автономію, Драгоманов не спромігся проаналізувати пробле­му до кінця і під впливом вчення французького мислителя Прудо-на переходив в утопію, коли йшлося про те, як до тієї демокра­тичної федерації можна буде дійти та як така федерація буде існу­вати. Леон Василевський, польський політик соціалістичного на­прямку і знавець українських справ, вважав, що "занадто оптимі­стичний федералізм Драгоманова затримав розвиток української по­літичної думки на 50 років"². Правдивість цього передбачення ви­явилася в часі української революції 1917—1918 pp.

Культура та мистецтво

Доба 80-х і першої половини 90-х років XIX ст. була, мабуть, найглухішою в історії українського національного руху³. Різні за­борони з боку уряду не дозволяли київській та й іншим громадам на якусь ширшу діяльність і тому українські вчені на чолі з В. Ан­тоновичем звернули свою увагу на науковий місячний журнал "Кі-євская старина", що його у 1882 р. заснував історик і педагог Те-офан Лебединцев і який виходив російською мовою аж до 1906 р. Довкола того журналу згуртувалася велика група українських уче­них, а також поляків і росіян, які працювали в ділянці україноз­навства і друкували там свої наукові праці з історії України, мови, етнографії, історії української літератури, права тощо. "Кіевская ста­рина" внесла поважний вклад в українську науку й культуру. "Про­тягом 25 років "Кіевская старина" була єдиним друкованим орга­ном української думки в Російській імперії й енциклопедією істо­рії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою"⁴. Велику фінансову допомогу журналу надавали меценати української науки Василь Тарновський-молодший та Василь Симиренко (1835— 1915). В. Симиренко залишив весь свій маєток вартістю близько

¹ Дорошенко В. Вказ. праця.— С. 163.

² Wasilewski L. Przedswiat.— Londyn, 1896—Ks. 10; Мухин M. З життя академіка А.
Кримського // Визвольний Шлях.— 1963.— Кн. 7.— С 884—885.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 317.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.—С. 320.

 

10 млн. рублів для "Товариства допомоги українській літературі, ми­стецтву й науці" з умовою, що з нього можна буде витрачати на поточні культурні потреби тільки відсотки, а сам капітал повинен залишатися непорушним. На жаль, цієї фундації не вдалося зре­алізувати через воєнні дії та остаточну окупацію України більшо­виками.

В. Симиренко був одним із найбільших українських мецена­тів, він підтримував не тільки "Київську старину", але також був одним із головних грошедавців на потреби Наукового Товариства ім. Шевченка й журналу "Літературно-Науковий Вісник" у Льво­ві та інших українських часописів. Він також заснував і утриму­вав у своєму селі Сидорівці один з кращих українських народних театрів.

Незважаючи на всі переслідування українського руху та на всі за­борони з боку уряду, в Україні творилася українська наука. Видатні науковці опрацьовували історію України, з'явилися праці про укра­їнську мову й літературу, на науковій ниві працювали історик Олек-сандер Лазаревський, мовознавець і фольклорист Олександер Потеб­ня, дослідник історії української мови Павло Житецький, правник Олександер Кістяківський, історик і етнограф Микола Петров.

Із важливих українських письменників того часу були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Мирний, Степан Руданський та інші.

У XIX ст. збільшувалася кількість українців у різних установах, різних галузях культури, але водночас зменшувалися можливості знайти відповідні посади в Україні. Унаслідок того, а зокрема після таємного Валуєвського указу з 1863 р. та Емського Указу з 1876 р. багато українських талантів емігрувало до Росії, де можна було більш свобідно себе виявити. Кількість українських діячів, які включилися в російську культуру, була дуже велика¹. До них слід зачислити з письменників Миколу Гоголя, Федора Достоєвсь-кого, Григорія Данилевського, Володимира Короленка; з компо­зиторів Петра Чайковського, з філософів Володимира Соловйова, Памфіла Юркевича, славетного педагога Костянтина Ушинського, братів Ігоря й Володимира Грабарів, внуків Адольфа Дворянсько­го, різьбяря Івана Мартоса та багато, багато інших українців, які сьогодні відомі, як діячі російської культури.

Трагедією України XIX ст. було те, що на відміну від XVIII ст. почали вважати за росіян (русских) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували свої твори в російських часописах і т.д. "Здійснилося побажання Катерини II, — писала Наталя Полонська-Василенко, — щоб сама назва Тетьман-

¹ Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик. — 1964.— Ч. 4.- С 10.

щини зникла". У ХГХ ст. стала зникати сама назва України, яку офі­ційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный край", "Южно-русские губернии"¹ (Південно-Західний край, Пів­денні російські губернії).

Вільне українське друковане слово видань з'являлося на землях під Австро-Угорщиною і приходило в Україну навіть у добу най-сильніших переслідувань. Гідним уваги є те, що навіть тоді, "коли замовкали майже всі прояви українського життя й воно ледве жев­ріло під гнетом утисків і заборон, не припинявся постійний прип­лив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців,— як це твердив історик Дмитро Дорошенко,— поста­чали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників"². Хоча, правду сказавши, з-поміж українських панів тільки одиниці постійно підтримували український рух у 1860—1870 pp.³.

Точні та прикладні науки. Не відставали українці і в ділянці точних та прикладних наук, й впродовж XIX ст. появилася низка визначних науковців світової слави, з яких, на жаль, багато зара­ховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких вони працювали А насправді вони були синами українського народу, якого вони' не цуралися.

До таких належав Михайло Остроградський, видатний матема­тик (1801-1862), який народився в с Пашинівка на Полтавщині. У 1820 р. він блискуче закінчив Харківський університет, і згідно з но­вим законом йому прислуговувано звання кандидата наук. Однак, незважаючи на знаменитий атестат, трикратні успішні екзамени і свою обдарованість, молодий Остроградський зустрівся з непередба­ченими труднощами в отриманні цього наукового ступеня. Не ма­ючи успіху на батьківщині, в 1822 р. він виїхав до Парижа продо­вжувати свої студії, без потрібного фінансового забезпечення.

Студіюючи в Парижі, щоб оволодіти новими теоріями приро­дознавства й виробити навички самостійної математичної творчо­сті, вігі відвідував також відкриті засідання Паризької Академії Наук, це на нього звернули увагу славні французькі вчені. І власне тут Остроградський одержав свої перші наукові результати і, остаточ­но оформившись як учений математик, став викладачем свого улюб­леного предмету, а незабаром очолив кафедру математики у па­ризькому коледжі Генріха IV.

По шістьох роках Остроградський покинув Париж і виїхав до Росії (Петербург), де він представив ще дві свої наукові праці і 17 груд­ня 1828 р. був обраний ад'юнктом Академії Наук з прикладної ма­тематики, тобто помічником академіка. Ще цього самого року він

¹ Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.—С. 12.

² Там же.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 312.

почав викладати математику в Морському Кадетському корпусі. "За два роки Остроградський робить десять доповідей, присвячуючи їх актуальним питанням теорії хвиль, теорії теплоти, пружним коли­ванням, віковим нерівностям у русі планет, рівновазі і руху твер­дих тіл. Водночас учений з великим успіхом читає перший публіч­ний курс з небесної механіки"¹.

Видатних результатів М. Остроградс