Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Національний рух 1870—1914 pp.Содержание книги
Поиск на нашем сайте Із введенням нових реформ у Російській імперії, хоча й не зовсім задовільних, почало розвиватися культурне життя, яке захоплювало чимраз ширші кола населення. Почалася організація шкіл для молоді, а для дорослих окремі недільні курси. В цьому русі чималу роль відіграло й українське студентство, яке пішло на працю "в народ" на різні посади — сільськими писарями, вчителями тощо, намагаючись бути ближче до народу та піднести його на вищий культурний рівень. Вони розповсюджували популярні українські брошури та шкільні підручники. Спочатку ніхто цьому не перешкоджав, і навіть російська преса друкувала твори українських письменників. Московська влада також не звертала уваги на зростання українського національного руху, який вона трактувала як культурно-освітню діяльність. Навпаки, вона видавала українською мовою відозви до українського селянства й дозволила видавати в Києві коштом Шкільної округи кілька українських книжок для народних шкіл. Але в короткому часі урядові чинники, ба навіть широкі кола російської інтелігенції, побачивши, що український рух набирає сили — затривожилися. Зокрема, т.зв. слов'янофіли, які проповідували ідею об'єднання слов'ян під проводом Москви. Росіяни, заборонивши назву "українець", "українка", називали український народ "малоросами", а себе "великоросами", які разом із білорусами творили ніби то один великий "російський народ". Тому вони поборювали й нищили те все, що вказувало на відрубність українського чи білоруського народів від роешського. Українську мову вважали діалектом роешської. Крім росіян, проти українського національного руху виступили й поляки, зокрема на Правобережжі. Ба, навіть і жиди приєдналися до ворогів украшського відродження, вбачаючи в тому русі сепаратистичні тенденції. Так між "добрими сусідами" для українського народу не було місця. Взаємовідносини поміж росіянами, поляками й українцями дуже правильно визначив чеський поет і публіцист Карел Гавлічек-Боровський (1821—1856), який писав, що більша частина Європи не правильно розцінює панславізм і взаємовідносини між росіянами й поляками. "Ми не повинні думати про невинне ягня і про вовка, але зрозуміти, що то вовк зустрів вовка, а між ними ягня, яким є українці. Поляки самі пробували раніше знищити Росію, а тепер Росіяни пробують знищити Польщу... Україна — постійне прокляття, яке самі над собою виголосили поляки, це — яблуко незгоди, кинене долею між ці два народи, що збуджує між ними вічну ненависть, аж поки один із них не буде цілковито поневолений, є джерелом незгоди. Придушення українських вольностей метиться на Польщі і на Росії... Духа українського народу поховали його сусіди, які почали ділитися його тілом і, як звичайно бу- ває в таких випадках, зачали сваритися та ще й досі не порозумілися"1. Звільнення селян з кріпацького стану дозволило українській інтелігенції зовсім відірватися від російських слов'янофілів і наблизитися до свого народу. Приводом до цього послужив польський з'їзд у Гродні, на якому поляки висунули свої претензії до правобережних губерній, що ніби з давніх-давен належали Польщі. Слов'янофіли всупереч цьому об'явили правобережні землі "искони русскими". І тут українська інтелігенція з'ясовувала обом, що самі українці мають думати про себе і так як хотять, не питаючи нікого, отже не потребують опіки ні росіян, ні поляків2. Великодержавні претензії поляків і росіян не терпіли українських народовців і тому обидва табори накинулися на "сепаратистів", в числі яких поміщики визнавали найстрашнішим ліберального Ґалаґана, в якого бували відомі тоді "українофіли" Дорошенко та Глі-бов. Вони обвинувачували Григорія Галагана в тому, що він разом з іншими капіталістами, також "хохломанами" добивався, щоб маєтки у цьому краю купували виключно уродженці малоросійських губерній. Він вивів з Лівобережжя багато українців на посади по мирових установах, щоб через них мати можливість керувати справами по своїх ідеях3. Українські громади Незважаючи на те, український рух зростав по різних містах України і поза нею. Де були більші скупчення українців, почали основуватися т.зв. Громади, які гуртували у своїх рядах свідомих українців, переважно студентів. Громади провадили національно-культурну та громадсько-політичну працю в межах Російської імперії. Перша така громада виникла в Петербурзі, де було багато української інтелігенції, яка цікавилася українськими справами. До неї належали історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, поет Тарас Шевченко, колишній організатор Кирило-Методіївського Братства Василь Білозерський та ін. Білозерський за фінансовою підтримкою українських поміщиків Василя Тарновського та Григорія Галагана видавав літературно-науковий журнал "Основа", що в 1861—1862 pp. і був осередком українського національного руху. Журнал виходив українською та російською мовами й коло нього гуртувалися найкращі уми України. Утверджуючи самобутність української національності, її риси, "Основа" стверджувала право ши- рокого розвитку української національної культури в усіх її сферах і проявах1. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського національного руху. Він мав великий вплив на культурний і літературний процеси і через те посідає важливе місце в історії української культури. На жаль, доноси, переслідування цензури, а за тим і фінансові труднощі, примусили видавців припинити видання журналу у листопаді 1862 р. Особливо пам'ятно записав своє ім'я в історії українського руху в ділянці культури, а зокрема в релігійному русі Пантелеймон Куліш, який переклав українською мовою Св. Письмо. Почав він цю працю в 1860 р. і, незважаючи на досить несприятливі умови, не тільки довів її до кінця разом із професором Віденського університету Іваном Пулюєм, визначним фізиком і винахідником, родом з Галичини, але здійснив це видання. "Новий Заповіт" вийшов 1880 p., а згодом коштом Британського Біблшного Товариства побачила світ і ціла українська Біблія. "Тим була сповнена давня мрія прихильників української культури і поступу народу",—писав Михайло Грушевський2. Український національний рух захопив не тільки українців, але навіть і частину молоді зі спольщених уже шляхетських родів Правобережжя, яка почала вивчати історію України, її народний фольклор і мову. На чолі цього руху стали Володимир Антонович, Тадей Рильський та Борис Познанський. І якраз ці люди почали заперечувати польські твердження, що мовляв, Правобережжя це частина Польщі, що український народ є віткою польського народу, а його мова — діалектом польської мови. Цей рух відомий в історії під назвою "українофільство". Полякам не легко було з тим погодитися й вони згірдливо назвали ту групу "хлопоманами" й закидали їй зраду польських інтересів і ренегатство. У відповідь на те Володимир Антонович опублікував на сторінках журналу "Основа" свою статтю під заголовком "Сповідь", в якій заявив, що шляхтичі-поляки, які живуть в Україні й хочуть бути чесними зі собою, мають тільки два можливі шляхи: перший, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки. Працею і любов'ю вони повинні спокутувати за кривди, заподіяні тому народові, який виховав багато поколінь шляхетських колоністів, які визискували його працю і в заміну за те відплачувалися тому народові презирством та зневагою. Вони знущалися над ним, зневажали його релігію, звичаї, мораль.
1 The mind of modern Russia, edited by Hans Kohn.— New Brunswick, 1955.— P. 298. 2 Слабчеико M. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX ст.— Харків, 1 Там же.- С. 310. ' Бернштейн М.Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50-х — 60-х років XIX ст. - Київ, 1959.- С 209. 2 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е удосконалене вид.— Вінніпег, 1962.— С 132. Другий шлях — це залишитися зайдами-паразитами, визискувачами українського народу й ворогами його національного розвитку. Отже, маючи до вибору цих два шляхи, Антонович вибрав перший шлях — повернувся до віри предків і працював для добра свого народу. У другій половині XIX ст. осередком українського національного руху знову став Київ, де було багато видатних українських учених і студентів університету. Вони часто зустрічалися і в 1861 р. з тих зустрічей постала "Громада", яка на початку не мала жодних організаційних форм, ані якоїсь політичної програми. У 1862 р. київська "Громада" нараховувала понад 200 осіб і заявила, що єдиний обов'язок її членів, як людей, що встигли дістати вищу освіту, полягає в тому, щоб ужити всіляких заходів до надання народу можливостей придбати освіту, усвідомити себе, свої потреби, уміти заявити їх, словом, внутрішнім своїм розвитком стати на той ступінь, на який він поставлений законом1. Отже, в засаді київська, як і всі інші громади, присвячувала всю свою увагу культурній роботі, організації недільних шкіл з навчанням української мови, українських концертів, видаванню підручників і творів красного письменства тощо. Основним завданням громади було ширити освіту серед українського народу та ставати в обороні його гідності і прав. До політики Громада і не вмішувалася, зате старалася впливати на земства, щоб вони закладали школи, а також приділяли більше уваги розвиткові науки та письменства. Серед членів громади була низка визначних науковців, які досліджували різні ділянки українського життя. Щойно з часом громади поставили собі за завдання, ширити українські національні ідеї серед українського населення2. Першим головою київської "Громади" був історик професор Володимир Антонович (1834—1908). До неї належали такі визначні науковці, як мовознавець Кость Михальчук (1841—1914), філолог Павло Житецький (1837—1911), етнограф Павло Чубинський (1839— 1884), етнограф Борис Познанський (1841—1906), фольклорист Та-цей Рильський (1841—1902), статистик Олександер Русов (1847— 1915), етнограф Олександер Стоянов та інші. Київська "Громада" готувала до видання популярні книжечки для народу. В Києві вийшла книжка "Дещо про світ божий", а в Петербурзі заходами працівників журналу "Основа" появилося дві книжечки українською мовою "Оповідання зі святого Письма", яку опрацював священик Степан Опатович, та "Аритметика" Олександра Кониського. Вслід за київською організувалися громади в Черніїхші, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також в Москві. Київська "Громада" підтримувала українське письменство, театр, музику тощо. У 1875 р. вона закупила російську газету "Кіев-скій Телеграф" і через цілий рік утримувала її, як свій орган, і на його сторінках висловлювалась на актуальні громадські справи. Після проголошення Емського Указу київська "Громада" оголосила себе розпущеною, але насправді продовжувала існувати в зменшеному числі членів, потаємно під назвою "Стара Громада". Це був єдиний організований гурт в Україні свідомих українців аж до заснування Загальної Української Організації1. "Стара Громада" складалася з людей різних політичних переконань, переважно правих, але були й соціалісти та революціонери. У "Громаді" твердо вимагалося, щоб в доборі членів мусіла бути одноголосність. Коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка у члени не приймали. Завдяки тому не було між її членами злодіїв, хабарників, чорносотенців і ніколи не було зрадника чи провокатора, як це часто траплялося в інших організаціях2. Власне київська "Стара Громада" придбала могилу Шевченка в Каневі, яку за матеріальною допомогою Золотоноського земства відремонтовано й поставлено залізного хреста. Довкруги могили розвела великий парк і побудовано сходи для виходу на гору3. Налагоджувалися зв'язки не тільки з іншими громадами щц московською окупацією, але також і з Галичиною та Буковиною. Однак у політичному відношенні "Стара Громада" не спромоглася витворити окремої політичної думки чи ідеї, яка брала б до уваги перш за все інтереси украшського народу. Вона обстоювала перебудову Російської імперії на федерацію народностей з демократичним устроєм, в якій Україна мала б широку земську, громадську та міську самоуправу, тобто автономію. У своїх суспільних поглядах стояла на досить радикальному становищі, а деякі її члени схилялися до соціалізму й мали зносини з російськими революційними партіями4. У 1897 р. В. Антонович й О. Кониський зорганізували з'їзд представників громад, на якому створено Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, яка мала координувати працю всіх громад. Ця організація 1904 р. перетворилася на Українську Демократичну Партію, а згодом на Українську Демократично-Радикальну Партію. Відділ Російського Географічного Товариства. Київська "Громада", до якої входили відомі професори й доценти університету, ви-
1 Історія Української РСР: у двох томах,— Київ, 1967.— Т. 1.— С. 457. г Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х— на початку 80-х років XIX ст.— Київ, 1974.— С. 114. 1 Чикаленко Є. Спогади, 1861—1907.— Нью-Йорк, 1955.— С 292. 2 Там же.- С 293. 3 Там же.- С 295-296. 4 Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С 315.
кладачі київських гімназій, які прагнули повністю розгорнути й легалізувати свою діяльність і наукову роботу. У лютому 1873 р. заходом членів "Громади" В. Антоновича, В. Беренштама, Ф. Вовка, П. Житецького та інших у Києві був відкритий "Південно-Західній Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства" ("Юго-Западный отдел Императорского Русского Географического Общества"), яке насправді було самостійним товариством. Його першим головою став власник великих земельних посілостей Чернігівщини й Полтавщини громадський діяч Григорій Галаган, діловим керівником — відомий етнограф та громадський діяч Павло Чубинський. Членами Товариства стали лише українці, працівники на науковій ниві: історик Володимир Антонович, видатний економіст і соціолог з швейцарсько-українського роду Микола Зібер, історик і публіцист Михайло Драгоманов, основоположник української статистичної науки Олександер Русов та багато інших. Всі вони присвятили себе дослідам української культури, історії та етнографії. Студії членів Товариства визначали два основні моменти: а) інтерес до історії українського господарства в його окремих галузях, б) пильна увага до питань тогочасної української економіки. У першій половині 70-х pp. відділ розвинув успішну дослідну роботу, до якої залучив широкі кола міської та сільської інтелігенції. Вони збирали етнографічні, фольклорні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України. Відділ Географічного Товариства 2 березня 1874 р. провів одноденний перепис населення міста Києва, статистично його опрацювавши. Виявилося, що місто здебільшого заселене українцями. У 1875—1876 pp. появилося два томи "Записок" із багатим і цінним матеріалом з народної творчості: пісні, казки, легенди, давні акти і літописи та аналіз зробленого перепису населення Києва. Крім того, Географічне Товариство допомогло влаштувати 1875 р. Міжнародний Археологічний Конгрес у Києві, на якому розгорнуто синтетичну картину України, як окремо своєрідно сформованого організму1. У часі конгресу проф. В. Антонович організував виставку української археології, а також українських карт і грав'юр, яка здобула загальносвітове визнання. В остаточному висліді Третій Археологічний Конгрес був святом української археології2. На жаль, Географічне Товариство проіснувало не повних чотири роки й було закрите внаслідок Емського Указу. Однак воно встигло організувати систематичне вивчення минулої і сучасної України, а також видати декілька популярно-наукових творів. Емський Указ Діяльність київської, як і інших громад в Україні, а також Відділу Географічного Товариства звернула на себе увагу московських шовіністів, які знову засипали Петербург доносами про зростання українського сепаратизму. Олександер II створив у серпні 1875 р. спеціальну комісію "для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю." І на підставі пропозицій тієї комісії цар, який саме тоді перебував на відпочинку в Німеччині, місті Емс, підписав закон про абсолютну заборону українського письменства. Закон отримав назву "Емський Указ" 1876 р. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хотіли організувати концерт, то всі пісні треба було перекладати російською мовою. Але тоді українці, не бажаючи співати по-російськи, перекладали пісні французькою мовою і спдвали по-французьки1. Правда, в 1881 р. скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою, але видано інші застереження й обмеження. Крім того, Указ суворо забороняв ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою2. Великою шкодою для української науки й культури було закриття Південно-Західного Відділу Географічного Товариства, а його керівника етнографа Павла Чубинського звільнено з праці. Це було додаткове розпорядження до Емського Указу, яке підписав сам Олександер II. На пропозицію згаданої Комісії, заборонено було видавати "Кіевскій Телеграф" й усунено ряд професорів з Київського Університету, в тому числі й Драгоманова, якого вислали з України. Відомий уже тоді письменник П. Куліш зрікся російського громадянства. Вслід за тим почалися репресії супроти окремих діячів українського руху. Рівночасно комісія вирішила підтримувати матеріально москвофільський рух у Галичині, видаючи таємні субсидії на його видання, які особливо завзято боролиоя з українським рухом3. Це був великий удар по українському рухові, але він не зумів припинити праць українських науковців. Не маючи змоги видавати свої твори в межах Російської імперії, вони видавали їх у Галичині під австрійською окупацією і звідти нелегально перевозили в Україну. Провідні кола України не могли погодитися з Емським Указом. Низка організацій та поодиноких впливових людей, інтервенюва-
1 Лаврінєнко Ю. Від Емського Указу до нової програми Хрущова // Листи до Прияте 2 Курінний П. Нариси з історії української археології //Університетські виклади.— 1 Чикаленко Є. Спогади.— С 86. 1 Історія Української РСР.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 455. ' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 316.
ли, щоб уряд дозволив принаймні дітвору в школах навчати українською мовою. Київський адвокат і відомий письменник Конись-кий в 1890 р. подав прохання міністрові внутрішніх справ кн. І.М. Дурново, щоб взагалі скасувати Емський Указ. Олекса Коваленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську, просив міністерство дозволу видавати українською мовою тижневик "Україна". Два роки пізніше, 1892 р. Харківське Товариство Грамотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномовні видання від обмежень1. Але все це залишалося або без відповіді, або закінчувалося відмовою. Зокрема, актуальною стала справа української мови в 1903 p., коли в Полтаві відкривався пам'ятник Іванові Котляревському. На саме відкриття з'їхалися представники з цілої України, включно із земель під австрійським пануванням, щоб вшанувати пам'ять батька модерної української літератури. Організатори зверталися до уряду за дозволом провести свято українською мовою, на честь батька української літературної мови, але уряд дозволу не дав. Одинокий виняток був зроблений для галицьких і буковинських делегатів, які могли промовляти по-українськи, бо не знали російської мови. Щойно в січні 1905 p., завдяки заходам Олександра Лотоцького, високого урядовця імперського уряду, при співпраці Петра Садилова й Петра Стебницького та відомого письменника Данила Мордовия, який писав українською і російською мовами, вдалося досягнути того, що цар Микола II підписав документ про скасування заборони вживання української мови. У додатку до того заходами П. Садилова та О. Лотоцького Славістичний відділ імператорської Академії Наук на чолі із російським вченим і провідним славістом Олексієм Шахматовим заперечив шовіністичні російські твердження, що українська мова — це тільки діалект російської, ствердивши, що це є цілком самостійна мова. Академія Наук також видала записку "Про знесення заборони малоросійського друкованого слова" при кінці березня 1905 р. і від себе додала побажання, щоб "малоруське населення мало таке саме право, як і великороси, говорити публічно і друкуватися рідною мовою"2. Михайло Драгоманов Одним із викладачів, звільнених з посад Київського університету, був молодий професор Михайло Драгоманов, що звернув на себе увагу працями, які друкувалися в журналі "Вестник Европы". У цих статтях він обговорював ставлення української громадсько- 1 Пріцак О. Роля О. Лотоцького в уневажненні Указу заборони українського слова з 2 Пріцак О. Вказ. праця // Там же.—Ч. 5.-9 січня.
сті до внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії. За те його усунено з праці згідно з наказом самого царя ще 1875 p., перед проголошенням Емського Указу. Драгоманову давали замість професорства у Київському університеті посаду в одному із університетів Росії, але він відмовився. Київська "Громада" вислала Драгоманова за кордон, щоб він у Відні, який тоді був важливим політичним центром, розбудував український осередок для інформування Західної Європи про українські справи. Однак у Відні Драгоманов не затримався, а 1878 р. переїхав до Женеви, яка тоді вже була осередком московських революціонерів. Там почав видавати перший модерний український політичний журнал "Громада" та різні інші брошури західноєвропейськими мовами з інформаціями про українські проблеми взагалі, а під московською окупацією зокрема. Оскільки Драгоманов почав переходити на соціалістичні позиції, київська "Громада" у 1886 р. відмовилася далі фінансувати його діяльність. Переїхавши 1889 р. до Болгарії, він працював професором загальної історії в Софійському університеті. В Софії передчасно М.Драгоманов помер 1895 р. Як політичний мислитель Драгоманов проповідував федерацію України з Москвою, бо не бачив реальних сил, на які міг би опертися український сепаратизм1. У батьківському домі він виховувався під впливом московських ідей, якими захоплювався не тільки його батько, але й дід. Через те він не мав ідеї української державності, навпаки, він ту ідею завзято поборював, будучи ворогом усякої державності взагалі, а української спеціально2. "Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київському періоді було переконання про конечність міститися українству, і політично і літературно, під одним дахом з росій-ством,— писав Іван Франко. — Українська література — популярна, для домашнього вжитку; все що понад те, повинні українці, за прикладом Гоголя й Костомарова, писати по-російськи, наповняючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю. Ті самі думки пробував Драгоманов ширити і в Галичині, та тут вони зустріли рішучий опір навіть з боку прихильників Драгоманова, як В. Новицький. Не багато змодифікував він ті думки й тоді, коли російські порядки змусили його шукати захисту для вільного українського слова за границею"3. 1 Дорошенко В. Михайло Драгоманів (1841—1895) // Життя і знання. 1935.— Ч. 6.— 2 Будзнновський В. Історія національної думки на тлі моїх споминів // Новий Час J Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50 томах.— Т. 45,— Київ, 1986.- С 2S2. 27! Будучи демократом, Драгоманов вірив, що Україна з демократичною Росією буде мати власну автономію, а тим самим змогу всебічно розвивати свою мову й культуру. Він заперечував будь-який державний централізм, вважаючи його породженням російського державного централізму. Драгоманов виступав за повну децентралізацію Росії, за демократичну перебудову її на принципах федерації. Росію він уявляв у вигляді союзних вільних соціалістичних громад, які в свою чергу мали б входити до федеративного союзу всіх слов'янських народів1. У своїх політичних працях Драгоманов називав українців не інакше, як тільки південними росіянами і, на його думку, такими вони повинні бути. "Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами боротьбою зі спільним ворогом абсолютизмом, а в своїх програмових нарисах, особливо у "Вільній Спілці", дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу територіальний поділ"2. Федералізм Драгоманов поширював у своїх теоріях на сферу політичної боротьби і на культуру. Проте, вимагаючи визнання права на організацію політичних партій за національним принципом для різних національностей, він різко виступив проти марксистів, закидаючи їм відірваність від дійсності. Думки з цього приводу він детально розвинув у проекті Всеросійської конституції "Вільна Спілка" ("Вольный Союз"), тому деякі російські ліберали вважали Дра-гоманова за основника першої російської конституційної теорії'. Драгоманов мав великий вплив на своїх сучасників — українців як на Наддніпрянщині, так і в Галичині й Буковині, зокрема серед молоді. Користаючи з більш ліберальних обставин Австро-Угорщини, в 1870 pp. Драгоманов друкував у Галичині свої антирелігійні твори, якими підкопував авторитет української греко-ка-толицької ієрархії й духовенства, головного авангарда українського національного відродження на українських землях під Австрією. У розпалі своєї боротьби з клерикалізмом Драгоманов не зумів правильно оцінити, яку важливу роль відогравала Греко-Като-лицька Церква для українського народу в Галичині. Драгоманов закликав українську інтелігенцію до більшої рухливості, щоб поширити організацію, здобуваючи вплив на широкі народні маси, а особливо на міста. Перебуваючи довгі роки поза Україною, Драгоманов з власного досвіду радив щадити українські національні сили. "Кожний українець, що покидає Україну, кожна копійка потрачена не на українську справу, кожне слово сказане не по-українському,— остерігав Драгоманов,— це видаток з української мужицької скарбниці, який до неї ніколи не повернеться". 1 Лукеренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова.— Київ, 1965.— С. 32, 2 Франко І. Вказ. праця.— С. 282—283. Драгоманов був контроверсійною особою за життя й такою залишився в історії. Деякі прибічники його теорій вважають, що хоча Драгоманов не був на словах прихильником відірвання України від Росії, однак своєю працею зробив для цього відірвання куди більше, ніж хто інший1. Незважаючи на це слід твердити, що власне М. Драгоманов був першим, хто виніс проблему українства, а зокрема переслідування української мови, на ширшу міжнародну арену. Помимо великого відчуття реалізму в політичнш тактиці боротьби за автономію, Драгоманов не спромігся проаналізувати проблему до кінця і під впливом вчення французького мислителя Прудо-на переходив в утопію, коли йшлося про те, як до тієї демократичної федерації можна буде дійти та як така федерація буде існувати. Леон Василевський, польський політик соціалістичного напрямку і знавець українських справ, вважав, що "занадто оптимістичний федералізм Драгоманова затримав розвиток української політичної думки на 50 років"2. Правдивість цього передбачення виявилася в часі української революції 1917—1918 pp. Культура та мистецтво Доба 80-х і першої половини 90-х років XIX ст. була, мабуть, найглухішою в історії українського національного руху3. Різні заборони з боку уряду не дозволяли київській та й іншим громадам на якусь ширшу діяльність і тому українські вчені на чолі з В. Антоновичем звернули свою увагу на науковий місячний журнал "Кі-євская старина", що його у 1882 р. заснував історик і педагог Те-офан Лебединцев і який виходив російською мовою аж до 1906 р. Довкола того журналу згуртувалася велика група українських учених, а також поляків і росіян, які працювали в ділянці українознавства і друкували там свої наукові праці з історії України, мови, етнографії, історії української літератури, права тощо. "Кіевская старина" внесла поважний вклад в українську науку й культуру. "Протягом 25 років "Кіевская старина" була єдиним друкованим органом української думки в Російській імперії й енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою"4. Велику фінансову допомогу журналу надавали меценати української науки Василь Тарновський-молодший та Василь Симиренко (1835— 1915). В. Симиренко залишив весь свій маєток вартістю близько 1 Дорошенко В. Вказ. праця.— С. 163. 2 Wasilewski L. Przedswiat.— Londyn, 1896—Ks. 10; Мухин M. З життя академіка А. ' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 317. 4 Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.—С. 320.
10 млн. рублів для "Товариства допомоги українській літературі, мистецтву й науці" з умовою, що з нього можна буде витрачати на поточні культурні потреби тільки відсотки, а сам капітал повинен залишатися непорушним. На жаль, цієї фундації не вдалося зреалізувати через воєнні дії та остаточну окупацію України більшовиками. В. Симиренко був одним із найбільших українських меценатів, він підтримував не тільки "Київську старину", але також був одним із головних грошедавців на потреби Наукового Товариства ім. Шевченка й журналу "Літературно-Науковий Вісник" у Львові та інших українських часописів. Він також заснував і утримував у своєму селі Сидорівці один з кращих українських народних театрів. Незважаючи на всі переслідування українського руху та на всі заборони з боку уряду, в Україні творилася українська наука. Видатні науковці опрацьовували історію України, з'явилися праці про українську мову й літературу, на науковій ниві працювали історик Олек-сандер Лазаревський, мовознавець і фольклорист Олександер Потебня, дослідник історії української мови Павло Житецький, правник Олександер Кістяківський, історик і етнограф Микола Петров. Із важливих українських письменників того часу були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Мирний, Степан Руданський та інші. У XIX ст. збільшувалася кількість українців у різних установах, різних галузях культури, але водночас зменшувалися можливості знайти відповідні посади в Україні. Унаслідок того, а зокрема після таємного Валуєвського указу з 1863 р. та Емського Указу з 1876 р. багато українських талантів емігрувало до Росії, де можна було більш свобідно себе виявити. Кількість українських діячів, які включилися в російську культуру, була дуже велика1. До них слід зачислити з письменників Миколу Гоголя, Федора Достоєвсь-кого, Григорія Данилевського, Володимира Короленка; з композиторів Петра Чайковського, з філософів Володимира Соловйова, Памфіла Юркевича, славетного педагога Костянтина Ушинського, братів Ігоря й Володимира Грабарів, внуків Адольфа Дворянського, різьбяря Івана Мартоса та багато, багато інших українців, які сьогодні відомі, як діячі російської культури. Трагедією України XIX ст. було те, що на відміну від XVIII ст. почали вважати за росіян (русских) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували свої твори в російських часописах і т.д. "Здійснилося побажання Катерини II, — писала Наталя Полонська-Василенко, — щоб сама назва Тетьман- 1 Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик. — 1964.— Ч. 4.- С 10. щини зникла". У ХГХ ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный край", "Южно-русские губернии"1 (Південно-Західний край, Південні російські губернії). Вільне українське друковане слово видань з'являлося на землях під Австро-Угорщиною і приходило в Україну навіть у добу най-сильніших переслідувань. Гідним уваги є те, що навіть тоді, "коли замовкали майже всі прояви українського життя й воно ледве жевріло під гнетом утисків і заборон, не припинявся постійний приплив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців,— як це твердив історик Дмитро Дорошенко,— постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників"2. Хоча, правду сказавши, з-поміж українських панів тільки одиниці постійно підтримували український рух у 1860—1870 pp.3. Точні та прикладні науки. Не відставали українці і в ділянці точних та прикладних наук, й впродовж XIX ст. появилася низка визначних науковців світової слави, з яких, на жаль, багато зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких вони працювали А насправді вони були синами українського народу, якого вони' не цуралися. До таких належав Михайло Остроградський, видатний математик (1801-1862), який народився в с Пашинівка на Полтавщині. У 1820 р. він блискуче закінчив Харківський університет, і згідно з новим законом йому прислуговувано звання кандидата наук. Однак, незважаючи на знаменитий атестат, трикратні успішні екзамени і свою обдарованість, молодий Остроградський зустрівся з непередбаченими труднощами в отриманні цього наукового ступеня. Не маючи успіху на батьківщині, в 1822 р. він виїхав до Парижа продовжувати свої студії, без потрібного фінансового забезпечення. Студіюючи в Парижі, щоб оволодіти новими теоріями природознавства й виробити навички самостійної математичної творчості, вігі відвідував також відкриті засідання Паризької Академії Наук, це на нього звернули увагу славні французькі вчені. І власне тут Остроградський одержав свої перші наукові результати і, остаточно оформившись як учений математик, став викладачем свого улюбленого предмету, а незабаром очолив кафедру математики у паризькому коледжі Генріха IV. По шістьох роках Остроградський покинув Париж і виїхав до Росії (Петербург), де він представив ще дві свої наукові праці і 17 грудня 1828 р. був обраний ад'юнктом Академії Наук з прикладної математики, тобто помічником академіка. Ще цього самого року він 1 Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.—С. 12. 2 Там же. ' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 312. почав викладати математику в Морському Кадетському корпусі. "За два роки Остроградський робить десять доповідей, присвячуючи їх актуальним питанням теорії хвиль, теорії теплоти, пружним коливанням, віковим нерівностям у русі планет, рівновазі і руху твердих тіл. Водночас учений з великим успіхом читає перший публічний курс з небесної механіки"1. Видатних результатів М. Остроградс
|
||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 181; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.131.37.82 (0.019 с.) |