Зростання населення та його соціальне становище 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Зростання населення та його соціальне становище



У XIX ст. кількість населення України почала швидко зростати внаслідок не тільки природного приросту, але також напливу імміг­рації, зокрема на рідко заселені запорізькі землі на півдні України. Херсонщина 1797 р. мала заледве 1,1 мешканця на один квадратний кілометр, а вже у 1897 р. налічувалося 49 осіб. Подібне явище харак­терне й для Слобідської України. Наприклад, якщо на Харківщині у 1837 р. налічувалося всього 24 мешканці на квадратний кілометр, то в 1891 р. їх там уже було 52. У 1863 р. на території України жило 13615 тис. осіб, що становило понад 22% всього населення Євро­пейської Росії. На час загального перепису населення в 1897 р. Ук­раїна мала вже 23430 тис. населення, тобто воно зросло на 9815 тис, що становило 25% населення Європейської Росії1.

Наприкінці XIX ст. посилилася боротьба селянства, незадово-леного реформою і способами її проведення, що виявилася в чис­ленних селянських заворушеннях. Селяни вимагали більших наді­лів землі, яка залишалася ще в користуванні поміщиків. За непо­вними даними, в 90-х pp. в Україні зареєстровано 152 селянські заворушення2. Зокрема, у 1902 р. відбулися великі заворушення на Полтавщині й Харківщині, коли спалено багато панських садиб, цукроварень та інших заводів3.

В останні роки перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих серед-ньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри) було близько 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів) було заледве 5%. Ті багатші зі середньої групи українські

1 Гуржій І. Вказ. праця.—С. 8.

2 Історія Української РСР.-Київ, 1967.— Т. 1.-С. 476.

3 Енциклопедія українознавства.—Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С 477.


селяни, як і та, найбагатша, група мали у своїх руках 60% всієї ук­раїнської землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортових сільсько­господарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворен­ня колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні поля.

Великою проблемою все ще залишалося питання землеволодіння. У десятьох українських губерніях у посіданню великих землевласни­ків знаходилося 22 260 859 десятин землі, а без лісш 19 520 164 деся­тини; казенних, удільних, церковних і т.п. — 1 499 613 десятин без лісів, разом 23 759 473 десятини. На малу селянську посілість припа­дало всього 17 484 615 десятин, а саме: в губерніях Київській, По­дільській і Волинській — 4 579 450 дес. на 1 008 528 родин чи госпо­дарств; у Чернігівській, Полтавськії! і Харківській — 5 281 165 дес. на 1 035 475 родин, а в Новоросійському районі, тобто в Басарабсь-кій, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) — 7 624 000 дес. на 1 061 743 родини. Загалом відношення великої зем-левласності до малої в Україні становило 60% до 40%. Місцями, од­наче, цей стан був ще гіршим. Наприклад, у Київській та Подільсь­кій губерніях на особу припадало 7/8 десятин, у Харківській — l2/s у Катеринославській — 13/4, а в Чернігівській і Полтавській тільки 77 десятини на особу.

Жиди в Україні

Одною з найдавніших меншин в Україні були жиди, які вже в XI—XII ст. займали в Києві окрему ділянку. Вони відігравали важ­ливу роль в економічному розвитку країни й ними часто послуго­вувалися українські князі. Наплив жидш в Україну збільшився після Люблінської Унії 1596 р. Вони займалися торгівлею, фінансовими операціями, в тому числі збиранням податків, орендою магнатських маєтків та промислових закладів. У XVI—XVII ст. жиди стали фі­нансовими кредиторами, а їхніми боржниками нерідко бували польські пани-магнати, а то й самі королі. Від того часу жиди бу­ли на послугах чужої в Україні панівної верстви; збирали з насе­лення податки та різні оплати для щнів, які за позичені гроші від­давали жидам в оренду православні церкви. При цьому, звичайно, жиди надуживали своїми правами і практикували лихварство, ба навіть шахрайство, чим наставляли населення проти себе, в очах якого вони були інструментом визиску. Власне це було причиною того, що якщо вибухало в Укріпні повстання чи бунт проти панської сваволі, жиди також падали жертвою. Такий гнів населення проти панів і жидш вибух у часі козацьких і гайдамацьких повстань XVII— XVIII ст. Важливо, одначе, підкреслити, що сталось це внаслідок їхньої шкідливої діяльности, а не расової нетерпимості українців.


 




Але попри все згадане, жиди займалися також різними ремеслами, вони були шевцями, кравцями, золотниками тощо.

Становище жидів на Гетьманщині під російським пануванням дещо змінилося, бо російський уряд, починаючи від Петра І, забо­ронив їм мешкати на ЛівобережжЦ там їх було менше. Більше жидів було на Правобережжі, під польським пануванням. За переписом з 1765 р. жидівська людність Правобережної України становила 131 782 осіб, а всього їх було 2 498 117 осіб. Майже три четвертих жидів жило по містах, де вони в основному займалися шинкарством та корчмарством, як також купецтвом, лихварством і ремеслом.

По селах жиди виступали в 1770 pp. як орендарі маєтків, мли­нів, винокурень, корчм і шинків. Насправді всі маєтки Правобе­режжя, в часі перепису населення 1764—1765 pp., перебували під зарядом жидів. На цілу Правобережну Україну (приблизно 120 000 жидів) у 1786 р. знайшовся тільки один жид-хлібороб1.

Після поділу Польщі в межах Російської імперії залишилося бл. 900 тис. жидів на Правобережній Україні та в Білорусі, яких Росія не хотіла бачити на суто російських територіях. Це було причиною того, що 23 грудня 1791 р. російський уряд визначив т. зв. смугу осі­лості, де жиди могли поселятися, вона охоплювала землі Литви, Бі­лорусі й України. На українській території ця смуга захоплювала на сході Чернігівську, Полтавську та Катеринославську губернії2. У Ки­єві, Херсоні, Севастополі та Ялті жиди могли поселятися тільки за спеціальним дозволом, а на Слобожанщині, яка була поза смугою осілості, — жиди могли селитися тільки в Харкові.

З початку XIX ст. багато жидів перейшло до міст і містечок Ліво­бережної і Степової України. Полтавську, Чернігівську, Херсонську й Катеринославську губернії, де наприкінці XVIII ст. майже не було жидів, заселили чисельні жидівські громади. З введенням жидів в еко­номіку України спочатку волею Польщі, а потім Росії, український купець і ремісник не витримав жидшської конкуренції. Так за допо­могою московського уряду задавлено розвиток національного укра­їнського середнього стану, що ще у XVIII ст. був по містах і користу­вався магдебурзьким правом. У 1825 р. на 2 730 000 жидів Європи, в Україні з Басарабією жило 625 000, в Галичині 275 000 (разом 900 000), тоді як на цілу Західну Європу припадало заледве 458 000 жидів3.

У Правобережній Україні 1897 р. 47,5% жидівської людності жи­ло з торгівлі та засобів пересування, а в Полтавщині — 62,5%. Жи-ци-купці як стан становили 65,8% всього купецтва. У Києві 1901 р. із 440 свідоцтв купців першої гільдії 400 були видані жидам-купцям4.

1 Мицюк О. Аграризація жидівства України // Розбудова Нації.— 1931.— Ч. 1—2.—С. 23.

2 Там же.- С 25.

• Там же.— С 25-26.

4 Мицюк О. Жидівська економіка на Україні // Розбудова Нації.— 1932.—Ч. 3—4.— С 87.


Живучи головно по містах і містечках уже в першій половині

XIX ст., жиди, як це стверджував історик Орест Левицький, орен­
дували у поміщиків шинки, корчми, млини, заводи, річні перево­
зи, а іноді й цілі фільварки, постачали панів і селян кредитом, за
безцінь скуповували у них різні продукти, а більш заможні жиди
брали в оренду навіть казенні маєтки з правом вимагати від селян
панщини1.

У кінці XIX — початку XX ст. серед жидів з'явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Почи­наючи з 1860 pp. жидшський капітал служив і розвиткові продук-ційних сил країни, а з початком XX ст. це явище ставало ще ін-тенсивнішим. Деякі жиди-капіталісти у 1870-х pp. не лише фіна­нсували, але й будували заводи з власної шіціативи. На початку

XX ст. більшість цукроварень Правобережної України були в ру­
ках жидівського капіталу, від чого вигравало не тільки саме вироб­
ництво, але й селянство, яке мало роботу2.

Але категорія жидів-багатіїв становила незначну кількість. Багато жидів бідувало. Пауперизація жидівської маси в Україні була наслід­ком не лише урядових обмежень, чи конкуренції християнських під­приємців, але насамперед величезного природного приросту жидів. Це дало поштовх до організації власних національних політичних пар­тій (сіонізм), які дбали про піднесення жидівської культури. Жи­дівський пролетаріат, збідніла інтелігенція й напівінтелігенція по мі­стах заповнювали ряди російського революційного руху. Лише окремі одиниці серед них підтримували український національний рух3.

Це, очевидно, насторожувало проти жидів російську поліцію, а зокрема російські шовіністичні кола й партії, як наприклад, "Со­юз русского народа", "Союз Двоглавого Орла" тощо, які намага­лися дискредитувати жидів як національно-рел шину меншину та влаштовували їх погроми там, де вони жили, тобто в Україні й Бі­лорусі, а не в Росії, де їх не було. Перший погром жидів в Україні відбувсія 1871 р. в Одесі. Згодом погроми були в Єлисаветграді, на Київщині, на Волині та інших місцевостях. У 1903—1905 pp. відбу­лася чергова хвиля погромів на всій території жидівського посе­лення, зокрема в Житомирі і Ніжині. Були погроми також і поза Україною, у Кишиневі, Гомелі й Білостоці. Протижидівські настрої населення підтримували урядові кола, ба навіть інспірували різни­ми протижидівськими публікаціями.

Щоб удокументувати погроми, "охранка" вдалася до різних фаль­сифікацій. До них належать горезвісні "Протоколи сіонських муд­реців", в основу яких покладені свідчення про світову жидівську змову. Голова тодішнього уряду Російської імперії П. Столипін

1 Мицюк О. Аграризація жидівства України // Там же.— 1931.—Ч. 7—8.— С 179. 1 Мицюк О. Жидівська економіка на Україні // Там же.— 1932.—Ч. З—4.—С 84. 5 Енциклопедія українознавства.— Львів, 1993.— Т. 2 (перевидання в Україні).— С. 672.


1909 p. доручив дослідити походження "протоколів". Вислідом бу­ло доведено, що то фальшивий документ. Але цю інформацію не донесено до загального відома на наказ самого царя Миколи II. Незважаючи на те, що Департамент поліції мав у своїх архівах до­кази про фальсифікацію "протоколів", він все-таки і далі доручав відділам "Союзу Русского народа" користуватися ними для орга­нізації жидівських погромів1.

Кооперативний рух

Під кінець XIX — на початку XX ст. в Україні широкого роз­маху набрала організація різного роду кооперативів як одного із за­собів у піднесенні економічного рівня серед населення. Перша спо­живча кооперація була заснована в 1866 р. у Гадячі на Полтавщи­ні, але російський уряд, боячись будь-якої організації громадських сил, довгий час ставився ворожо до кооперації і гальмував її роз­виток на селі. Щоб організувати на селі кооператив, треба було мати дозвіл з міністерства у Петербурзі, яке давало його дуже нерадо. Че­рез те до половини 1890 pp. по містах України ледве животіли близь­ко 50 споживчих кооперативів. Перше споживче товариство на се­лі постало в 1888 р. в Бахмутському повіті на Катеринославщині.

У 1894 р. Микола Левитський (1859—1934), закінчивши право в Московському університеті, почав організувати хліборобські спіл­ки — артілі, головно в Херсонській губернії. За його почином спіл­ковий рух дістав нових організаторів в особах Василя Доманиць-кого, Василя Нагірного та інших. Кооперативний рух розширився по всіх девяти українських губерніях. Однак, щойно після револю­ції 1905 р. почалася активна організація кооперативів (пересічно 300 кооператив на рік)2.

В Україні у 1908 р. було вже 572 споживчі товариства, а в 1914 р. — 3052. У кооперативному русі Україна зі своїми 30 міль­йонами населення займала перше місце в тодішній Російській ім­перії, де налічувалося усього бл. 10 500 кооперативів. Для коорди­нування праці та взаємної допомоги у Києві 1908 р. був заснова­ний Союз Споживчої Кооперації, а другий у Вінниці в 1910 р. У противагу Українському Союзові і для конкуренції з ним москалі заснували свій у Харкові — "Потребительское Общество Юга Рос-сіи" (ПОЮР).

Великого розмаху набрав кооперативний рух в Україні в 1910 p., однак українській кооперації бракувало всеукраїнського центру і че-

1 Носенко В., Рогов С. Осторожно: провокация!—Кому нужны черносотенные мифы
//Огонек.- 1988.- № 23.- С. 7.

2 Витанович І. Історія українського кооперативного руху.—Нью-Йорк, 1964.—
С. 119-120.


рез те вона була залежна від двох московських централь. Між окремими губерніальними центрами України проводилися перего­вори в цій справі й ініціативу створення українського кооператив­ного центру взяв на себе Київський Союзбанк з Христіяном Бара-новським на чолі. Однак, коли в Києві розпочали організувати Ук­раїнський центральний банк, який мав стати фінансовим центром української кооперації, московські центри виступили проти україн­ського об'єднуючого центру в Києві. Провідники російської коопе­рації повели гостру боротьбу проти "нечуваного шовінізму" укра­їнських кооператорів, які не погоджувалися на те, щоб Московський народний банк уважати центром української кооперації, а творили собі свій центр у Києві1. З тих заходів так і нічого не вийшло, бо російська адміністрація не дала дозволу.

Під тиском конкуренції з Московським союзом Київський со­юз потрапив у фінансову скруту. На покриття його втрат Мос­ковський союз погодився дати в 1911 р. позичку з вимогою, щоб Київський союз ліквідував торговельні операції. Він існував ще два роки, але вже тільки як організаційний осередок, а в 1913 р. мусів цілковито ліквідуватися. З таких самих причин мусів ліквідуватися і Вінницький союз, й українську споживчу кооперацію підпоряд­ковано російському союзові у Харкові2.

Не залишились позаду й кредитові кооперативи, зростання яких після 1905 р. було не менш замітним. Перший "Союз кредитної кооперації" постав у Бердянську в 1901 р. На 1 січня 1915 р. в Ук­раїні було 794 ощадно-позичкових та 1792 кредитових спілок, тоб­то разом 2772. Коли до цього зачислити ще й Кубань та Басара-бію, де жило багато українців, то їх кількість разом виносила 3412, які володіли майном вартістю бл. 150 мільйонів рублів.

Але проти цього руху виступили представники уряду, а також і російської інтелігенції, до соціалістів включно. Всі вони вбачали в незалежному кооперативному русі український економічний і по­літичний сепаратизм. Ліва російська інтелігенція, посідаючи керівні посади в російських кооперативних центрах, старалася недопусти-ти до розвитку української кооперації шляхом конкуренції, або на­віть дєфіцитових операцій, висуваючи на кооперативних з'їздах гас­ло "всеросійської кооперативної єдності". Уряд і місцева адміні­страція зупиняли цей розвиток шляхом адміністративних кар та різ­номанітних брутальних репресій3.

1 КовалевськіїйМ. Україна під червоним ярмом. Документи і факти.—Варшава—Львів, 1936.-С. 16.

2 ВіпановичІ. Вказ. праця.— С 131.

3 Ковалевськіїй М. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії.— Інсбрук,
I960.- С 230.


Розділ V

НА ПОРОЗІ XX СТ.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 142; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.136.147 (0.344 с.)