Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Зародження політичних партійСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Народництво Російська урядова політика у XIX ст. була спрямована на подальшу насильницьку русифікацію українського народу. На службі у неї стояла офіційна російська історіографія, яка всіма силами намагалася довести, що Україна — це теж російська земля і навіть назву "Україна" замінено на "Малоросія"1. Підставовим історичним твором стали вважати дванадцятитомну працю Миколи Карамзіна (1766—1826) "История Государства Россійскаго", доведену до 1611 р., в якій він представив історію Київської Руси як інтегральну частину історії Росії. Унаслідок шовіністичної політики російського уряду частина міського населення, особливо представники українського дворянства, буржуазії та інтелігенції, асимілювалися з російськими панівними станами, втративши своє національне самоусвідомлення. Російська мова і побут стали переважаючими у великих містах2. Оскільки московська влада в Україні звернула найбільшу увагу на українську мову, як основний виразник "українського сепаратизму", то друга половина XIX ст. характеризувалася якраз і боротьбою за права української мови й літератури. Українські діячі настільки були зайняті проблемою мови, що не звернули уваги на брак чітко окресленої політичної думки, яка могла б бути дороговказом для молодшого покоління. Цю прогалину почали заповнювати московські політичні ідеологи. Крім знаного вже панславізму, в половині XIX ст. у Росії й Україні з'явився новий напрямок в історії та літературі, відомий під назвою "народництво". Початки українського народництва слід шукати в етнографічних творах Миколи Цертелева, Ізмаїла Срез-невського та Михайла Максимовича. Головною рисою народництва взагалі, а в Україні зокрема, була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни й рядові козаки були й 1 Лугова О.І. Про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал. -1967.- № 3.- С. 22. 1 Там же.— С. 23. залишилися носіями української національності. Усі інші стани, як запевняли народники, втратили свою національність, а тому треба наблизитися до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Ідеологи народництва всю свою увагу звертали на селянські маси, ішли в народ, щоб ширити революцшні ідеї, спрямовані проти царського самодержавства. Між іншим, українські народники виключали з кола своїх зацікавлень добу Гетьманщини, бо, мовляв, гетьмани спричинилися до поневолення українського народу, і тому головну увагу звертали на Запоріжжя1. На тих ідеях виховувалися молоді люди, вони захоплювалися ними та поширювали їх по Україні. Народники створили таємну організацію "Земля і Воля", у проводі якої стали росіяни, письменник Олександер Герцен (1812—1870), революціонер-анархіст Михайло Бакунін (1814—1876) та публіцист Микола Чернишевський (1828—1879). З часом ця організація поширилася й на Україну та захоплювала революційно настроєну молодь, якій царське самодержавство було так само ненависне, як і для москалів. Багато з них вірило, що корінь лиха лежить у самодержавстві царя і коли б його конституційно обмежити чи взагалі повалити, то український народ міг би вільно розвиватися, як під культурним, так і під політичним оглядом. Але весь цей рух не цікавився визвольними прагненнями поневолених Росією народів і навіть вважав їх з погляду інтересів "революції" підозрілими. Взагалі, серед народників — членів товариства "Земля і Воля", як і "Воля Народа",— знайшлося чимало і членів визначних українських родів. Деякі з них гинули в боротьбі з царським абсолютизмом, не даючи по суті нічого українському національному рухові. Тільки поодинокі українці в народницькому русі, як Павло Грабовський, Леонід Жебуньов, Софія Русова та інші зберегли свої власні національні позиції. Крім російського народницького руху, існувала також й окрема українська народницька течія, т.зв. хлопомани, відмінна своєю духовною природою та формами вияву. Хлопомани цікавилися українською культурою й наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. У другій половині 1870-х pp. народницькі організації в Україні стали на шлях терору проти представників влади. У Києві 1878 р. зроблено замах на заступника прокурора Котляревського. У лютому 1879 р. в Харкові народовці вбили губернатора князя Кро-поткіна. Народники більш радикальних поглядів 1879 р. створили російську революційну організацію "Народна Воля", яка у своїй боротьбі з представниками влади застосовувала терор. Групи "Народної Волі" 1 Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976. — Т. 2.— С. 310—311. знаходилися в Києві, Одесі, Харкові, Ніжині та деяких інших містах. Члени цієї організації 13 березня 1881 р. виконали в Петербурзі третій, (цим разом удалий) атентат на царя Олександра II. По смерті Олександра II на царський трон прийшов його син 35-річний Олександер III, який припинив усі реформи, започатковані його батьком, і повернув до автократичної системи правління. Він вдвоє збільшив кількість поліції, створив таємну політичну поліцію під назвою "Охранка", якій були надані майже необмежені права діяльності. Вона мала свої власні тюрми, а її представники могли заходити до будинків підозрілих їм осіб, робити труси, арештувати людей без дозволу судових інстанцій, засилати на Сибір, ба навіть карати смертю без належного судового процесу. Вони також користувалися провокаторами, а свої жертви змушували батоженням, голодом і кайданами признаватися до вини1. Цими крайніми заходами Олександер НІ намагався задушити революційні рухи, й тому панування його відоме в історії під назвою "чорна реакція". Головним інспіратором, а згодом і символом "чорної реакції" став дорадник царя і колишній його учитель Костянтин Победоносцев, що був одночасно і прокуратором Святішого Синоду Російської Православної Церкви. Переслідування українського руху також посилилося, а в парі з тим і русифікація по всіх завойованих країнах імперії. Марксизм У 1880-х pp. у Російській імперії почало поширюватися вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, відоме як марксизм. Згідно з цим вченням, держава протягом своєї історії завжди була знаряддям використовування широких мас народу панівним класом — спершу аристократією, а з приходом т.зв. індустріальної революції, коли головну роль у суспільстві почав відігравати капітал — бур-жуазією-капіталістами. Впродовж історії проходила т.зв. класова боротьба між бідними (пролетарями) і багатими (аристократією та буржуазією), в якій держава завжди стояла в обороні того класу, який мав засоби виробництва. З кожним роком багаті капіталісти, визискуючи робітників, стають багатшими, а робітники з кожним роком — біднішими. Такий стан,— твердив Маркс,— доведе до неминучого повстання гноблених робітників (пролетарів) проти гнобителів — панів і капіталістів. Але перемога робітників можлива щойно тоді, коли всі робітники об'єднаються разом, без уваги на національність, усунуть експлуататорів-капіталістів і переберуть під власний заряд всі засоби продукції — капітал. Для здійснення цього він кинув клич "пролетарі всіх країн, єднайтеся". Усунувши клас 1 Seih R. The Executioners;, the story of Smersh.—New York, 1970.— P. 17. визискувачів-капіталістів, владу спочатку, як перехідне явище, мала б здійснювати т.зв "диктатура пролетаріату", для забезпечення переходу від капіталізму до соціалізму, в якому державне керівництво перебувало б у руках робітничого класу. Тоді, коли ліквідується клас визискувачів-експлуататорів, закриються соціалістичний лад, і не буде визискуваних і визискувачів, гноблених і гнобителів, створиться безкласове суспільство. Всі засоби виробництва стануть власністю цілого народу й не буде експлуатації людини людиною. Кожний працюватиме по своїй спроможності й одержуватиме засоби прожитку згідно з його потребами. Оскільки не буде панівного класу, не буде потреби в існуванні держави, яка зникне, як непотрібна сусільна надбудова,— теоретизував Маркс. Згідно з вченням Маркса, національність як і батьківщина — це витвір панівної верхівки, бо насправді робітник не має національності, не має батьківщини. Для робітника батьківщина є там, де він може працювати й забезпечити прожиток для себе і для своєї родини. Поширенню марксизму в Росії сприяли невідрадні життєві умови робітництва — пролетаріату на промислових підприємствах. Робітники були революційно настроєні й організовували більші або менші гуртки прихильники марксизму. У 1898 р. дев'ять представників таких гуртків створили в Мінську марксистську Російську Соціал-Демократичну Робітничу партію (РСДРП). У 1900 р. Володимир Ульянов-Ленш, разом із Юлієм Мартовим, Георгієм Плсхановим та ін. почали видавати за кордоном марксистську газету "Искра". Ленін настоював, що для переведення успішної революції (розуміється в Росії) необхідно організувати малу, але дисципліновану партію з професійних революціонерів, яка мала б вести робітничий рух під контролем свого проводу. На цьому тлі дійшло до різниці поглядів між Леніним і Мартовим, який уважав, що партія повинна бути доступна кожному, хто прийм^ її програму. На III З'їзді РСДРП в 1903 р. у Лондоні дійшло до голосування з приводу двох поглядів. При першому голосуванні погляд Мартова отримав більшість голосів. Але коли п'ять жидшських делегатів, яким відмовлено визнати автономні права для їхньої організації "Бунд", опустили з'їзд, Ленін ще раз поставив свою пропозицію на голосування і отримав більшість. Від того часу фракція членів РСДРП, яка підтримувала Леніна, а між ними був і теоретик марксизму Г. Плеханов, звалася "большевиками" (від більшості голосів), а та, що підтримувала Мартова, до якої належав також Лев Троцький (Леон Бронштайн), — "меншовиками" (від меншості голосів). Розходження поміж обома фракціями продовжувалися й газету "Искра" перебрали меншовики, які не довіряли большевикам на чолі з Леніним. У 1912 р. дійшло до остаточного розриву поміж
обома фракціями. Ленін без порозуміння з Центральним Комітетом РСДРП скликав V З'їзд партії у Празі, де обрано новий Центральний Комітет зі самих большевиків на чолі з Леніним. У березні 1918 р. на VII З'їзді в Москві РСДРП переназвано на Російську Комуністичну Партію (большевиків) РКП(б). Побіч партії большевиків продовжала існувати і діяла також РСДРП-меншовиків на чолі з Ю. Мартовим. Обі партії вели між собою завзяту боротьбу, видаючи різні памфлети, де критикували один одного. У короткому часі Плеханов змінив свій погляд і також перейшов до меншовиків. Ленін, який так само як і Плеханов, перебував на вигнанні у Швайцарії, залишився безспірним вождем РСДРП(б). Важливо підкреслити, що російський уряд, хоча й поборював соціал-демократичну доктрину, проте в Росії появлялися і книжки і товсті журнали, в яких дискутувалися і соціал-демократизм і марксизм. В той же сам час український національний рух таких можливостей не мав, зокрема після проголошення Емського Указу. Російська цензура дуже пильно стежила за такими матеріалами. Іван Франко, що сам спочатку захоплювався соціалістичними гаслами, проаналізувавши російський соціал-демократизм із його марксистською ідеологією, висловив жаль, "що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь", бо соціал-демократизм є ворогом "суспільної самодіяльносте та децентралізації". А що найголовніше, як це твердив Франко,— він є "проти українського національного руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами та відвертає від праці на рідному грунті. От тимто й не диво, що свідомі українці виступають проти цієї згубної доктрини, як можуть"1. А в "народну" державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідноти, ні темноти, як це пропагували Маркс, Енгельс і Лассаль, Франко не вірив. Він твердив, що поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусі-ла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у 1 Франко І. Народники і марксисти // Літературно-Науковий Вістник,— 1899.— Кн. 6.- С 186. найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою1. Досвід наступних десятиліть показав, ідо Іван Франко правильно оцінив ту ідеологію та її наслідки, зокрема, для українського народу. До війни найбільш популярною в Росії була Партія Соціалістів-революціонерів (СР), яка оформилася за кордоном в 1890-х pp. головно з колишніх народників. У Росії Соціал-революціонери оформилися в окрему підпільну партію 1901 р- і свою увагу звернули на селянські проблеми та пропагували націоналізацію землі. В основному вони були спадкоємцями народницьких ідей і тактики "Народної Волі", далі займалися терористичними акціями, влаштовуючи атентати на високих достойників царського уряду. Партія Соціалістів-революціонерів відбула свій перший з'їзд 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 року у Фінляндії. Там була схвалена її програма, яку підготував головний теоретик В.М. Чернов. Головними лідерами Партії Соціалістів-революціонерів були Катерина Брешко-Брешковська, історик Венедикт М'якотін, А Пешехонов та інші. Провідниками терористичних акцій були молодий жид, студент хімії, Григорій Гершуні, також жид інженер Євно Азеф, який, як виявилося, був поліційним агентом, а також Борис Савінков. Третьою важливою опозиційною до режиму партією був Союз Визволення (Союз Освобождения), до якої належали головно інтелектуалісти, члени вільних професій та урядовці земств. Усі ці російські партії знаходили шлях і в Україну: РСДРП мала своїх прихильників серед чужинецького робітництва, пролетаріату Донбасу і Кривого Рогу. Партія Соціалістів-революціонерів апелювала в більшості до інтелігенції та студентства. На переломі XIX—XX ст. українська інтелігенція складалася в основному з трьох таборів: а) свідомого українського; б) соціалі-стично-федералістичного напрямку, що були під впливом ідей Дра-гоманова; в) радикалів, які йшли в ряди московських соціалістичних партій, головно до соціал-революшонерів. Слід підкреслити, що це* була доба, коли дуже модною ідеологією був соціалізм різних відтінків. Одиноким дійсно українським елементом, як суспільний клас, залишалося селянство. У Російській імперії політичні партії легально не існували, бо й не було для них місця вияву через відсутність парламентарно-конституційної системи правління. На початку 90-х pp. з'явилися також нелегальні гуртки української молоді, які обрали своєю програмою об'єднання українського народу, її опрацювали Борис Грінченко й Трохим Зінковський. Основним принципом програми було твердження, що "жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу." ' Іван Франко про соціалізм і марксизм; рецензії і статті, 1897-1906.- Нью-Йорк, 1966.- С 112. , о В. Верига * * * Переслідування українського культурного життя продовжувалося й Емський указ діяв на повну силу. Але це не спинило досліджень з минулого України, результати яких з'являлися в "Чтеніях" Товариства Нестора Літописця в Харкові, а також на сторінках "Київської Старини" у Києві 1882—1907 pp., щоправда, все російською мовою. Українська історична робота наприкінці XIX ст. могла пишатися вже дуже значними здобутками. Праці Володимира Антоновича, Ореста Левицького, Івана Новицького висвітлювали історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобережній Україні й історію народних козацьких і гайдамацьких рухів. Олександр Лазаревський (1834—1902), автор численних історичних праць, приділяв головну увагу історії селянства та дворянським родинам Лівобережної України; Олександра Єфименко (1848—1918), росіянка, одружена з українським етнографом й істориком права Петром Єфименком, стала авторкою численних праць, головно з політично-історичної ділянки та про соціальний устрій України, а також популярної "Исторіи украинского народа". Дмитро Багалій, професор Харківського університету та його учень Дмитро Міллср, концентрувалися зокрема на історії Слобідської України; Микола Василенко досліджував суспільний побут в Україні; Аполлон Скаль-ковський і Дмитро Яворницький займалися історією Запоріжжя, та цілий ряд інших, а між ними й Михайло Грушевський. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, яке очолив проф. Михайло Грушевський, видало 120 томів "Записок" Товариства, 10 томів "Жерел до історії України" та багато інших досліджень з життя українського народу. Тут з'явилося сім томів монументального твору "Історії України-Руси" Михайла Грушсвського. Після революції 1905 р. в Росії повернувся до Києва Михайло Грушевський і в 1907 р. зорганізував Українське Наукове Товариство і був його першим головою. Перша частина восьмого тому, яку доведено до 1638 p., вийшла 1913 р. у Києві. У Петербурзі в 1908 р. з'явилася друком "Історія України-Ру-сі", яку написав Микола Аркас (1853—1909). Він був також композитором і йому належить опера "Катерина" за сюжетом однойменної поеми Тараса Шевченка. Микола Міхновський, радник харківської міської думи у 1900 р. вніс пропозицію, щоб у Харкові побудувати пам'ятник великому українському поетові Тарасові Шевченкові. Але російські шовіністи рішуче виступили проти того і замість пам'ятника Шевченкові пропонували збудувати пам'ятник російському письменникові Михайлові Лєрмонтову. І тільки вибух японсько-російської війни перешкодив здійснити той план. Демократичні партії У 1903 р. Загальна Українська Організація, а радше її Рада, яка дотепер не мала якоїсь політичної платформи, опрацювала такий проект і представила його з'їздові. Але, як виявилося, з'їзд був поділений у поглядах на потребу політичної платформи з такими політичними гаслами, як автономія та федерація, які могли перелякати багато членів Громад на провінції, що здебільша були державними або земськими урядовцями і не молоді вже віком. Деякі члени Ради, як Науменко і Беренштам, вважали, що політична програма всіх не задовольнить і може викликати роздор та ліквідацію Загальної Української Організації1. Незважаючи на ті застереження, на з'їзді восени 1904 р. організацію переназвано на Українську Демократичну Партію і схвалено політичну програму, яка включала: 1) знесення політичного абсолютизму й заведення парламентарного ладу; 2) свободу слова, особи й віри, свободу зборів, спілок, організацій, страйків; 3) заведення народної мови в школах, судах, адміністрації та у нсіх громадських інституціях; 4) заведення національної автономії та, крім всеросійського парламенту, також й українського сойму; 5) восьмигодинний день праці, державну пенсію для калік і Але програма ця нікого не задоволила й тому в організації розпочався розбрат. Молодші й енергійніші члени Київської Старої Громади, як Сергій Єфремов, Модест Левицький і Йосип Юрке-ніім, вийшли з неї, вважаючи УДП замало революційною. Одночасно старші члени почали відтягатися, вважаючи програму занадто радикальною. З початком 19J5 р. заходами Бориса Грінченка, Сергія Єфре-мона, Модеста Левицького, Ф. Матушевського засновано Українську Радикальну Партію3, яка, беручи до уваги брак національної свідомості серед маси українського населення, зосередила свою діяльність на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Але незабаром виявилося, що Українська Радикальна 1 Чшаиюико Є. Спогади, 1861-1907.- Нью-Йорк, 1955.-С. 357-359. 1 Гам же.- С. 359-360. ' Гам же.
Партія, до якої здебільша належали письменники, не мала сподіваного впливу на маси. Тому восени 1905 р. вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією, у висліді чого постала Українська Демократично-Радикальна Партія (УДРП), побудована на принципах парламентаризму і федералізму. У політичній програмі УДРП головним завданням було здобути для України в рамках конституції Росії широку автономію з українським крайовим соймом та введення української мови у школах, судах і взагалі в адміністрації, а в соціально-економічній ділянці — примусовий викуп землі від приватних власників і промислових підприємств1. Серед лідерів Української Демократично-Радикальної Партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Борис Грінченко та інші. У 1908 р. з ініціативи УДРП була створена таємна понадпар-тійна політична і громадська організація українців під назвою Товариство Українських Поступовців (ТУП) для координації українського національного руху і його оборони перед посиленим наступом російського уряду і російського націонал-шовінізму. До ТУП належали, крім демократів-радикалів, частина соціал-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Винничен-ко, Петро Стебницький, Дмитро Дорошенко, Андрій В'язлов, Федір Штайнгель і Людмила Старицька-Черняхівська. Ця Рада мала свої громади й поза Україною, координувала працю громад ТУП, у тому числі і в Петербурзі. Остання тісно співпрацювала з українцями депутатами в Думі. Політичною платформою ТУП була вимога автономії для України та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Але в міжчасі ТУП намагалося здобути якнайбільше прав для українського культурного життя, у першу чергу впровадити до народних шкіл навчання української мови, а до середніх і вищих шкіл також українську літературу й історію України та допустити українську мову до громадських установ, судів, а головно до церкви. У 1891 р. студенти-українці Харківського Університету організували прогулянку на могилу Тараса Шевченка в Каневі й там заложили "Братство Тарасівців". Його членами стали молоді українські патріоти, які не хотіли йти до московських нелегальних партій. Основоположниками цього товариства були Микола Байз-дренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток поширив свою діяльність і на інші університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету1. На чолі "Братства" у Харкові стали Борис Грінченко й Іван Липа, а в Києві Микола Міхновський та інші. Тарасівці зобов'язалися між собою поширювати українську мову в родинах, установах і в школі, культивувати ідеї Т. Шевченка й висунули постулат визволення українського народу з-під російського панування, а також боронити його соціальні й культурні права. "Братство Тарасівців" мало спершу свій осередок в Харкові, але після арештів його членів влітку 1893 р. його осередком стало місто Київ. Менші осередки були також у Полтаві, Лубнах і Одесі. Тарасівці діяли як організація до 1897 p., коли Стара Громада переорганізувалася на Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію. Молодше покоління створило в 1900 році Рево-люціну Українську Партію. В середині 1890-х pp. енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті, членами якої були Д. Антонович, І. Черкаський, Є. Черняхівський, І. Стешенко, О. Моргун, М. Кри-винюк, П. Тучапський, С. Шелухин, В. Шемет та ін. Незабаром ця громада поділилася на дві частини: першу з Антоновичем, Черкаським, Кривинюком, Міхновським, Шеметом, Шелухіним та іншими,— і другу, звану "драгоманівською", зі Стешенком, Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим гуртом була в тісних стосунках Леся Українка. З нього пізніше виділилися марксисти К. Василенко і П. Тучапський2. Революційна Українська Партія (РУП), заснована в Харкові з початком 1900 p., була першим політичним утвором в Україні. Основоположником РУП були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінсь-кий, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдихнув молодий харківський адвокат Микола Міхновський, своєю доповіддю на перших сходинах. Цю доповідь РУП видала ще того самого року у Львові окремою публікацією під назвою "Самостійна Україна". У ній Міхновський кинув гасло боротьби за "Одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатів аж по Кавказ, бо "Україна для українців"3. Беручи до уваги тодішні політичні умови, зокрема під Росією, де ніхто навіть з найбільш передових діячів не відважився мріяти про самостійну українську державу на всіх українських землях, це був неабиякий революційний клич. Ідея самостійної України порівняно з драгоманівською утопією про федерацію українських зе-
1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С 3353. 1 Коллард Ю. Передмова //Міхновський М. Самостійна Україна. — 1948.—С. 6. ' ІІолонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 323. 1 Міхновський М. Самостійна Україна.— 1948.— С. 28—29. мель з демократичною Росією, була великим кроком уперед у розвитку української політичної думки. У Києві 1903 р. РУП випустила "метелика", в якому з'ясовано жалюгідний стан в Україні й висловлені відповідні домагання, що були на даний час політичною платформою РУП: "Ми українці не маємо права говорити на своїй мові по школах, в судах, ми не маємо своїх газет, ні книжок, ми повинні вчитися російською мовою, якої не розуміємо. На нашій землі, по всій Україні, де живуть українці, для українців повинні бути українські школи, університети, газети, журнали, книжки на українській мові; в судах, банках, поштах і інших державних місцях повинна бути наша українська мова"1. Одначе під впливом московських соціалістичних партій, які голосили рівність і братерство для всіх робітників і селян, українська інтелігенція, що виростала й виховувалася на ідеях московського "єдинонеділимства", тяготіла в сторону модних тоді соціалістичних доктрин і теорій. Урешті соціалістичні впливи перемогли і РУП відступила від ідеї Міхновського про незалежність України. Більшість її членів пішла за соціалістичними кличами, задовольняючись автономістичною програмою, й партія перестала існувати. РУП відіграла в історії розвитку української політичної думки видатну роль, об'єднавши українських політичних діячів початку XX ст. до політичної боротьби й активності у різних політичних таборах і спричинилася до піднесення свідомості українського селянства в боротьбі за покращення умов праці й суспільних прав. Коли в 1902 р. РУП почала замінювати гасло самостійності на автономію України й федерацію з Росією, Микола Міхновський зі своїми однодумцями (брати Василь і Грицько Шевченки, брати Володимир і Сергій Шемети та інші) заклали Українську Народну Партію (УНП), політичне кредо якої базувалося на доповіді Міхновського "Самостійна Україна" і було сформульоване в "10-ти заповідях націоналіста". У вересні 1905 р. НУП почала видавати у Львові часопис "Самостійна Україна". У ньому була широко накреслена програма українського самостійницького руху, а також ви-друкований проект конституції майбутньої української держави. У цьому проекті можна завважити сліди теорії Драгоманова, якщо йде мова про структуру майбутньої української держави, а саме, що Україна мала бути спілкою "вільних і самоуправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями." Таких земель мало б бути десять: Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова, Лівобережна або Гетьманщина і т.п. Цей проект конституції передбачав широкі права 1 Феденко П. Історична дата: вісімдесяті роковини Революційної Української Партії — РУП // Свобода.— 1980.— Ч. 48.-29 лютого. громадянина, законодатний орган із двох палат, виборче право для всіх громадян віком від 25 років і вище, земські та громадські самоуправи тощо. УНП цікавилася не тільки національними, але також і соціальними проблемами й домагалася націоналізації землі1. Про потребу самостійної української держави заговорив також і Дмитро Донцов на політичному вічу в актовому залі Петербурзького університету, яке влаштувала українська Студентська громада разом зі "старшими" українцями, такими як Олександр Лотоць-кий, українець з Кубані Лука Бич та ін., що мешкали тоді в Петербурзі. Донцов за те був арештований і відправлений до Лук'янівської тюрми у Києві, де він мав стати на суд разом з іншими членами РУП, а радше НУП2. Про появу часопису "Самостійна Україна" у Львові, як і про виступ Д. Донцова на українському вічі у Петербурзі, з'явилося повідомлення у часописі "Хлібороб", що всупереч урядовим московським заборонам почав виходити в Лубнах на Полтавщині і був першим українським часописом в Україні під російською зай-манщиною. Його видавали й редагували брати Володимир і Сергій Шемети й Микола Міхновський. Від себе редакція "Хлібороба" ствердила, що Донцов зробив правдиві закиди "проти московського уряду, ба і проти російського суспільства взагалі та навіть соціал-демократії, що вони однаково гнітили й ганьбили український народ"3. Першими на ту подію відгукнулися москвофільські настроєні українські соціал-демократи у своєму першому числі журналу "Вільна Україна" за січень-лютий 1906 p., що його вони видавали в Петербурзі. "Боронь Боже, нести в народні маси націоналізм "Хлібороба",— писав редактор журналу "Вільна Україна".— Він поведе до братовбивства, до татарсько-вірменської різні, він стане на перешкоді культурному розвиткові української нації, він, і це найголовніше, затримає поступ класової свідомості українського пролетаріату і дасть змогу буржуазії та визискувачам народу збудувати "цезаризм буржуазії", поставити його на підвалини ще міцніші, ніж на них стояв царат"4. Одночасно знаний уже тоді соціал-демократ суспільно-громадський діяч, літературознавець і письменник Іван Стешенко виступив з обуренням на сторінках щоденника "Кіев-скіе отклики" на "Самостійну Україну" Миколи Міхновського і з нагоди промови Д. Донцова в Петербурзі. Він писав, що це "на відкриту політичну арену виступив український шовінізм". До ре- 1 Кипш 3. Конституція України в проекті Української Народної Партії // Самостійна 2 Донцов Д. Рік 1918, Київ.— Торонто, 1954.— С 120—121. 5 Куренівець М. Виступи І. Франка за революції 1905—1907 pp. // Самостійна Україна.- 1956.-Ч. 12 (96).- С 2. ' Там же.
чі, цей самий І. Стешенко був автором вірша на прославу червоного прапора, як символу справедливості без різниці для всіх націй і віку. "Червоний стяг — прапором нашим, скрізь має нині на землі. До нього ж всі! І всі розкажем про наші болі і жалі"1. Так думала, на жаль, тоді більшість української інтелігенції, для якої соціалістичні утопії затьмарювали інтереси українського народу, якому вони змагали принести волю і добробут. На своєму з'їзді в 1907 р. УНП схвалила програму організації українського пролетаріату, щоб забезпечитися перед конкуренцією з боку московського пролетаріату, який заливав Україну й відбирав в "українського робітника працю". Москалі випихали українців з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти. У відповідь на тезу Маркса, яку пропагував Ленін зі своєю партією, що "в робітника немає батьківщини", цей з'їзд зовсім слушно заявив, що "пролетаріат пануючої нації і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами". Але через поворот до самодержавства й обмеження політичної діяльності державними органами безпеки невдовзі після цього з'їзду діяльність УНП занепала і щойно під кінець 1917 р. колишні члени УНП створили Українську Партію Соціалістів-самостійників. У грудні 1905 р. виникла Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП), яка визнавала марксистську ідеологію на взір Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), але діяла незалежно від неї. Основна різниця між ними полягала в тому, що УСДРП підкреслювала національне питання й, хоча лідери-члени партії вийшли з РУП, нова партія відмовилася від самостійності України. Але на відміну від РСДРП, яка нехтувала національним питанням, УСДРП поставила у свою програму, як одну із цілей — вимагати для України автономії у межах Російської держави. Головними діячами УСДРП були відомий уже тоді український письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, театрознавець Дмитро Антонович, син славного професора Володимира Антоновича, адвокат Михайло Ткаченко, Лев Юр-кевич, економіст Микола Порш та інші. * * * Зростання заворушень робітників та селян налякало російський уряд і він наприкінці XIX ст. впровадив деякі полегшення,зокрема дав дозвіл на збільшення пресових органів. В Україні почав виходити новий часопис "Кіевскіе отклики", під редакцією історика Івана Лучиць-кого. Довкола нього гуртувалися відомі українські діячі, як В. Антонович, М. Василенко, С. Єфремов, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Науменко, С Петлюра, С Русова, І. Стешенко та шші. Хоча "Кі- 1 Там же.- С 2, 7. евскіе отклики" друкувалися російською мовою, часопис був присвячений українським питанням і виходив тиражем у 25 000 прим. В Україні відбувалися Археологічні з'їзди (XI у Києві 1899 p., XII у Харкові 1902 p., ХНІ — 1905 р. в Катеринославі, XIV — 1908 р. у Чернпхзві). На цих з'їздах українські вчені виголосили ряд цікавих доповідей з української археології, які привернули увагу вчених усього світу. Але, згідно з Емським Указом, на XII і XIII з'їздах заборонено було читати доповіді українською мовою. Це, однак, приносило більше шкоди урядові, бо підносило революційний рух в колах української інтелігенції і скріїїлювало проукраїнський сантимент навіть серед неукраїнців. Велике значення для українського національного руху мали ювілейні святкування Івана Нечуя-Левицько-го та Миколи Лисенка у Києві. Заходами Полтавського земства на чолі з Федором Лизогубом побудовано пам'ятник батькові нової української літератури Іванові Котляревському з нагоди 100-ліття появи першої частини його "Енеїди". Але відкриття пам'ятника відбулося щойно в 1903 р. На це свято з'їхалося багато визначних гостей, представники Наддніпрянщини, Галичини й Буковини. Тоді вся Полтава заговорила українською мовою. Але в часі офіційного відкриття державна влада заборонила виступати з привітаннями українською мовою усім, за виїмком галичан, які не вміли говорити російською мовою. Це викликало велике незадоволення в широких колах українсь
|
|||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 198; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.47.115 (0.016 с.) |