Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Національне відродження в ГаличиніСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Перша половина XIX ст. для українців під Австрією була важкою. Тут не було свіжих традицій незалежного державного життя, нехай і в обмеженій формі, як це мало місце на українських землях під Росією. Не було тут й української шляхти, навіть у такій мірі, як під російською окупацією, не кажучи вже про колишню Гетьманщину. Зате на західноукраїнських землях, у Галичині й Закарпатті, була своя українська Греко-Католицька Церква, яка стала майже синонімом української національності. Саме вона стала основою українського національного відродження. "Хлоп і поп", як казали поляки, держалися разом і спільно переживали всі лихоліття польських знущань. Греко-Католицьке духовенство дало власне людей, які стали в обороні українського народу на право здобувати освіту рідною мовою й у рідній школі. Нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, які здобували освіту й творили різні нові професійні кадри. Тому й не дивно, що на відміну від Східної України, оборонці й ідеологи національного українського відродження, ба навіть і його творці вийшли власне з рядів греко-католицького духовенства. Вони традиційно називали себе русинами, а свою мову й церкву руською, але вважали себе складовою частиною українського народу. У 1830-х pp. серед духовенства почав виразно кристалізуватися національний рух. На його ріст й активність мали сильний вплив два чинники, польське повстання 1831 р. й заперечування поляками взагалі українського питання в Галичині, з одного боку, та вплив українського національного відродження в Лівобережній Україні, з іншого. Завдяки тому в греко-католицькій семінарії почала формуватися українська "партія", або як поляки її злобно називали — "російська". Вслід за тим скріплювалася пропаганда української мови, праця над українським словником, над вивченням історії свого краю під керівництвом професорів семінарії. Ця діяльність виявила "багато доказів щасливого життя цього краю під його власними руськими князями, і навпаки, під польським пануванням — низку переслідувань і гніту русинів за їх віру й національність",— твердив австрійський довголітній радник при галицькому губернаторові барон Моріц фон Заля. З духовної семінарії поширився рух за українські проповіді в церкві й за українську національну літературу. Для 1 Там же.— С.23. літературних потреб вибрано діалект галицького Поділля, яке знаходиться між Лемківщиною та Києвом і тому він був загально зрозумілий1. З такого власне середовища вийшли творці національного відродження Західної України — "Руська Трійця", до якої належали молоді студенти богослов'я Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Маючи дар переконувати інших у своїх поглядах, Шашкевич був головною постаттю "Руської Трійці". З "Руської Трійці" найбільш практичною особою був Яків Головацький (1814—1888), який виявився також і найкращим організатором. Він не уступав перед труднощами і з успіхом доводив до кінця не тільки свої власні задуми, але також і своїх приятелів2. Маркіян Шашкевич (1811—1843), син сільського священика, зріс в гущі українського народу й був добре обізнаний з його положенням і розумів його потреби. Приїхавши до Львова на студії, він запізнався в бібліотеках з писаннями апостолів національного відродження слов'ян, головно чехів, як Иосиф Добровський, Павел Шафарик та інші, які закликали інтелігенцію єднатися з народом, говорити його мовою й розвивати його культуру. Перед молодим Шашкевичем мимоволі ставало питання: чому галицькі українці нехтують мовою свого народу, чому її соромляться? Чому користуються чужою мовою? Саме тоді трапила йому до рук "Енє'їда" Котляревського та збірник "Українські народні пісні" М. Максимовича і з них він відчув красу української мови і почав сам писати по-українському. Вже на другому році філософії Маркіян Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували й завжди говорили тільки українською мовою. Зате їх спольщені товариші називали "Руською Трійцею". Щоб доказати, що українською мовою можна висловлювати навіть філософські та релігійні ідеї, Шашкевич в Ї836 р. виголосив першу українську промову в музею семінарії перед духовною владою і запрошеними гістьми. До того часу такі промови виголошувано тільки в польській, латинській або німецькій мовах. Шашкевич перший відважився на такому зібранні говорити народною українською мовою. Це сподобалося всім семінаристам і від того часу деякі з них стали говорити між собою українською мовою5. Коли ж того самого року прийшла черга Шаш-кевича виголосити проповідь на свято Покрови пресв. Богородиці в церкві св. Юра, він також уложив її українською мовою. Крім 1 Дсмкович-Добрянсьшй М. Вказ. праця.— С. 23. 1 Там же; Freiherr von Sala M. Geschichte des polnischen auf standes vom Jahre 1846.— Wien, 1867. - S. 93. 3 Огоновський О. Історія літератури руської.— Львів, 1889; фотопередрук О. Горбача.— Мюнхен, 1991.— Т. 1.— С 366. Шашкевича, народною мовою виголосили проповіді того самого дня Юліян Величковський в Успенській церкві та Микола Усти-янович у церкві св. Параскевії. Оскільки ректор Телеховський ніколи не дозволив би проповідувати українською мовою, молоді патріоти подали йому свої проповіді польською мовою, але вивчили їх і виголосили українською1. Це була перша проповідь українською мовою, виголошена у тому храмі. Іван Вагилевич (1811—1866) відзначався великим знанням історії, етнографії й міфології, як також староукраїнської літератури. Власне він, завдяки своєму енциклопедичному знанню, обгрунтував національні аспірації українців, поєднавши сучасне з минулим і традиції самостійності України-Руси, озброїв національну думку логічними і тривалими аргументами2. Під впливом творів Івана Котляревського, Петра Гулака-Арте-мовського, Євгена Гребінки та фольклорних видань Миколи Цере-телєва, Михайла Максимовича та інших, які появилися українською народною мовою під російською займанщиною, серед студентської молоді Галичини почав зростати інтерес до української народної мови. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку "Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego", під псевдонімом Вацлав з Одеська, в якій знаходилося незрівняно більше українських пісень, як' польських. З тої збірки, як писав Іван Франко, "русини переконалися, що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів"3. Так Вацлав з Одеська, як і Максимович на Великій Україні, своїми збірками народних пісень показали багатство української мови. Найбільше користі з того мала "Руська Трійця", яка в 1833 р. приготовила до друку свою власну збірку поезій народною мовою "Син Русі", де виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження. Ця збірка відзначалася бадьорим тоном та волелюбними ідеями, але вона так і не з'явилася друком. Наступного року молоді студенти підготували нову збірку "Зоря", яка мала загальноукраїнський патріотичний зміст і закликала українців до єдності та боротьби за свої права. Вони хотіли опублікувати її незнаною тоді в Галичині азбукою "гражданкою", яку вживали в Російській імперії, і якою вже була надрукована "Ене-їда" Котляревського та твори інших письменників. Але збірку не 1 Там же.- С 366-367. 2 KozikJ. Op. cit.- S. 93. ' Франко І. Вказ. праїш.— С. Ill; цей же самий Вацлав Залеський був у 1848 р. губернатором Галичини. пропустила цензура і довелося вилучити з неї найбільш політично загострені твори. Тоді стараннями Я. Головацького ЇЇ вдалося надрукувати в Будапешті тиражем 1000 прим, під назвою "Русалка Дністровая". Тут були народні пісні, оригінальні поезії та статті. "Добір творів і розвідок підпорядковано єдинш меті — піднести визвольний рух, пов'язати його з рухом інших слов'янських народів"1. Павло Недокланський, цензор греко-католицьких книг у Будапешті, стверджував, що в творі "Русалка Дністрова" не виявлено нічого такого, що вимагало б знищення або недопущення до друку цього твору, за винятком окремих місць передмови, що безпосередньо стосуються народних руських пісень, або тих, які авторові видалися необхідними для легшого зрозуміння. З уваги на те, Недокланський заявив, що твір "Русалка Дністрова" "не містить у собі нічого, що суперечило б державному ладові, релігії або моралі", й тому уважав, що його "можна залишити у вільному розпорядженні автора"2. З Будапешту 100 примірників потрапило до Львова, деяка кількість залишилася на руках приватних осіб, як наприклад у Георгія Петровича в Пешті — 200 примірників, а поверх 600 пішло до Відня до цензури. Австрійський цензор чех Єрней Б. Копітар, визначний славіст, визнавав, що "збірка гарна, вдатна й одушевлююча", але вона за своїм змістом стояла на позиціях окремішності українського народу й тому могла бути сіллю в оці поляків і москалів. Отже, чи варто було б Австрії антагонізувати й настаатяти проти себе ці два народи? З політичних мотивів Копітар боявся пустити "Русалку Дністрову" й тому волів спекатися її і відіслав до Львова, мовляв, хай інші вирішують долю збірки і беруть на свою відповідальність можливі наслідки її появи3. І так "Русалка Дністровая" опинилася у Львові для вирішення ректорові духовної семінарії і професорові моральної богословії у Львівському університеті, Венедиктові Ле-вицькому, який з останньою посадою зв'язаний був у тому часі обов'язком цензора книжок і театральних вистав у Галичині. Ле-вицький, запізнавшись із "Русалкою Дністровою", наказав сконфіскувати весь наклад. Але цього тоді не зроблено і щойно в 1845 р. знайдено скриню з примірниками "Русалки Дністрової" і тоді "високим розпорядженням президії від 22 серпня 1845 p.... наказано знищити ці екземпляри, за винятком одного, який належить передати в бібліотеку університету"4. 1 Пільгук І. Літературне відродження на Західній Україні // Письменники Західної 2 Русалка Дністрова; документи і матеріали.— Київ, 1989.— С. 132—133. ' І.Б.Р. Спроба реабілітації цензора "Русалки Дністрової" // Київ — Филадельфія.— 1962.- Ч. 1(70).- Січень-лютий.- С 32. 4 Русалка Дністрова; документи і матеріали.— С 265.
Хто ж такий був крилошанин Венедикт Левицький? Народився він у 1785 p., шляхтич з роду, виховувався в польському середовищі та польському дусі, але поляком не був. У 1848 р. став співзасновни-ком і членом Головної Руської Ради та підписав усі її відозви, а в тому й "Відозву до руського народу", яка закликала зберігати "руську мову" й поширювати освіту тою мовою. Це означає, що він не міг бути ворогом руської, тобто української мови1. Отже, дійсною причиною було те, що збірник за своїм змістом був революційний, бо закликав русинів-українців єднатися в боротьбі за свої права й не встилатися своєї мови. Крім того, був друкований народною хлопською мовою, тоді як сам цензор та все тодішнє старше духовенство, разом із митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, визнавали церковно-слов'янську мову — мовою літератури украшського народу Галичини. Ба, що більше, "Русалка Дністровая" була надрукована невідомою до того часу в Галичині азбукою "гражданка", а не кирилицею, якою досі друкувалася вся церковна література, і в додатку до того — фонетичним правописом2. Для ілюстрації того часу характеристичним був випадок, пов'язаний із візитом члена цісарської родини до Львова у вересні 1839 р. Від духовної семінарії його мав привітати молодий теолог Антін Мо-гильницький, послідовник "Руської Трійці", який для того написав вірш "Радостное привитаніє Єго ц.к. Височества Ерц-Герцога Франц-Карла во Львові". І митрополит М. Левицький, оборонець української мови й борець за українську школу, сконфіскував той вірш, кажучи по-польськи: "Як можна такою простою мовою вітати такого достойника?"3. Це були часи, коли вважали, що не всі народні мови надаються до літературного вжитку. Отже, народна мова, незвична азбука "гражданка", новий фонетичний правопис, були головним гріхом "Русалки Дністрової". Крім того, цензор крилошанин Левицький мусів брати до уваги й політичні моменти, як на появу такої книжки зареагують поляки й російський уряд. І власне внаслідок того у Львові визріло рішення, що "Русалка Дністровая" не годиться до розповсюдження в Галичині й тому потаємно удалося поширити заледве сто примірників. Але ці, несконфісковані примірники Русалки Дністрової" започаткували нову епоху в національному житті на західноукраїнських землях під Австрією4, даючи початок новій літературі, а в парі з тим і національному відродженню. Провідну роль у тому процесі відіграв Маркіян Шашкевич, який свої перші твори, побудовані на народній основі й написані поетичною народною мовою, надру- кував у "Русалці Дністровій". "Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі,— писав Іван Франко. — Він мав відвагу і дар висловити досить виразно... досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися"1. Шашкевич мав і значний вплив на творчість Якова Головацького, який також писав вірші за мотивами народних пісень. Захоплювали читача сповнені романтичним пафосом поезії Івана Вагилевича. Однак на конфіскації книжки не скінчилося. Автори "Русалки Дністрової" викликали обурення у "власть імущих" і їх почали переслідувати, а Шашкевича за "гражданку" звинуватили в русофільстві та приналежності до якоїсь таємної проросійської організації з виразною тенденцією повалення існуючого уряду. В одному із повідомлень керівника Львівського Кримінального Суду говориться, що "Маркіян Шашкевич,— людина чудових здібностей. Один із найбільш діяльних членів російської партії", а на думку донощика Дмитра Мохнацького, "не підлягає жодному сумніву, що він є найманцем російського уряду"2. Тому члени Руської Трійці були під наглядом поліції як небезпечні для імперії. Шашкевич був видатним українським поетом, автором історичних і ліро-епічних поем, ліричних віршів. Оповідання про опришків "Олена", яке він назвав казкою, відзначається поетичними описами карпатських верховин і полонин. "У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку",— писав Іван Франко3. Шашкевич мав також значний вплив на ранню творчість Якова Головацького та на інших письменників, його сучасників. За літературну діяльність Шашкевича переслідували світська і церковна влада. Коли він висвятився, то діставав призначення на такі вбогі парафії, що жив у великих злиднях. Унаслідок того дістав хворобу легенів, що загнала його завчасно до гробу на 32-му році життя. Але перед смертю він мав ще можливість прочитати "Кобзар" Т. Шевчїенка, що вийшов у 1840 р. Іван Вагилевич, закінчивши теологічні студії в 1839 p., мусів чекати сім років, заки йому дозволили висвятитися на священика і дали парафію на селі далеко від Львова, де він не міг продовжувати свої наукові дослідження над українською мовою. У міжчасі Вагилевич готував розвідку про "південно-руську" (українську) мову, якої не зумів докінчити, але частинно використав її у своїй іншій праці "Граматика малоруської мови", що вийшла друком у Львові в 1845 р. Обі ці праці були польською мовою, що була тоді домінантною в культурних колах Галичини. У цих працях Вагилевич
1 Там же. 2 Там же.— С 78. ] ГнатюкВ. Вказ. праця-— С. 31. 4 Демкович-ДобрянськиЛ М. Вказ. праця.— С. 23. 1 Франко І. Вказ. праця.— С. 112. г Русалка Дністрова; документи й матеріали.— С. 204. ' Франко І. Твори в двадцяти томах.— Київ, 1955.— Т. 17.— С. 227.
виявив себе непохитним прихильником української національної ідеології1. Не витримавши переслідування з боку греко-католиць-кої ієрархії, Вагилевич зламався і пішов на співпрацю з польським кліром. Наприкінці він покинув греко-католицький обряд, перейшов на протестантизм і, не поправивши своїх життєвих умов, помер у злиднях. Яків Головацький — автор наукових розвідок з філології, історії й етнографії. Він зібрав й опрацював багато українознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відображає дух нації. Він також зробив першу спробу наукової класифікації українських діалектів. У 1848 р. Головацький був одним з учасників з'їзду руських учених і став першим викладачем на кафедрі української мови й літератури Львівського університету, а рік пізніше був обраний ректором. Але згодом під впливом Погодіна він захопився ідеєю панславізму, приєднався до москвофілів, був змушений покинути професуру й емігрував до Росії2. Написав низку наукових праць, з яких ще й досі має наукову цінність збірник "Народні пісні галицької й Угорської Руси", яка з'явилася в Москві 1878 р. у чотирьох томах. Я. Головацький помер у 1888 p., похований у місті Вільнюсі. Зерно, посіяне Руською Трійцею, дало неабиякі плоди. їхній почин підхопили низка молодих людей, охочих до праці на народній ниві: Михайло Бульвінський, Іван Головацький (1814—1899), Григорій Ількевич (1803—1841), Йосафат Кобринський (1818—1901), Иосиф Левицький (1801—1860), Иосиф Лозинський (1807—1889), Антін Могильницький (1811—1873), Рудольф Мох (1816—1891), Иосиф Охримович, Семен Плешкевич, Иосиф Скоморовський, Микола Устиянович (1811—1885), Юліян Ямінський та інші. Революція і Весна Народів Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до повстання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й Австрії. Галичина була переповнена всякими революційними емісарами й конспіративними гуртками і під цим оглядом уважалася, поруч італійських провінцій у складі Австрійської імперії, класичним тереном різних змов і революційних приготувань. У зв'язку з цим польські революціонери намагалися прихилити на свій бік селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських теренах Західної Галичини, але також і в українській 1 Втоск P. Ivan Vahylevych (1811—1866) and the Ukrainian national identity // Canadian 2 Цемкович-Добряиський М. Вказ. праця.— С. 23—24. Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але австрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антагонізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтри-мувати.й боронити1. Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познанському князівстві німці провели масові арешти польських революціонерів і захопили також начального вождя планованого повстання Люд-вика Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шляхтичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного руху, військову частину, однак під впливом неперевірених вісток, що до Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова. Цс також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про арешти лідерів повстання в Познані та Львові, таки розпочали повстання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова. Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстан-чий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що земля, яка знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків2. Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й доставляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або ледве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставленого повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук3. 1 Uwinski Іі. S/kicc z historyi Galicyi w XIX wieku.— Lwow, 1913.— S. 136—137. ' Л huuicp И. С. Накануне отмены барщины в Галиции (Из истории идейно-политической (юрьОы и польском обществе в 30-40 годах XIX столетия) // Ученые записки Инсти-гута славяноведения.— Москва — Ленинград, 1949.— Т. 1.— С. 189. 1 Фршіко І. Вказ. праця.— С. 65—66.
II Мерит У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прийшли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, ліквідувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексувала Краків до Королівства Галичини й Лодомерії. Краків, як "вільне місто", перестав існувати. У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до соціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки великому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заворушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого українського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірсько-го округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служити як доказ, що український нарід У тих сторонах віднісся до повстання рішуче ворожо",— каже польський історик С. Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці1. У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і братерство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чудово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти". Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської монархії. У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь Меттерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., символ реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уникнути кровопролиття, пруський король Вільгсльм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для Прусії конституцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів. Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, дозволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т.зв. "народну гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційного державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі рівності всіх громадян. 1 Kieniewicz S. Ruch chlopski w Galicji w 1846 roku.—Wroclaw, 1951.— S. 169—170. Па вістку про події в Відні заворушилася північна Італія, яку ще на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсько-Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів. Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке австрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці звернулися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт виповів 22 березня Австрії вшну. Того самого дня Венеція, місто і провінція, що також була складовою частиною Австрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на молі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для І абебургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конститущйну державу, а Угорщині надати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі. Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кракові та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзен, який прихильно стани нея до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобалося, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про створення самостійної Польщі, принаймні на території королівства Галичини й Лодомерії1. У Львові польська інтелії-енція вже 18 березня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому представила б;іжання відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фердинандом як польським королем. Вони вимагали: завести польську мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Галичини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури та амністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за організацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чужинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідальних посадах, а також знесення панщини2. Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх народів", вони закликали й українців підписати те звернення до цісаря. Однак, коли Кирило Вшковський, член одинокої тоді української установи, Ставропігійського Інсти-гуі у, іменем українців зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах (була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і українська мова", то поляки з обуренням закричали: "Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови"3. За те, що Вінковський взагалі від-важився ставити таку вимогу, поляки назвали його зрадником і мос- 1 Ф/мико І. Вказ. праця.— С. 75. 1 Там же— С. 76. ' Кясгаїа S. Polityka Polak6w wzgl?dem Rusi.— Lw6w, 1879.— S. 286.
калем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство1. Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім ігнорувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом... Скасування панщини Австрійський уряд зробив ставку на селянство, яке й так шляхті не вірило. Використавши непорозуміння поміж польською інтелігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою дарування панщини. За його порадою вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар підписав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинностей й надання їм волі. Цей закон проголошено народові на Великдень 22 квітня 1848 р. Це було "завершенням тої роботи, яку розпочав Йосиф II ще 1785 р.... з деякими поправками, що сталися конечні по звиш 60 роках"2. Отже, щоб недопустити до селянського повстання, скасування панщини в Галичині було проведене з великою поспішністю, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Скасування панщини викликало великий ентузіазм на селі української Галичини й запевнило династії Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття. За скасування панщини пани-дідичі мали дістати відшкодування з державної скарбниці та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон не визначив відразу вартості панщини і всіх підданських данин у грошах на основі податкового виміру, які дідичі мали дістати як відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комісія на чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сервітути, тобто ліси й пасовища, якими користувалися селяни. На підставі того закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані платити за них панам на основі "добровільних угод з ними"3. Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм панам, в руках дідичів залишалося ще 89, 57% лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що робило селянина залежним від дідича у господарському відношен- 1 ЛевицьшйК. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914; на підставі 2 Франко І. Вказ. праця.— С. 83. ' Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 21. ні.1 Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Австрії й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєтків, але в той же сам час сільське населення перманентно голодувало. Причина лежала в тому, що 43% всієї управної землі припадало на польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько 2700 тисяч сільської людності припадало заледве 57% орної землі. Іншими словами, на один квадратний кілометр припадало 93 особи. Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке забезпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пиво й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент скасував "примус побирання пива й горілки і всякі сполучені з тим зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон2 і намагалися витягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід із пропінації виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони ринських. Згідно з тодішніми обчисленнями українського вченого Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можливість шкільної освіти майже сотні селянських дітей3. Крайовий бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні тягарі спихалися на плечі селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870 pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнайменше податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії, яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося 67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%4. Тим часом галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імператорського закону від 17 квітня про необхідність укладання селянами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лісами й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало причиною численних селянських виступів за збереження права користування лісами й пасовищами5. Навесні та влітку 1848 р. 1 Дсмкович-Добрянськнй М. Вказ. праця.— С. 89. 1 Фрянко І. Вказ. праця.— С. 105. • Оішсим (Швроцысий В.). Пиянство і пропінація в Галичині // Громада.— Женева, 1882.—Т. 5.— С 50; Фронті. Вказ. праця.— С 105—106. 1 Kiemewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroctaw, 1952.—S. 323—324. ! Ibid.- S. 22.
селяни почали відбирати у панів громадські пасовища. Це набрало масового характеру, австрійські власті застосовували військову силу. Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лісів і пасовищ характеризувала суспільно-економічні відносини в Галичині аж до вибуху першої світової війни в 1914 р. Головна Руська Рада Українці Львова 19 квітня зібралися під проводом крилошани-на Михайла Куземського і вручили намісникові Стадіону петицію до цісаря, в якій домагалися: а) української мови у школах, щоб цісарські розпорядження видавалися в українській мові та б) щоб урядники в заселеній українцями Галичині знали українську мову, та щоб усі народні уряди, міські та сільські служби були доступні також українцям; в) щоб греко-католицьке духовенство мало змогу добре вивчити українську мову й могло зрозуміло викладати народові науку моралі й віри та щоб зрівняти духовенство в правах, привілеях і достоїнствах усіх трьох обрядів, греко-католицького, латинського й вірменського. Варто підкреслити, що місто Львів було єдиним містом в Європі, де були владичі престоли трьох різних католицьких обрядів. У день уродин цісаря Фердинанда, 25 квітня 1848 p., проголошено першу конституцію в Австрії. Для відзначення цісарських уродин українці міста Львова зібралися в духовній семінарії й, вислухавши святочну промову, відспівали низку українських пісень. Це були перші збори з українським характером. \Українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові представництво "Головну Руську Раду" пщ проводом єпископа Григорія Яхимови-ча, яка складалася з ЗО членів. Його заступниками були обрані канонік Михайло Куземський (пізніше єпископ Холмський) і письменник Іван Борисикевич та два секретарі: о. Михаїл Малиновський й Теодор Леонтович. На перші збори Головної Руської Ради прийшло близько триста українців, а також кілька поляків, які переконували українців, що їм не треба окремої репрезентації, вистачить одна польська для всіх мешканців Галичини. Коли ж українці на це не погодилися, поляки залишили збори. В таких обставинах виринула думка про створення із заселених українцями земель в Австрії самоуправної області, яка в даному випадку мала перспективи на швидке здійснення в австрійському уряді за принципом рівноправності національностей. До речі, в той час уже існувала цісарська постанова з 27 лютого 1847 р. про поділ королівства Галичини й Лодомерії на дві губерніальні області з головними містами Львовом в українській Східній Галичині та польською областю, заселеною мазурами, з Краковом на заході. Але покищо та постанова не була здійснена. Головна Руська Рада 9 чер- вня у своєму зверненні до цісаря Фердинанда висловила домагання, "щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові... та щоб ті части краю, які замешкують мазури, відділено від руської провінції, бо вона має польське населення". Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, в якому сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під Австрією з українцями під російською займанщиною. "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той нарід був колись самодільний, рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьб
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 280; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.226.172.130 (0.031 с.) |