Органи урядової адміністрації в Галичині і Буковині: намісник ( крайовий президент).

Австрія з 1850 р. була поділена на коронні краї на чолі з намісниками або крайовими президентами, повіти на чолі з повітовими старостами, міста на чолі з бурмистрами і села на чолі з війтами.На чолі коронного краю знаходився крайовий начальник, призначуваний імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам підпорядковувалась поліція, крайові і повітові правління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали переважну більшість чиновників. В Буковині, Зальцбурзі, Карінтії, Крайні, Сілезії і Штірії крайовий начальник називався крайовим президентом, а в інших краях, у т. ч. й Галичині – намісником. Крайові установи, що знаходились у віданні намісника, називалися намісництвом; установи, підлеглі крайовим президентам – крайові правління. Організація галицького намісництва регулювалася законом від 14 вересня 1852 р. Намісник був єдиноначальним главою краю, підлеглим міністру внутрішніх справ Австрії. Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А.Голуховський, останнім – австрійський генерал–полковникK.Гуйн. Майже всі галицькі намісники /11 з 17/ були польські магнати, які вороже ставилися до українського населення краю. Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом другої половини XIX ст. коливалася від 8 до 17. До компетенції намісництва входило підтримання правопорядку, поліцейського нагляду, питання освіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва. Закон 1868 р. уточняв, що до компетенції намісництва належать усі ті справи, які у вищій інстанції входять у коло діяльності міністерства внутрішніх справ, освіти, землеробства і частково – міністерства крайової оборони. Не підлягали наміснику справи спільних для Австро–Угорської монархії міністерств, а з австрійських міністерств – фінансові, торгові і судові справи. Але окремими постановами був визначений “вплив” намісника на справи, що входили у відання міністерства фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності були вилучені лише справи міністерства юстиції.Намісникові підлягали поліція, крайові, повітові, міські і сільські органи управління. За вказівкою намісника їх основне завдання зводилося до придушення навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням.Влада намісника поширювалась на всю територію краю У намісництві працювали майже виключно представники панівної польської національності, які ненавиділи українців, і, використовуючи своє службове становище, на кожному кроці ущемляли права та інтереси українського населення. Владі намісників були підпорядковані Крайова фінансова дирекція (створена законом від 9 січня 1850 р., її номінально очолював намісник, фактично ж її роботою від імені намісника керував віце–президент фінансової дирекції) і Крайова шкільна рада (створена в 1867 р., її також очолював намісник, який міг призначити собі заступника) Крайова шкільна рада, яка відала питаннями початкової і середньої освіти, також була знаряддям національного гноблення галицьких українців

Органи урядової адміністрації в Галичині і Буковині, порядок їх формування, компетенція і діяльність: повітові старости.

Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, — у особі пові­тових старост. Вони призначалися з представників польських за­можних класів міністром внутрішніх справ. Їх компетенція визначалася розпорядженням 1853 року, яке було чинним аж до розпаду Австро-Угорщини.Повітові старости мали широкі повноваження у:1)вирішенні різних господарсько-адміністративних питань2) мали у розпорядженні жандармерію3) могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а і фінансових, військових, торговельних, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об’єднаннями, пресою, органами місцевого самоврядування.

Органи урядової адміністрації в Галичині і Буковині, порядок їх формування, компетенція і діяльність: сільські війти.

Австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше 30 дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини.Згідно з громадським статутом, у Галичині війта переобирали через три роки, на Закарпатті - щорічно, але фактично перебування на цій посаді залежало від дідових якостей кандидата, його авторитету серед селян, а також від конкретних обставин І місцевих традицій. Дослідження етнографів та архівні джерела свідчать, що в багатьох населених пунктах Галичини в кінці XIX століття війти урядували по 10-15 років. Були випадки довшого урядування: так, у селі Голови, на Гуцульщині, Дмитро Шекерик, батько відомого громадського діяча Петра Шекерика-Дониківа, війтував понад 40 років. Служив громаді так вірно, що, коли постарів, громада обрала війтом його сина Василя.

Відомі випадки, коли під тиском громади війт - ставленик місцевого пана - відмовлявся від урядування в громаді. Він наражався на незадоволення, а то й на покарання з боку пана чи повітового уряду, зате здобував повагу самої громади. Відомий громадський діяч, архітектор Василь Нагірний у спогадах про рідне село Гірне на Стрийщині кінця XIX ст. писав: «Війта і присяжних вибирали свобідно, без впливів староства, отже, людей чесних і поважних, а не круків, як тепер це практикується».

Уже наприкінці XIX - на початку XX ст. війт перебував у великій залежності від панського двору, від повітових чиновників, вищих урядових інстанцій. І все ж громада покладала значні надії на свого керівника.Під час виборів старости суттєву роль відігравав ценз освіти. Селяни завжди цінували грамотного старосту, котрий міг би переконати селян, домовитися з поміщиком тощо. Відповідно до закону кандидатом на посаду сільського старости міг бути селянин, не молодший 25 років, що вже виділився із батьківської родини І став головою власного домогосподарства. Переважно старостами вибирали людей, не молодших 30 років: селянська громада цінувала не молодість, а життєвий досвід. Умовою для обрання старости було дотримання ним моральних правил: сувора поведінка в побуті, у сім'ї, повага до старших, сумлінне ставлення до роботи. Сільський староста мав відповідне коло обов'язків, Староста і його помічники (у багатонаселених, складних громадах) готували сільський сход. Староста відкривав сход і доповідав йому порядок денний. Порядок обговорення питань на сільському сході не завжди залежав лише від одного старости, члени громади завжди могли його змінити простою більшістю голосів. Періодичність скликання сільських сходів у громадах визначалася необхідністю і регулювалася не тільки старостою, скільки циклом сільськогосподарських робіт. Переважно сходи проводилися не рідше двох разів на рік: у перші місяці нового року і після збору урожаю. Окрім підготовки І ведення сільських сходів, старости виконували різноманітні громадські обов'язки, не відриваючи селян від їх домашніх і сільськогосподарських робіт, а саме: ► наглядали за збереженням межового поділу та межових знаків; ► контролювали справність громадських доріг, мостів, кладок тощо; ►стежили за станом громадських складів, котрі були збудовані на фінансові внески громади або містилися на її території; ► контролювали «договірну» сторону відносин селян поза громадою, передусім з поміщиком; ►несли відповідальність за належне погашення громадою всіх видів платежів;►видавали селянам паспорти і білети «на відлучення» від громади;► виконували посередницькі функції за дорученням громади. Сільські старости виконували в громадах також і поліцейські функції. На них покладалася охорона порядку, безпека громадян та їх майна. За незначні проступки вони могли накладати на винних такі покарання (за обов'язкової присутності двох свідків): ◄скеровувати на громадські роботи до двох днів; ◄встановлювати грошовий штраф до одного рубля (кошти надходили у фонд громади).

Однак ці дії старости могли бути опротестовані покараною особою в семиденний термін у скарзі мировому посереднику. Старости організовували першу допомогу під час пожеж, паводків, падежу худоби та інших випадках. Вони попереджували потраву зернових, пожежі і порубки в лісах.

37. Організація управління на Закарпатті у складі Австро – УгорщиниНа відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). На початку XX ст. закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Бережанської (Березська), Угочанської (Ужгородської) та Мармароської. Влада в жупах належала жупанам, наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населен­ням, збирали податки та інші платежі. В жупах час від часу склика­лися дворянські збори. В комітетах керівну роль відігравали нача­льники місцевих управлінь, підлеглі тільки жупному начальству.На чолі жупи стояв жупан. Він призначався королем з вищої аристократії.У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювали наджупани.Виконавчі функції – піджупани, що підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутр. СправЖупи поділялися на комітати управління,до яких входило 30-40 осіб – окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.Найнижча посадова особа – староста села, що призначався феодалом. Після реформи 1764-1772рр старости обиралися на 1 рік.Крім адмін.-терит. Поділу, на Закарпатті був територіально –економічний – домінії.Вони об’єднували землі з містами і селами, що належали феодалу, церкві, державі.До складу домінії входила с-ма *ключів*,що скл. з кількох фільварків.Домінії: Ужгородська, Великобичківсько-Мармороська(державна), Мукачево-Чинадіївська, домінія графа Шенборна.Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були т.зв. представництва, але наприкінці 18 ст. вони практично перестали існувати, тому замість них впроваджено комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані (скл. з заможного населення)

38. Органи крайового та місцевого самоврядування в Галичині і Буковині:а) галицький і буковинський крайові сейми

Революція в Австрії 1848 року поклала кінець існуванню станового сейму, і зрозуміло, що в цей період у Галичині не було свого органу самоврядування, і таким чином населення краю було позбавлене права участі в місцевих представницьких установах. Тому австрійський імператор Франц-Йосиф І створив у 1861 р. Галицький крайовий сейм, який діяв на підставі “Крайового статуту і сеймової виборчої ординації для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським”.Звернуто увагу, що австрійська конституція 1867 р. закріплювала принцип рівних прав для всіх громадян держави, однак фактично цей принцип порушувався. Доказом цього був закон про вибори до Галицького крайового сейму, оскільки він забезпечував інтереси панівних класів, вибори мали яскраво виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення. Кількісний склад Галицького сейму на початку існування становив 150 депутатів: 9 вірилістів (3 львівських архієпископів, 4 єпископів, 2 ректорів університетів) та 141 обраних депутатів від курій (великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20, сільських громад – 74). Згодом Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів і 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28, сільських громад – 74. У національному відношенні депутати Галицького крайового сейму були переважно поляками, лише у 1913 р. українців було 31 депутат, що становило п’яту частину всіх де путатів сейму.Законодавча функція Галицького сейму поділялася на три головних групи і одну додаткову. У трьох головних групах сейм мав право приймати закон, у додатковій міг тільки вимагати прийняття нових законів, відміни або зміни вже існуючих законодавчих актів, прийнятих центральним парламентом.Сейм формально здійснював контроль за діяльністю намісника. Бюджетні права сейму обмежувалися збором місцевих податків. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового виділу (комітету). Сейм повинен був скликатися у Львові імператором на чергові сесії один раз на рік, надзвичайні – у міру необхідності. Час тривання сесії не визначався; за традицією відбувалися в рік дві кількатижневі сесії. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму належало крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися з членів сейму імператором терміном на шість років. Питання, які виносилися на обговорення і вирішення сейму, попередньо готувалися постійними комісіями, що створювалися з числа депутатів. Пропозиція депутата повинна була бути підтримана принаймні 15 підписами і вважалася прийнятою, якщо одержала абсолютну більшість голосів при участі більше як половини депутатів сейму. Прийняті проекти законів крайовий маршалок через намісника передавав урядові для імператорського затвердження, і лише після санкції імператора закон набирав чинності. Постійнодіючим виконавчим органом Галицького крайового сейму був крайовий виділ (комітет), який складався з маршалка і шести членів, які очолювали відповідно шість департаментів. Розпорядження даного органу приймалися більшістю голосів, але за маршалком залишалося право зупинити їх введення в дію і подати через намісника на розгляд імператору. У липні 1914 року австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував новий виборчий закон, розпустив Галицький сейм і призначив нові вибори, які повинні були відбутися в жовтні 1914 року. Проте в зв’язку з початком Першої світової війни призначені вибори не відбулися, і новий виборчий закон до Галицького сейму не був запроваджений у життя. Буковинський крайовий сейм – орган законодавчої влади, створений згідно з указом цісаря від 26 лютого 1861р. Перше засідання сейму відбулося 6 квітня 1861р., а остання сесія проходила з 27 грудня 1912р. до 13 січня 1913р. Припинив своє існування 1918р., коли була створена Румунська Національна Рада.Як законодавчий орган сейм розробляв проекти законів, що діяли на території краю, мав представників в Австрійській Палаті Послів. Закони набували чинності після їх затвердження цісарем.Виконавчий комітет Буковинського сейму – адміністративний та виконавчий орган сейму, створений одночасно з сеймом. Функції сейму:1.Управління ресурсами краю2.Проведення обліку крайових фондів3.Встановлення приналежності до дворянства4.Розміщення жандармських постів5.Управління річковим господарством6.Утримання поштових станцій, лікарень7.Ведення справ з особового складу крайових державних установ.Внаслідок проведення 28 жовтня 1918р. Генерального конгресу Буковини повнота влади перейшла до Румунської Національної Ради. Адміністративне управління краєм було покладено на крайовий уряд, що складався з 14 державних секретарів. Його склад і діяльність визначив закон від 12 листопада 1918.Загальне керівництво краєм виконували 2 міністри-делегати, один з яких представляв Буковину в уряді в Бухаресті. Поза компетенцією уряду були лише зовнішні відносини, оборона, державна безпека і монетарна політика.У квітні 1920р. посаду міністра- делегата ліквідували, натомість – посада голови регіональної комісії з уніфікації.

39. Органи крайового та місцевого самоврядування в Галичині і Буковині:повітові, міські і сільські радиСтворення крайового сейму і крайового комітету розглядалось як запровадження самоуправління в масштабі всього краю. У 1862 р. був виданий загальнодержавний закон про місцеве самоуправління, і на цій підставі у 1866р. опубліковано галицький крайовий закон про громади, що став правовою основою самоуправління в Галичині. Згодом Галицький сейм видав ще два громадські закони – у 1889 р. для 30 більших міст і в 1896 р. для кількох сотень менших міст і містечок. Проте найважливішіпостанови всіх трьох законів є, по суті, тотожні. [1, с.7].Відповідно до закону 1866 р. створювали повітові громади, щотериторіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний та наглядовий орган і повітовий комітет як виконавчий орган. Повітову раду обирали строком на шість років у складі 26 депутатів, яких обирали жителі повіту по чотирьох куріях. Це давало змогу формувати повітову раду як орган поміщиків ібуржуазії.З числа депутатів повітової ради обирали повітовий комітет у складі 7 чоловік. Очолював комітет голова повітової ради (у більшості випадків повітовий староста). Голова ради ставав на посаду після затвердження імператором. Права і обов’язки службовців повітового комітету визначались спеціальними регламентами. Забезпечивши перевагу в радах поміщиків і буржуазії, уряд не передав їм навіть частини реальної влади на місцях. До компетенції повітових органів самоуправління належали: питання бюджету повіту, завідування належним їм майном і установами, шляхи сполучення місцевого значення,боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства,піклування про місцеву торгівлю і промисловість, піклування про народну освіту і охорону здоров’я, розкладка податків і нагляд за діяльністю органів міського і сільського самоуправління. Вони не мали примусової влади, не могли виконувати свої рішення і повинні були діяти через повітового старосту, який мав право зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або недоцільності, а намісникові належало право розпуску повітових рад.Рішення повітових рад у багатьох питаннях мали бути затверджені вищестоящими органами. Основними прибутками, якими розпоряджались повітові органи самоуправління, були додатки до безпосередніх податків,але їх розмір не міг перевищувати 20%. В іншому випадку потрібно було мати згоду крайового сейму, який завжди схилявся до збільшення розміру.Так у 1875 р. 3019 громад сплачували додатки менш ніж 20%; 1445 громад –від 21 до 50%, а 70 громад понад 50% [4, с.208]. Міські і сільські ради обиралися жителями міст і сіл за наявності майнового цензу по трьох виборчих групах. Автоматично входили до складу рад поміщики.Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські управи (в більших містах магістрати). Бурмистри в містах і війти у селах затверджувалися повітовими старостами.Вибори до міських і сільських рад проводили, як і до австрійського парламенту та Галицького сейму, під сильним тиском з боку місцевих урядових органів. Нерідко після виборів повітові старости і сільські війти мстили тим, які не голосували за урядового кандидата. На них, як відзначав з трибуни австрійського парламенту один з галицьких депутатів, накладались штрафи за нібито поганий санітарний стан, їм відмовляли у наданні допомоги під час стихійного лиха, чинили труднощі в еміграції.Жидачівський повітовий староста (нині Львівської області), наприклад, у 1900 р. відмовив жителям с. Побережне у допомозі з приводу повені,посилаючись на вибори. “Восени будуть вибори, – сказав він, – і як будете мати розум, отримаєте допомогу. Як будете за урядом, то і уряд буде за вами” [5, с.9].Органи крайового і місцевого самоуправління у Галичині, як урядові органи служили, інтересам буржуазії і поміщиків. Якщо ж іноді це самоуправління і було більш демократичним, ніж урядові органи, то такою ж мірою воно захищало існуючі порядки і всіма способами підтримувало інтереси заможних верств населення. Галицький сейм, повітові, міські і сільські ради мали яскраво виражений класовий характер, перебували у повній залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального управління західноукраїнськими землями.

40. Судові органи в Галичині і БуковиніОсобливу роль у захисті інтересів заможних класів у Галичині до сер.19ст. відігравали судові органи. У перші роки після захоплення існувала колишня суд. система. усі рішення держ. судів виносились від імені австрійської імператорської влади. Кожен мав право оскаржити рішення судів губернатору, смертні вироки виконувались лише після перевірки справи губернатором. Суди: шляхетські(земські і міські), церковні(для духовенства-особливі єпископські суди), міщанські(магістратські суди у містах, які користувались магдебурзьким правом). Селяни судились у вотчинних судах. За просвітницьких реформ Йосифа 2: поміщик-суддя мусив складати спец. іспити на право здійснювати правосуддя, якщо не склав, утримував за свої кошти суддю-т.зв. юстиціарія. Кріпосні селяни підлягали під юрисдикцію домініальних поміщицьких судів.Після 1 поділу Речі Посполитої 1773р. у Львові створено Верховний губернаторський суд як апеляційна інстанція для всіх нижчих судів Галичини, з 1774р. замість нього Королівський трибунал, потім-імператорсько-королівський(право помилування засуджених до смертної кари селян, крім особливо тяжких злочинів).З 1780р. Вища інстанція судового нагляду-Галицький сенат у складі Верховної судової палати у Відні.1774р.-Суд з фінансових справ при галицькому губернаторі. 1775р.-апеляційна рада(розгляд справ осіб, що не належали до шляхетського стану, але займали офіційні посади,+справи іноземної шляхти).До сер.19ст. для розгляду цивільних справ-4 крайові суди(у Львові, Станіславі, Тарнові, Чернівцях), для кримінальних справ-8 судів з апеляційною інстанцією у Львові.За Конституцією 1867р.-триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди(розгляд цивільних справ про проступки; справи про злочини, які не відносились до судів присяжних);2) Окружні(крайові) суди(9)(важливі цивільні справи:визнання померлим, усиновлення, торгові і вексельні спори; тяжкі кримінальні справи);3)колегіальні вищі крайові суди(2-у Львові і Кракові)(у ньому-особовий сенат і 2 дисциплінарні сенати).Найвища суд. інстанція в державі-Верховний судовий і касаційний трибунал в Відні.Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських зем­лях, існували ще спеціальні суди: 1)суд присяжних(присяжні-вердикт про вину, постійні судді-міра покарання, розгляд кримінальних справ, за які не менше 5р. тюремного ув’язнення); 2)для військовослужбовців(військовий суд, вищий військовий суд, верховний військовий трибунал);3)торговельні суди(торгові спори);4)промислові суди(спірні питання між підприємцями і робітниками, робітниками між собою).Імперський суд(1867р.)- спори між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку міністрів і намісників)Адміністративний трибунал у Відні(1875р.)-адмін. спори між держ. органом і громадянами.Верховний маршалківський суд-правосуддя щодо членів пануючої династії, за винятком імператора.Суддями були австрійські громадяни, чол. статі, з вищою юрид. освітою, після 3-річної практики, які успішно здали пис. і усний суд. екзамени. Українці допускались до роботи переважно в судах нижчих інстанцій.