Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу.

Система виборів Трудового конгресу (23—28 січня 1918 р.): Виборчі права надавались «трудовим верствам» населення. У результаті права голосу були позбавлені промисловці, поміщики, комерсанти, частина інтелігенції, духовенство та інші «нетрудові» прошарки суспільства

Обрано: 400 делегатів (із яких 36 належали Західноукраїнській області)

Рішення конгресу. «Універсал трудового конгресу України»:

Вища влада передавалася Директорії

Виконавчі функції мала здійснювати Рада народних міністрів, підзвітна Трудовому конгресу, а в перервах між його засіданнями — Директорії

Влада на місцях мала перейти під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства і робітництва

Підготовка роботи наступної сесії Трудового конгресу покладалася на комісії з оборони республіки, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ, харчових справ

Уряд і комісії мали виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки

Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів працювати в напрямі вирішення таких завдань: а) здійснення земельної реформи шляхом передачі землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств населення шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки

Характеристика законодавства Української Народної Республіки в період Директорії.

Трудовий конгрес України (Конгрес трудового народу України; Всеукраїнський трудовий конгрес) — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР. Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана Скоропадського. Проходив у Києві 23-28 січня 1919.

У грудні 1918 на нараді членів Директорії УНР і представників політичних партій з метою ефективної боротьби з більшовиками було запропоновано покласти в основу організації влади т. зв. «трудовий принцип», за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. У Декларації Директорії УНР пропонувалося скликати Конгрес трудового народу України як найвищий орган влади в Україні. Проведення виборів до Конгресу регламентувалось спеціальною Інструкцією Директорії УНР від 5 січня 1919. Вибори мали відбуватися по куріях (від робітників, селян та «трудової інтелігенції»). Виборче право надавалось усім громадянам УНР віком від 21 року, крім позбавлених громадянських прав у судовому порядку і військовиків республіканської армії. До Конгресу мали бути обрані 593 делегати. З них від Київщини (67 делегатів), Поділля (УНР) (59), Харківщини (65), Херсонщини (52), Волині (60), Чернігівщини (54), Полтавщини (58), Катеринославщини (46), Таврії (18) Холмщини, Підляшшя, Поліської округи (19), Західно-Української Народної Республіки (65); від професійних організацій: Всеукраїнського залізничного з'їзду (20); Всеукраїнського поштового з'їзду (10).

Із 528 делегатів ТКУ, що мали бути обрані на території УНР, 377 — селяни, 118 — робітники, 33 — представники «трудової інтелігенції». Головою виборчої комісії призначено Андрія Лівицького. Вибори вибувалися 12-15 січня 1919. На території Західно-Української Народної Республіки через воєнні дії на українсько-польському фронті вибори до ТКУ не проводились. 22 січня 1919 у Києві відбулося урочисте проголошення злуки ЗУНР з УНР, в якому взяла участь делегація Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 у кількості 36 осіб під головуванням заступника Президента УНРади Льва Бачинського. Директорія звернулась до галичан з проханням, щоб уся делегація УНРади взяла участь у роботі ТКУ як представництво від Західної України, на що було дано згоду. Заплановане на 19 січня 1919 відкриття ТКУ через неприбуття до Києва частини делегатів було перенесено. ТКУ розпочав роботу 23 січня 1919 в приміщенні оперного театру. На момент відкриття Конгресу прибуло 400 делегатів (згодом — ще частина делегатів). До ТКУ обрано всіх членів Директорії УНР, крім Симона Петлюри, котрий як представник військової влади не виставляв своєї кандидатури. Охорону Конгресу забезпечував відділ січових стрільців. У склад колегіальної президії ТКУ увійшли:

від найчисельнішої фракції Селянської спілки і Української партії соціалістів-революціонерів Дмитро Одрина;

від українських соціал-демократів — Семен Вітик;

Від галицьких партій — Тимотей Старух.

На пленарних засіданнях почергово головували члени президії. До складу секретаріату ТКУ входили С.Бачинський (УПСР), В.Злотчанський (УСДРП), Л.Гаврилюк (російські есери), Вороний (УПСС), І. Біск (РСДРП). 23 січня 1919 Конгрес затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. На наступних пленарних засіданнях ТКУ заслухав звіти Директорії (виступ Володимира Винниченка), уряду (виступ В.Чехівського), Головного отамана Симона Петлюри. Основні дискусії та редакційна робота розгорнулися у Конвенті сеньйорів, який складався з представників фракцій, та на засіданнях тимчасових комісій і фракцій. У ході роботи конгресу більшість делегатів висловилася проти встановлення в Україні радянської форми правління.

Зовнішньополітична діяльність Української Народної Республіки в період Директорії

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

Грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

71. Причини поразки національно-визвольної боротьби українського народу

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винни­ченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи назустріч вічним соціально-еко­номічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша части­на Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська". Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М.Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України". У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинс­тва гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головно­командуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства. Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Буду­чи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили". Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-еконо­мічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тіль­ки політичним заповітом. Так само

фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм. Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Цент­ральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув на­ціонального миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободен­ною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів. У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тоді­шньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю. Головною проблемою занепаду гетьманату полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до геть­мана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьман­ської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до геть­мана неприязно. В Українській державі вкрай загостри­лась соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну те­нденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому числі й законодавчи­ми) і реальністю. Якщо говорити про період Директорії, то Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Дирек­торії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директо­рії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — ци­вільної людини на пост Головного отамана. Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами Антанти уряду Дирек­торії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду". Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовиць­ких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу. На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, од­ного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Дирек­торія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім. Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до бороть­би з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Март