Центральні органи державної влади і управління Української держави П.Скоропадського.

Системою місцевої адміністрації завідувало Міністерство внутрішніх справ, перед яким стояла проблема впорядкування місцевого життя, яка полягала у тому, що українські політичні партії, більшість з яких стояли на позиціях соціалізму, вороже ставились до гетьмана. Зокрема, Винниченко назвав політичний режим гетьманської держави “чорносотенно-буржуазною вакханалією” і вважав гетьмана противником українства. Органи місцевого самоврядування теж ставились до гетьмана неприязно. Тож гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формування прогетьманського самоврядування. Так, за Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. вводилась куріальна система (дві курії виборців – залежно від розміру сплачуваного ними земського податку; притому земства мала формувати курія хліборобів, що вважалась виключно національним елементом) та інші обмеження, але це лише посилило конфлікт між державною адміністрацією і українським національним рухом. Відзначаються здобутки Скоропадського у формуванні Дипломатичного відомства України і його діяльності. У Києві діяли посольства багатьох держав. Постала проблема відносин з країнами-суб’єктами колишньої Російської імперії. З Фінляндією, Литвою і Грузією труднощів не виникало, так як не було головного каталізатора міжнародних протиріч – територіальних зазіхань, які стали головною перешкодою у взаєминах з іншими державами, зокрема з Польщею та “третіми” сусідніми державами. Важко просувались переговори з радянською Росією. Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною перебували у центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, УЦР і згодом Скоропадський сподівались за допомогою цих сил забезпечити власну міць, укласти договір з радянською Росією, домогтись визнання України нейтральними державами і згодом державами Антанти;а з другого боку, Німеччина і Австро-Угорщина мали власні інтереси. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються – неминуча поразка Німеччини змушує її наполегливіше шукати тісніших контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація спонукає до непередбачуваних рішень.

Судова система Української держави П.Скоропадського

Судова система спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. “Закони про тимчасовий державний устрій України” визначали Генеральний Суд як найвищий судовий і адміністративний орган, лише усі генеральні судді призначались гетьманом. 20 травня 1918 р. разом з іншими комісіями при Міністерстві судових справ було утворено Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів, а 25 травня гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд на Україні – “іменем закону Української держави”. 2 червня прийнято Закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який уточнював функції сформованого ще УЦР Генерального Суду до здійснення судової реформи – він мав складатись з 3 департаментів: цивільного, карного й адміністративного, і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали російському Сенату, та касаційні функції Головного Військового Суду. Кінцевою метою судової реформи було прийняття Закону про Державний Сенат, який гетьман затвердив 8 липня як вищий орган у судових і адміністративних справах, але цей закон не визначав його компетенцію, а його діяльність тимчасово регулювалась “Учреждением Российского Правительствующего Сената”, “Учреждением Судебных Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопроизводства». Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Державний Сенат, очолюваний Президентом, поділявся на Генеральні Суди:Адміністративний, Цивільний і Карний. На відміну від Закону УЦР про Генеральний Суд, було встановлено значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів – вища юридична освіта і не менше 15 р. стажу роботи у судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого або товариша прокурора окружного суду, або присяжним адвокатом, або наявність вченого ступеня магістра чи доктора. Поза тим, закон містив і аналогічну сучасній заборону займатись будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької.

Деякі статті Закону “Про Державний Сенат” торкались й питань прокуратури. Зокрема, встановлювалось, що при кожному генеральному судді і при Загальному зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції як Генерального прокурора.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й військові суди, які за законом від 21 червня 1918 р. “Про організацію військово-судових установ та їх компетенції” поділялись на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня вводились також посади військових слідчих. Всі військові установи у своїй діяльності мали керуватись колишнім російським законодавством, яке не суперечало законам Української держави.

Зовнішньополітична діяльність Української держави П.Скоропадського.

Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу

Укр Народна Респ в період Директорії

67 Організація державної влади і територіальний устрій Української Народної Республіки в період Директорії.

Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію з п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка перебувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою під Мотовилівкою 18 листо-пада війська гетьмана зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня гетьман зрікся влади, передавши її уря-дові, а сам виїхав за кордон. 18 грудня війська Директорії урочисто вступили до Києва, а 26 грудня було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В. Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти. Внаслідок антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія УНР. Напередодні повстання у Директорії не було чіткої програми дій, крім повалення гетьманату. Тому, перебравши владу 14 грудня 1918 р., Директорія лише 26 грудня оприлюднила свій програмний документ “Декларація Української Директорії”. Названий документ мав соціалістичну спрямованість, зокрема наголошувалось, що влада в УНР має належати лише трудовому народу. В грудні 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін. Через складність військово-політичної ситуації виникла криза влади Директорії.

Директорія була утворена як тимчасовий уряд, отже головним її завданням було підготувати вибори до представницького, установчого за метою, органу влади. Їм став Трудовий конгрес, вибори до якого проводились за куріальною системою (соціально-класове представництво). Трудовий конгрес працював 22-29 січня 1919 р. у Київському оперному театрі, в складі близько 400 делегатів,.і ухвалив важливі юридичні акти. Зокрема, був проголошений Акт злуки УНР та ЗУНР. “Універсал Трудового конгресу України” 28 січня 1919 р. став тимчасовим конституційним актом України. Деякі делегати не змогли приїхати в столицю, а в багатьох місцевостях вибори взагалі не відбулися. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз'єднана на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Та й не було вже у цьому жодної потреби.